Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Проблема психопатології влади. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Проблема психопатології влади. Реферат

У рефераті розглянуто психопатологію влади як продукт соціальної взаємодії

Влада - своєрідний зв’язок, відношення між двома (або більше) суб’єктами, один із яких зумовлює, мотивує діяльність іншого. Цей зв’язок практично ніколи не буває однобічним, і завжди позиція владування (посідання влади, здійснення її) містить у собі й момент узалежнення, підпорядкування суб’єкта влади її ніби-об’єктові.

Зазвичай виділяють два різновиди владно-підвладної взаємодії:

  • владу-вплив,
  • владу-примус.

З психологічного погляду видається, однак, що другий різновид - це радше окремий випадок першого. У стосунках владування-підпорядкування більше важать здатності психологічного діє-впливу (або, у разі переважання примусу, їх недостатність чи відсутність), що й зумовлює весь зміст, характер та розподіл взаємних позицій у владно-підвладній взаємодії.

Питання про патологію влади має сенс виключно як питання про психопатологію влади. Поза психічним відображенням стосунки суб’єктів влади, по суті, не існують як стосунки, а суб’єкти не є суб’єктами. Без психічного влада як така перетворюється на звичайну "об’єктивну" залежність, де патологія - явище зовсім умовне, бо існує лише за умови надання їй (владі) певної оцінки, а відтак постає питання: хто і як даватиме таку оцінку?

Навіть більше, самого лише психічного без його свідомісного радикала не досить для виникнення патології у сфері влади. Тваринний світ являє нам численні зразки владно-підвладних актів, але без їх суб’єктивно-ціннісного відображення вони залишаються фактом радше "об’єктивним", таким, що породжується поза свідомою волею його учасників. А відтак немає підстав для окреслення відповідних явищ за ознакою нормальності чи патологічності.

Набагато складнішою є справа з людьми. Через суб’єктність і суб’єктивну небезсторонність психіки людина накладає на кожне переживане нею явище систему оцінок - індивідуальних та соціальних (а найчастіше - індивідуально-соціальних). Це зумовлює поділ явищ на "нормальні" і "патологічні", і не існує переконливих об’єктивних доказів "нормальності" одних явищ та "патологічності" інших.

Намагаючись обґрунтувати ту чи ту систему оцінок, ми неминуче впремося в проблему пізнання "остаточної" істини, що її, як відомо, посідає тільки Бог або той, кого людина вигадала і визнала собі за Бога.

Людське суспільство заради власного збереження, існування та розвитку виробляє певні зразки та норми, що визнаються більшістю його членів за найбільш слушні й доцільні, а часто-густо - і за єдино правильні й можливі. Крізь призму цих норм оцінюються всі факти, події людського індивідуального та соціального буття.

Влада як спосіб конструювання стосунків між членами суспільства припала людям "у спадок" від тваринного стада. І не було, мабуть, в еволюції людства такого моменту, коли б воно реально поставило під сумнів саму доцільність існування влади як такої. Не було ні часу, ні потреби, ні можливості.

Влада сприймається (але практично не усвідомлюється) як невід’ємний, природний атрибут соціальної взаємодії, організації соціальної спільноти на всіх рівнях її функціонування. І ці її неусвідомлювані, "невидимі" характеристики - більш або менш тривалі протягом тої чи тої історичної епохи - якраз і беруться стихійно за норму, за те, що є "правильним". А патологією, відповідно, є все те, що від такої норми відхиляється.

У різний час і в різних місцях ознаки "правильності" влади досить істотно відрізняються між собою. І така-от "суспільно-історична" зумовленість дає ще одну підставу припускати, що насамперед суб’єктивні оцінки - індивідуальні та соціальні - можуть визначати патологічність чи непатологічність конкретних владно-підвладних стосунків. І прикладів цього - безліч.

А коли так, то, ідучи за відповідною логікою, мусимо визнати, що влада - це не тільки психологічний зв’язок, але й - завжди і всюди - зв’язок психопатологічний (принаймні потенційно). А отже, водночас, і не психопатологічний, а просто такий, який є: зв’язок у вигляді взаємо-зумовлювання мотивації, що його ціннісно-змістова оцінка має відносний характер.

