Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Самоосвіта особистості та вірування. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Самоосвіта особистості та вірування. Реферат

Релігія існує у вигляді інститутів (церква, костьол, кірха і т. д.) і літературних джерел – теологічних вчень, які проповідують та утримують певне релігійне спрямування і виступають результатом колективної свідомості

Все життя особистості проходить у безпосередньому чи в опосередкованому процесі навчання. Завдяки цьому особистість постійно збагачується науковими й теологічними знаннями, пізнає та осмислює світ. З часом у людини формується власна, самобутня інформаційна сфера у вигляді особистісних концептуальних схем, які дозволяють їй вдосконалювати процес самоосвіти, ефективніше оволодівати необхідними навичками та уміннями.

Перші знання про світ особистість отримує від батьків і найближчого родинного оточення (сестри, брати, бабусі, дідусі і т. д.). Потім інформаційне поле наповнюють друзі, однолітки. Згодом, у дитячому садочку та в школі, у цей процес активно включаються вихователі і вчителі.

Відтоді, як дитина навчиться читати, для неї відкривається новий інформаційний простір, у якому вона має можливість селективно відбирати цікаву для неї інформацію. Хоча відомості з таких джерел, як радіо і телебачення, теж не виключає селективного аналізу ще з дошкільного віку.

Шкільний період – чи не найголовніший у житті для оволодіння знаннями, оскільки учні не тільки сприймають теоретичні викладки, а й вчаться використовувати їх на практиці, послуговуються ними для вирішення буденних завдань. Такі завдання можуть мати різний характер і спрямування, але тут важливий не стільки їхній зміст, скільки сам процес їх вирішення. Адже саме в цьому процесі виробляються та перевіряються практичні вміння та навички, включається аналітико-синтетична діяльність мислення. Отже, зовнішній і внутрішній план діяльності поєднуються в одному процесі, що забезпечує можливість найпродуктивнішого вирішення поставлених під час навчання завдань, а надалі й конкретних проблемних ситуацій, що раз-по-раз постають перед особистістю на початку її життєвого шляху.

Шкільна програма не передбачає вільного тлумачення і перегляду засвоєних знань, оскільки викладаються дисципліни, що є базовими для ознайомлення з наукою, пізнання її основних законів.

На останніх етапах шкільного навчання, а особливо в перші роки після школи, особистість відчуває, починає розуміти, що навіть добре засвоєна шкільна програма не може задовольнити її потреб. Основи знань, отримані у школі, – це лише підмурок величної "споруди" пізнання навколишнього світу. Прагнення досконаліше осягнути буття спонукає особистість набувати не тільки нових, ширших наукових знань, а й ліпше розуміти особливості людських взаємовідносин, знайти власне місце у житті, розкрити та розвинути індивідуальні особливості.

Відтак перед особистістю постає проблема самостійного оволодіння знаннями. Це прагнення спостерігається у юнаків і дівчат ще в шкільний період. Однак, не у всіх, а лиш у тих, хто має певний рівень інтелекту та високий рівень домагань. Самоосвіта може реалізовуватися на основі самостійного опрацювання літературних джерел, відвідування професійно спрямованих курсів чи гуртків, тренінгових груп, лекційних програм тощо. Цей процес відзначається селективністю і цілеспрямованістю.

Таким чином, особистість від початку й аж до кінця свого життєвого шляху вчиться, оволодіває знаннями, що в більшій чи меншій мірі відкриваються перед нею – залежно від її активності, а також сприятливого збігу обставин. Сфера знань безмежна, і чим глибше особистість поринає у світ науки, то все більше пересвідчується, що неможливо осягнути неосяжне, і тому обирає певний напрямок, сегмент знань, аби не тільки ефективно самовдосконалюватися, а й відкрити щось нове, досі незнане.

