Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Біологічні і соціальні чинники анти-суспільної поведінки. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Біологічні і соціальні чинники анти-суспільної поведінки. Реферат

Соціальний і біологічний чинники анти-суспільної поведінки. Особливості біологічних особливостей діяльності людини. Соціальні етапи формування анти-суспільної поведінки

Особистість правопорушника - свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціальне детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого визначається анти-суспільною спрямованістю, що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов.

Центральним питанням даної проблеми є співвідношення наслідуваних (біологічних) та набутих особливостей у детермінації злочинної поведінки, і в зв'язку з цим - можливості та межі корекції особистості правопорушника. Вирішення цих проблем багато в чому базується на двох історичних напрямах учення про природу правопорушень - про роль соціального та біологічного чинників.

Представники одного з них абсолютизують значення вроджених якостей (3. Фрейд, Ч. Ламброзо, У. Шелдон, О. Лазурський, Е. Фром), інші - визначають детермінацію злочинної поведінки виключно за рахунок соціального (Д. Уотсон, Г. Лебон, Й. Дюркгейм, Г. Тард, В. Бехтерєв). Відомі також спроби механічного поєднання дії біологічних і соціальних причин злочинності.

1. Соціальний і біологічний чинники анти-суспільної поведінки

Принципова позиція сучасної юридичної психології полягає у визнанні соціального і біологічного в людській природі, які не протистоять, тим більше - не виключають один одного в поясненні поведінки людини, а перебувають у взаємозв'язку та взаємозалежності. Але при встановленні причин конкретної соціальне значимої дії, у тому числі і правопорушення, визначальним є соціальне. Воно активно впливає на індивідуальні особливості людини, детермінуючи зміст, сутність поведінки. Біологічне - лише її динамічна, функціональна сторона, тобто біологічні чинники є умовою дії соціальних причин.

Незважаючи на зрозумілість та логічність останнього положення, проблема особистості злочинця залишається дискусійною вже понад сто років. До цього часу є спроби пояснити її з позицій вроджених властивостей особистості. Чим можна пояснити таку живучість біологізаторства?

Перш за все - недостатньою вивченістю мотиваційної сторони вчинків людини, глибинних процесів формування її особистості, а також нерозмежованістю понять "злочин" та "поведінка людини, зумовлена розладом психіки, хворобливим станом" при аналогічних формах їх виявлення.

Правосуб'єктність як здатність осудної людини нести кримінальну відповідальність (тобто стати злочинцем) у побутовому розумінні, як правило, не сприймається. Тим часом формалізація суб'єкта злочину за строго визначеними ознаками (віком, осудністю, іншими) має глибокий сенс. Неосудна людина, яка вчинила суспільне небезпечну дію, підлягає примусовому лікуванню (якщо у цьому є необхідність), осудна - покаранню. Вік визначає саму можливість кримінальної відповідальності, оскільки йдеться про здатність людини усвідомлювати соціальну значимість своїх вчинків, а відповідно - їх суспільну небезпеку та забороненість законом.

Здатність людини до вибірковості поведінки не є її біологічною сутністю, вона є сферою свідомості індивідуальності, її моральних та правових засад. Ця здатність (як і кожна інша) може варіювати у досить широких межах. В одних випадках звуження її зумовлене нерозвиненістю (несформованістю) соціальних якостей особистості, в інших - їх деформацією та формуванням анти-суспільної спрямованості, причому в граничних проявах вона набуває форми готовності діяти злочинно, що притаманне рецидивістам. Одна й та ж життєва ситуація сприймається й оцінюється кожною людиною по-різному. Було б великою помилкою не вбачати тут індивідуальних відмінностей.

Особистість злочинця не виникає сама по собі. Вона формується середовищем у широкому розумінні цього слова, тобто комплексом мікро- та макровпливів, що потрапляють на певну біологічну основу, але остання не визначає ні змісту особистості, ні її поведінки. Якщо суворо дотримуватись принципу біологічної, наслідуваної детермінації злочинної поведінки, стає проблемним питання про провину і відповідальність особистості, оскільки наука ще не винайшла ефективних методів корекції природи людини.

Загальновизнаним є твердження, що зовнішній вплив видозмінюється за рахунок внутрішніх умов. Звідси інколи роблять висновок, що сама особистість не може бути причиною злочину. Але такий висновок не беззаперечний. Річ не в тім, що відповідальність за злочин в такому випадку ніби пере-адресується суспільству, а зі злочинця - знімається. Принцип особистої відповідальності за провину лишається, але людина може бути винуватою лише при певному рівні розвитку свідомості та волі.

