Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Історія психотерапії: науковий етап розвитку. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія психотерапії: науковий етап розвитку. Реферат

Початок наукового етапу розвитку психотерапії пов'язують з ім’ям Франца Месмера. Франц - Антон Месмер, доктор медицини Віденського університету, пропагував учення про існування та дію універсального флюїду

Месмер вважав, що його теорія базується на фізіології та близька до теорій електрики або магнітів, які викликали великий інтерес у наукових колах того часу.

Згідно з Месмером, хвороба викликається нерівномірним розподіленням флюїду в організмі. Діючи на хворого та викликаючи конвульсивні кризи, магнетизер досягає гармонійного розподілення флюїду, що веде до одужання.

Месмер використовував як безпосередні (торкання та магнетичні паси), так і посередні маніпуляції. На колективних сеансах він користувався знаменитим "жбаном" – великою посудиною з водою, в якій знаходились уламки скла, камені, металеві ошурки, пляшки, металеві прути. До кінців цих прутів, що виступали над поверхнею води, торкались хворі, а мотузка, якою вони були зв'язані між собою, повинна була сприяти циркуляції флюїду. Іноді Месмер користувався скляною паличкою. Основним недоліком психотерапії Месмера можна вважати те, що він ігнорував взаємовідносини між лікарем і пацієнтом, а в магнетичному флюїді бачив єдиного посередника між лікарем і хворим.

З позицій сьогоднішнього дня ефект магнетичної терапії пояснюється тим, що в "магнетичній" ситуації хворий регресує до конфліктів свого раннього дитинства. Відчуття, що він переживає, виражаються не у формі словесних реакцій ("ти мені набрид", "мені неприємно на тебе дивитись, ось піду зовсім", а через відповідні психосоматичні симптоми (блювання, пронос, зомління і т. ін.). В основі лежить відігравання ("acting out"), яке здатне розрядити емоцію, що визвала симптом. У сучасній психотерапії існує "анаклітичний" метод психотерапії, при якому роль психотерапевта схожа на роль матері по відношенню до немовляти.

Пюісегюр (1751-1825), учень Месмера, зробив крок у розумінні терапевтичних взаємовідносин, відкривши "магнетичний сомнамбулізм". Його метод дозволяв уникати конвульсивного кризу. Навіть впадаючи в стан пасивної покірності, хворий не втрачав здатності до розмови з лікарем. Залишаючись флюїдистом, Пюісегюр надавав велике значення бажанню вилікувати пацієнта і хоча б в якомусь ступені врахувати його особистість. "Я певен, що крім знань і досвіду, душевне тепло лікаря або сиділки – далеко не байдужий момент в лікуванні хвороби" [Puysegur, 1785].

Лікарі навіть на початку XIX століття відмічали особливості перебігу хвороби залежно від особистості хворого. Так, хірург наполеонівської армії Ларрей помітив, що у переможців рани загоюються швидше [Глазер Г. А., Глазер М. Г., 1996].

Середина XIX століття ознаменувалась у психотерапії важливим поворотом, пов’язаним зі зміною методики та появою нової теорії. Термін "тваринний магнетизм" шотландським лікарем Джеймсом Бредом був замінений на гіпнотизм (від грецького hypnos – "сон"). Нова назва більш тісно зв’язала гіпнотизм з медициною. Манчестерський хірург Бред вважав, що найбільш суттєва частина процесу відбувається "в самому суб’єкті" без впливу якої-небудь зовнішньої сили. Він висунув "психонейрофізіологічну теорію", яка базувалась на модній у той час "міфології мозку". "Гіпнотизер схожий на механіка, що призводить в дію сили в самому організмі пацієнта".

Джеймс Бред зводив все до мозкових механізмів, чим пояснюється повна зневага афективних факторів у відношенні між лікарем і хворим. Азам, хірург з Бордо, незабаром став використовувати гіпноз для анестезії. Інший хірург - Брока у госпіталі Неккера 5 грудня 1859 року провів хірургічну операцію під гіпноанестезією. Після початку застосування ефіру для наркозу, метод гіпноанестезії перестав використовуватись, але інтерес лікарів до психотерапії не зменшився, а перемістився в іншу сферу медицини – в неврологію.

