Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Політичність особистості: психологічна характеристика. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політичність особистості: психологічна характеристика. Реферат

У рефераті розглянуто політичність особистості як індивідуально-психологічну основа функціонування партій

Соціально-психологічну базу політичних партій та багатопартійної системи, як нам здається, варто вважати за альфу й омегу даної проблеми. Ми є свідками того, як слабкість саме соціально-психологічної бази зумовила в Україні ситуацію, влучно названу дрібнопартійністю, що означає неефективну діяльність політичних партій і невиразність (на тлі світового досвіду) партійної системи суспільства.

Останні роки політичного життя в Україні неспростовно довели: визначальними і вирішальними є не декларації партій, не програмні заяви діячів, а стан масової свідомості, рівень політичної культури електорату, масові настрої й масова поведінка. Без перебільшення можна сказати, що рівень політичності особистості став тепер чи не найголовнішим каменем спотикання у політичному житті нашого суспільства. У чому ж суть цього феномена, що на нього політологи не раз звертали увагу?

Передумови формування політичності. Як уважає завідувач кафедри політичної психології Санкт-Петербурзького університету доктор психологічних наук О. Юр'єв, людина є політична за своєю природою. Політичність - це така сама невід'ємна якість кожної особистості, як біологічність, фізіологічність і соціальність. Свого часу ще Аристотель назвав людину zoon politicon (політична тварина), маючи на увазі, що громадянські якості неодмінно є властиві особистості.

Політичність формується низкою соціально-психологічних передумов. Такими, зокрема, є:

  • потреба людини в орієнтації, в інформації, у знанні про ймовірність настання якихось подій, час і місце їхньої появи, ступінь небезпеки;
  • інтерес до різних процесів у суспільстві;
  • уявлення про справедливий устрій суспільства, які переростають у чітку викінчену картину світу;
  • чутливе реагування на діяльність систем управління суспільством;
  • відчуття й оцінка людиною намагань інших людей керувати її поведінкою;
  • потреба уникнути керування власною поведінкою з боку інших і самому вдатися до впливу на поведінку інших людей [61].

Але якщо ми вводимо різні поняття - соціальність і політичність як окремі властивості особистості, то мусимо з'ясувати різницю між ними, їхні особливості та взаємозв'язок.

Соціальність особистості починала формуватися разом з її усвідомленням себе як частки спільноти, і в розвиткові кожної нової людини від народження відображається власне весь психологічний аспект людської цивілізації: від першого відчуття себе серед інших собі подібних до цілковитого розуміння й реалізації своїх прав та обов'язків щодо оточуючого громадства, здійснення в повноті своїх можливостей не тільки на задоволення власних потреб задля самовиживання, а й на задоволення потреб суспільства. До процесу соціалізації особистості входить не лише адаптація в ланках суспільства, а й освоєння духовних, культурних, моральних цінностей цивілізації, їх використання в практичній життєдіяльності.

Коротко кажучи, суть соціальності особистості зводиться до сприймання, розуміння та реалізації взаємозв'язків особистості із соціумом. А суть політичності полягає у відчутті себе, у свідомому виборі свого місця в системі управління соціумом. Політичність можна було б визначити як здатність людини сприймати, засвоювати політику, реагувати на її вияви, виробляти адекватну лінію поведінки.

Необхідно при цьому застерегти, що політика - це і система поглядів, і діяльність, метод, спосіб реалізації певних програм, і сфера суспільних відносин, у якій конкурують різні політичні течії. За словами французького соціолога Р. Арона, політика як галузь функціонування соціуму передбачає бодай мінімальне усвідомлення цієї галузі. Особистості в будь-якому суспільстві повинні хоча б приблизно уявляти, хто віддає накази, як обиралися ці діячі, як здійснюється ця влада [2].

Але ж усвідомлення політики є лише одним із рівнів взаємодії з нею. Політичні явища зачіпають обидві сфери особистості: раціональну та емоційну. Відтак політичність включає в себе розуміння політики, знання (безперервно поповнюваний особистісний банк інформації), ставлення, сприймання, відчуття політики і т. ін. Людина має уявлення про устрій суспільства та управління ним, мріє, має бажання жити у світі з найсправедливішими стосунками, і в цьому виявляється її політичність. Отже, вона властива переважній більшості людей, а не лише тим, хто входить до якоїсь партії, є активістом громадського життя чи працює в апараті державного управління.