2. Особливості біологічних особливостей діяльності людини

У психологічних теоріях особистості біологічному надається сенс "платформи", першооснови. У процесі життєдіяльності, навчання та виховання людина набуває соціальних властивостей, що притаманні тільки їй, і стає індивідуально неповторною. Тобто біологічне - це умова розвитку людини як особистості. Люди розрізняються за своєю конституцією, типом нервової діяльності, задатками, а також внаслідок особливостей соціалізації, формування і становлення особистості та ін. Соціальне і біологічне являють собою інтегративну єдність, яку неможливо розділити.

Біологічні особливості можуть набувати значимості в окремих випадках, наприклад, у поведінці неповнолітніх. Наявність критичних фаз розвитку, несталості емоційно-вольової сфери не можуть не впливати на вчинки, а несформованість соціальних властивостей особистості призводить до недостатнього самоконтролю. У результаті створюється хибне враження про виключну роль вікових особливостей при вчиненні злочинів. Насправді ж слід говорити не про вікові особливості як такі, а про "відхилення" у формуванні особистості, зумовлені різноманітними причинами.

Не менш важливим є правильне розуміння співвідношення соціального і біологічного стосовно граничних станів психіки, зокрема - психопатії в межах осудності. Відомо, що психопатія - аномалія характеру, у певних випадках зумовлена вродженими аномаліями мозку. У несприятливих умовах оточення притаманна психопатам вибуховість, підвищена емоційна збудливість, подразливість призводить до вчинення злочинів, у тому числі і в стані сильного душевного хвилювання. Але це не означає, що саме хвороба є причиною злочину.

Можна навести інший приклад, коли граничні стани психіки набувають кримінологічної значимості. Відомо, що серед неповнолітніх правопорушників чимало осіб із затримками інтелектуального розвитку. Вони формально досягли віку кримінальної відповідальності, осудні, але не здатні правильно оцінювати соціальну значимість своєї поведінки, прийняти правильне рішення при виборі лінії поведінки в складній ситуації. Встановлення невідповідності паспортного і розумового віку може впливати як обставина, що пом'якшує вину злочинця, у виняткових випадках - виключає можливість його кримінальної відповідальності.

Таким чином, причини злочинності - результат складної взаємодії особливостей особистості та середовища, причому стосовно конкретного факту вчинення злочину вони виявляються в різних сполученнях, щоразу по-своєму.

Вищезазначене потребує аналізу механізму індивідуальної анти-суспільної поведінки, виділення структури та генезису її окремих складових.

Структуру конкретного злочину можна, перш за все, охарактеризувати як діяння, що складається з чотирьох елементів: об'єкта (на що спрямоване); об'єктивної сторони (способу вчинення діяння); суб'єктивної сторони (відношення до діяння та його результатів) і суб'єкта (особи, що вчинила діяння). Але виділення цих елементів, вірно відображаючи структуру злочину, недостатньо продуктивне, бо не передбачає динаміки процесу, який розгортається у часі та просторі.

3. Соціальні етапи формування анти-суспільної поведінки

Злочин, як правило, не вчинюється спонтанно, стихійно, він практично завжди підготований досить тривалим процесом формування особистості, що зумовлює процес прийняття рішення та вибір засобів його здійснення. Йому передує ряд етапів психічної діяльності суб'єкта, що поступово формують анти-суспільну спрямованість вчинку. Оскільки цей результат є своєрідною формою взаємодії з середовищем, то й етапи формування анти-суспільної поведінки слід розглядати на тлі соціальної дійсності.

Вони виглядають таким чином:

  • формування особистості з анти-суспільною спрямованістю;
  • мотивація анти-суспільного вчинку;
  • прийняття конкретного рішення про його здійснення;
  • реалізація цього рішення, включаючи сам вчинок та настання його наслідків.

На кожному з етапів взаємодія особистості з середовищем відбувається по-різному, суб'єкт може бути більш чи менш активним, причому на останньому етапі він стає найбільш активно діючим началом: впливає на соціальну дійсність у негативному напрямі, що викликає відповідні соціальні санкції (засудження, інші міри покарання, моральний осуд тощо). Різні й часові параметри етапів здійснення анти-суспільного вчинку: анти-суспільна спрямованість формується протягом досить тривалого часу, мотивація і прийняття рішення потребує кількох днів чи годин, реалізація рішення може відбутися протягом секунд або хвилин.

Звичайно, наведена схема досить умовна. Так, етап прийняття рішення може бути зовсім відсутнім (злочин із необережності), тривати протягом лічених секунд (злочин у стані афекту) чи формуватися роками. Перша ланка - формування особистості з анти-суспільною спрямованістю - також має різний термін.