Важливо підкреслити, що прагнення влади над чимось або кимось тісно пов’язане з позорно протилежним прагненням підпорядковуватися чомусь або комусь. Зазвичай це дві сторони однієї медалі, хоча частіше увидатнюється лише одна сторона, тоді як друга відходить у тінь.

Психопатологія можлива на обох полюсах такої дихотомії. Можна вести мову як про патологічний потяг до влади та зловживання нею, так і про не менш патологічне прагнення цілковито підлягати чужій волі, бути об’єктом чийогось володіння.

Джерела й механізми таких людських прагнень, як це часто буває, криються десь у часових та психічно-просторових глибинах дитячої психіки, у складних і заплутаних закономірностях становлення дитячої особистості.

Адже саме це становлення відбувається завдяки тому, що дитина, народившись, потрапляє в залежність від дорослої людини, під її майже безмежну владу над собою. Ба більше, сама ця влада є абсолютно необхідною передумовою соціального, тобто й особистісного розвитку дитини. Для того щоб змінитися, розвинутися в певному напрямі, дитина повинна зазнати соціалізуючих впливів середовища, піддатися їм, відповісти на них своїми реакціями - початково власними, але водночас викликаними до життя сторонніми, зовнішніми впливами.

Реагуючи на соціальне середовище, заходячи з ним у взаємодію, дитина ніби "визнає" його владу над собою, підлягає цій владі, інтеріоризовує її як щось одначально притаманне їй самій. Без такої залежності особистісний розвиток не відбувається, є просто неможливим.

Інша річ, що, як і будь-який інший, особистісний розвиток дитини, що здійснюється в певному конкретному напрямі, автоматично означає "відмову" від безлічі інших можливостей, які існують на самому початку становлення. Таким чином, владний вплив соціального оточення, з одного боку, обмежує потенційний простір, у якому може відбуватися розвиток особистості, але з другого - він є вирішальним чинником розпочинання та тривання самого такого розвитку.

Отже, від перших днів, годин, хвилин життя особистість навчається підлягати чиїйсь волі, реагувати на чиюсь активність, прилучатися до здійснення чиїхось намірів. І таке психологічне узалежнення треба розглядати як винятково позитивне соціалізуюче явище.

Зрозуміло, проте, що потрапляння дитини в залежність від дорослих не є такою собі самоціллю. Його метою, навпаки, є радше поступове опанування дитиною фізичної та соціальної дійсності, оволодіння засобами свого власного владування над ситуацією та іншими людьми. Закономірності процесу становлення дитячої особистості на різних етапах якраз і свідчать про те, що головним його результатом має ставати досягнення особистістю дедалі більшого ступеня індивідуальної свободи. Це, зрозуміло, означає і здатність бути суб’єктом владування, джерелом власних самостійних рішень, дій та вчинків.

Заходячи в контакт із середовищем, дитина втручається в усталений порядок речей, "тисне" на середовище, змінює його більш чи менш відповідно до власних намірів. Так дитина навчається володіти ситуацією, світом і собою в цьому світі. Будучи підпорядкованою оточенню, вона водночас здобуває над ним владу.

На кожному наступному віковому етапі розвитку особистості коло взаємодії зі світом стає дедалі ширшим, сама ця взаємодія ускладнюється, як ускладнюються й процеси владування та підпорядкування. Змінюються пропорції взаємодії дитини з дорослими і ровесниками: від початково майже цілковитої включеності її у сферу спілкування із старшим за віком оточенням до поступового переважання ролі та впливу на неї ровесників.

Процес спілкування дорослих (насамперед батьків) і дитини протягом усього дитинства забезпечує значний простір для психопатологічних явищ. Можна навіть, ідучи за класиками психоаналізу, припустити, що вся ця сфера - це суцільна патологія, де дорослі досить вільно, хоч і несвідомо виявляють і реалізовують свої власні комплекси, виливаючи їх на дитину у вигляді вельми суперечливої "любові-ненависті".