Якість політичності в процесі реалізації нагромадила політичні цінності суспільства: почуття громадянина, участь у політичних процесах і т. ін. Найбільшою такою цінністю є віра і довіра в політиці - необхідний емоційний, інтуїтивний фактор функціонування політики, політичних відносин і дій. Віра й довіра утворюють той духовно-емоційний простір, у якому тільки й можлива діяльність влади, політичних структур суспільства. Зворотним же боком цієї медалі є те, що віра й довіра стимулюють формування в масовій свідомості політичних ілюзій, міфів, утопій.

Найвищим виявом політичності є громадянськість, тобто свідоме активне включення у процеси політичної життєдіяльності суспільства.

Сутність і вияви аполітичності. Політологія виділяє протилежне явище - аполітичність як свідоме або несвідоме виключення особистості зі сфери політики. Тобто аполітичність розглядається як процес, як рух певного суспільного явища. Нас же вона цікавить як психологічний стан особистості, як комплекс таких якостей людини, що, разом узяті, характеризують певний відхід особи не лише від будь-якої участі в процесах управління суспільними зв'язками, а й від виявів власне інтересу до політики.

Цей психологічний стан, певно, має свої ознаки. Їх можна сформулювати таким чином:

  • байдужість до політичних явищ, нейтральне до них ставлення;
  • утрата інтересу до процесів не лише в суспільстві загалом, а й у соціальній структурі, до якої належить людина (мається на увазі психічний стан, діаметрально протилежний так званій активній життєвій позиції);
  • перехід від знецінення ідеалів, що проголошуються політичними партіями, до повного неприйняття їхніх ідейних канонів;
  • розчарування, відраза до політики, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів самих політиків;
  • утрата суспільних ідеалів, сподівання лише на свої особисті можливості, розрахунок виключно на власні сили;
  • самозречення, повний свідомий відхід від політичних процесів, аполітичність як вибір, як усвідомлено обрана позиція;
  • розвиненість інтелекту лише до межі, за якою, власне, і починається інтерес до політичних явищ.

Політологія розрізняє аполітичність як самоізоляцію (неучасть у формуванні й підтриманні політичної спільноти та відмова від свого статусу громадянина) і ззовні нав'язану ізоляцію, нерідко грубою силою (наприклад, переслідування інако- чи різномислячих). Трапляється в літературі також виділення аполітичності дійсної і позірної (уявної, удаваної), щоправда, без трактування цих понять. Тимчасом спроба з'ясувати їх зміст може привести до істотних висновків.

Позірна аполітичність спостерігається у випадках, коли людина сама вважає, що байдужа до політичних явищ, не втручається в них, однак вона здатна про них судити, тобто здатна реаґувати на прояви політичного життя, сприймати їх та оцінювати. Отже, у цьому разі йдеться радше не про аполітичність, а про рівень політичності, про міру її виявлення.

Про рівень політичності можна точніше судити, зіставляючи його з рівнем соціальності особистості, бо між ними існують надзвичайно складні й мало досліджені, але вельми красномовні взаємозв'язки. Безперечно, соціально неадаптована людина сприймає прояви політики не далі як на інтуїтивному рівні, бо процес розвитку політичності особистості йде після розвитку її соціальності, слідом за ним. З певністю, мабуть, можна сказати хіба ще й те, що обидві властивості особистості нероздільні, бо особистість сприймає, освоює і політичні, і соціальні явища одночасно, "одним потоком".

Можуть заперечити цю тезу, навівши численні приклади, так би мовити, аполітичності відомих учених, митців, діячів культури, техніки, освіти тощо. Вони освоїли і розвивають багатства цивілізації (можна, отже, говорити про їхню надзвичайно розвинену соціальність) і водночас залишаються "глухонімими" щодо політики.

