Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Політичне єднання: психологічні механізми. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політичне єднання: психологічні механізми. Реферат

Психологічні особливості ідеологічної діяльності політичних партій, а саме інтелектуальна та чуттєво-вольова її сфери поряд з іншими, є психологічними чинниками політичного єднання людей у партію та навколо неї, і тому партії якоюсь мірою є репрезентантами та індикаторами вузлових проблем, навколо яких зосереджується масова політична свідомість

Ідеологія партії стає стимулюючим, рушійним чинником політичного єднання особистостей (тут цей термін уживається як збірне поняття, рівнозначне поняттю "члени суспільства", "громадяни країни" тощо) у тому разі, коли:

  • по-перше, зміст ідеологем, уся концепція партійної програми збігається з інтересами особистості,
  • по-друге, не розходиться з її світоглядною системою,
  • по-третє, не суперечить її моральним засадам,
  • по-четверте, не створює в її уяві ефекту розходження між змістом проповідуваного і способами його реалізації.

Але, виявляється, у нинішній політико-психологічній ситуації цього не досить, щоб людина "подалася" до партії. Головним чинником тут виступає потреба особистості самоактуалізовуватися саме в політичній діяльності. І саме ця суто психологічна обставина інколи переважає над соціальною, яка сформульована тезою "партія - виразник інтересів певної групи суспільства".

Соціальна та політична структуралізація суспільства. У дебатах українських політологів часто повторюється пояснення слабкості політичних партій, усієї багатопартійної системи початковим, навіть зародковим етапом структуралізації українського суспільства.

Але якщо ми в Україні маємо ще не структуроване суспільство, то звідки ж тоді (на якій соціальній основі, на підставі яких класових чи інших інтересів) з'явилися і діють понад 40 політичних партій та ще десятки різних громадських рухів і об'єднань? Очевидно, самого лише цього суто соціального фактору - структуралізації суспільства - не досить для розуміння процесу розвитку багатопартійної системи. Напевно, існують і, відповідно, мають бути досліджені комплекси інших чинників. Адже, справді, низка партій в Україні з'явилася, не маючи соціальної бази. Їх засновники, аби досягти лідируючого становища в суспільстві, зайнялися створенням політичних партій за аналогією, орієнтуючись на досвід багатопартійних систем Заходу та дожовтневої Росії.

Як тут не пригадати відомої сталінської схеми "маси - класи - партії - вожді". Але в тому випадку було більше здорового глузду: маси ділилися на класи, партії були передовою частиною свого класу і виділяли зі свого середовища вождів. Нині ж в Україні часто можна почути: "Я програв вибори, бо за мною не стояла політична партія". Тобто маємо справу з амбітними інтересами, задля задоволення яких створюються партії. Парадоксально, але це факт, і тому політична структуралізація українського суспільства випереджає соціальну.

Однак хоча потреба особистості само-актуалізуватися в політиці і спричинює створення деяких партій, вона не є визначальною. Розглядаючи соціально-психологічні закономірності функціонування політичних партій, О. Юр'єв указує на психологічні потреби суспільства в продуктах політики і вводить поняття психологічного простору політики, поділеного на певну кількість клітинок. Кожна партія заповнює свою клітинку, розуміючи, у міру своїх можливостей, потреби суспільства в продуктах політики. І партій має бути стільки, скільки цих клітинок, а їхні програми повинні відповідати потребам цих клітинок.

Якщо, розвиваючи тезу О. Юр'єва, з'ясувати комплекс психологічних потреб суспільства в продуктах політики і міру їх задоволення кожною із сучасних партій України, то можна було б виявити незадоволені потреби і на цій підставі прогнозувати появу нових партій. А за рівнем задоволення судити про те, наскільки швидко суспільство втратить потребу в даній партії. Такі прогнози були б вельми цінними. (Про один із можливих підходів до такої проблеми йшлося, наприклад, у розділі 2.2).

Спробуймо з'ясувати, який зміст укладається в термін "продукти політики", бо розгорнутого його тлумачення не доводилося зустрічати в психологічній або політологічній літературі.

Якщо підсумувати недовгий період самостійного розвитку України, то такими суспільно значущими продуктами, на наш погляд, є:

  • політична еліта - нова, постійно обновлювана генерація, некорумпована, надзвичайно різноманітна і за походженням, і за змістом та рівнем інтелекту, і за психологічними особливостями;
  • виявлені й розроблені політичною елітою докорінні проблеми життєдіяльності суспільства та нові ідеї щодо подальшого його розвитку;
  • нормативи суспільного життя (закони, моральні та етичні норми тощо);
  • політична структура суспільства (владні структури, а також партії, масові рухи, громадські об'єднання та ін.), більш-менш стійка, але здатна до постійного оновлення;
  • тонус суспільного життя з подальшим розвитком демократизму, пошуками консенсусу, практичними проявами турботи про суспільний прогрес, про добробут народу і т. п.