6 травня 1856 року народився З. Фрейд. Він зростав у період відкриття законів про збереження енергії та еволюцію органічного світу. Навчаючись у Віденському університеті, Фрейд під керівництвом видатного фізіолога Ернста Брюкке вивчав нервову систему. Будучи лікарем, Фрейд використовував методи діагностики та лікування дітей з ураженням головного мозку (дитячим церебральним паралічем, афазіями).

Основними лікувальними засобами в той час вважались фізіотерапевтичні (електротерапія, тепло- та водотерапія). В 1882 році, знайомий Фрейда, практикуючий лікар Йосиф Бреєр, використовуючи гіпноз з пацієнткою Анною О., помітив, що після того, як пацієнтка під час сеансу розповідала про події, які супроводжували появу симптому захворювання, симптом зникав. Цей випадок широко відображений у літературі.

Такий ефект Бреєр назвав древньогрецьким словом "катарсис" (очищення). Термін був перенесений Бреєром в психотерапію із естетики. За поняттям "катарсису" крилась гіпотеза, що симптоми захворювання виникають внаслідок того, що хворий відчував напруження, афективно заряджений потяг до дії, але стримується. Симптоми (страхи, спазми, болі та ін.) символічно заміщають ці нереалізовані, але бажані дії. Енергія спонукання розряджається, "застряваючи" в органі, внаслідок чого той починає ненормально працювати. Бреєр розповів Фрейду про цю пацієнтку.

Пізніше разом Бреєр і Фрейд підготували книгу "Дослідження істерії". А тоді, в 1885 році, зацікавившись можливостями гіпнокатарсису, Фрейд декілька місяців навчався гіпнозу в Парижі у знаменитого невролога Шарко. Саме Шарко наштовхнув Фрейда на думку, що дивацтва в поведінці невротика хороняться в особливостях його статевого життя. Як прекрасний знавець будови нервової системи, її клітин, волокон, Фрейд спробував відобразити теоретичну схему процесів, які відбуваються в нервовій системі, коли її енергія не набуває природного виходу, а розряджається на шляхах, які ведуть до порушення роботи органів зору, слуху, м'язового апарату. Один з описаних Фрейдом випадків привернув увагу І. П. Павлова і дав імпульс до розроблення його концепції експериментальних неврозів.

На відміну від гіпнотизерів кінця XIX століття, яких цікавили у сфері гіпнозу головним чином "фізіологія" та експерименти, Фрейд хотів виліковувати, і власні невдачі у використанні гіпнозу та навіювання підштовхнули його до нових гіпотез. Вважається, що Фрейд не володів так майстерно гіпнозом, як Бреєр, і тому був незадоволений результатами своєї роботи, але він помітив, що не обов’язково було проводити гіпноз, щоб домогтися спогадів про випадок, який травмував. Це допомогло йому звернути увагу на метод "вільних асоціацій".

Використовуючи вільні асоціації, тлумачення сновидінь, які він вважав "царською дорогою в несвідоме", тлумачення помилок, описок і обмовок, Фрейд досягав подолання опору без гіпнозу. Крім того, аналізуючи ще випадок лікування Бреєром Анни О., Фрейд відмітив особливе відношення, яке відмічалось у пацієнтки до лікаря. Так, було описано трансфер (перенесення почуттів від значимої людини в житті хворого на лікаря).

Зиґмунду Фрейду належить відкриття та описання прегенітальної сексуальності, яка, на його думку, формує характер людини. "Організації сексуального життя, в яких генітальні зони ще не набули свого переважаючого значення, називаються прегенітальними. Першою такою прегенітальною сексуальною організацією є оральна чи, якщо хочете, канібальна. Сексуальна діяльність ще не відділена від прийняття їжі. Сексуальна мета полягає в поглинанні об’єкта. Залишок цієї фіктивної, нав’язаної патологією фази організації можна бачити в ссанні, при якому сексуальна діяльність відділена від діяльності харчування, відмовляється від стороннього об’єкта заради об’єкта на власному тілі.

Другу прегенітальну фазу складає садистично-анальна організація. Активність виявляється завдяки потягу до оволодіння з боку м’язів тіла, а ерогенна слизова оболонка кишковика проявляє себе як орган з пасивною сексуальною метою. Ці фази сексуальної організації, як правило, нормально перебігають, даючи знати про себе тільки натяками. Тільки в патологічних випадках вони приходять в дію та стають помітними для грубого спостереження".