Означені процеси торкаються й такої сфери, як релігія, вірування людини. Ознайомлення дитини з віруваннями починається теж у колі сім’ї і продовжується протягом усього життя. З плином часу у особистості неминуче змінюються уявлення про релігію, світ, вірування.

Релігія існує у вигляді інститутів (церква, костьол, кірха і т. д.) і літературних джерел – теологічних вчень, які проповідують та утримують певне релігійне спрямування і виступають результатом колективної свідомості. Віра, Життя у Вірі притаманні конкретній особистості і репрезентують її неповторну індивідуальність, неповторність її духовного світу. Вони можуть і не співпадати з конкретним релігійним спрямуванням, а створювати своєрідне поєднання уявлень, де є елементи різних теологічних апологій. Це пояснюється тим, що в сучасному суспільстві співіснує чимало релігій.

Відтак людина, що дотримується, наприклад, православної віри, може по-своєму аналізувати її постулати, бачити в них як позитивні, так і негативні сторони, співставляти їх із апологетикою інших релігій. В результаті людина може навіть змінити віросповідання і перейти в інше – таке саме за значущістю (наприклад, католицизм, мусульманство, буддизм), або й у менші релігійні групи – секти. І це трапляється досить часто.

Різниця між сектантськими групами і канонічними релігіями полягає в тому, що секти утворюються та існують здебільш "на замовлення". Їх часто фінансують зацікавлені у їхній діяльності великі бізнесові групи або фінансові магнати.

Нові члени залучаються до сект шляхом встановлення емоційно-позитивних стосунків. Спочатку людині дають почитати релігійну літературу певного спрямування, прийдуть до неї в гості, спробують переконати в перевагах якоїсь релігійної групи, запросять до своєї церкви чи будинку молитви. В цей період інтенсифікується психологічний вплив проповідників чи старих членів секти на психіку особистості з метою відірвати її від однієї релігії та прилучити до іншої – своєї секти, а в подальшому – підкорити її індивідуальну свідомість колективній свідомості групи, волі групи.

Особистість, потрапляючи до секти, стає беззахисною, психічно вразливою, оскільки повністю довіряє групі. Вона навіть не усвідомлює, що діяльність секти спрямована на те, щоби підпорядкувати особистість і з часом виманити в неї матеріальні цінності та гроші на користь проповідників та засновників секти.

Людина, розчулена зворушливим, уважним ставленням до себе, може й не помітити смислу діяльності секти. Завдання ж її полягає в тому, щоб знівелювати особистість і привести рівень її індивідуальної свідомості до рівня колективної свідомості групи. Коли проповідникам це не вдається, тоді людина виходить із секти і або повертається до попередньої віри, або продовжує пошук нової релігії, нової секти. Такий пошук може бути більше або менше усвідомленим – залежно від того, яку роль відіграє релігія у житті конкретної особистості.

В сучасному динамічному суспільстві релігія як форма спілкування з Богом, розкаяння у провинах та духовного очищення визнається більшістю населення України. Атеїстів у нас стає все менше. Переважно це представники старшого покоління та люди, що зневірилися в житті.

Хоча, слід зазначити, атеїзм як форма суспільної свідомості – це теж різновид релігії чи релігійної свідомості, оскільки він, заперечуючи існування Бога, стає на позицію "нон" -течій, котрі, по суті, висвітлюють протилежну сторону того ж феномена. Це щось подібне до дихотомії "тіло – антитіло". На перший погляд, це різні речі, а насправді – два аспекти одного явища.

Колись у формально-логічних течіях було популярним софістичне запитання: "Що з’явилося раніше – курка чи яйце?" Одні філософи підтримували перше твердження, інші – друге. Якщо з цього феномена вилучали "курку", то зникало і "яйце" як "продукт". А якщо вилучали "яйце" як "початок явища", то зникала й "курка" як "результат розвитку". Отже, і курка і яйце одночасно виступали і початком і кінцем єдиного процесу. Разом вони виступають як єдність, цілісність, як феномен.

