Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Електоральна поведінка та партійна ідентифікація. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Електоральна поведінка та партійна ідентифікація. Реферат

Вибори, з точки зору політології, є політичним інститутом, який виконує функції легітимізації існуючого режиму, сприяє делегуванню владних повноважень, а також політичній мобілізації населення

Результати виборів залежать від провідних акторів виборчого процесу – кандидатів і партій, які беруть в них участь, а також виборців. Саме виборця матимемо на увазі, розглядаючи електоральну поведінку як політико-психологічний феномен в контексті впливу на неї фактора партійної ідентифікації.

Проблема впливу партійної ідентифікації на електоральну поведінку залишається й досі малодослідженою цариною української політико-психологічної науки. Тут ми відстали як від західних, так і від російських науковців [1 – 8]. Хоч певний інтерес до цих питань у нашій політичній соціології все ж спостерігається [9].

Зайве переконувати, що означена проблема є надзвичайно актуальною і досить непростою, особливо зважаючи на реалії посттоталітарних країн, де в своїх партійних преференціях та ідеологічних уподобаннях досить часто не можуть чітко визначитися навіть політики – суб’єкти (актори) політичного процесу, не кажучи вже про "пересічного суб’єкта політики" [10].

На перший погляд, вплив партійної ідентифікації на електоральний вибір наших громадян незначний, оскільки лише 35% з них вважає, що в українському політикумі є рухи, коаліції, партії, близькі їм за програмовими цілями та ідеологічними поглядами (згідно з опитуванням, проведеним 11 – 23 грудня 2003 року соціологічною службою Національного інституту стратегічних досліджень [22]).

Поведінка виборця зорієнтована переважно на актора електорального змагання, тобто лідера, що "уособлює" політичну партію. Водночас, як засвідчують результати вже зацитованого опитування, навіть за досить низької довіри до партійних структур третина респондентів все ж вважає, що Україні необхідна багатопартійна система: отже свій вибір вони робитимуть під впливом партійно-ідеологічних уподобань.

Поняття партійна ідентифікація в західній політичній психології розглядається "як позиційна зміна, що означає відчуття приналежності індивіда до референтної політичної групи" [16, с. 124]. Російські політичні психологи схильні погоджуватися з таким формулюванням, але доповнюють його феноменом "лояльності" до політичних лідерів уподобаної партії [там само].

Щодо ролі партійної ідентифікації як одного з головних чинників структурування політичних орієнтацій громадян стосовно політичних об’єктів (партій, об’єднань), західні та російські психологи не такі одностайні. Перші вважають: для того, щоби спрогнозувати результати голосування, слід виявити партійну само-ідентифікацію виборця та встановити її інтенсивність. Російські ж дослідники [12; 17; 18] жорстко критикують ідею використання концепції партійної ідентифікації стосовно дослідження поведінки виборця на теренах пострадянських країн, оскільки тут, через відомі обставини, не могло скластися "електоральних традицій" [16, с. 193], не могла розвиватися політична і електоральна культура [18].

Не можна не погодитися з цими аргументами. Втім справедливим можна вважати й інше твердження, згідно з яким "особливістю само-ідентифікаційних стратегій" сучасних українців, та й росіян, є ідентифікація не з певною політико-ідеологічною течією, "а з ціннісними і світоглядними орієнтаціями особи", що репрезентує цю течію [16, с. 194].

Партійну ідентифікацію виборця можна характеризувати за критеріями зовнішньої/внутрішньої орієнтації та рівнем стійкості (ситуаційна і над-ситуаційна).

Для багатьох людей інтерес до політики та партійна ідентифікація не стали важливою часткою життя. Участь у політичних акціях, виборах, активна політична діяльність є засобом підвищення соціального статусу, задоволення матеріальних потреб. Особа з зовнішньою партійною ідентифікацією може бути активним партійцем у певний економічно чи статусне вигідний їй момент. Коли ж ситуація змінюється не на користь підтримуваної ним партії, то такий "партійний функціонер" тут ж одні прапори змінює на інші (без особистісної кризи й трансформації ціннісно-диспозиційної структури). Тобто, такий вид партійної ідентифікації прагматично використовується для особистої зручності та вигоди.

