Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Консолідація українського суспільства через виховання патріотизму. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Консолідація українського суспільства через виховання патріотизму. Реферат

Чим більше утверджується Україна в своїй державності, тим інтенсивнішим стає пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів, здатних консолідувати суспільство, зміцнити державу, вивести її на високий рівень цивілізованості й культури

Історія засвідчує, що послідовна боротьба за утвердження і зміцнення української державності невіддільна від почуття патріотизму. Адже любов до батьківщини, надихає людей на подвиги й самопожертвування в ім’я великої мети.

Патріотизм зародився ще на світанку історії людського суспільства. В ньому знаходить вираження любов людей до своєї вітчизни, повага до її минулого і сучасного, піклування про майбутнє. Не було в історії і нема такої сили, яка могла б придушити в народі це почуття. Про його глибину і силу засвідчують пам’ятки літератури, зокрема "Слово о полку Ігоревім", думи та історичні пісні-балади, які виховували в народних масах почуття любові до вітчизни, будили протест проти її ворогів та панського гніту, прославляли народних героїв. Вони й понині служать живим джерелом патріотичного виховання українських людей - гідних наслідувачів культурного надбання своїх славних предків.

Патріотизм - явище соціально-історичне, в різні історичні епохи воно має конкретні прояви. Адже кожна людина, а тим більше соціальна група, має свої специфічні інтереси, і цим визначається її розуміння патріотизму. Нерідко виникають спекуляції на цьому святому почутті. Образно про це сказав великий демократ І. Франко у вірші: "Сідоглавому", викриваючи показний патріотизм окремих людей: "... твій патріотизм - празнична одежина, а мій - то труд важкий, гаряча невдержима". Проте є щось єдине, визначальне в патріотизмі, що виступає його основним мірилом. Таким мірилом, зокрема для українця, є ставлення до української державності.

Наша історія багата прикладами патріотичних звершень в ім’я батьківщини. Свого часу виникла на терені української історії козаччина, і в ній український народ уособлював усі кращі якості патріота й борця. В ній він, як зазначав Д. Дорошенко, "виділив з поміж себе, найкращий, найбільш свідомий елемент".

Козак був ідеалом вільної людини, борця за громадське добро, за волю рідного краю. Була визвольна війна 1648-1654 років під проводом великого патріота України Б. Хмельницького, який об’єднав навколо себе багатьох прибічників національної української ідеї. Були визвольні змагання за українську державність у 1917-1920 роках, в центрі яких знаходився визначний вчений і громадсько-політичний діяч М. С. Грушевський. Немеркнучими подвигами мільйонів патріотів сповнена історія Великої Вітчизняної війни нашого народу проти німецько-фашистської навали. На їх досвіді наступні покоління вчилися і вчаться любити батьківщину, боротися за її благо, віддаючи цій боротьбі самих себе без останку.

В радянській історіографії поняття патріотизму протиставляється буржуазному націоналізму і космополітизму. Щодо останнього, то це логічно. Адже космополітизм проповідує відмову від національних традицій, заперечує державний і національний суверенітет. Цього аж ніяк не можна сказати про націоналізм. Тут доцільно навести міркування про співвідношення понять "національна ідея" і "націоналізм". Національна ідея заснована насамперед на патріотизмі. Вона повинна мати загальнонаціональний характер, зосереджувати увагу на найбільш важливих, принципових питаннях розвитку країни як на найближчий час, так і на перспективу. До того ж вона має бути простою, близькою для сприйняття усім населенням.

Зрозуміло, що така ідея, хоча за змістом і формою завжди матиме саме національний характер, повинна вбирати в себе загальнолюдські цінності, а тому не може ґрунтуватися виключно на етнічній основі, не обов’язково бути "націоналістичною" - виразником ідей українського націоналізму. Не випадково М. Грушевський попереджав свого часу, що всякі прояви українського шовінізму, винятковості, нетолерантності несимпатичні й небажані, взагалі їх треба визнати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю.

Національні відносини - це та сфера суспільного життя, де зачіпаються дуже глибокі почуття і переживання, спричинені багатовіковим існуванням відособлених держав. І тут найлегше можна принизити гідність людей, образити і посварити їх.