Так само й з функціонування системи "теїзм – атеїзм". Теологічні вчення переконують в існуванні Бога, атеїстичні – заперечують. Але при цьому атеїсти постійно переймаються критикою Божественного начала. А це свідчить, що вони визнають Його існування, оскільки прив’язуються до вже існуючої системи, входять в неї і зсередини намагаються її знищити.

Саме входження в систему свідчить, що атеїзм виступає у вигляді складової частини, певним спрямуванням теологічного вчення, яке відкидає існування Бога – "невидимого", "неосяжного". Атеїсти прагнуть бачити живого Бога, такого (чи у такому вигляді), щоб можна було з ним поспілкуватися, чогось у нього навчитися. Це засвідчує їхню обмеженість, недосконалість, оскільки у них процеси уявлень функціонують у теперішньому часі, деформовані операції абстрактного мислення, аналітико-синтетична діяльність. Атеїсти не можуть у своїх уявленнях піднятися до душевних переживань єдності та спорідненості з Богом, з чимось чистим, святим, непорочним. Вони приземлені, матеріально заангажовані, а відтак у своїх уявленнях не можуть увійти в теологічний простір.

Отже, атеїсти самостійно неспроможні розібратися у життєвих ситуаціях та колізіях. Їм потрібен "вождь", "сильна рука", "тато", який би вів їх по життю, скеровував їхні вчинки. Таким людям чуже поняття "свобода"; вони не знають, що з нею, свободою, робити. У феномені "свобода" для них немає гальм, розуміння чотиривимірного простору. Психічний простір атеїста розташований скоріш у двохвимірному векторному просторі, де є чіткий початок, "точка відліку" та безмежний односторонній напрямок. Обмеження і напрямок визначає "вождь", "сильна рука", а вони відчувають до "вождя" рабську любов, покору і страх.

Отже, атеїсти подібні до "рабів Божих" (як говориться у теологічних вченнях). Різниця тільки в тому, що "раби вождів" замість покори Богові та сумлінної праці задля добра проявляють заповзятливу активність заради вождівського заохочення, навіть коли це йде на шкоду ближньому.

"Раби Божі" заслуговують любов і благословення Бога у благочестивих ділах своїх згідно зі святими заповідями й теологічними постулатами. Їхні справи і вчинки спрямовані на творення добра, миро-творення. Бог все бачить, і їм не потрібно пригнічувати одне одного, аби Бог відзначив їхні добрі вчинки. Адже Бог є скрізь, світ пронизаний Його присутністю.

Прагнення "рабів вождів" бути кращими серед інших на основі пригнічення ближнього породжує зло. І це зло поширюється між ними самими – "рабами вождів". Це ми бачимо хоча б на прикладі історичної постаті Й. Сталіна та його апологетів. Вождь знищив або виселив на чужі території мільйони людей. Але дивує, що й нині чимало осіб схиляється перед ним як перед ідолом – "справедливим" і "мудрим" проводирем. Незважаючи навіть на те, що з 1985 року було відкрито велику кількість архівних документів, які засвідчили нелюдську жорстокість "батька народів".

Проблема рабської покори особистості перед вищими силами сягає глибокої давнини, коли наші пращури поклонялися Сонцю, Вітру, Вогню і т. д. Зародки релігії були пов’язані зі страхом перед силами природи, і щоб задобрити їх, люди щось приносили їм (тобто їхнім зображенням – ідолам) жертви.

Якщо пригадаємо образи богів Стародавнього Єгипту, Шумеру, Вавилону, Стародавньої Індії та Китаю, то головна їх особливість у тому, що вони керують людиною (володіють владою), будь-ким, навіть царем (фараоном). Інша особливість – люди будь-якого ремесла, професії, мали свого бога-покровителя. Нарешті, ще одна важлива властивість язичницьких богів: вони завжди діють разом з людиною. Чи засіває чоловік поле, чи лагодить будинок – завжди поруч з ним присутній відповідний бог, котрий спрямовує його, допомагає або й заважає йому.