Кожному індивіду Фрейдом приписується оральна, анальна, уретральна та інша еротика. Фрейд підкреслював, що констатація відповідного цим еротикам душевних комплексів не означає судження про нормальність чи невроз. "Відміна нормальної людини від ненормальної може бути тільки у відносній силі окремих компонентів сексуального потягу та у використанні їх протягом розвитку".

З. Фрейд дав поняття "лібідо" як силі, що кількісно міняється, яка може виміряти всі процеси та перетворення в ділянці сексуального збудження. "Це лібідо відрізняється від енергії, яку треба покласти в основу душевних процесів, у відношенні її особливого походження і, цим приписуємий їй також особливий якісний характер". Відділення лібідозної психічної енергії від іншої виражається положенням, що сексуальні процеси організму відрізняються від процесів харчування організму особливим хімізмом. "Аналіз перверсій і психоневрозів переконує в тому, що сексуальне збудження виникає не тільки із так званих статевих органів, але зі всіх органів тіла".

Фрейд відносився до терапії і як експериментатор, і як лікар. Він підкреслював, що психоаналіз можна вивчити на прикладі одного хворого.

Фрейд не займався психотерапією дітей, але, навчаючи батьків правильному ставленню до гри дітей, він досягав терапевтичних результатів. Йому належить пропозиція уважно відноситись до дитячих ігор: "Нам слід шукати в дитині перші кроки уяви. Найулюбленіша і всепоглинаюча діяльність для дитини - це гра. Дитина до гри відноситься дуже серйозно, щедро вкладаючи в неї свої емоції". Психотерапевтична робота з дітьми та використання гри в терапії починається з клінічного випадку маленького Ганса, описаного Фрейдом в 1909 р. Фрейд бачив Ганса лише один раз під час короткого візиту. Лікування полягало в тому, що він пояснив батьку хлопчика, як реагувати на поведінку хлопчика, виходячи із своїх спостережень за грою Ганса.

Розвиток вчення Фрейда відбувся в роботах швейцарського психіатра Карла Юнга (1875-1961). Засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг належить до класиків психологічної науки XX століття. Його роботи – 20 томів неповного зібрання творів, випущених німецькою та англійською мовами, вміщують глибоко розроблену теорію структури та динаміки психічного - свідомого та несвідомого, докладну теорію психологічних типів і детальний опис універсальних психічних образів, що беруть свій початок в глибинних шарах підсвідомої психіки.

Юнг великого значення надавав психофізіологічним процесам. Він вважав, що настане час, коли "прориють тунель, що поєднає психічне і соматичне". "Психічний факт і фізіологічний певним чином відбуваються разом, і вони є різними аспектами лише з точки зору розуму. Ця двоякість виникає внаслідок абсолютної нездатності розуму уявити їх разом [Yung K., 1935]. У "Тевістоцьких лекціях" К. Юнг наводить результати дослідження функції дихання під час асоціативного експерименту. Він показав чіткий взаємозв’язок між вербальною, емоційною та вегетативною системами. "Критичне слово-стимул супроводжується зниженням об’єму дихання до 1/2 порівняно з нормою.

Свідомий комплекс переживань виявляється в тому, що слово-стимул викликає незначне зниження об’єму дихання після першого нормального вдиху. Слово-стимул зачіпає за живе, що призводить до глибокого вдиху. Несвідомий комплекс переживань виявляється в тому, що перший вдих після слова-стимулу - слабкий, а ті, що йдуть за ним - дещо нижчі норми. Має місце спазм грудної клітини - дихання практично замирає".

В 1915 р. Юнг писав що "сексуальний інтерес в якості мотиву грає значну роль в процесі виникнення дитячого мислення, але важливо усвідомлювати, що каузальне діючий сексуальний інтерес власне намагається не до безпосередньо сексуальної мети, але скоріше до розвитку мислення. Дитяча сексуальність зовсім не схожа по суті з дорослою сексуальністю". Як із зовнішнього зародкового листка в процесі подальшого розвитку виникає не тільки мозок, а й органи чуття та багато іншого, так і в ранній інфантильній сексуальності Юнг бачив як задатки майбутньої функції сексуальності, так і зав’язь піднесення духовних функцій.