В радянській-соціологічній літературі патріотизм розглядається в органічному поєднанні з інтернаціоналізмом. Якщо відійти від ідеологічних штампів, то в поєднанні патріотизму з інтернаціоналізмом не варто шукати глибоких суперечностей. Доречно з цього приводу згадати точку зору представників української і російської революційно-демократичної громадськості. Виховання людей в дусі патріотизму вони розглядали у нерозривному зв’язку з їх вихованням у дусі дружби народів, поваги до звичаїв і традицій інших народів. М. О. Добролюбов зазначав: "Патріотизм живий, діяльний саме й відрізняється тим, що він виключає будь-яку міжнародну ворожнечу, і людина захоплена таким патріотизмом, готова трудитися для всього людства, якщо тільки може бути йому корисною...

Справжній патріотизм як окремий прояв любові до людства не вживається з неприязню до окремих народностей...".

Є різне розуміння й тлумачення націоналізму. Доцільно тут протиставити націоналізм М. Грушевського і відомого самостійника М. Міхновського. М. Грушевський був-таки націоналістом. Але він сприймав націоналізм як любов до своєї нації, а не як ненависть до нації сусідньої. Він, зокрема, не сприймав платформу М. Міхновського, який проповідував у своєму "Катехізисі українця": "Усі люди твої брати, але москалі, ляхи та жиди - це вороги нашого народу"; "Україна - для українців. Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів". Як бачимо, природна для кожного націоналіста любов до власного народу /а це той же патріотизм/ трансформується тут у знавіснілу ненависть до людей інших національностей. Це позначається терміном "шовінізм".

Кредо ж М. Грушевського: "Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе" 5.

Від небажання /напевно, в силу політичних переконань чи амбіцій/ погодитися з таким трактуванням понять /" націоналізм", "національна ідея", "патріотизм" / і йде нерідко негативне ставлення до них в умовах сьогодення. Вся справа в тому, який зміст вкладається в ці поняття, зокрема в поняття "національна ідея": чи вона буде ідеєю виключно національного спрямування, чи демократичного, де буде базуватися на етнополітичній основі, виражати етнополітичну свідомість усіх громадян, що живуть в Україні, і хоча й належать до різних національностей, становлять єдиний український народ. При цьому, зрозуміло, корінний український етнос в усіх сферах життя суспільства повинен відігравати провідну роль.

Про неоднозначність точок зору на цю проблему свідчать тривалі суперечки навколо першої фрази Президента до Конституції України, яка в кінцевому підсумку була записана в такій редакції: "Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей... приймає цю Конституцію - Основний Закон України".

Сьогодні дехто висловлює занепокоєння тим, що певна частина населення України підтримує окремі соціалістичні ідеї, можливо навіть підсвідомо. Тут доречно нагадати, що такі борці за українську ідею як І. Франко, М. Грушевський, В. Винниченко і багато інших у питаннях про шляхи розвитку суспільства дотримувались у більшості саме соціалістичних переконань. Але це не завадило їм бути великими патріотами України. Доречно тут навести слова М. Грушевського: "Боронячи українську державність, будуємо міцну твердиню... Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради та її соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну твердою країною соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, від цього не відступимо" 6.

Таке було їх бачення майбутнього України. І нема сумніву, що вони бачили це майбутнє з позицій патріотів. Виходячи з таких міркувань, не варто сьогодні ламати списи на проблемі, хто зробив більше для перемоги над німецько-фашистськими загарбниками на Україні - радянські партизани чи вояки УПА? І тими, й другими у їх розумінні рухало почуття патріотичного обов’язку, хоч сам факт протиборства між ними в той час об’єктивно слугував на користь спільного ворога.

Почуття патріотизму, національної гордості не приходять самі по собі, рівень національної самосвідомості визначається не приналежністю до певного класу чи соціальної групи. Патріотами не народжуються. Патріотизм прищеплюється змалечку як невід’ємна риса людського характеру. Виховується це святе почуття різними шляхами і засобами. Таке виховання здійснюється на основі рідної мови, історії, культурних надбань свого народу, його звичаїв, традицій. Так в усіх цивілізованих країнах. Такий підхід передбачає й Державна національна програма відродження України7. Більше того, в Положенні про державний вищий навчальний заклад проголошено принцип єдності навчання й виховання, що зобов’язує органи освіти до відповідної роботи.

Не слід ігнорувати досвід патріотичного виховання, який було нагромаджено за радянської доби. Треба віддати належне комуністичній партії, яка зуміла створити цільну систему патріотичного виховання. Воно проводилось у відповідності зі статтею 36 Конституції СРСР на державному рівні. Щоправда, патріотичне виховання, як і вся система виховної роботи, трактувалася однобічно: українця привчали до розширеного тлумачення поняття батьківщини. Йому вона бачилася в образі Радянського Союзу, а сам він по суті втрачав своє національне обличчя і виступав складовою частиною єдиного радянського народу. Почуття національної самосвідомості підмінялося почуттям загальнонаціональної гордості. І на такому розумінні виховувались покоління. Отже, патріотичне виховання здійснювалося не в загальнолюдському розумінні цього слова, а лише в плані пріоритету інтернаціонального над національним /при визнанні їх діалектичного взаємозв’язку/.

