Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Політико-культурна модернізація України. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політико-культурна модернізація України. Реферат

У рефераті розглянуто політико-культурну модернізацію як важливий напрям цивілізаційного поступу України

В радянську добу історії України науковці особливу увагу приділяли дослідженню універсальних, наднаціональних проявів феномену культури. Ця традиція стимулювалась офіційними чинниками, які утверджували ідеологічну настанову на формування так званого "радянського народу".

За таких обставин "національне у культурі зводилося до суто зовнішніх формальних ознак, етнічного забарвлення, а, отже, прирікалось на "само-розчинення" у всезагальному культурному універсумі, історичну безперспективність" /Шудря К. П. Національна культура як філософська проблема // Національна культура у сучасній Україні. К., 1995. -С. 7/.

Але жодна культура не може існувати поза меж національного буття. З іншого боку, саме культура є тим головним засобом, що творить націю, забезпечує її життєвість. Особливо це стосується політичного компоненту національної культури з його ідеєю політичного суверенітету народу, національної держави, традиціями міжетнічних і міждержавних стосунків, досвідом виживання в складних геополітичних обставинах. З погляду на це, відродити українську націю можна лише відродивши та збагативши її політичну культуру, яка впродовж тисячоліття формувалась народом, але й руйнувалась завойовниками.

Поняття "національна політична культура" не тотожне категорії "політична культура нації". Політична культура посткомуністичної української нації - це складний феномен, в якому українські національні цінності співіснують з російськими та радянськими, комбінуються з ліберальними, соціал-демократичними та іншими космополітичними орієнтаціями. В цій культурі є латентні й тіньові структури, вчорашні й нинішні офіційні символи й настанови.

Носіями цих політико-культурних компонентів виступають як різні суспільні групи, так і одні й ті ж сили. Національна українська політична культура містить лише ті цінності та настанови, які визначають суверенні якості української спільноти, характеризують її як суб’єкт своєї долі й міжнародного політичного життя.

З погляду на те, що політична культура, як і будь-яка інша, не може сформуватись за лічені роки, що на це потрібні десятиліття й століття політичної творчості народу, слід сказати, що основними складовими власне-національної української політичної культури є інерційна культура суверенних епох існування української державності та культура національно-визвольної боротьби українського народу. Саме її складові - національна ідея, національні мрії, цілі, цінності, настанови, переконання, символи, стереотипи мислення та поведінки - стали основою відродження української нації. Однак ця політична культура не є цілісною, сформованою, адекватною вимогам часу, а коло її активних носіїв вельми вузьке й часто далеке від керма державної влади.

Специфіка сучасного українського суспільства в тому, що це:

  • по-перше, перехідне суспільство, суспільство, що модернізується - переходить до загально-цивілізаційних форм життя і,
  • по-друге, спільнота, в якій суверенності набирає корінна нація, відроджується національна держава.

В суспільствах такого типу протікає п’ять основних політико-культурних процесів:

  • відмирання,
  • трансформація,
  • відродження,
  • запозичення,
  • формування.

Відмирають, руйнуються структури старої культурної системи - комуністичної, колоніальної, тоталітарно-авторитарної. Основними трансформаційними процесами є перехід від радянської, російської культури до національної, від автократичної до демократичної, від моно-ідеологічної до плюралістичної.

Відродженню автентичної української політичної культури у значній мірі сприяють українські ментальні настанови, система національної культури в цілому. Політико-культурне запозичення є одним з найбільш динамічних процесів у сучасному українському суспільстві. В його розвиткові зацікавлені як прогресивні сили України, так і весь цивілізований світ. Проте особливої ваги вимагає закріплення власних політичних винаходів й раціоналізацій, якими все більше збагачується вітчизняне життя.

Процеси руйнації, трансформації, відродження, запозичення та формування, протікаючи самочинно, не забезпечують цілеспрямованого й динамічного переходу суспільства до бажаного типу політичної культури. Тому актуальною проблемою сьогодення є визначення стратегії і тактики утвердження нових якостей політичного життя.

Сучасна українська політична культура повинна бути не лише демократичною, але й національною, національно-демократичною. До цієї мети ведуть три взаємозв’язані політико-культурні процеси:

  • українізація,
  • суверенізація,
  • демократизація.

Термін "українізація", як відображення процесів повернення народу до природних соціокультурних основ свого буття, до власного коріння, має право на наукове використання й залучення до політичної практики.

Глибше зрозуміти сутність і структуру політико-культурної українізації допоможе аналіз політики де-українізації, до якої вдавались держави, що володіли Україною.

По-перше, політична де-українізація завжди була денаціоналізацією народу - переведенням його в стан несвідомої, неорганізованої й безвольної етнічної маси /руйнація еліти, яка виражає корінні інтереси нації і організовує її на боротьбу за суверенні права; компрометація національної ідеї; нищення форм самоорганізації й самоврядування народу, його історичної пам’яті та національної самосвідомості/.

