Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Психотерапія у дітей: основні поняття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Психотерапія у дітей: основні поняття. Реферат

Важливо усвідомлювати, що психологічна допомога має стратегічні цілі: відновлення втраченого відчуття особистої цінності, відмову від закритих, захисних стратегій самоусвідомлення, затвердження власної індивідуальності через конструктивну поведінку та спілкування

Психотерапія знаходиться на стику напрямів медицини: фізіології, психіатрії, психопатології, неврології тощо, психології, соціології та ряду гуманітарних наук, причому останнього часу відбувається експансія психотерапії у поза-клінічне середовище (реадаптація та реабілітація після перебування в лікувальному закладі, кабінети соціально-психологічної допомоги).

Психотерапія – це процес психологічної взаємодії лікаря з пацієнтом, цілями якого є:

  • Нормалізація психічних, емоційно-афективних і вегетативних розладів невротичного регістру, а також порушених відносин особи, зміна установок, звичок, поглядів, світоглядів, позбавлення від патологічної залежності від чогось;
  • Мобілізація ресурсів особи та адаптаційних можливостей (психологічних і фізіологічних) у людини [Простомолотов В. Ф., 1997].

Важливо усвідомлювати, що психологічна допомога має стратегічні цілі: відновлення втраченого відчуття особистої цінності, відмову від закритих, захисних стратегій самоусвідомлення, затвердження власної індивідуальності через конструктивну поведінку та спілкування [Соколова О. Т., 1989].

З точки зору Д. І. Шустова (1996) в процесі психотерапії найважливішим є корекція взаємовідносин особи хворого та оточуючого середовища. Індивідуум повинен змінюватись перед тим, як зміниться форма його поведінки.

Виділяють певні етапи психотерапії, направлення, рівні взаємодії:

  • Установлення психотерапевтичного контакту;
  • Сповідь хворого (розповідь про себе);
  • Психотерапія з використанням пізнавально-поведінкових механізмів психологічного захисту – раціональна, когнітивна, поведінкова, патогенетична, психоаналіз, функціональне тренування;
  • Психотерапія з використанням психофізіологічного захисту зміненої свідомості (гіпноз, гіпнокатарсис, навіювання, аутотренінг, медитація);
  • Емоційне стимулювання (хобі-психотерапія, творче самовираження).

Клініко-психотерапевтичний висновок будується за певною схемою:

  • Скарги, що турбують пацієнта чи батьків в момент бесіди з лікарем;
  • Скарги, що на момент бесіди відсутні, але більш менш регулярно або періодично, виникають протягом дня, тижня або місяця;
  • Скарги, що виникають лише у відповідь на специфічні зовнішні фактори;
  • Вивчення загальної картини хвороби (симптомів) пацієнта, його відношення до них (его-дистонний, его-синтонний розлад).

Є різні точки зору на організацію психосоматичної допомоги хворим. Згідно з однією – лікування психосоматичних захворювань у дітей повинні проводити педіатр разом з психіатром, психотерапевтом. Згідно з другою – терапевт, який працює в кардіологічному (або гастроентерологічному, неврологічному та ін.) відділенні, повинен мати підготовку в сфері медичної психології та психіатрії. Першу концепцію відстоюють лікарі, які працюють з дітьми, другу – дорослі терапевти.

Багато дослідників наголошує на тому, що дуже важливим є в комплексному лікуванні психосоматичних захворювань є використання особисто-орієнтованої [Якимович В. Б., 1991] і симптоматичної психотерапії у правильному співвідношенні між ними, а також визначення задач і вибір конкретних психотерапевтичних технік із урахуванням співвідношення клінічних, психофізіологічних і психологічних механізмів психосоматичних захворювань і його специфіки на різних етапах лікування.

При використанні психотерапії в клініці внутрішніх хвороб використовуються такі міри впливу:

  • Вплив на невротичний (функціонально-динамічний) компонент соматичного захворювання;
  • Вплив на психічні, нейропсихічні та сомато-психічні механізми хвороби;
  • Вплив на особу хворого з метою змінити реакцію на хворобу, покращати функціонування в нових умовах;
  • Вплив на групи людей у сфері проживання хворого.