Насправді ж усе не так. По-перше, тут радше треба говорити про стереотип, згідно з яким аполітичними є ті люди, які не беруть участі в громадському житті, не вступають у розмови про хибні дії керівних мужів та шкідливість партій. Через цю звичку ми не здатні зрозуміти, що так звана аполітичність частіше зумовлена саме тим, що людина глибоко розуміється на політиці, чудово в ній розбирається, і саме ґрунтовні знання політики, широке, багатогранне та багатоколірне її сприймання спонукають особистість зайнятися чимось іншим. Особистість самоактуалізовується у сфері, надзвичайно далекій від політики і найближчій до її таланту, уподобань, інтересів. І сила само-актуалізації така, що не дозволяє людині розпорошуватися на будь-що інше, у тому числі й на політику.

Однак неучасть у політиці не означає аполітичності, адже особистість надзвичайно гостро й тонко сприймає явища політичного життя, полишаючи їх разом з тим у сфері лише пізнавальних інтересів. Мало того, у практичній життєдіяльності людина може зовсім не застосовувати своїх політичних знань, але щоденно прагне розширювати та поглиблювати їх, а в деяких випадках (як-от політологи, соціологи, учені інших галузей суспільствознавства) і виробляти нові знання про політику.

По-друге, під аполітичність "загнано" питання про реалізацію політичності. Воно дуже не просте і стосується великих мас особистостей. Тому спробуємо внести в нього певну ясність.

Рівні політичності. Гадаємо, що реалізація особистістю однієї з головних своїх властивостей - це участь у політичному житті у всіх формах і на всіх рівнях: від обміну думками щодо політики до участі в ній в іпостасі лідера партії або й держави. Тобто можемо говорити про міру реалізації політичності, і ця міра, на наш погляд, залежить від соціальних потреб особистості.

Люди високої політичної культури виявляються абсолютно індиферентними до політики, бо їхні особистості реалізовують свої потенції в інших сферах соціуму. Та настає в житті суспільства кризова ситуація, і ці самі люди, головно творча інтелігенція, у середовищі якої якраз і генеруються нові ідеї, повністю поринають у вир політичного життя. Це природний процес пошуку суспільством таких особистостей, які були б здатні дати нові імпульси розвиткові.

Отже, маємо говорити не про аполітичність, а про різні вияви взаємозв'язків двох основних якостей особистості. Соціальність - стійка базова властивість, що розвивається лише в одному напрямі, постійно збагачуючись новими соціальними нормами. Тимчасом політичність у зовнішніх своїх проявах, у мірі реалізації є мінлива, вона може хитатися між повною байдужістю до явищ управління суспільством і участю в ньому до самозабуття, а потім знову "відкочуватися" до цілковитої апатії.

Така мінливість дає змогу розробити шкалу політичності, де для вимірів можна використати такі показники, як розуміння політики, рівень її освоєння, участь у виробленні нових ідей щодо управління суспільством, участь у реалізації цих ідей (яку також можна фіксувати низкою індикаторів) і т. ін. Нами, зокрема, визначено чотири рівні ставлення до політичних партій, які можуть слугувати одним із наборів критеріїв політичної активності. Перший рівень обмежується підтримкою певної партії в побутових дебатах (у сім'ї, у колі друзів, знайомих і т. п.) та голосуванням за її кандидата на виборах. На другому рівні особистість вступає до партії, однак стає пасивним її членом. Третій рівень вирізняється активним функціонуванням з метою реалізації гасел партії. На четвертому рівні особистість підноситься до керівних сходинок у партії, бере участь не тільки у здійсненні, а й у виробленні партійної політики.

Опитування, проведене 1996 р. серед молодих членів партій та безпартійної молоді м. Києва, виявило вищу поінформованість членів партій порівняно з їхніми безпартійними ровесниками. Так, на запитання щодо суті розбіжностей між позицією Президента і Верховної Ради в питаннях про державну владу 51% безпартійних не зміг дати відповіді, 42% відповіли, що знають проблему частково, і лише 6% уважають, що добре в ній орієнтуються. Серед членів політичних партій лише 15% не знали, у чому суть розбіжностей, частково знала тільки чверть опитаних, і повністю орієнтувалися в проблемі 60% опитаних. Таким чином, можна стверджувати, що участь у діяльності політичних партій сприяє обізнаності у сфері політики, а отже позитивно впливає на політичну культуру особи.