Якщо назовні, поза сім’єю суспільство пропонує, нав’язує певні норми взаємодії дорослої людини з дитиною, то в самій сім’ї вплив цих норм виявляється доволі умовним і відносним. Стосунки між батьками і дітьми укладаються радше відповідно до їхніх особистісних потреб та якостей, ніж згідно із соціально схвалюваними стереотипами.

І відношення владування-підпорядкування в структурі таких стосунків посідають далеко не останнє місце. Віяло можливих варіантів тут майже безмежне: від деспотичного свавілля до рабської покори як із боку однієї, так і другої сторони.

Розвиваючись, дитина повинна ставати дорослою людиною. Але фактичний результат такого розвитку може бути дуже різним. У кожній-бо нормальній дорослій людині "сидить" дитина з її дитячими проблемами та нерозв’язаними комплексами. Час од часу ця "дитина" виривається назовні, бере владу над дорослою особистістю, і найкращий спосіб дати собі раду в такій ситуації - це піддатися дитячим потребам, "погратися", попустувати, вільно й невимушено потворити.

Якщо ж, однак, такого дитячого надто багато, то маємо справу з особистістю інфантильною, нездатною брати на себе повноцінну дорослу відповідальність за себе та інших. Така особистість зазвичай воліє уникати справжньої відповідальної влади над іншими, несвідомо підпорядковуючись чужій волі, але охоче виявляє владу "несправжню" - примхливу й істеричну.

Інший варіант патології в цій сфері - це бути "над-дорослою" людиною, людиною, яка все навколо бере надто всерйоз і не залишає для себе та інших жодного "люфту" у формі жарту, розваги, розслаблення, іронії та самоіронії. Такі люди, як правило, абсолютизовують ті чи ті ідеї, норми поведінки тощо і не визнають права інших на надання переваги інакшим цінностям.

Представників першого і другого типів патології зближує надмір егоцентризму, коли, виявляючи свою ніби владу над іншими людьми, вони, по суті, перебувають у полоні імпульсів свого Я.

Ще один важливий аспект проблеми влади-підпорядкування пов’язано зі сферою статевих відмінностей та між-статевих стосунків. Загалом відповідна проблематика викликає непропорційно великий інтерес з огляду на її суб’єктивну значущість, а не тому, що фізичні або психічні відмінності між чоловіками і жінками такі вже дуже великі. (Ідеться про те, що спільного, подібного, однакового в представників обох статей є незрівнянно більше, ніж несхожого, відмінного. Просто це однакове сприймається як щось цілком натуральне і не привертає до себе надмірної уваги).

У контексті владно-підвладних стосунків чоловікам, чоловічій особистості та поведінці звичайно приписується прагнення до домінування, а жінкам - до підпорядкування. Відтак мужність пов’язується з посіданням владного статусу, а жіночність - підвладного.

Відповідні стереотипи міцно закоренилися як у масовій культурі, так і в науково-психологічних уявленнях. Чоловічій поведінці приписується намагання оволодіти жінкою, пережити своєрідну "радість володіння", жіночій, натомість, - бажання піддатися активному чоловічому натискові, відчути не менш своєрідну "радість підкорення". (Тут мається на увазі не тільки і не стільки поведінка, пов’язана із суто сексуальною сферою, скільки поведінка, що розуміється  більш широко як статево-рольова та особистісна взагалі).

Патологія в цій сфері також виявляється на двох полюсах. На одному мова йде про брак відповідних статево-рольових якостей, коли чоловік є не досить мужнім (активним, сильним, упевненим тощо), а жінка - не досить жіночною (лагідною, чулою, покірною і т. ін.). На протилежному полюсі маємо, навпаки, надмір статево-рольових особливостей. Чоловік у цьому разі стає таким собі "суперсуперменом" - самовпевненим ґвалтівником і насильником, а жінка - легкодоступною та безпорадною повією.

Зіставлення шкал "мужність - жіночність" і "владність - підвладність" ставить питання про психологічну первинність одного комплексу якостей щодо другого: який із них є первинним, а який – його дериватом (похідним від первинного)?