Цілі та завдання психотерапії психосоматичних захворювань:

  • Всебічне вивчення особи хворого, особливостей реагування.
  • Встановлення етіопатогенетичних механізмів, які сприяли виникненню та фіксації тривалих емоційних розладів.
  • Усвідомлення хворим причинно-наслідкових зв’язків між особливостями його особи та розвитком захворювання.
  • Корекція порушених систем стосунків, патогенних форм реагування.

Клінічними передумовами широкого й ефективного використання психотерапії є:

  • Пряме використання її лікувального впливу при широкому колі захворювань, в етіопатогенезі яких психічному фактору належить головна (неврози) або дуже суттєва роль (інші межові стани, психосоматичні розлади);
  • Її лікувально-профілактичне значення з урахуванням психосоціальних реакцій на соматичні хвороби, їх наслідки, вплив специфічних соматичних розладів на психологічне функціонування індивіда, його поведінку.

Значне місце займає психотерапія в реабілітації різних захворювань. при Так, при ендогенній депресії психотерапія підвищує ефективність лікування хворих не тільки у відношенні зменшення клінічних розладів у гострому періоді, але і в профілактиці рецидивів, а також соціальній реадаптації (у відношенні відновлення здатності продовжувати навчання).

В основу психопрофілактики дітей старшого віку треба покласти такі вимоги:

  • Виховання правильної уяви про суспільні мотиви та рушійні сили, що створить можливість поведінки на основі адекватного розуміння ситуації;
  • Пізнання власних можливостей і попередження перенапруження;
  • Виховання навиків реагування на реальні події, а не на очікувані неприємності;
  • Використання в процесі реагування своїх найбільш продуктивних рис характеру;
  • Уникання найбільш важких обставин життя;
  • Використання механізмів компенсації для пом’якшення недоліків характеру;
  • Вироблення навиків релаксації, відволікання від психотравмуючої ситуації.

Слід зазначити особливості дитячого віку які вносять корективи в призначення психотерапії:

  • підвищена навіюваність у дітей часто поєднується з нерозумінням необхідності лікування внаслідок негативного відношення до нього;
  • психологічна залежність дитини від дорослого, неправильне розуміння дорослими зміни її поведінки зароджує в ній вороже відношення до всіх дорослих;
  • психіка дитини знаходиться в постійному розвитку і тому форми та методи психотерапії повинні використовуватись з врахуванням не тільки клінічних синдромів, але і вікових особливостей дитини.

М. І. Буянов (1990) підкреслював таку особливість психотерапії у дітей, як її нерозривний зв’язок з соціальною педагогікою. В дитячому віці відмічається значно більша в порівнянні з дорослими, роль відволікання та переключення. Схильність дітей до відволікання та переключення М. І. Буянов рекомендує використовувати для зняття фіксацій хворобливих симптомів і шкідливих звичок.

Один із суттєвих напрямів психотерапії – це зміна, модифікація поведінки на більш адаптивну. У дітей легко виникають умовно-рефлекторні зв’язки і тому важливе психотерапевтичне значення має гра. Широке використання психотерапевтичного впливу через батьків та інших старших осіб, які користуються в дитини авторитетом і довірою - один з ключових моментів в психотерапії дитячого віку. Часта зміна методів лікування - закономірне явище при психотерапії дітей і підлітків, але підібраний метод повинен у тій чи іншій формі варіюватись, залишаючись основним.

При плануванні психотерапевтичних заходів слід поділити скарги і дані клініко-психологічного дослідження на такі рівні [Карвасарський Б. Д., 2000]:

Рівень 1. Проблеми з зовнішнім оточенням. Цей рівень розглядає проблеми членів сім’ї в контексті соціальних зв’язків. Він охоплює, крім всього іншого, навчання в школі, роботу членів сім’ї, відношення з іншими родичами, друзями, знайомими, сусідами, умови проживання і доходи сім’ї. Гіпотези цього рівня пояснюють виникнення психологічної проблематики несприятливими факторами зовнішнього середовища.