Членство в партії спонукає до активнішої участі в політичному житті суспільства. У тому ж дослідженні було отримано такі результати з приводу участі респондентів у виборах.

А що ж таке справжня аполітичність? Здається, її можна було б назвати й абсолютною. Очевидно, це такий психічний стан, коли людина зовсім байдужа до того, хто і як керує суспільством, а стиль, методи, способи управління не є для неї подразником ні безпосередньо, ні опосередковано. Людина не відчуває ніяких зв'язків між тим, що відбувається в управлінні суспільством, і станом свого внутрішнього світу, не дає і не здатна дати ні раціональних, ні емоційних оцінок політичним явищам. Інакше кажучи, аполітичність - це такий рівень інтелекту і психіки, такий їх стан, за яких людина не здатна реагувати на вияви, факти політичного життя.

Таблиця. Участь членів партій і безпартійних у виборах (%)

 

Безпартійні

Члени партій

Не брали участі в жодних виборах народних депутатів

33

17

Брали участь в одному або кількох голосуваннях

53

36

Брали участь у всіх голосуваннях

14

47

 

На наш погляд, аполітичність як повна відсутність ознак політичної особистості можлива лише в обмеженій кількості випадків. Тим паче неприйнятним є віднесення до категорії аполітичних тих людей, які не беруть участі у громадському житті, які активно чи пасивно не підкоряються владі або, навпаки, сліпо підкоряються її волі. На цій самій підставі не можна погодитися з авторами енциклопедичного словника "Политология", які визначають аполітизм як негативне або індиферентне ставлення до політичного життя. Вони недалеко відійшли від трактувань Великої Радянської Енциклопедії про пасивне, байдуже ставлення до громадського життя і політичної діяльності, про аполітичність, яка є не тільки виявом відсталості, але й свідомим вираженням індиферентності (Див.: Политология: Энциклопедический словарь. - М., 1993. - С. 26; БСЭ. - М., 1970. - Т. 2. - С. 124).

Байдужість до політичних явищ, нейтральне або негативне ставлення до них, неучасть людини в суспільних процесах є не ознаками аполітичності, а радше виявами різного рівня політичності особистості, зумовленого мірою і напрямом соціалізації особи. Практика доводить, що синусоїдний, хвилеподібний характер виявів інтересу до суспільного життя може привести людину від індиферентності до політичної активності, яку знову може заступити політична апатія.

Якщо ми таким чином конкретизуємо поняття політичності та аполітичності, до того ж чітко відокремивши від них абсентеїзм (прояви байдужого ставлення населення до політичного життя, ухилення від участі в ньому) та ескейпізм (поринання особистості у сферу псевдо-діяльності або у світ соціальних ілюзій), то зможемо більш-менш повно досліджувати соціально-психологічну базу політичних партій та багатопартійної системи суспільства.

Рівень політичності можна виміряти за допомогою багатомірної шкали, на полюсах якої знаходяться політична одержимість і цілковита аполітичність, у центрі - індиферентність. А поміж ними чимало інших індикаторів, що дають змогу оцінювати рівень політизованості як окремих груп, так і суспільства загалом. На цій шкалі є місце для виявів партійної елітарності, тобто максимального вираження політичності, що полягає не так у належності до клану лідерів, як у ґенеруванні новаторських, конструктивних для суспільства ідей, і для виявів лжеполітичності, притаманних особистостям, які паразитують на політиці.

Є підстави припустити, що людей із крайніми виявами лише політичності або аполітичності вельми небагато. Переважній більшості членів суспільства властиві нерівномірне поєднання і неоднаковий вияв ознак політичності та аполітичності, чим і зумовлюються різнобарвність спектра масової політичної свідомості та численність уявлень про ідеальний політичний устрій суспільства. Ось це і є психологічною основою різноманітності ідейних платформ та гострої ідейної боротьби не тільки між партіями, а й усередині кожної з них. Тому неправомірно стверджувати, що хоча б одна партія насправді, а не лише в статутній декларації, є партією однодумців.