Частіше визнається первісність гендерних (статево-рольових) особливостей, рідше - особливостей, пов’язаних із владою (кратичних, від грец. кратос - влада). Якщо вийти за рамки статево поділеного середовища та поглянути на нижні, до-статеві поверхи еволюційної ієрархії, то неважко переконатися, що там, де немає і не може бути мови про між-статеву диференціацію (а відтак і про які-небудь ознаки мужності та жіночності), існує диференціація за ступенем владної переваги, за здатністю підкоряти собі інші істоти.

Така зміна ракурсу бачення проблеми дає підстави для якісно інакшої інтерпретації деяких психологічних явищ. Наприклад, чи не слід поставити питання про не лише психосексуальну або сексопатологічну природу гомосексуалізму, а й про його, можливо, базові психократичні джерела? Адже неспростована теза класиків психології про бісексуальність людської натури спонукає шукати коріння такої бісексуальності. І чому саме або тільки в психосексуальній організації людини? А якщо тільки там, то як, власне кажучи, пояснити можливість сублімації гомосексуальних (та й гетеро-сексуальних також) тенденцій у поза-сексуальних сферах? І як тоді тлумачити неодноразово описану психологічну спорідненість безсумнівно існуючих "радості підкорення" та "радості володіння", що мають місце в переживаннях як статево зумовлених, так і статево нейтральних ситуацій?

Психопатологічність владно-підвладних стосунків легше виявляється й фіксується на рівні міжособистісних взаємин. Це стає можливим через те, що поряд із кожним зразком таких взаємин є інші зразки - у чомусь подібні, а в чомусь відмінні. Відтак у соціальному середовищі стихійно, інтуїтивно формується певна нормативна модель  таких взаємин, з якою порівнюються наявні конкретні форми міжособистісних стосунків. Значні відхилення від норми і трактуються зазвичай як випадки патології.

Натомість на загальносуспільному, широкому соціальному рівні масовій та індивідуальній свідомості набагато важче збагнути патологічну сутність існуючих відносин владування-підпорядкування. Немає-бо поряд, у повсякденному житті реальних прикладів відносин якогось іншого типу. Для того щоб порівняти, треба вийти за межі соціального середовища, поглянути на нього "збоку".

Це було принципово неможливим за історично давніх часів, коли окремий "масовий" індивід був позбавлений змоги отримувати інформацію про якісь там інші суспільства, де відносини між владою і підвладними укладаються інакше, ніж у тому, де живе він сам. До того ж, той лад, який був для особи "своїм", сприймався як певний ідеальний, єдино доцільний зразок, порівняно з яким усі інші варіанти розцінювалися не інакше, як "неправильні", неповноцінні, гідні осуду.

З поступовим розвитком засобів інформації кожна окрема людина діставала дедалі більшу можливість знати й порівнювати різні варіанти відносин влади і підлеглості. Це неминуче сприяло руйнуванню усталених уявлень про "своє" як найкраще. І що більше якесь суспільство прилучалося до міжнародних інформаційних мереж, то важче ставало і керівним верствам, і рядовим громадянам плекати масові ілюзії про непогрішність та досконалість "своєї" влади.

Недаремно диктатори - колишні та сучасні - так не любили й не люблять надходження інформації ззовні - інформації, ними не контрольованої, здебільшого до них неприхильної і такої, що порушує їхню монополію на володіння умами співгромадян. (Приклади поруч: і незабутній СРСР, і сучасні Білорусь, Туркменістан, Північна Корея, Куба, Ірак, Іран - такі часом несхожі проголошуваними ідеалами і такі подібні прагненням їхніх лідерів утримати своїх підлеглих у блаженному невіданні).

Було б, проте, несправедливо всю відповідальність за таке чи подібне становище покладати виключно на самих диктаторів та їхніх поплічників. Значну, коли не більшу частину відповідальності і навіть історичної вини належить приписати самому народові, який своєю поведінкою та позицією більшою чи меншою мірою спричиняється до встановлення диктатури.