Психотерапія за Юнгом полягає в навчанні розумінню. "Шляхом навчання розумінню для лібідо відкривається шлях, на якому можливий розвиток і який забезпечує постійне функціонування лібідо. Відсутність розуміння (при відомому ступеню інтенсивності конфлікту) діє як гальмо, яке витісняє та знову виштовхує лібідо в стан зачатків сексуальності, від чого ці основи, або зародок, передчасно схиляють до анормального розвитку. Через це виникає дитячий невроз. Особливо це торкається обдарованих дітей.

Саме обдаровані діти починають розуміти дуже рано і тому підлягають серйозній небезпеці бути в ситуації передчасної завії сексуальності внаслідок виховательського пригнічення їх так званої, недоцільної зацікавленості". З точки зору Юнга, психоаналіз у дітей, "навчаючи розумінню", служить для розв`язання дитячих конфліктів.

Значний вклад у розвиток дитячої психотерапії внесла Мелані Кляйн. У 1919 році Кляйн стала використовувати ігрову техніку, як засіб аналізу для роботи з дітьми молодше 6 років. Вона вважала, що дитяча гра так само направляється прихованими мотиваціями та вільними асоціаціями, як поведінка дорослих. М. Кляйн вперше забезпечила ігрову кімнату іграшками, матеріалами для вирізання та малювання, водою та піском. Вона розглядала все, що робить дитина під час сеансу як прояв переносу та бачила основну задачу психотерапевта в інтерпретації символічного контексту гри дитини на основі комбінованої теорії розвитку дитини та походження симптомів.

Кляйн приділяла значну увагу взаємовідносинам матері та дитини в ранньому дитинстві. Згідно з її концепцією "заздрість до груді, що годує, є чинником, який має пошкоджуючі та деструктивні якості, що протидіють побудові стабільних відносин з хорошими зовнішніми та внутрішніми проблемами, підривають почуття подяки та різними шляхами розмивають відмінність між поганим і хорошим". Психотерапія за Кляйн полягає в "аналізі тривог і захисту, пов’язаних із заздрістю та деструктивними імпульсами, чим можна досягти успіху в інтеграції" [Кляйн М., 1997].

Одночасно з М. Кляйн дочка З. Фрейда Анна Фрейд стала використовувати гру для того, щоб встановити контакт з дитиною. А. Фрейд для розуміння конфліктів дитини використовувала систематичне спостереження за грою та її інтерпретацію у вигляді вільного обговорення. На відміну від М. Кляйн, вона підкреслювала, що перед тим як приступити до тлумачення несвідомих мотивацій, які приховуються за малюнками та грою дитини, дуже важливо налагодити емоційний контакт між дитиною та терапевтом.

А. Фрейд розділяла погляди Кляйн на перенесення в дитячому аналізі. Вона розглядала терапевта не тільки в якості реципієнта проекцій, але й як реальну особистість і навіть вчителя дитини-пацієнта. Як вважала А. Фрейд, для дітей з "его-дефіцитом" особливо важливі фактори нетрансферних взаємовідносин. У таких випадках терапевт виступає в якості допоміжного "Его". Для всіх дітей терапевт – не тільки інтерпретатор, але і модель для ідентифікації, людина, що дає заохочення, а також посередник між дитиною та батьками.

На відміну від М. Кляйн, А. Фрейд вважала, що роль іграшок в терапії перебільшена. Вона не вважала психоаналітичний процес чимось унікальним: "Звичайне добре виховання дитини також прискорює самоспостереження та інсайт стосовно мотивації та її власних почуттів, а також мотивацій і почуттів її батьків".

М. Кляйн і А. Фрейд були впевнені, що багато з дитячих психіатричних розладів базуються на несвідомих невротичних конфліктах і що перебіг цих розладів покращується дякуючи самоспостереженню, самоусвідомленню та інсайту. Це досягається за допомогою роз’яснень терапевта, який сприяє дозріванню дитячого "Его". Вони також вважали, що інсайт не виникає без "проробки". Вони були впевнені в тому, що при взаємодії з терапевтом в бесіді або грі дитина весь час демонструє основні конфлікти, а інтерпретація почуттів, думок і мотивів дитини прискорюють дозрівання та набуття контролю над конфліктами. Таким чином і М. Кляйн, і А. Фрейд вважали, що надто важливо викрити минуле та посилити "Его" дитини.