Внутрішньо-особистісні чинники політизації. Внутрішнім збудником політичної активності особистості є її потреби. Вони дістають вираження в такому психічному стані людини, який відчувається або усвідомлюється як незадоволеність, напруженість і який треба усунути задля відновлення (установлення) відповідності між внутрішніми і зовнішніми умовами діяльності. Ця відповідність, тобто стан рівноваги, урівноваженості, досягається задоволенням потреби, якщо існують реальні можливості, а за їх відсутності - приглушенням потреби, відкиданням її або ж заміною іншою, близькою.

Існує два рівні потреб homo politikus:

  • Потреба орієнтації в політиці властива всім без винятку особистостям, тобто всім тим індивідам, які в процесі соціалізації оволоділи елементами політичної культури.
  • Потреба само-актуалізації в політиці властива і навіть обов'язкова для всіх активних учасників політичного життя: від рядового члена партії до її лідера. Вона може виникнути одразу за потребою політичної орієнтації, але реалізовується далеко не кожною особистістю, а лише тими, у кого потреби само-актуалізації в інших сферах соціуму виявляються нижчими від цієї потреби. Тут маємо справу з ущербністю політичних активістів в інших сферах соціуму. І коли вона поєднується з прагненням лідерства, то часто породжує агресивність щодо людей, більш компетентних у якихось сферах соціуму. Цим пояснюються численні переслідування у всі часи: від інквізиції середньовіччя до нинішніх кампаній проти висококваліфікованих спеціалістів із талантом організаторів і майстерністю управлінців.

Політичні потреби реалізовуються шляхом взаємодії особистості з політичною системою суспільства. Ця взаємодія іде двома рядами процесів:

  • розвивається сама система, залучаючи нових і нових людей, наділяючи їх комплексами політичних знань, політичної культури, формуючи політичну свідомість, настрої, поведінку;
  • позиція особистості при цьому активна, вона добирає з політичних процесів усе те, що відповідає її потребам і переконанням, причому ця селекція відбувається як свідомо, так і підсвідомо.

Обидва потоки процесів зумовлюють подальшу політизацію людини на всіх трьох рівнях. Потреби, мотиви, настанови, ціннісні орієнтації стають рушіями політичної поведінки і свідомості людини на внутрішньо-особистісному рівні. Водночас освоюються політичні цінності на груповому рівні, вони передаються особистості від групи шляхом зараження, навіювання, ідентифікації і т. ін. Зрештою, на загальносуспільному рівні діють глобальні чинники: інфляція, політичні ігрища, масове убожіння, правова незахищеність, екологічні та інші проблеми суспільства. Отже, основною рушійною силою політизації особистості стає її конфлікт із соціальними явищами.

Ці конфлікти є зовнішніми, основними чинниками і процесу подальшої політизації особистості, і оберненого процесу — реалізації політичності. За внутрішньо-особистісні чинники можна вважати, зокрема, політичну культуру та ідеологічну заанґажованість. Вони тісно пов'язані між собою, і з'ясування цього зв'язку необхідне для глибшого розуміння психологічних основ діяльності політичних партій.

Політична, а точніше ідеологічна заанґажованість є різновидом соціального сприймання, який проявляється в концентрації особистістю своїх думок і волі на власній участі в реалізації певної ідеї суспільного устрою. Це психічний стан зацикленості на ідеях певної політичної партії, на обов'язковості власної участі в політичному житті суспільства, на обов'язковості опозиційності іншим ідеологіям. Чим сильніша заанґажованість, тим безапеляційнішою є людина в пропаґанді своїх ідей і непримиреннішою в між-партійних відносинах, тим вищі самооцінки і менше моральних самообмежень, адже в центрі уявлень політично заанґажованої особистості - власна фігура учасника політичних процесів.