Внутрішня партійна ідентифікація не є засобом завоювання авторитету чи кар’єрного зростання, задоволення прихованих бажань, не є формою боротьби зі страхом, не виступає в якості механізму сублімації відчуття приниження, не є формою соціабельності. Всі ці мотиви – вторинні. Первинним для такої особи є мотив соціальної компетентності, дещо інтелектуалізований та емоційно забарвлений. Така особа може не бути членом партії, але вона відповідально й аргументовано здійснюватиме свій електоральний вибір. Ідентифікація з певною партією чи політико-ідеологічною течією слугуватиме інструментом, а особа житиме у відповідності з цінностями цієї політичної ідеології.

За рівнем стійкості партійну ідентифікацію можна поділити на ситуаційну і над-ситуаційну. Перша пов’язана з актуальною політичною ситуацією. Вона реагує на маніпулятивні впливи професійних політичних акторів, які можуть "грати" на життєвих потребах значної частини населення. Над-ситуаційна партійна ідентифікація пов’язана з набутим політичним досвідом людини. Вона не так швидко змінюється, як ситуаційна, і чинить спротив маніпулятивним впливам ЗМІ, влади.

Серед найбільш поширених емпіричних показників, за допомогою яких можна визначити партійну ідентифікацію, виокремимо такі:

  • визначення персональних і соціальних ідентифікацій за допомогою тесту "Хто Я в суспільстві?";
  • розміщення власних ідеологічних цінностей на континуумі "праві – ліві";
  • готовність віддати за певну партію свій голос, відповідаючи на запитання: "Якби вибори відбулися наступного тижня, то за яку партію (блок) ви б віддали голос?";
  • близькість особистісних цінностей до програмних цілей та ідеологічних поглядів певної партії;
  • само-ідентифікація з певною ідеологічною течією;
  • співвіднесення і узгодженість когнітивної, емотивної та поведінкової складових політичної орієнтації.

Партійна ідентифікація не означає формальної приналежності до партії, сплати внесків, активної участі в мітингах, зібраннях, акціях. Її елементи можуть репрезентуватися в просторі думок, оцінок, переваг певної партійної ідеології, з одного боку, та реальною поведінкою під час волевиявлення. Адже особа може симпатизувати конкретній партії чи блоку партій, але не голосувати за неї, оскільки ця партія має мало шансів на перемогу внаслідок низької популярності ідеологічної течії, якої вона дотримується. Те ж відбувається, якщо останні дії лідерів партії не задовольняють симпатиків, і тому більшість із них голосує за іншу партію, іншого лідера.

Проаналізуємо провідні підходи до дослідження впливу партійної ідентифікації на поведінку виборця через розгляд провідних підходів до самого терміну "поведінка виборця" ("електоральна поведінка"). Політична психологія запозичила його з методології біхевіоризму [7], де він означав видиму, дієву поведінку, тобто поведінку, за якою можна спостерігати. Такий контекст феномена електоральної поведінки залишав за межами дослідження її ціннісні та диспозиційні складові, а саме політичні погляди, настановлення, орієнтації, переконання.

Втім, очевидно, що таке змістове (якісне) вихолощення не сприяло цілісному дослідженню цього феномена, оскільки в самому понятті "електоральна поведінка" сконцентровано не лише поведінкові складові, що можуть бути зумовлені рівнем соціально-економічного розвитку країни, конкретної особи (за О. Шестопал це "інстинкти, навички та розумні дії") [11], а й простежується вплив мотиваційно-потрібнісної сфери, на основі якої можуть бути сформовані настанови, цінності, орієнтації.

В сучасній політичній психології прийнято розрізняти:

  • раціонально-інструментальний,
  • соціологічний,
  • соціально-психологічний [12; 13] підходи до аналізу електоральної поведінки.