І все ж, якщо не втратити ґрунту реальності, ми не можемо не бачити позитивних наслідків патріотичного виховання того часу: масового трудового героїзму радянських людей, які в най-екстремальніших умовах йшли на будь-які жертви в ім’я світлого майбутнього. Не заперечити й бойових подвигів мільйонів людей, які у смертельних поєдинках відстоювали свободу і незалежність своєї Вітчизни. Це був патріотизм щирий, не показний, як би це сьогодні дехто не намагався заперечити.

Не слід ігнорувати всього багатства форм і методів патріотичного виховання тільки на тій підставі, що вони були вироблені і використовувались в умовах тоталітаризму. Навпаки, їх слід широко використовувати, лише наситивши новим змістом, а саме: покласти в основу патріотичного виховання любов і повагу до України, трагічної і разом з тим героїчної історії боротьби її народу за своє соціальне і національне визволення, за право на самостійний державний розвиток. Сьогодні це - одна з головних умов нашого становлення як незалежної держави.

В наш час на Україні, як ніколи раніше, склалися сприятливі об’єктивні умови для патріотичного виховання:

  • стала реальністю її незалежність;
  • вона отримала широке міжнародне визнання й підтримку;
  • на її боці багатомільйонна діаспора тощо.

Та попри це, ми зустрічаємося з цілим рядом негативних проявів, які суперечать патріотичним прагненням основного загалу української громадськості /відмова від служби в армії, небажання працювати, розгул корупції і насильства, пияцтва і різні аморальні дії, зневага до бойових і трудових подвигів своїх батьків і дідів тощо/.

Тому, поряд з сприятливими об’єктивними умовами необхідно враховувати суб’єктивний фактор, передусім - необхідність посилення патріотичного виховання людей, особливо молоді. Враховуючи багатопартійність сучасного українського суспільства, конче необхідна консолідація різних політичних партій і рухів саме на терені патріотизму.

Є необхідність організувати широкий всеобуч з історії України та українського народознавства серед різних верств суспільства, налагодити ділове вивчення української мови. Бо без державної мови не може бути й самої держави. Головне повести роботу так, щоб люди йшли на це без примусу, керуючись почуттям патріотичного обов’язку. В умовах сьогодення вкрай необхідна виваженість у прийнятті державних законів і рішень органів влади на місцях. Бо навіть найсправедливіше і найгуманніше рішення не буде мати реальної сили, якщо його необхідність не усвідомлена масами, а то й прямо суперечить їх переконанням і почуттям.

Навряд чи сприятиме патріотичному вихованню практика непродуманого перейменування вулиць і населених пунктів тільки на тій підставі, що старі назви їх породжені практикою тоталітаризму - це бумерангом повернеться згодом і до сьогоднішніх дій. Це ж стосується демонтування пам’ятників діячам попередніх часів і яскраво вираженої неповаги до сьогоднішніх ветеранів війни і праці, яка на жаль, має місце. Більше того, не варто на цьому фоні нав’язувати людям інші політичні оцінки і цінності, бо таким шляхом, як засвідчує багатолітня практика, не можна переробити їх мислення.

Засудити минуле можна, перекреслити його - не дано нікому. Отже потрібно брати уроки від минулого, а не сахатися його. Справжній патріотичний ріст не буде відхрещуватися від минулого, а навпаки, подбає про те коріння, з якого ми всі виросли. Україна робить перші кроки у розбудові своєї державності на шляху до політичного, духовного, економічного відродження. Патріотичне виховання народу допоможе в цьому.

Література

1. Франко І. Вибрані твори у трьох томах. - Т. 1. - К., 1973. - С. 192.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 1. Вип. 2. - К., 1991. - С. 148.

3. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. -К., 1997. - С. 15.

4. Добролюбов Н. А. Собр. соч. в 9 томах. Т. 3. - М. -Л. - 1962. - С. 265.

5. Кульчицький С. Не підірвати капітал довіри. - "Голос України", 1993, 20 січня.

6. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. -К., 1997. - С. 25-26.

7. "0світа", 1992, 18 серпня.


02.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!