Адже не слід сумніватися, що цілковита більшість радянських людей свого часу справді палко підтримувала й схвалювала кожне рішення "рідної Комуністичної партії", "великого Сталіна" та "дорогого Леоніда Ілліча". Що німецький народ у ході вільних демократичних виборів привів у 1933 році до влади Гітлера і дав йому карт-бланш на вирішення долі країни та світу. Що мало не кожний (а може й кожний) північний кореєць сприйняв смерть "Великого Вождя і Вчителя Кім Ір Сена" як найбільшу особисту трагедію. Що більшість кубинців ще й дотепер ладна героїчно загинути заради "соціалізму та Фіделя". Що громадяни Іраку та Ірану справді люто ненавидять "американський імперіалізм", як цього вчать їх їхні вожді. Що туркмени щиро люблять свого "туркменбаші". Що, нарешті, теперішній кумедно серйозний білоруський диктатор має майже безумовну підтримку більшості своїх підданих.

З другого ж боку, не можна звинувачувати народ у його прихильності до диктатури над собою. Кожний народ є такий, який є, і це, по суті, його право - бути саме таким. Тим паче що людській спільноті одначально притаманним є прагнення до забезпечення не індивідуальної свободи, а масового, групового виживання та добробуту.

Закономірності існування масової свідомості виразніше зумовлюють її бажання потрапити під опіку "сильної влади", ніж досягти психологічної незалежності. Об’єднані в масу індивіди більшою чи меншою мірою деградують до рівня, де втрачає сенс сама можливість вільного вибору і посилюється натомість потреба передати свої індивідуальні повноваження комусь "компетентнішому" і "відповідальнішому".

У такий-от спосіб у масовій та індивідуальній свідомості актуалізовуються риси дитинності й жіночності. Маса, населення, народ, з одного боку, людина, особа, особистість - з другого - починають (або, радше, продовжують, тільки більш відкрито) потребувати сильної, рішучої, надійної влади над собою. В індивіда посилюється зазвичай не досить усвідомлюване бажання потрапити під батьківську та чоловічу опіку, яке на масовому рівні трансформовується в підданські настрої.

Відтак диктатура, тоталітарний та авторитарний режим мають не лише політичні чи історичні пояснення. Набагато визначальнішими є тлумачення соціально-психологічні, які розкривають психологічну комфортність тоталітаризму для "масового" індивіда.

Узята тут за приклад політико-ідеологічна сфера – не єдиний, хоч і вельми показовий зразок неминучого переходу будь-яких владно-підвладних стосунків на рівень патології. Сучасна цивілізація дає нам безліч інших прикладів ілюзорного опановування людиною свого власного життя, яке, по суті, є не чим іншим, як дисгармонійно-невротичним підпорядкуванням обставинам, ідеям, соціальним силам, що їх змінити або впливу яких уникнути людині несила. (Назвімо хоча б традиції, моду, громадську думку, ідеологію споживання тощо).

Окрема високорозвинена індивідуальна свідомість може всерйоз уникати визнання чиєїсь влади або влади ідеї над собою. Для масової ж свідомості така позиція звичайно буває непосильною. Справжня свобода - це свобода індивідуальна, але вона як така мало турбує масову свідомість, яка часто-густо віддає перевагу "солодким путам" підлеглості.

А справжня індивідуальна свобода, таким чином, - це недосяжна мрія. Вона неможлива як поза суспільством (бо що це за свобода, від чого?), так і в ньому, бо індивід неминуче потрапляє в залежність від впливів масової свідомості. І чи не є, відтак, черговою ілюзією (на зразок комунізму як "світлого майбутнього всього людства") така спокуслива нині ідея "громадянського суспільства", що має ґрунтуватися на взаємодії вільних рівноправних індивідів.

Література

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. — М., 1995.

2. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. — М., 1996.

3. Психологія масової політичної свідомості та поведінки / Відп. ред. В. О. Васютинський. — К., 1997.

4. Райх В. Психология масс и фашизм. — СПб, 1997.


18.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!