Не викликає сумніву теза, що особистість, реалізуючи той чи інший вид діяльності, в цій діяльності формується і розвивається. У злочині особистість виступає як складна біосоціальна система. Наприклад, встановлено, що така наслідувана підструктура особистості, як тип нервової системи (темперамент), значною мірою визначає протиправні установки: кишеньковим злодіям притаманні висока чутливість, прискорена обробка інформації й прийняття рішення, що визначає успішність їх злочинної діяльності. З іншого боку, неадекватна завищена самооцінка як соціальна якість хулігана зумовлює відповідну спрямованість його дій.

Таким чином, усі структурні компоненти особистості так чи інакше впливають на процес формування злочинної поведінки. Конкретизації цього впливу присвячене наступне питання.

Вступаючи у взаємодію з матеріальним і соціальним середовищем, під його впливом людина засвоює норми поведінки, моральні та правові поняття, соціальні та культурні цінності; відбувається постійна динаміка потреб, інтересів, прагнень. На процес формування особистості визначальним чином впливає спосіб життя відповідних соціальних прошарків, соціальних груп, суспільства у цілому.

Поняття "спосіб життя" складається з:

  • матеріального середовища;
  • системи суспільних стосунків і зв'язків;
  • соціально-психологічної атмосфери, що сприяє виникненню та закріпленню позитивних чи негативних рис особистості та відповідних форм поведінки.

Дефектність навіть одного з чинників способу життя створює передумови формування анти-суспільної спрямованості (наприклад, матеріальні труднощі в поєднанні зі сприятливими психологічними відносинами; відсутність соціально-психологічної спільності при повному матеріальному достатку; негативний вплив економічних, соціально-політичних та інших умов у суспільстві).

Разом з тим, людина - не пасивний об'єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистість. Ця активність виявляється передусім у соціальних ролях особистості.

Соціальна роль - це реальна суспільна функція людини, зумовлена "й становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до соціальної групи, взаєминами з іншими людьми та соціальними інститутами в різних сферах суспільного життя. Кожна спільність (сім'я, група, суспільство) встановлює для ролі певний норматив поведінки, якої чекають від суб'єкта. Збіг нормативу поведінки, санкціонованого суспільством, і реальної поведінки характерний для законослухняних особистостей.

Небажання чи нездатність дотримуватись нормативів призводить до морального конфлікту чи правопорушення, причому причина цього може критися як в особливостях особистості, так і в самому суспільстві. Будучи знехтуваною позитивно орієнтованою соціальною групою, особа стає членом неформальної соціальної групи, суспільна спрямованість якої може варіювати у досить широких межах.

При розбіжності фактичної соціальної ролі і рівня домагань виникає внутріособистісний конфлікт, що переноситься на соціальне оточення і переростає в анти-суспільну поведінку. Це ще раз підтверджує безпідставність тез про біологічну, наслідувану схильність до вчинення злочинів з посиланням на високу частоту анти-суспільних проявів у дітей, батьки яких були злочинцями; річ тут у своєрідній негативній "соціальній спадковості" - звичок, традицій, усього способу життя завдяки наслідуванню, навіюванню, переконанню та іншим механізмам впливу.

Можна виділити такі типи анти-суспільної спрямованості особистості:

  • а) асоціальний - коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має чітко вираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;
  • б) антисоціальний - поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для основних умов суспільного буття;
  • в) суспільне небезпечний - свідомо спрямований проти основних засад суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку.

У свою чергу, суспільне небезпечна спрямованість особистості залежить від певних чинників і має, на наш погляд, такі різновиди:

  • некримінальна (при анти-суспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому);
  • перед-кримінальна (при такій же поведінці і високій імовірності того, що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем);
  • кримінальна (після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому).

Така градація необхідна, бо сама категорія суспільної небезпеки стосується як умисних злочинів, так і вчинених з необережності, ступінь і рівень суспільної небезпеки їх можуть бути різними, а особи, що вчинили злочин під впливом стереотипів групової поведінки або внаслідок несприятливої життєвої ситуації і т. ін., почасти не є носіями суспільної небезпеки і анти-суспільної спрямованості. Проте безвідповідальність працівників атомної електростанції призводить до національної катастрофи, а самовпевненість капітана корабля - до загибелі багатьох людей.

Ступінь суспільної небезпечності тут надзвичайно висока, і очевидно, що анти-суспільна спрямованість може полягати й виявлятись у безвідповідальному ставленні до своїх обов'язків, у виконанні службових функцій, пов'язаних з підвищеним ризиком, із застосуванням джерел підвищеної небезпеки тощо.