Найважливішим чинником, який визначає рівень ідеологічної заанґажованості, є співвідношення раціонального та емоційного в структурі особистості. Чим сильнішим є емоційне сприймання і слабшим прагматичне, тим упертіше дотримується людина обраної доктрини.

Можемо припустити: що вищою є політична культура особистості (у даному випадку вона рівнозначна соціальній орієнтованості), то нижчою має бути її ідеологічна заанґажованість. Адже захоплення якоюсь однією ідеєю та участь у її реалізації знижує здатність тверезо сприймати весь спектр ідей, які функціонують у суспільстві.

З огляду на це найбільш суперечливим серед усіх особистостей є становище політичного лідера. З одного боку, він має вирізнятися неймовірно високою, якщо не найвищою у своїй партії ідеологічною заанґажованістю, відданістю своїй ідеї. Інакше хто в партії буде йому вірити? А з другого боку, він має бути помірковано заанґажованим, аби не ослабити постійної здатності розуміти ідеї інших політичних течій, об'єктивно їх оцінювати, самокритично співвідносити з ними свої ідеї, бачити слабкість своїх концепцій і позицій.

Очевидно, таке поєднання ідейності і прагматичності є однією з ознак високої політичної культури партійного діяча.

Література

1. Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие. — М., 1990.

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

3. Банашак М., Форхольцер Й. Человек и власть. — М., 1973.

4. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному олімпі. — К., 1993.

5. Васютинський В. О. Масова політична свідомість українського суспільства як об'єкт політико-психологічного вивчення // Наукові студії з політичної психології: Матеріали звітної наук. сесії Наук. -практ. центру політ. психології АПН України 25 — 26 січня 1995 р. — К., 1995. — С. 9 — 22.

6. Галин И. А. Социальное самочувствие // Социологический справочник. — К., 1990. — С. 352 — 353.

7. Ганзен В. А., Юрченко В. Н. Системный подход к анализу, описанию и экспериментальному исследованию психических состояний человека // Психические состояния (Экспериментальная и прикладная психология, вып. 10). — Л., 1981. — С. 5 — 16.

8. Гиддингс Ф. Основания социологии. — М., 1898.

9. Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности: От тоталитаризма к демократии. — К., 1992.

10. Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. — К., 1994.

11. Гордон Л. А. Социальная адаптация в современных условиях // Социолог. исслед. — 1994. — N 8 — 9. — С. 3 — 15.

12. Горшков М. К. Общественное мнение: История и современность. — М., 1988.

13. Гроф С. За пределами мозга. — М., 1993.

14. Грушин Б. А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы исследования. — М., 1987.

15. Давыдов А. А. Существует ли мера социальной гармонии? // Социолог. исслед. — 1988. — N 5. — С. 72 — 73.

16. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология: Учеб. пособие для высш. учеб. заведений. — М., 1996.

17. Дмитриев А. В., Степанов Е. И., Чумиков А. Н. Российский социум в 1995 году: конфликтологическая экспертиза (первое полугодие) // Социолог. исслед. — 1996. — N 1. — С. 6 — 23.

18. Донченко Е. А. Социетальная психика. — К., 1994.

19. Дюркгейм Э. Социология. — М., 1995.

20. Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.

21. Кирилюк Ф. М., Кремень Л. А., Ирхин Ю. В. Психология и политика: Учеб. пособие. — К., 1993.

22. Козлова О. М. Развитие идеологий и социальные конфликты //Социолог. исслед. — 1993. — N 4. — С. 25 — 29.

23. Кола Д. Политические партии, государство // 50/50. Опыт словаря нового мышления. — М., 1989. — С. 334 — 337.

24. Кондаш О. Хвилювання: страх перед випробуванням. — К., 1981.

25. Крамник В. В. Социально-психологический механизм политической власти. — Л., 1991.

26. Кули Ч. Социальная самость. Первичные группы // Американская социологическая мысль. — М., 1994. — С. 316 — 335.

27. Кучеpів І., Бекешкіна І., Головаха Є., Макеєв С. Економічна свідомість населення Укpаїни і економічна пpосвіта. — К., 1996.

28. Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995.

29. Любивый Я. В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции развития. — К., 1993.


18.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!