Політичний психолог Г. Дилигенський [21, с. 294] до цих підходів додає ще один, який можна вважати надбанням засобів масової комунікації, а саме маніпулятивний підхід.

Підхід раціонально-інструментальний репрезентують Е. Даунс та Ґ. Хімельвейт. Вони розглядають виборця як "раціонально діючу людину" [3] та як "споживача" [4]. Такий виборець здійснює свій вибір, не зважаючи на настановлення та вплив об’єктивних факторів, а діє, лише рефлектуючи (раціонально осмислюючи) політичну ситуацію, керується власними інтересами.

Відстежуючи виборчі кампанії, автори зазначають, що такий виборець оцінює реальні кроки претендента, його досягнення, програмові позиції конкуруючих партій чи кандидатів з точки зору тих вигод, які він отримає у випадку перемоги тієї чи іншої. При цьому він (виборець) вираховує, наскільки один із можливих варіантів вигідніший для нього. Тобто, в термінах Е. Даунса, обчислює своєрідний "диференціал виборів". Цей диференціал стає провідним чинником для електорального вибору, тобто містить у своїй основі не емоційний (експресивний), а поведінковий (дієвий, інструментальний) компонент.

Зрозуміло, що для пересічного виборця такий "диференціал вибору" вимагає значного когнітивного зусилля, мобілізації інтелектуальних ресурсів, навичок рефлексивного мислення. Такий осмислений вибір не завжди відбувається навіть у життєво важливих ситуаціях, не кажучи вже про віддалений у часі політичний вибір, що, на перший погляд, не стосується безпосередніх вітальних потреб людини.

І тут на поміч раціональному виборцю приходить політична ідеологія, провідниками якої є політичні партії, громадські об’єднання, рухи, коаліції. Вони, на думку М. Дюверже, відповідно до провідної своєї функції, повинні інформувати населення про програму чи можливості кандидата. Цією інформацією та активними діями вони мають стимулювати вільний вибір, мобілізувати своїх членів та симпатиків задля досягнення певних політико-ідеологічних цілей, задоволення партійних інтересів. Виборець, який має більш-менш стійке уявлення про те, яким він хоче бачити облаштування суспільства, співвідносить свої уявлення з програмовими цілями партій, і, якщо вони є релевантними, робить вибір на користь цієї партії.

Отже прихильники раціонально-інструментального підходу розглядають електоральну поведінку як вибір, детермінований політико-ідеологічними уявленнями, партійними уподобаннями раціонально діючої, рефлексуючої особистості.

Соціологічний підхід розробляли П. Лазарсфельд, С. Липсет, С. Роккан, Р. Престус, Б. Берелсон [1; 5; 6]. Вони вважали, що провідною детермінантою формування партійних систем та поведінковим проявом особистісних симпатій до них є розподіл за статевою, етнічною, соціальною та конфесійною належністю, тобто соціально-статусна обумовленість політичного вибору індивіда.

Емпіричні дослідження, проведені цими вченими, зафіксували чітку взаємозалежність між класовою належністю та партійними симпатіями виборців. Так, представники привілейованих класів у багатьох випадках під час вибору певного політичного лідера чи групи будуть зацікавлені в збереженні правлячого режиму, стабільності чинних порядків. Представники робітничих професій зупиняють вибір на радикальному кандидатові. Тобто, як бачимо, основою соціологічного підходу в поясненні політичного вибору лежать механізми ідентифікації за ознаками гендерної, класової та статусної подібності.

Немає сумніву, що такий підхід є важливим. Це підтверджують, зокрема, результати досліджень політичного світогляду основних соціально-демографічних груп України, проведених Інститутом соціальної та політичної психології АПН України [Психологія масової політичної свідомості і поведінки. Київ, 1997]. Але він не є визначальним, оскільки існує значне коло соціально-політичних проблем, де належність до певного класу не відіграє суттєвої ролі. Особливо це стосується плюралістично-демократичних суспільств, у яких певні соціальні питання можуть об’єднувати як представників владної та фінансової еліти, так і носіїв маргінальних цінностей.