Другим напрямком денаціоналізації була деетнізація народу: позбавлення його власної мови, звичаїв, традицій, релігійних вірувань і, як наслідок, - істотна деформація менталітету. Втрата етнічної ідентичності відкриває шлях до швидкої асиміляції народу, його остаточного руйнування.

Враховуючи вищесказане, процес політико-культурної українізації можна визначити як набуття суспільними суб’єктами українських національно-етнічних якостей і рис. Це - творення чи повернення до життя українських національних цінностей національної ідеї, головними компонентами якої виступають ідея:

  • суверенітету української нації та української національної держави;
  • демократичного ідеалу суспільно-політичного устрою;
  • усвідомлення природних прав нації та особи;
  • актуалізація традицій державотворення та самоврядування та пов’язаних із політичною сферою етнічних компонентів культури /притаманних українській мові морально-етичних та суспільно-політичних термінів, рис національного характеру, патріотичних почуттів тощо/.

Об’єктами політико-культурної українізації виступають і український етнос, особливо ті його групи, які були піддані тотальній денаціоналізації й русифікації /ополяченню, румунізації тощо/ й етнічні меншини.

Українізація останніх включає як українську етнізацію - оволодіння українською мовою, культурою, звичаями зі збереженням простору для розвитку етнічних рис, так і націоналізацію - сприйняття ідеї української національної держави, національних символів, що стали державними, інших загальнодержавних цінностей.

Націоналізація етнічних меншин повинна здійснюватися демократичними методами на основі поваги їх специфічних потреб.

З українізацією політичної культури тісно пов’язана суверенізація її змісту. Суть проблеми в тому, що український народ, який століттями перебував під зверхністю чужих держав, по-перше, не міг розвинути у достатній мірі ті якості, якими володіє суверенний суб’єкт політичного життя, а, по-друге, набув рис, що притаманні підневільному, колоніальному народові.

Отже, суверенізація політичної культури означатиме, з одного боку, її деколоніалізацію, а з іншого - набуття необхідних якостей повноцінного суб’єкта внутріполітичного та міжнародного життя. Ці процеси здійснюються взаємопов’язано. Деколоніалізація політичної культури передбачає, перш за все, подолання конформістсько-підданських настроїв та орієнтацій, комплексів меншовартості й кривди, національної сором’язливості, національного нігілізму тощо.

Особливою проблемою сучасного українського суспільства є необхідність формування культури політичної суверенності титульної нації. Як засвідчує світовий досвід, забезпечення суверенітету титульної нації реалізується у двох основних формах: ліберально-демократичній та авторитарній. Сучасна європейська та світова культури тяжіють до першої, хоч у кожному суспільстві, особливо в критичні моменти історії, є прихильники тоталітаризму.

Якщо тоталітарна модель культури політичної суверенності базується на принципах авторитаризму, етатизму, націоцентризму, гегемонізму, то ліберально-демократична - на засадах свободи особи й нації, народовладдя, рівності громадянських прав населення, рівноправного співробітництва з іншими народами, прихильності до формули "суверенітету визнання". Культурі української нації органічно притаманні риси ліберально-демократичної суверенності. Українці ніколи не абсолютизували своїх прав у стосунках із представниками інших народів, відчували й усвідомлювали "внутрішні" й "зовнішні" межі власного суверенітету, шанували права людини й громадянина.

Успішна українізація та суверенізація політичної культури народу не можлива без достатнього рівня політичної свідомості й активності мас, без налагодження демократичних механізмів відстоювання національної ідеї. Більшість фахівців кваліфікують діючий в Україні політичний режим як "ліберальний авторитаризм" або як "протодемократію". Є й такі дослідники, які бачать в політичному житті держави поєднання засад демократії й охлократії з перевагою останніх. Відомо також, що нинішній Президент України Леонід Кучма прийшов до влади під гаслами "Покінчити з безвладдям!" та "Геть мафію!" Тобто мова йшла про анархічний стан нашого суспільства й засилля тіньових структур. Але, що хто б не говорив, Україна за останні роки зробила помітні кроки на шляху демократизації.

Основними демократичними цінностями, які повинні і надалі пропагуватися й втілюватися в життя є верховенство права, суверенітет нації й особи, поділ влад, гарантія діяльності опозиції, політичний плюралізм та інші.

Подолати регіоналізм українського політикуму, зміцнити взаємодію всіх етнічних груп та сформувати міцну етнічну й громадянську націю можна лише на основі консенсусу всіх політичних сил. А для цього необхідно наполегливо шукати ті ідеали й цілі, які об’єднують, а не роз’єднують суспільство, консолідують його в монолітний народ.


02.03.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!