Ідеї М. Кляйн набули розвитку в роботах Д. Віннікота. Дональд Віннікот, педіатр і психоаналітик, вважав, що проблеми емоційного здоров’я дитини криються у взаємовідносинах дитини та матері. Він вводить поняття "досить хороша мати". "Досить хороша мати" в перші тижні після народження знаходиться в стані первинного почуття материнства - стані підвищеної чутливості. Цей стан дозволяє матері створити для дитини умови для розкриття власних тенденцій розвитку та її перших спонукань індивідуального емоційного життя. Мати дає фрустрації, стикаючись з якими дитина відчуває реальність оточуючого середовища. Мати сприяє становленню структури "Я сам (Self)" - персоналізації. З точки зору Віннікота, мати повинна не тільки дати молоко, але й дозволити себе жадно хватати. "Агресія - доказ життя. Опір перетворює вітальність, силу життя - в потенціал агресії".

Якщо дитина не переживає індивідуальний досвід - порушується структура "бажання хотіти." Він вважав, що для дитини мати - це і об’єкт, що здатен задовольнити потреби, і "оточуюче середовище" (мати активно піклується). При цьому "хороший об’єкт нічого не дає, якщо дитина не створює його сама". Дитина живе ілюзією "мати та її груди - частина дитини".

Якщо мати неадекватно відповідає - не відбувається катексису (заповнення) зовнішнього об’єкта – як результат дитина відчуває себе ізольованою, це сприяє формуванню фальшивого викривленого "Я-сам" з метою приховати первинну "Я-сам", щоб не бути знищеною. Фальшиве "Я-сам" зберігає у дитини надію, що несприйнятлива ситуація, яка привела до заморожування в стані регресії, знову відтає в результаті активного материнського піклування та знову повернеться адекватне зовнішнє середовище.

Порушення поведінки та невротичні прояви Віннікот пояснював ранньою депрівацією - антисоціальні тенденції допомагають дитині звернути на себе увагу та досягти піклування про себе (знайти втрачений об’єкт). Велике значення Віннікот надавав вихованню за допомогою деілюзування через постійне збільшення числа відмов з боку матері, що супроводжується зростаючою здатністю дитини врівноважувати виникаючий дефіцит шляхом зростання психічної активності. При цьому роль батька - створити матір в очах дитини більш людяною.

Дональд Віннікот розробив оригінальний і досить ефективний метод допомоги дітям з невротичними конфліктами, а також їх батькам в амбулаторних умовах. Він просив батьків розповісти про проблему, її розвиток, фон, і проводив одну тривалу співбесіду, використовуючи свою знамениту гру в зиґзаґи як головний засіб спілкування. Він і дитина по черзі малюють на папері зигзаг, потім ще один для доповнення картинки, після чого обмінюються враженнями про те, що тут зображено. Подальше спостереження він часто здійснював по телефону.

Карл Роджерс вважав, що психотерапевт безпосереднє бере участь у досвіді хворого завдяки створенню умов для відчуття їм почуття безпеки й особливої манери розмови, в якій пацієнт вчиться вирішувати свої проблеми власними силами. Ці ідеї отримали розвиток у направленні недирективної ігрової терапії, яка повинна допомогти дитині побачити, усвідомити саму себе, свої переваги та недоліки, труднощі й успіхи.

Серед дитячих психотерапевтів слід назвати Вірджинію Акслін (Virginia Axline), яка використовувала недирективну терапію Карла Роджерса в дитячій практиці. Вона була впевнена, що кожний індивідуум має власний потенціал для самореалізації, тому мета ігрової терапії – вивільнити цілющий потенціал кожної дитини. Вона вважала, що не заохочуючи до терапії батьків, за допомогою ігрової терапії можна допомогти дитині через інсайт і само-розуміння стати сильнішим і набути здатності опиратись навіть складним умовам життя.