Осмислюючи такі характеристики богів, можна твердити, що боги – це міфологічне усвідомлення нової соціальної реальності (розподіл праці, система управління). У тій релігійній реальності допустимі одні події і зовсім виключаються інші. Наприклад, бог може створити все, що побажає, вселитися в когось або в щось. Може навіть зобов’язатися допомогти людині, якщо вона принесе йому щедру жертву. Одна функція бога – спрямовувати людину, інша, як вважали шумери, – "закривати дорогу демонам".

Таким чином, у культурі стародавніх уявлення про богів та їх стосунки з людьми було первинним. Воно задавало для, наприклад, єгиптянина "безпосередню реальність" – те, що існує. Хоча, з точки зору культурологічної реконструкції, боги вводяться, аби виправдати включення людини у нові практики, основані на розподілі праці та твердому вертикальному управлінні. Семіотичний та психологічний характер цієї реальності не робить її умовною та віртуальною: на основі уявлень про богів стародавня людина будувала зовсім реальні практики й отримувала потрібні їй результати.

В цьому смислі будь-яка культурна реальність (і наша з вами), з одного боку, ґрунтується на семіотиці, діяльності та пов’язаних з ними практиках, з іншого – сприймається людиною як те, що існує насправді [3, c. 49 – 50]. У релігії язичницькій ласку бога можна було купити, обміняти на реальну жертву, віддати щось за щось. Боги і люди існували окремо, за автономними законами, кожен мав свій час і свій простір.

У християнській релігії існує "Царство Боже як на Небі, так і на Землі". Людина певний час перебуває на Землі, щоб випробувати себе, стати кращою, досконалішою. Від її поведінки у короткому земному житті залежить її вічне майбутнє – на неї чекає або Пекло, де душа й тіло страждатимуть за заподіяні на Землі гріхи (але це вже царство Диявола, де він насолоджується з грішних душ, оскільки міг маніпулювати ними), або – Рай, царство Боже, що обіцяє безмежний спокій душі у вічному просторі й часі. Грішні справи приводять до сум’яття душі, до її неспокою, а благочесні діяння заспокоюють душу і вводять її у вічний Рай. Якщо там душа спіткнеться і скоїть щось зле, то її знову відсилають на Землю для самовдосконалення, а по тому перед нею знову два шляхи: у Рай або в Пекло.

Християнство відкидає жертвоприношення. Потрібні покора і смирення "рабів Божих", які живуть у "Царстві Божому". Смирення і покора необхідні людині для дотримання Закону Божого – досконалого, перевіреного віками, який служить добру.

За правильністю та порядком дотримання Закону Божого стежать Його служителі – священики. Свячено-служителі, працівники релігійного господарства, висвячені та затверджені Церквою, виступають посередниками між особистістю і Богом. Вони облаштовують релігійні установи, оберігають їх, пояснюють, пропагують "Закон Божий". Їх роль у розвитку релігії значна, оскільки це має бути найосвіченіша з релігійних питань верства населення, яка доносить до розуміння людей Святе Письмо та сутність релігійних ритуалів і обрядів.

То ким є свячено-служителі – "рабами Божими" чи "обранцями Божими"? Вони, без сумніву (хоча й частково) "раби Божі", оскільки діють у "Царстві Божому". Але "Царство Боже" на Землі не всеосяжне, бо світ земний недосконалий: у ньому перебувають грішні душі, яким призначено випробування, а тому на Землі є також і "царство Диявола", який спокушає душі та доводить їх до гріха, до зла.

У такому двосторонньому світі "раби Божі" не можуть бути рабами у всьому – вони повинні активно боротися проти "царства Диявола" і розширювати межі "Царства Божого". Отже, поняття "раби" у всій глибині його значення їх не стосується.