Зрештою, а можливо, у першу чергу, сам стан суспільства - зростання чи спад напруженості, рівновага чи, навпаки, нестабільність - теж є продуктом політики.

Безумовно, усе це не можна розглядати як готові, викінчені результати. Так само не можна однозначно приписувати основну заслугу в їх досягненні політичним партіям.

Політичні психотипи. Той же О. Юр'єв визначає партію як об'єднання психологічно близьких людей і зазначає, що, як йому здається, анархісти, кадети, демократи, республіканці, комуністи, націоналісти та ін., як правило, мають політично розрізнюючі їх психологічні особливості спілкування, мислення, мовлення.

Отже, якщо психологічна близькість є одним із визначальних чинників політичного єднання людей, то і з наукового, і з практичного погляду доцільно досліджувати типові психологічні ознаки людей, об'єднаних у кожну конкретну партію. Наприклад, німецький філософ Ю. Габермас обґрунтовує наявність, зокрема, революційної психології - особливого психотипу, так само древнього, як соціум. На його думку, революційна свідомість дістає вираження в переконанні, що можливий новий початок. А звідси відкриваються можливості дії, орієнтованої на майбутнє, дії, яка бере на себе сміливість відторгнути нинішнє від минулого.

Дії, породжені революційною свідомістю, неминуче ведуть до розриву традицій, адже приклад і досвід минулих поколінь утрачають свою обов'язковість для нинішнього покоління. І навіть нормативність того, що лише починає про себе заявляти (бо вона, та нормативність, породжена минулим, яке революціонери відкидають однозначно і повністю), утрачає пріоритети, як зазначає Габермас, перед актуальністю сьогоднішніх подій. Спрацьовує також зворушливий ефект сподівання на краще майбутнє, який завжди виникає при вигляді новонародженого.

На розвиток цієї тези правомірно виділити ще два основні психотипи у сфері політики: консервативний і реформаторський. Консервативний світогляд, спосіб мислення та стиль діяльності виходить із тези "краще є завжди ворогом хорошого". І тому цей психотип, на противагу революційному, зорієнтовано на збереження існуючого стану речей, на святе дотримання традицій, що і є основою подальшого розвитку. Між двома крайніми психотипами стоїть реформаторський із властивою йому аналітичністю. Він теж, як і консерватор, бережливий щодо здобутків, але до певної межі: доки вони не стримують розвитку нового. Він теж, як і революціонер, прихильник нового, але ворог докорінної ломки, безоглядної руйнації, безапеляційного відкидання існуючого.

Дуже рідко можна однозначно виявити належність кожного індивідуального учасника політичної діяльності до одного з цих трьох психотипів. Найпевніше лише окремі особистості можуть бути, так би мовити, "чистими" революціонерами, реформаторами чи консерваторами. Але вони є здебільшого винятками.

Проте саме винятки пояснюють чимало процесів у житті сучасних українських політичних партій. Класичними взірцями є розколи УРП та СПУ. Сповідуючі спільну ідеологію революціонери (С. Хмара в першому та Н. Вітренко й В. Марченко в другому випадку) відійшли від реформаторів (Л. Лук'яненка й М. Гориня в УРП, О. Мороза та І. Чижа в СПУ) і створили свої партії, повівши за собою більш екстремістське настроєних членів.

Загальним же правилом є поєднання в кожній конкретній особистості ознак усіх трьох психотипів. При цьому співвідношення революційності, реформаторства й консерватизму в кожній особистості індивідуальне. Саме це і є основною передумовою розмаїття політичних партій, розбіжностей у їхньому середовищі і певної "розмитості" не тільки світоглядних, а й суто психологічних граней між ними. Ота розмитість і відіграє роль своєрідного містка для переходу з однієї партії до іншої та каталізатора політичних розколів, утворення нових партій або ж їх об'єднання в політичні блоки. І це нормальний процес із погляду психології, хоча він нервує політиків і шокує електорат.

Однак на рівні партій усе набагато складніше. Адже набирають сили ще й особливості корпоративної свідомості, сформульовані в програмі світоглядні позиції, обумовлена статутом та неписаними нормативами групова поведінка тощо.