Рівень 2. Проблеми в сім’ї. Розглядаються проблеми сім’ї як природної групи. Симптоматичну поведінку "ідентифікованого пацієнта" аналізують як наслідок порушення функціонування всієї сім’ї або окремих її підсистем. Акцент робиться не на індивідуальних характеристиках членів сім’ї, а на їх взаємодії та структурних особливостях сімейної організації. Надається велике значення збору сімейного анамнезу, структурі сім’ї, ієрархії, об’єднаності, межам, комунікації, трикутнику як одиниці оцінки сім’ї, коаліціям, стадії життєвого циклу, сімейній історії, горизонтальним і вертикальним стресорам.

Рівень 3. Когнітивні та поведінкові проблеми. Вони охоплюють порушення або труднощі в області емоцій, когнітивних функцій або поведінки пацієнта, які пояснюються з позиції теорії навчання (когнітивний дефіцит або спотворення):

  • контакт;
  • невербальні прояви комунікації;
  • пасивна (пасивно-агресивна), агресивна або впевнена поведінка;
  • розвиток соціальних навичок;
  • характеристика сфери спілкування пацієнта;
  • самооцінка – адекватна, низька, завищена;
  • здатність до адаптації, стійкість до стресу;
  • копінг-механізми (механізми здолання труднощів і стресу);
  • афекти (слід особливо описати такі афекти як тривога, депресія, страх, почуття провини, апатія);
  • мотиви поведінки (слід шукати мотиви поведінки особливо в сферах сексуальній та агресії, звернути увагу на ієрархію мотиваційно-споживацької сфери, встановити блокування основних потреб, визначити часову перспективу);
  • характеристика ступеню особистої зрілості; "умовна вигода" симптомів;
  • суїцидальні думки та наміри;
  • ресурси та позитивні особливості дитини.

Рівень 4. Емоційні конфлікти. Емоційні розлади мають свідому та несвідому сторони (подвійне дно); захисні системи (наявність захисту можна вивчати за наявності або відсутності фобій, обсесивно-компульсивної поведінки); невротичні механізми захисту – несвідомі способи редукції емоційного напруження; встановлення специфічних автоматичних думок, що передують негативним емоціям або дезадаптивній поведінці (зв’язок між ірраціональними установками та поведінкою). Слід враховувати фази психічного розвитку за Ковальовим та Фрейду.

Рівень 5. Порушення розвитку та особисті розлади. На цьому рівні формуються тривалі та глибинні відхилення. Це торкається різноманітних аспектів як "спотвореного", так і "пошкодженого" розвитку: аутизм, ядерні психопатії, психогенні формування особи, а також специфічні аномалії розвитку. Подібні порушення часто є его-синтонними, що необхідно враховувати при виборі методу психотерапії.

Рівень 6. Біологічні порушення. Біологічні фактори (ускладнена вагітність, пре-, пери-, постнатальні враження ЦНС) можуть бути провідними в походженні симптоматичної поведінки.

Психотерапія періоду дорослішання повинна відповідати специфічним потребам цієї життєвої фази.

Сформульовані такі принципи психотерапії [Карвасарський Б. Д., 2000]:

1. Критерієм необхідності призначення психотерапії при психічних розладах дитячого та підліткового віку є виявлення відхилень, що погрожують нормальному віковому розвитку дитини, і в тому випадку, коли енергія пацієнта витрачається на здолання внутрішніх і зовнішніх конфліктів, а не на виконання завдань розвитку;

2. Об’єм і вибір послідовності психотерапевтичних втручань залежить від ступеня тяжкості симптоматики, наявності внутрішньо-особистих і/або між-особистих конфліктів, фізичного стану пацієнта, тривалості порушень, кількісних і якісних відхилень в емоційній, поведінковій, мотиваційних сферах, спотворення образу "Я", дисфункціональних сімейних стосунків, мотивацій на роботу, суб’єктивних відношень до порушень (его-дистонне, его-синтонне), можливості та бажання мікро-соціального оточення до змін. У випадку поєднання декількох розладів у одного пацієнта слід ранжувати актуальність проблем для нього та його сім’ї;