Межі між зазначеними видами анти-суспільної спрямованості досить умовні. Правопорушення та злочин не можуть не бути аморальними, а повторність адміністративних проступків у кримінальному праві почасти розглядається як злочин (адміністративна преюдиція); розмежування адміністративних та кримінально-правових деліктів проводиться у ряді випадків згідно з наслідками, що фактично настали.

Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насамперед, її потреби, що визначають механізм формування і тип відповідних мотивів. Значна частка потреб має біологічну природу (наприклад, у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та ін.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб - суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнанні й повазі та ін., а їх задоволення можливе тільки в соціальному середовищі.

Важливо відзначити, що власне анти-суспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованістю та інтенсивністю. Так, проведені дослідження свідчать, що у осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби деформувались таким чином:

  • потреба у спілкуванні - в потребу насильства над оточуючими;
  • потреба у самоствердженні - у прагнення владувати, застосовувати силу, принижувати іншу людину;
  • потреба у визнанні - в егоцентризм;
  • потреба у повазі - в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистості, як брутальність, примітивізм, невихованість, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважаються привабливими. Більше того, їх констатація зовсім не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до інших людей, до суспільства в цілому.

Отже, вибір того чи іншого варіанту злочинної поведінки залежить переважно від специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соціального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив мало-мотивовану чи зовсім немотивовану, на перший погляд, агресивну дію. Це підтверджується численними експериментальними дослідженнями. Одне з них проведено американськими вченими у Стенфордській тюрмі і мало на меті визначити, як поводитимуться люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися із числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Усі вони були фізично та психічно здорові, а їхня участь в експерименті - повністю анонімна і для справжніх в'язнів, і для тюремної адміністрації.

Результати експерименту вражаючі. "В'язні" швидко стали звичайними учасниками специфічного тюремного мікро-середовища. Вони відразу ж сприйняли правила й установки ув'язнених, їх стиль спілкування один із одним та ставлення до адміністрації. Новий спосіб життя настільки вплинув на студентів, що вже на шостий день у їхній поведінці з'явились антисоціальні елементи. Інші, хто не витримав психологічного навантаження, відреагували появою психічних відхилень і були виведені з експерименту.

"Наглядачі" також швидко призвичаїлись: вони почали з презирством ставитися до в'язнів, застосовувати лайку та рукоприкладство і, нарешті, жорстокість та знущання. У раніше спокійних, миролюбних людей розвинулися риси агресивності, приниження та пригноблення ув'язнених увійшло до сфери їх інтересів. Деякі "наглядачі" продемонстрували навіть садистські тенденції, немотивовану лють і т. ін.

Отже, соціальні умови буття мали у цьому випадку вирішальне значення для появи та ескалації агресивності. До аналогічних висновків дійшов проф. Ю. Антонян: 7б% осіб, що вчинили "немотивовані" насильницькі злочини, з дитинства потерпали від принижень, зневаги, фізичного насильства. Поступово психотравмуючі ситуації призвели до формування певних рис особистості, які й спровокували агресію.

Дослідження свідчать також, що між характером мотиву і правомірністю вчинку прямого зв'язку і строгої відповідності не існує, хоч у більшості випадків позитивна мотивація породжує правомірну поведінку, а негативна - засуджувану, але не обов'язково злочинну. Між мотивом і вчинком є ще одна ланка - прийняття рішення під контролем свідомості. Вона може деформувати соціальне позитивну мотивацію або блокувати негативну, визначити відповідні цілі і засоби задоволення мотивів, прогнозувати перспективи розвитку подій і можливі результати (наслідки).

Кожен злочин безпосередньо пов'язаний із прийняттям суб'єктом певного рішення: діяти чи утримуватися від дій (бездіяльність) у ситуації, що склалася. Прийняття рішення являє собою усвідомлення проблемної ситуації, своїх власних потреб та інтересів, можливостей їх задоволення, постановку відповідної мети, вибір найбільш прийнятного (привабливого) варіанту поведінки.

Висновки. Таким чином, вибір того чи іншого варіанту рішення є результатом складної взаємодії зовнішньої ситуації із особливостями особистості, в першу чергу - ціннісними орієнтаціями. Функціональний зміст останніх полягає в усвідомлених потребах, інтересах, поглядах. Як показують результати досліджень, визначення варіантів рішення базується на основних, зовнішньо не пов'язаних з правом, цінностях - ціннісні орієнтації законослухняних громадян відрізняються від орієнтацій злочинців переважанням духовності, загально-гуманістичних установок, моральних критеріїв поведінки. У подальшому пророблення варіантів рішення переводиться на рівень конкретної ціннісної орієнтації щодо норми права, оцінки можливої дії з позицій індивідуальної правосвідомості особистості.