Найміцнішою може бути психологічно єдина політична партія. Тобто гіпотетична. У реальному житті кожна партія має свою ментальність. І виявляє мудрість та еліта, яка дозволяє існування у своїй партії свого центру, своїх правих і лівих. Тобто вважає за норму виявлення кожним членом не тільки своєї політичної позиції, а й особливостей свого психотипу і поважає їх. Саме тому, що кожна особистість поєднує в собі елементи різних психотипів, зі значною мірою обережності можна відносити ту чи ту партію до розряду "революційних", "консервативних", "реформаторських", навіть якщо цей термін фігурує в її програмі або назві.

Суттєві корективи вносять і реалії кожної конкретної історичної ситуації. Хто більший консерватор, а хто революціонер у теперішній перехідний період: той, що намагається остаточно ліквідувати залишки соціалістичного ладу, чи той, що силкується зберегти його?

Корисним для України, для розвитку її багатопартійної системи є сучасний досвід країн Заходу, де політичні партії, відіграючи роль посередників між громадськістю і органами державної влади, поступово втратили чіткий ідеологічний та класовий характер, перетворилися зі знаряддя завоювання влади на інститут мобілізації голосів виборців за свого кандидата. А ситуація така, що перемога здобувається незначною перевагою в кількості голосів і це, пише французький політолог Д. Кола, спонукає політичні партії займати схожі зі своїми найближчими конкурентами позиції. І в тому разі, коли, скажімо, зростає сила крайніх правих, на них намагаються рівнятися поміркованіші праві, але й ліві теж сповзають дещо правіше, у бік сильніших.

Ідеологічні обриси центру в системі партій дедалі більше розмиваються, промови втрачають специфічні ознаки, що дає змогу звертатися до максимально широкого кола виборців. Партії втрачають чітку ідеологічну визначеність, тому програми тепер менш важливі, ніж фігура лідера, який перемагає з тим більшою легкістю, чим ширша його виборча база [23].

Ці слова було написано напередодні зародження української багатопартійності. Дальше функціонування політичних партій в українському суспільстві виявилося значною мірою схожим на життя західноєвропейських партій.

Потреби і мотиви єднання в політичні партії. Отже, уважаючи, що існує психологічний механізм політичного єднання, основні його обриси можна, мабуть, сформулювати таким чином:

  • особистість має потребу самоактуалізовуватися в політиці, а не в інших сферах соціуму;
  • вона "віднаходить" партію, мета якої збігається з інтересами, а ідеологія - зі світоглядною системою та моральними цінностями особистості;
  • особистість приєднується до близьких собі не тільки за світоглядними та моральними ознаками, але й за психологічним типом.

Це основні, обов'язкові елементи такого механізму. Їх дію частково було підтверджено результатами опитування активістів шести політичних партій, проведеного нами в 1996 р. Респондентам було запропоновано оцінити ступінь значущості кожного з 16 основних мотивів вступу до партії.

Для центристів основними мотивами виявилися три прагнення:

  • попередити прихід до влади екстремістів,
  • самоствердитися,
  • знайти комфортне середовище, людей із повним взаєморозумінням.

Для правих провідними були патріотичні почуття та прагнення попередити прихід до влади екстремістів.

Загалом же опитування виявило таку картину. Усі респонденти суб'єктивно найзначущішими мотивами назвали патріотизм і прагнення перебувати в опозиції до існуючої влади. Таке поєднання, очевидно, не випадкове: любов до України в активістів партій викликає незадоволення з політики правлячих кіл, нездатних, на думку опитуваних, вивести країну з кризи.

Друга яскраво виражена група мотивів - прагнення зробити кар'єру політика і самоствердитися. Мотив самоствердження входить також до третьої за рангом групи, але в тандемі з прагненням до влади. Усі три групи чітко демонструють дію основних елементів психологічного механізму політичного єднання.

Подальший розгляд проблеми виявляє й інші допоміжні складові. Але й визначені вище елементи механізму не можна розглядати як щось одно-площинне, таке, що діє у всіх випадках однаково. Очевидно, саме різним рівнем дії цього механізму зумовлено багаторівневу структуру партійної ієрархії: лідер - еліта - функціонери - рядові члени - електорат і дистанції між цими складовими.

Кожна з ланок має свої функції в життєдіяльності партії загалом, і розглядає їх насамперед політологія. Нас же передусім цікавлять масові настрої електорату, який є живильним середовищем кожної політичної партії.