3. Індивідуальна та групова психотерапія у дітей і підлітків враховують такі моменти: направленість на конкретний зміст, врахування актуальності проблеми для пацієнта, необхідність детальної проробки інформації, розмежування цілей роботи з дитиною та батьками, оцінка особистих ресурсів, які могли б стати резервом для посилення стратегій подолання труднощів (допінг-механізмів), директивний стиль проведення занять і активність психотерапевта. Лікар повинен відмовитись від дистанції у спілкуванні, активно входити в процес лікування, і, не дивлячись на в цілому доброзичливу атмосферу, твердо відстоювати свою точку зору;

4. Вибір адекватної форми проведення психотерапії;

5. Гнучкість терапевтичної тактики. Лікар не повинен діяти за схемою. Слід бути готовим обговорювати з пацієнтом те, що його цікавить, якщо цього потребує ситуація;

6. Уникання сильної фрустрації;

7. Посилення функцій "Я" та обережність в роботі з регресією. Важливе завдання психотерапевта дітей і підлітків – посилення "Я" пацієнта, але з одночасним дозволом на регресію поведінки за необхідністю;

8. Надання корективного емоційного досвіду. Обговорюючи з психотерапевтом обставини свого життя, пацієнт отримує можливість набути нового емоційного досвіду. Передумовою виникнення такого досвіду є установка лікаря на специфічні вікові проблеми, які можуть чекати на дитину в майбутньому.

9. Поєднання індивідуальної психотерапії з іншими видами психотерапії, особливо груповою та сімейною. Переваги групової психотерапії полягають, з одного боку, в тому, що інтенсивність лікувального впливу розподіляється між учасниками групи, а, з іншого боку, знижується унікальність симптоматики та з’являється можливість обговорення проблем з однолітками;

10. Підключення сімейної психотерапії, націленої на подолання порушень меж між сімейними підсистемами та розв’язання сімейних конфліктів, що призводить до зниження частоти рецидивів межових психічних розладів. Завданням сімейної психотерапії у дітей і підлітків часто є не розв’язання всіх сімейних проблем, а тільки тих, що відносяться до "проблемного" юного пацієнта. При формулюванні психотерапевтичного запиту психотерапевт нерідко обмежується рівнем усвідомлення батьками себе як неефективних в батьківській ролі;

11. Інтеграція когнітивно-поведінкового, позитивного та системного підходів. Такий підхід дозволяє використовувати короткотривалі моделі психотерапії як самостійний метод лікування психічних розладів у дітей і підлітків без етапу сімейної психотерапії;

12. Ефективність психотерапії. Визначається в параметрах досягнення поставлених особистих цілей і якісних змін в поведінці дитини в соціальних ситуаціях, групі однолітків, сім’ї, школі, підвищенні впевненості в собі, здоланні копінг-поведінки взамін психологічного захисту, усуненні спотвореного образу "Я".

Психофізіологічна реабілітація [Глушко А. М. та ін., 1995] включає три етапи:

  • Діагностичний - клініко-психофізіологічне обстеження.
  • Лікувально-відновлювальний - індивідуальний підхід. При наявності психоемоційного порушення у конкретного хворого, застосовується підбір індивідуальних психотерапевтичних впливів (раціональна бесіда з елементами психоаналізу, логотерапія, естетотерапія, психотерапевтична бесіда);
  • Соціально-адаптивний.

E. Lester (1968) виділяла чотири етапи проведення психотерапії у дітей і підлітків:

  • встановлення контакту з дитиною;
  • визначення природи порушення;
  • сприяння порозумінню дитини та батьків;
  • заключний етап.

І. З. Вельвовський та ін. (1984) рекомендують психотерапію у дітей проводити в три етапи: підготовчий (включає перші два етапи за Lester), активної психотерапії та заключний.

Підготовчий етап складається з ретельного вивчення особи дитини, оточуючого середовища, чинників, які можуть травмувати її психіку, нахилів, інтересів, звичок. На основі такого вивчення повинен бути встановлений контакт з дитиною. Попередній травматичний досвід стикання з лікарями, або негативне перенесення на психотерапевта недовірливого відношення до всіх дорослих можуть утруднювати контакт. Тому перші зустрічі з хворим повинні носити характер звичайної бесіди, мета якої викликати у дитини довіру та повагу.