Соціологічний підхід відіграє важливу роль для пояснення соціальної бази певних політико-ідеологічних течій, партійних ідентетів, дозволяє простежувати їх динаміку, однак не вирішує проблеми психологічного пояснення суті того чи того політико-ідеологічного електорального рішення. Цю прогалину заповнив соціально-психологічний підхід, який ми розглянемо трохи нижче.

Основу запропонованого Г. Дилигенським маніпулятивного підходу становлять уявлення про залежність політико-ідеологічних позицій, настановлень та орієнтацій людей як від переконуючого друкованого/електронного впливу ("обробки" засобами масової комунікації), так і від ступеня контролю електорального вибору владними інституціями, які можуть впливати на нестійкого виборця. Одну з перших спроб дослідити маніпулятивний вплив владних інституцій та ЗМІ здійснив П. Лазерсфельд [5] 1940 року за результатами президентської кампанії в США.

Дослідник вважав, що політичним маніпулюванням владні органи можуть досягти того, що, по-перше, індивіди у своєму виборі обмежуватимуться лише запропонованою ними альтернативою; по-друге, інтенсивний цілеспрямований зовнішній тиск може вплинути на електоральний вибір. У результаті проведених досліджень розробили методику, завдяки якій можна було розрізнити виборців залежно від стійкості/нестійкості їхніх ідеологічних орієнтирів. Окрім того, можна було виявити причини зміни електоральних намірів під час виборчої кампанії та навіть в момент голосування.

Водночас людині властиво не лише піддаватися впливу, тобто виступати в якості об’єкта, на якого спрямовано інформаційний вплив, але й бути реальним дієвим суб’єктом, здатним протидіяти цьому впливу засобом "фільтрації" інформації, яку він сприймає. Матеріалом для фільтрів служать уявлення, так звані політичні диспозиції [14], засвоєні в процесі соціалізації – тобто сформовані під дією батьківського впливу, впливу ровесників, референтних груп, і які стали персональним надбанням особи.

Зрозуміло, що маніпулятивний чинник не є вирішальним, якщо виборець соціально компетентний, володіє сумою відповідних знань, спроможний виокремити важливе для себе, а також те, що є радикальним, пропагандистським, ситуаційним.

Таким чином, маніпулятивний підхід дозволяє визначити два провідні типи сприймальної політичної активності людини:

  • об’єктну,
  • суб’єктну.

Людина виступає як об’єкт, коли не може чи не прагне протидіяти впливові політичних рішень або дій суб’єктів політики (вождів, лідерів, президентів, політиків). Вона виступає суб’єктом, "коли вважає себе автором власного життя і починає активно боротися за свої соціальні права, за устрій, владу, курс і напрям соціального розвитку, які, на її думку, є найбільш прийнятними і перспективними для неї" [10].

Зрозуміло, що таке оптимально активне ставлення до політичного життя людина формує залежно від багатьох чинників. До них можемо віднести соціально-індивідні, статусні, статево-рольові, вікові, матеріально-статкові чинники, рівень освіченості, відповідні поведінкові навички. В однієї людини соціальні чи політичні негаразди можуть збуджувати зовнішню соціальну (політичну) активність, інша ж обирає шлях пасивної вербальної чи внутрішньої незгоди з політичними діями гравців політикуму.

Соціально-психологічний підхід, до прибічників якого можна зарахувати Т. Адорно, Ґ. Айзенка, А. Кемпбела, Ф. Конверса, Г. Олпорта, Е. Фромма, С. Томкінса, характеризується:

  • По-перше, припущеннями, що певні політичні уподобання, настановлення та орієнтації зумовлюються усвідомленими чи неусвідомленими індивідуально-психологічними характеристиками. (Про це влучно писав Г. Олпорт у книзі "Особистість у психології": "Існує лише кілька – можливо, з півдюжини – принципових цінностей, орієнтуючись на які я приймаю рішення... Майже кожне рішення обумовлене однією з цих цінностей" [15 с. 107]).
  • По-друге, на прихильність до певної політико-ідеологічної течії впливає понятійна простота чи складність когнітивного стилю людини. (Складність цього стилю характеризує людей, спроможних бачити більше різних відтінків у політико-ідеологічних позиціях, простота ж характеризує людей негнучких, догматичних, які важко сприймають нове).
  • По-третє, існує зв’язок між політико-ідеологічними уподобаннями і домінуючим емоційним настроєм людини (за С. Томкінсом, "від того, як людина навчається відчувати самого себе й інших людей, залежить її загальний ідеологічний вибір").
  • По-четверте, основним фактором формування, структурування політичних орієнтацій і позицій стосовно певного політико-ідеологічного об’єкта є емоційна прихильність до тієї чи іншої політичної партії (А. Кемпбел називає її партійною ідентифікацією).

Важливою інновацією цього підходу є трансляція особистісно-психологічних чи соціально-психологічних чинників на сферу політики, на політичний (електоральний) вибір. Ось як про ці чинники говорив А. Кемпбел: "Партійний вибір, який робить індивідуальний виборець, безпосередньо залежить від сили і спрямованості елементів, котрі становлять поле психологічних сил; до речі, елементи ми визначаємо як настановлення щодо сприйманих виборцем об’єктів національної політики" (під останніми автор розумів політичні партії) [12, с. 226].

Отже, всі перелічені підходи до дослідження феномена електоральної поведінки – і раціонально-інструментальний в контексті політико-ідеологічної ідентифікації; і соціологічний в контексті соціальної, регіональної, статусної, гендерної тощо ідентифікації; і соціально-психологічний в контексті дії особистісно-психологічних факторів (неусвідомлені мотиви, настрій, когнітивна складність/простота), і навіть маніпулятивний підхід в контексті ситуаційної/надситуаційної ідентифікації – так чи інакше пояснюючи електоральну поведінку, торкаються питань впливу на неї механізму партійної ідентифікації.

Партійна ідентифікація як суспільний феномен виконує дві важливі функції, а саме:

  • сприяє мобілізації прихильників, членів партії, залучаючи їх до певних дій,
  • виконує функції легітимації чинного режиму, впливає на його стабільність.

Партійна ідентифікація виступає свого роду маркером, що обумовлює думки, дії, настанови політично активних виборців. Вона є ніби екраном, через який відфільтровується інформація щодо кандидатів і партій, що суттєво впливає не тільки на електоральний вибір, а й на стійкість політичних поглядів. З іншого боку, для неактивного виборця зі слабо відрефлексованими політичними орієнтирами і цінностями партійна ідентифікація служить чи не єдиним мотиватором електорального вибору.

Невміння значної частини виборців пристосуватися до нових умов політичного життя пояснюється, на думку В. Розенбаума [8, с. 15], як стійкістю первинної політичної соціалізації, так і, як уже зазначалося, невисоким рівнем політичної культури. Електоральну поведінку, як і будь-яку іншу, можна коригувати, залучаючи людей до інституцій громадянського суспільства (громадських організацій, аналітичних центрів тощо).

Таке активне формування певних орієнтацій в рамках нової політичної культури сприятиме формуванню цілісної партійної (політичної) ідентичності. Адже людині, крім задоволення вітальних потреб, для внутрішньої гармонії важлива життєва самореалізація і самоствердження. Ідентифікація з іншими в електораті одного кандидата може бути одним із методів цієї самореалізації.

Таким чином, перед вітчизняними політичними психологами розкривається значний простір для дослідження соціально-психологічної сутності цілої низки проблем, пов’язаних з низькою довірою до політичних партій, недостатнім рівнем їх мобілізаційних впливів, неактуалізованістю соціально-особистісних чинників, які визначають зацікавленість в політико-ідеологічній анґажованості "пересічного суб’єкта політики", і на формування яких мали б спрямувати свої інтелектуальні та дієві сили структури громадянського суспільства.