Дані досліджень указують на загалом негативне ставлення української спільноти до політичних партій. Так, у ході всеукраїнського опитування напередодні виборів до Верховної Ради України 1994 р. негативне ставлення до партій висловили 58% опитаних, по 21% припало на тих, хто вважав за доцільне функціонування партій, і на тих, хто так і не визначив своєї позиції з цього питання.

Провідним мотивом неприйняття політичних партій є переконання громадян у тому, що амбіції й егоїзм лідерів та активістів партій, їхня корисливість, ігнорування моральних засад - це основні сторони діяльності партій. Дається взнаки також недовіра респондентів до заяв і програм лідерів партій ("обіцянки будь-якої партії ніколи не виконувались", "усі вони дбають лише про себе", "партії і рухи Україні абсолютно не потрібні", "вони не мають за душею ні грама совісті й розуму, а також відповідальності за свої слова і вчинки, працюють не на благо народу, а на свою кишеню").

Респонденти засуджували конфронтаційну діяльність партій, яка зумовлює політичну дестабілізацію в країні, поглиблюючи економічну кризу, що призводить до погіршення життя народу. Такі дані узгоджуються з висновками О. Юр'єва про те, що: в очах громадян партії, які не виробляють матеріальних благ, завжди виявляються їх розпорядниками; у народній пам'яті з невиконаними обіцянками партій пов'язано найтяжчі лихоліття; на очах у народу партії знову сходяться в непримиренні протистояння, утягуючи в них позапартійних; незрозуміло, чому функціонування держави не може відбуватися за відсутності партій [61].

Підтримує політичні партії загалом близько п'ятої частини опитаних виборців, або дорослого населення України - такий показник подибуємо в матеріалах багатьох соціологічних досліджень останніх років. Очевидно, це і є найбільш реальний електорат нині діючих партій. Кожна з них має своїх прихильників. Їхній склад і частка серед дорослого населення дуже мінливі, остання може збільшуватися або зменшуватися залежно від рівня популярності вчинюваних партією акцій.

Так, соціологічне дослідження, проведене УНІАН у січні 1996 р. в столиці та чотирьох регіонах України, виявило, погляди яких політичних організацій збігаються з поглядами населення. З позицією комуністичної партії солідарність висловили 18% опитаних, Народного руху - 13, соціалістичної партії - 8, соціал-демократичної - 7, селянської - 5%. Далі йдуть демократична та республіканська партії - по 4%, УНА - УНСО - 3,5, Трудовий конгрес - 3% тощо (Всеукраинские ведомости. - 1996. -29 лют.).

Отже, кожна партія має свій більш-менш стабільний електорат, який водночас і досить мінливий. Його стан (чисельність, соціальний і географічний ареал та ін.) зумовлюється багатьма чинниками.

Загальне піднесення політичної активності в суспільстві на початку 90-х років та її пізніший спад стимулювали в першому випадку процес утворення партій і розширення електорату кожної, а в другому - його звуження. Частина населення взагалі відійшла від участі в політиці. Заангажовані люди переходять від однієї партії до іншої, визначаючи більш-менш остаточно свій політичний вибір.

У кінцевому підсумку в цьому процесі переважає позитивне начало. Політична сфера суспільства дедалі чіткіше диференціюється. Кожна окрема партія об'єднує навколо себе хай меншу кількість, зате стійких, постійних прихильників.

Періодичне обстеження електорату політичних партій протягом тривалого часу дає змогу виявляти динаміку соціальної бази політичних об'єднань, прогнозувати подальший розвиток багатопартійної системи в країні.

Література

1. Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие. — М., 1990.

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

3. Банашак М., Форхольцер Й. Человек и власть. — М., 1973.

4. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному олімпі. — К., 1993.

5. Васютинський В. О. Масова політична свідомість українського суспільства як об'єкт політико-психологічного вивчення // Наукові студії з політичної психології: Матеріали звітної наук. сесії Наук. -практ. центру політ. психології АПН України 25 — 26 січня 1995 р. — К., 1995. — С. 9 — 22.

6. Галин И. А. Социальное самочувствие // Социологический справочник. — К., 1990. — С. 352 — 353.

7. Ганзен В. А., Юрченко В. Н. Системный подход к анализу, описанию и экспериментальному исследованию психических состояний человека // Психические состояния (Экспериментальная и прикладная психология, вып. 10). — Л., 1981. — С. 5 — 16.

8. Гиддингс Ф. Основания социологии. — М., 1898.

9. Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности: От тоталитаризма к демократии. — К., 1992.

10. Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. — К., 1994.


18.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!