І. З. Вельвовський та ін. (1984) виділяють на етапі активної терапії раціональну терапію, бібліотерапію, ігрову, тренувальну, сугестивну терапію.

Існує безліч класифікацій методів і прийомів психотерапії.

М. І. Йогіхес (1929) приводить такі форми лікування нервових дітей:

  • групове виховання, що найкраще підходить для егоцентричних і дітей-одиночок;
  • спокійне лежання 1-2 рази на день тривалістю 10-40 хвилин;
  • "уроки мовчання" за Монтесорі з концентрацією уваги на різних шумах, як наприклад - хід годинника.

В. Л. Минутко (1999) виділяє психоаналітично-орієнтовану психотерапію, філософсько-гуманістичну (у т. ч. екзистенціальну), групову (у т. ч. психодраму та сімейну психотерапію), когнітивно-біхевіоральну, гіпносугестивну та еклектико-інтегративну психотерапію.

М. І. Буянов (1990) дає таку класифікацію прийомів психотерапії дітей і підлітків:

  • сугестивна - навіювання в станах: активному; просоночному та передсонному; гіпнотичному (сомноленція, каталепсія або сомнамбулізм); на фоні дії седативних засобів; самонавіювання та ін.;
  • тренувальна - модифікація аутотренінгу; погашення патологічного рефлексу в умовах патогенної ситуації; м’язове розслаблення; психотерапія реципрокного гальмування та ін.; метод штучної репродукції афективних і патогенних ситуацій; імаготерапія та ін;
  • наркопсихотерапія – наркогіпноз, гіпнонаркоз, наркоаналіз та ін.;
  • пояснююча (раціональна) психотерапія - переконання, аретопсихотерапія, лібропсихотерапія та ін.;
  • стресопсихотерапія - психостресопсихотерапія, біостресопсихотерапія, фармакостресопсихотерапія, фізикостресопсихотерапія. Цей метод має лише історичне значення. Використовується при лікуванні алкоголізму та заїкання у дорослих;
  • колективна - прийом психотерапевтичного дзеркала, анонімне обговорення хворими своїх переживань і створення почуття лікувальної перспективи, корекція масштабів хворобливих переживань, виключення ятрогенії, егротогенії, дидактогенії, парентогенії та ін;
  • ігрова - недирективна та директивна.

M. Tramer (1956) відносить до психотерапії дітей і підлітків такі прийоми:

  • навіювання (в тому числі гіпноз),
  • логічне пояснення (логотерапія, розроблена V. Frankl, 1948);
  • психокатарсис (S. Freud, J. Breyer);
  • індивідуальну психологію (A. Adler);
  • трудотерапію, нормалізацію стосунків матері і дитини, батька та дитини, дитячий психоаналіз.

S. Stein (1969) розділяє всі прийоми психотерапії на три групи.

Перша група - психоаналітичні прийоми: гіпноаналіз, відреагування, катарсис, метод вільних асоціацій, перенесення (позитивне та негативне), зворотне перенесення, терапевтична нейтралізація.

Друга група - психодрама.

Третя - гіпноз.

М. І. Буянов (1990) в рамках психотерапії дітей і підлітків виділяє загальну, окрему та спеціальну психотерапію.

Загальна психотерапія - це психотерапевтичний компонент фармако-, фізіотерапії та інших методів лікування (включаючи плацебо). Загальну психотерапію можна назвати малою психотерапією, маючи на увазі те, що її проводити можуть не тільки лікарі-психотерапевти, а й всі лікарі незалежно від спеціалізації.

Серед методів окремої психотерапії О. І. Захаров (1998) виділяє сугестивну, тренувальну, стресопсихотерапію, наркопсихотерапію, раціональну, колективну, ігрову та ін.

Спеціальна психотерапія розглядається як частина комплексного лікування при неврозах, неврозоподібних розладах резидуально-органічного ґенезу, психосоматичних порушеннях, патологічних реакціях і патологічному розвитку особи, при хірургічних та інших соматичних захворюваннях, а також як засіб зменшення стану психологічного напруження у здорових і хворих осіб.


21.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!