Вірджинія Акслін вводить вісім принципів для недирективного дитячого психотерапевта:

  • Швидкий розвиток теплих і дружніх взаємовідносин з дитиною;
  • Повне прийняття дитини такою, яка вона є;
  • Установлення режиму "дозволеного", щоб дитина могла вільно виражати свої почуття, спілкуючись з психотерапевтом;
  • Уважне відношення до почуттів дитини та відображення їх зворотно для того, щоб вона могла досягти інсайту стосовно своєї поведінки;
  • Глибока повага до здатностей дитини вирішувати свої власні проблеми, якщо їй випадає така можливість, бажання зробити її відповідальною за вибір і перші кроки на шляху перемін;
  • Не намагатись виправляти поведінку дитини:" Дитина веде, психотерапевт іде за нею";
  • Не намагатись прискорити терапію;
  • Установлювати обмеження тільки для забезпечення зв’язку з реальністю та усвідомлення дитиною її відповідальності у взаємовідносинах.

Значний вклад у дитячу психотерапію вніс Е. Еріксон. Ерік Еріксон народився в німецькому місті Франкфурті-на-Майні, був художником і спеціалізувався на дитячих портретах. Поселившись у Відені та познайомившись з Фрейдом, став вивчати психоаналіз, крім того вивчав систему Монтесорі. В 30-ті роки поселився в США.

Еріксон спостерігав за життям індіанців в резерваціях і збирав фактичний матеріал для практичної роботи. В індіанців Еріксон виявив синдром неврозу, який важко було пояснити з точки зору класичного психоаналізу (основним джерелом душевних конфліктів індіанця він вважав відірваність від корнів, розрив між образом життя та тим, що збереглось в переказах племені). Е. Еріксон детально описав психотерапію в індіанському племені юрок.

Якщо дитина племені юрок скаржиться на біль або проявляє занепокоєння, його бабуся гучно плаче біля джерела та закликає до духів: "Це наша дитина, не пошкоджуйте її". Якщо це не допомагає, просять сусідську бабусю "співати її пісню" хворій дитині. У кожної бабусі є власна пісня на такий випадок. Якщо не допомагає сусідська бабуся, звертаються до місцевої ворожки. Дитину приносять всією сім’єю.

Якщо необхідно мати і батько утримують дитину, доки ворожка висмоктує першу "хворобу" із її пупка. Ці "хвороби" (соматичні "чинники" хвороби) візуалізуються як свого роду слизова, кривава матеріалізація. Проковтнувши дві чи три "хворі", ворожка вибльовує їх. Далі настає черга інтерпретації по-юрокськи. Ворожка входить в транс і через певний час повідомляє сім’ю, щось подібне: "Я бачу стару жінку, яка бажає поганого іншій жінці. Ось чому дитина захворіла". Ледве вона встигла це сказати, як бабуся хворої дитини встає та зізнається в тому, що вона посилала порчу на іншу жінку. Ворожка має певний інвентар гріхів, які вона пов’язує при ритуальних обставинах з певними розладами.

Таким чином вона спонукає людей визнавати в якості факту свої побажання. Таке зізнання позитивно діє на внутрішній спокій будь-якої людини. Ворожка, крім того, добре володіє плітками, щоб знати слабкості своїх пацієнтів ще до зустрічі з ними і досить досвідчена, щоб читати їхні обличчя під час заняття своїм магічним бізнесом. Тому, коли вона пов’язує почуття провини, похідне від прихованої агресії, з симптомами хвороби конкретної дитини, то робить це з достатніми психопатологічними основами, внаслідок чого невротичні симптоми звичайно зникають після того, як ворожка точно указала головне джерело амбівалентності в цій сім’ї та спровокувала публічне признання.

Е. Еріксон відмітив, що поряд з описаними Фрейдом фазами психосексуального розвитку (оральною, анальною, фалічною та генітальною), в ході якого міняється направлення потягу від ауто-еротизму до зовнішнього об’єкта, існують і психологічні стадії розвитку "Я", в ході якого індивід установлює основні орієнтири по відношенню до себе та свого соціального середовища.

Еріксон вважав, що становлення особи не закінчується в підлітковому віці, а розтягується на весь життєвий цикл. Кожній стадії характерні свої власні параметри розвитку, здатні приймати позитивні та негативні значення.

Так, перша стадія довір’я та недовір’я відповідає оральній фазі класичного психоаналізу та охоплює перший рік життя. Ступінь довіри, яким дитина переймається до оточуючого світу, інших людей і до самого себе, в значній мірі залежить від піклування, яке до неї проявляється. Якщо дитина не отримує необхідного догляду, не зустрічає любовного піклування, то в неї виробляються недовіра, боязливість і підозрілість по відношенню до світу взагалі - а до людей окремо, і цю невіру вона несе з собою в інші стадії свого розвитку.