Необхідно підкреслити, що не кожний із елементів правосвідомості, відповідальний за прийняття того чи іншого рішення, - ні знання правових норм (злочинці досконало володіють цим знанням), ні ставлення до конкретних правових норм (багато працівників правоохоронних органів ставляться до певних норм негативно, вважають 'їх неправильними, неадекватними) не відіграють вирішальної ролі. Найбільш відповідальним особистісним чинником у прийнятті рішення є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання норми права: орієнтується суб'єкт на дотримання чи порушення цієї норми.

На процес прийняття рішення значною мірою впливає відображення в свідомості суб'єкта конкретної ситуації передбачуваної дії. Досить часто таке відображення - внаслідок особливостей особистості та перешкод об'єктивного характеру - виявляється неадекватним. Зокрема, основою злочинів, що вчинюються внаслідок нехтування правилами безпеки, стає або недостатнє розуміння фізичних властивостей ситуації, що загрожує настанням шкідливих наслідків, або ж зневажання пересторогою, пов'язане з неадекватним розумінням можливих соціальних та правових наслідків.

Почасти помилкова оцінка ситуації і формування прогнозу наступної дії визначаються легковажним, безвідповідальним ставленням злочинця до оцінки його діяння суспільством і державою. Проведені кримінологічні дослідження свідчать, що 38% убивць та 47% грабіжників прогнозували загрозу покарання як абстрактну, малозначну чи нездійсненну. На помилковість прийняття рішення може вплинути скороминучість ситуації у поєднанні з поквапливістю дій злочинця. Так, рішення про вчинення умисного вбивства в 59,5% випадків приймались безпосередньо перед злочином, а термін підготовки не перевищував кількох хвилин.

На помилковість прогнозу і прийняття відповідного рішення впливає такий індивідуально-психологічний чинник, як перенос (заміщення). Його дія полягає в тому, що недосягнута раніше мета заміщається новою, яка дає лише видиме чи часткове задоволення існуючої потреби. Характерним прикладом заміщення можна вважати хуліганство, за якого конфлікт у сім'ї чи найближчому оточенні переноситься в іншу ситуацію (побиття перехожого на вулиці, нецензурна лайка на адресу незнайомої людини тощо).

Такі злочини значною мірою "випадкові": суб'єкту важливо забезпечити собі певну "розрядку", задовольнити почуття враженого самолюбства. У 60% випадків хуліган раніше ніколи не бачив потерпілого, 56% з них характеризувалися як хворобливо самолюбиві люди, 69% - підвищено образливі. Майже всі звинувачувані були в момент вчинення злочину нетверезими, а їхня поведінка - нестриманою, цинічною, розбещеною, зухвалою тощо.

У мотиваційну структуру злочинної поведінки включається усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення. Саме цим злочинець відрізняється від незлочинця, тобто невинного заподіяння шкоди, що виключає відповідальність (казус, випадок). Усвідомлюючи зміст діяння (дії чи бездіяльності), суб'єкт, незважаючи на це, приймає рішення діяти саме так, а не інакше. Його здатність до вибірковості поведінки реалізується у злочині, і саме тут виявляється воля індивіда. Вона оформляється через ціле-полягання і мотивацію в конкретну дію, що призводить до визначеного у кримінальному законі результату (протиправності вчиненого).

У найбільш загальному вигляді злочин можна розглядати як складний акт вольової поведінки людини, що являє собою суспільну небезпеку і трактується кримінальним законом як злочинний. Але такий підхід трохи спрощений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однієї дії і одного наслідку. Злочин же може складатися з однієї дії і кількох наслідків, із двох дій з одним наслідком, з низки дій, об'єднаних єдиним наміром, бути тривалим у часі і т. ін. Якоюсь мірою це суперечить психологічному змісту вчинку як одиничного прояву свідомості і волі особи.

Кримінальний закон має інакші відправні положення і не вкладається в звичайні уявлення про людську поведінку через складність конструкції окремих складів злочину, але психологічна сутність її така сама.

Література

  1. Андросюк В. Г, Казміренко Л. І., Кондратьев Я. Ю. та інші. Юридична психологія. – К., Видавничий Дім "Ін Юре", 1999.
  2. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С. -Пб., 1997.
  3. Жалинский А. Э. Основы профессиональной деятельности юриста. — Смоленск, 1995.
  4. Коновалова В. Е. Правовая психология. — Харьков, 1997.
  5. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. — К., 1990.
  6. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження. — К., 1995.
  7. Розин В. М. Психология для юристов. — М., 1997.


26.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!