Література

1. Lipset S. M., Rokkan S. Cleavage Structures, Party Systems and Voter Aligments. – N. Y., 1967.

2. Campbell A., Converse P., Miller W. E., Stokes D. The American Voter. – Wiley and sons, 1960.

3. Downs A. An Economic Theory of Democracy. – N. Y.: Harper and brother, 1957.

4. Himmelveit H. T., Humpheys P., Jaeger M., Katz M. How Voters Deside. –Academic Press. 1981.

5. Lazarsfeld P. F., Berelson B., Gaudet H. The People’s Choice: How the Voter Makes up his Mind in a Presidential Campaign. – N. Y., 1948.

6. Lazarsfeld P. F., et al. Voting: A Study of Opining Formations in a Presidential Campaign. – Chicago, 1954.

7. Tingsten H. Political Behavior, 1937; Merriam Ch., Gosnell H. F. Non-Voting: Causes and Methods of Control. – Chicago, 1924.

http://www. soc. pu. ru: 8101/publications/ conf97-1/tez11. html

8. Rosenbaum W. Political culture. – N. Y., 1975.

9. Вишняк О. І. Динаміка ідеологічних ідентифікацій та електоральна поведінка // Соціокультурні ідентичності та практики. – К.: ІС НАНУ, 2002. – С. 247 – 258. Бекешкіна І. Е. Партійні ідентифікації та партійні преференції як характеристики політичної свідомості // Соціальні виміри суспільства. – Вип. 5. – К.: ІС НАНУ, 2001. – С. 41 – 56. Бекешкіна І. Е. Партійні преференції та вибір кандидатів // Загальнонаціональні опитування exit poll: Парламентські вибори–1998. Президентські вибори–1999. Парламентські вибори – 2002. – К.: Заповіт, 2002. – С. 69 – 73. Подгорна В. В. Формування партійної системи в Україні.

http://www. niisp. gov. ua/vydanna/panorama /issue. php?s=s-pp0&issue=2001_1-2.

10. Татенко В. О. Психологічна реабілітація пересічного суб’єкта політики//Незалежний культурологічний часопис "Ї". – Львів, 2003. – №30. – С. 86 – 110.

11. Шестопал Е. Психологический профиль российской политики 1990-х. Теоретические и прикладные проблемы. – М.: "РОССПЭН", 2000. – 431 с.

12. Голосов Г. В. Сравнительная политология. – Спб.: Изд-во Европ. ун-та в С. -Петербурге, 2001. – 368 с. Голосов Г. В. Поведение избирателей в России: Теоретические перспективы и результаты региональных выборов // Полис. – 1997. – №4. – С. 44 – 56.

13. Шевченко Ю. Д. Между экспрессией и рациональностью: Об изучении электорального поведения в России // Полис. – 1998. – № 1. – С. 130 – 136.

14. Авдиенко Д. А. Опыт изучения политических диспозиций: методы и результаты исследования.

http://politanalysis. narod. ru/avdiyenko1. html

15. Олпорт Г. Личность в психологии. – М.: КСП, СПб: "Ювента", 1998. – 345 с.

16. Попова О. В. Политическая идентификация в условиях трансформации общества. – СПб.: 2002. – 258 с.

17. Гельман В. Изучение выборов в России: исследование направления и методы анализа// Выборы и партии в регионах России. – М.; СПб, 2000.

18. Артемов Г. П. Мотивация электорального выбора.

http://politanalysis. narod. ru/artyomov1. html

19. Барежнев В. А., Тиой И. Электоральное поведение: основные подходы и аналитические модели в Западной социологии.

http://www. soc. pu. ru:8101/publications/conf97-1/tez11. html

20. Громадська думка в Україні 2003. Результати загальнонаціонального дослідження IFES (Міжнародний фонд виборчих систем).

http://www. ifes. org/pressroom/ifes_news. html#2003_UkraineSurvey

21. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология. – М.: Новая школа, 1996. – 352 с.

22. Прес-реліз за результатами загальнонаціонального опитування "Політичні партії України", проведеного з 11 по 23 грудня 2003 року соціологічною службою Національного інституту стратегічних досліджень. http://www. niss. gov. ua

23. www. politik. org. ua


02.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!