Друга стадія (самостійність і нерішучість) охоплює другий і третій роки життя, співпадаючи з анальною фазою фрейдизму. В цей час у дитини розвивається самостійність на основі розвитку її моторних і психічних здібностей. Якщо вихователі виявляють нетерпіння та поспішають зробити за дитину те що вона і сама здатна зробити, у неї розвивається соромливість і нерішучість. Звичайно, маються на увазі ті випадки, коли батьки в бажанні огородити дитину від зусиль, виявляють постійні старання, нерозумно і регулярно сварять її за "нещасні випадки" (мокру постіль чи забруднені штанці, розбиту чашку чи розлите молоко), то у дитини закріплюється відчуття сорому перед іншими людьми та невпевненість у своїх здатностях управляти собою й оточенням. Якщо з цієї стадії дитина вийде з великою долею невпевненості, то це позначиться в майбутньому на самостійності підлітка та дорослого.

Третя стадія (винахідливість, завзятість і почуття провини) звичайно відбувається у віці від чотирьох до п’яти років. Дитина набула багато фізичних навичок. Винахідливість виявляється у мові, здатності фантазувати. Якщо батьки показують дитині, що його моторна діяльність шкідлива та небажана, питання докучливі, ігри безглузді, то вона відчуває себе винною та проносить почуття провини в подальші стадії життя. У класичному психоаналізі - це стадія інтересу до статевих органів, формування "едіпового комплексу". Фрейд вважав, що у хлопчиків на цій стадії витісняються страхи кастрації, а у дівчаток внаслідок прихованих заздрощів до статевого органу хлопчиків формується відчуття неповноцінності.

Четверта стадія (вміння та неповноцінність) - вік від шести до одинадцяти років, роки початкової школи. Класичний психоаналіз називає цю стадію латентною. В цей період любов сина до матері та ревнощі до батька (у дівчаток навпаки) знаходяться в прихованому стані. У дітей загострюється інтерес до того, як речі зроблені, як їх можна засвоїти, прилагодити для чого-небудь. Якщо батьки в цей період розвитку бачать у трудовій діяльності дітей одні "пестощі" та "брудноту", вони сприяють розвитку у них відчуття неповноцінності. Перебування дитини в школі та відношення, яке вона там зустрічає, здійснює великий вплив на врівноваженість психіки. Дитина, яка не відрізняється кмітливістю, особливо може бути травмована школою, навіть якщо його старання заохочуються вдома. Відставання в класі знову ж таки розвиває у дитини комплекс неповноцінності.

П`ята стадія (ідентифікація особи та плутаниця ролей). При переході в п’яту стадію (12-18 років) дитина стикається з пробудженням "любові та ревнощів" до батьків. Успішне рішення цієї проблеми залежить від того, чи знайде вона предмет любові у власному поколінні. Важливе місце у нових особливостях психіки підлітка займає його інтерес до думок інших людей, думки про себе. Підлітки створюють собі ідеал сім’ї, релігії, суспільства, здатність виробляти та переймати теорії світогляду. Перед підлітком встає завдання об`єднати все, що він знає про себе самого як школяра, сина, друга та ін. Усі ці ролі він повинен зібрати в одне ціле, осмислити їх, зв’язати з минулим, проектувати в майбутнє.

Якщо молода людина успішно справилась з цією задачею - психосоціальною ідентифікацією, то у неї з’являється відчуття того, хто вона є, де знаходиться і куди йде. На відміну від попередніх стадій, вплив батьків побічний. Якщо (завдяки батькам) підліток виробив довіру, самостійність, завзятість і умілість, то його шанси на ідентифікацію, на впізнання власної індивідуальності значно збільшуються.

Коли Е. Еріксон працював з дітьми, то завжди домагався можливості побачити їх у домашніх умовах, брати участь у сімейних трапезах.