То хто ж вони, свячено-служителі? Пророки? Святі? Великомученики? Вони справді такі, коли борються зі злом і впроваджують добро. Одначе їхня діяльність та поведінка може набирати характеру поведінки "рабів вождя", де у вигляді вождя виступає Бог, а їхні діяння стають не служінням Богові, а вихвалянням себе та своїх можливостей, оскільки за кожним стоїть певна сила, церковна парафія. Отже, вони мають владу й гроші, тоді як простий "раб Божий" не має ні влади, ні грошей. Спираючись на ці сили, свячено-служителі можуть проявляти свою сутність "рабів вождя", що виливається у боротьбу за багатшу парафію, вище службове становище тощо.

Набагато небезпечніші для вільного розвитку особистості проповідники певних сектантських напрямків: їм потрібні жертви серед "рабів Божих" для власного звеличення й панування. Секта за своєю суттю й організацією – слабка, оскільки мало-чисельна, її вірні постійно змінюються. Відтак їй необхідно вести постійну боротьбу за існування й розширення. Тому її діяльність має бути активною, навіть агресивною. Секти небезпечні, бо задля утвердження свого панування легко можуть принести в жертву конкретну особистість, яка не становить для неї жодної цінності.

Аналізуючи поняття "раби Божі" та "раби вождів", ми мали на меті вийти на розуміння вільної особистості, яка не залежить від тієї чи іншої соціальної системи або групи. Але це практично неможливо, оскільки особистість не може бути цілком вільною від середовища, в якому перебуває, бо саме середовище творить особистість, а особистість впливає на розвиток чи занепад системи.

Чи може особистість бути вільною, належачи до релігійної групи? Напевно – ні, оскільки група визначає закони взаємин, а особистість, якщо вона не є вождем або проповідником, лідером групи, ніколи не буде вільною від неї. Хоча і вожді, і проповідники, і лідери теж залежать від групи. Якщо вони не виконують прагнень групи, не задовольняють її інтересів, що визначаються більшістю, то група може проявити невдоволення і замінити лідера.

Особистість може бути вільною у спілкуванні з Богом у процесі молитви до Нього, оскільки там вона відкрита і щира, бо знає, що ніхто із смертних не почує її і не заподіє їй лиха. Спілкування з Богом, молитва до Нього відкриває особистості новий психологічний простір, задає психічні ритми, що впливають на розширення її суб’єктивно-теперішнього психічного часу і дозволяють людині поринути у своїх почуттях та уявленнях у глибину психічного простору, де створюється можливість для утворення нових психічних образів у психічному просторі та психічному часі, що детермінує життєдіяльність особистості у багатовимірному, багатофакторному образному психічному світі.

У процесі спілкування з Богом під час молитви створюються нові концептуальні схеми, що пройшли через трансформаційні процеси емоцій і наповнилися почуттями, які стимулюють створення нових значущих зв’язків та взаємовідношень у свідомості особистості.

Кожен момент молитви розширює людині її особистісний простір і на основі процесу створення нових концептуальних схем у процесі самоосвіти відбувається саморозвиток особистості, її вихід за межі суспільних (ті, що створені культурою) знань і утворення індивідуальних знань. Таким чином, у процесі релігійних переживань відбувається саморозвиток та самоосвіта особистості.

Література

1. Большаков А. О. Человек и его двойник. - СПб., 2001.

2. Клочков И. Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время. - М., 1983.

3. Розин В. М. Понимание и картины мира древнего египтянина (а также первая репетиция езотеризма, христианства и рационализма) // Мир психологии. - 2003. - №4. - С. 41 – 55.

4. Хюбнер К. Истина мифа. - М., 1996.

5. Эртель М. А. Древний Восток // Очерки всеобщей истории. - М., 1910.

6. Музичук С. Вірування та самоосвіта особистості // Соціальна психологія. - 2005. - № 1 (9). - C. 107-113.

7. www. politik. org. ua


04.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!