Розвиваючи вчення Фрейда, Еріксон наголошував на тому, що при неврозі має місце відмова від дії та дозвіл замість себе говорити симптому. "Ідентичність наводить мости між стадіями дитинства, коли тілесному "Я" та батьківським образам надаються їх культурні коннотації; вона ж з’єднує мостом і стадії ранньої дорослості, коли багатство соціальних ролей стає доступним і, фактично, все більш і більш обов’язковим.

Виховання не повинне упускати можливість використати сили, мобілізовані для ігрової інтеграції. Відчайдушну силу багатьох симптомів слід розуміти як захист того кроку в розвитку ідентичності, який даній дитині обіцяє інтеграцію швидких змін, що мають місце у всіх сферах життя. Що для спостерігачів виглядає проявом інстинкту, в дійсності часто виявляється лише благанням дозволити здійснити синтез і сублімацію єдиним можливим засобом. Тому треба очікувати, що юні пацієнти будуть піддаватись тільки тим терапевтичним мірам, які допоможуть їм набути передумови для успішного завершення синтезу їх ідентичності".

За Е. Еріксоном "при сприятливих умовах діти оволодівають ядром своєї особливої, окремої ідентичності в досить ранньому дитинстві; часто їм доводиться навіть захищати її проти вимушеної зверх-ідентифікації з одним чи з обома батьками, тоді як невротики - жертви зверх-ідентифікацій, які ізолюють маленького індивіда і від його підростаючої ідентичності, і від його соціального середовища".

Велике значення на розвиток дитячої психотерапії справили роботи Якоба Морено. Морено відмітив, що ігри дітей, якщо вони направляються освіченим психотерапевтом, є могутнім лікувальним фактором; завдяки визначеним стандартним ігровим сюжетам і так званим "рольовим іграм", дитина в процесі гри звільняється від багатьох страхів, порушень поведінки, прихованого емоційного напруження.

Девід Леві свій підхід структурованої ігрової терапії рекомендував для роботи з дітьми, які пережили психотравмуючий випадок. Як він вважав, гра дає дітям можливість відреагувати. Терапевт створює такі умови, щоб спеціально підібрані іграшки допомогли дитині відновити свій досвід, який викликав у нього реакцію тривоги.

У кінці XIX століття психотерапія в Росії та на Україні розвивалась під впливом учень про гіпноз. Значну роль у розвитку російської психотерапії відіграла робота А. А. Токарського "Терапевтическое использование гипноза", що вийшла в 1890 р. в Росії. Пізніше цими питаннями стали займатись В. М. Бехтєрєв, Ю. В. Канабіх, Е. Н. Довбня, П. П. Под’янепольский, Л. І. Платонов, С. І. Консторум, В. М. Мясищев та ін. З 20-х р. XX століття психотерапія почала розвиватись в рамках психоневрології та психіатрії.

У 20-30-ті р. XX століття психотерапія в СРСР з ряду причин відійшла на другий план, поступившись першістю біологічним дисциплінам. У цей час вважалось, що невроз – це буржуазний пережиток, психоаналіз – реакційна теорія, а психотерапія стоїть на позиціях психологізації. В Москві велику практичну роботу проводив Ю. В. Канабіх, використовуючи гіпноз, раціональну психотерапію, емоційно-стресову психотерапію за Дежерином, психоаналіз. Там же активно працював С. Т. Консторум.

У 30-40-ві р. психотерапія розглядалась тільки під кутом зору фізіологічного направлення І. П. Павлова, В. М. Бикова. Після війни психотерапія підтримувалась лише діяльністю ентузіастів санаторно-курортної мережі або роботу психотерапевтів виконували психіатри психоневрологічних диспансерів.

60-ті р. відзначились відкриттям кафедр психотерапії при медичних інститутах. Наприкінці XX століття в Росії та Україні дитяча психотерапія набула розвитку в роботах О. І. Захарова, Д. М. Ісаєва, М. І. Буянова, В. А. Скуміна.

Таким чином, дитяча психотерапія – відносно молода медична дисципліна, яка відділилась на початку XX століття від загальної психотерапії, пройшла разом з нею шлях від інтуїтивних емпіричних форм, що ставили акцент в терапії на зовнішні від пацієнта чинники (флюїди, гіпнотерапія) до особисто орієнтованої терапії, що спирається на вивчення та сприяння особистому розвитку дитини, нейтралізацію несприятливих факторів середовища, що гальмують і пригнічують цей розвиток.


21.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!