Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Вітчизняна психологічна наука на рубежі 19-20 століть. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Вітчизняна психологічна наука на рубежі 19-20 століть. Реферат

В розвитку вітчизняної теорії і практики психологічної науки досить яскраво простежуються певні етапи, фундамент і наслідки, які ведуть до цілісної соціально-культурної ситуації, яка склалася на початку ХХ століття і продовжується досі

Тривалий час основні положення вітчизняної психологічної науки базувалися на одному з ідеологічних міфів – про ідеальну людину майбутнього, її формування під впливом цілеспрямованих педагогічних прийомів. При цьому ігнорувалися індивідуальність, неповторність особистості, її внутрішній потенціал само-творення [6, с. 9]. Наша мета – бодай коротко простежити розвиток психології як науки та її стан в нашій країні наприкінці ХІХ та в першій половині ХХ століття.

Можна по-різному визначати дату народження вітчизняної психології. Наприклад, з 1873 року, коли у "Віснику Європи" було опубліковано статтю І. Сєченова "Кому і як розробляти психологію?" – в ній уперше було викладено програму створення психологічної науки як окремої дисципліни. Можна також починати відлік з середини ХІХ століття, коли, як відомо, у вищих навчальних закладах, як у світських, так і в духовних, поряд з філософією і логікою викладалась і психологія.

Більше того, в царському указі від 1850 року в Московському університеті, наприклад, передбачалось "упразднить преподавание философии светскими профессорами и, ограничив преподавание её опытною психологиею и логикою, возлагать чтение сих наук на профессоров богословия" [4, с. 531].

З іншого боку, аналогічно зі створенням В. Вундтом 1879 року в Лейпцигу першої психологічної лабораторії, можна вважати часом народженням наукової психології в Росії 1885 рік, коли В. Бехтерєв відкрив першу експериментальну психологічну лабораторію при клініці Казанського університету [2, с. 37]. Або 1907 рік, коли в Петербурзі він же заснував Психоневрологічний інститут.

У ті ж роки в лабораторії Новоросійського університету (Одеса) розпочав свою діяльність відомий психолог М. Ланге [8, с. 249]. Також варто відзначити, що коли 1912 року при Московському університеті було відкрито Щукінський психологічний інститут, першим директором якого став професор Київського університету Cв. Володимира Г. Челпанов, вже були не лише започатковані, але й плідно розвивались як природничо-наукові культурно-філософські напрямки, що досліджували закономірності душевного життя людини.

Можна впевнено стверджувати, що на початку ХХ століття виокремились три напрямки в психологічній проблематиці, які відносяться до практичного її освоєння. Перший з них – (починаючи від І. Сєченова) медико-біологічний (психоневрологічний, фізіологічний), пов’язаний з іменами І. Павлова, В. Бехтерєва, О. Введенського, О. Ухтомського, психіатрів С. Корсакова і П. Ганушкіна, мав яскраво виражене природничо-наукове спрямування в своїх ідеях, уявленнях і методах, орієнтуючись на ідеали класичної науки свого часу: об’єктивність істини, вірогідність емпіричних даних, причинно-наслідковий детермінізм.

Другий напрямок, філософська психологія, викладалась в духовних академіях і предмет її визначався як "своєрідне єднання душі з безкінечністю". Особлива увага зверталась не лише стосункам з Богом, але і з ближніми, визначались норми взаємостосунків між людьми, їх поведінки, ставлення до речей, до своєї і чужої власності [2, с. 181].

Виникнення третього напрямку можна пов’язувати із становленням радянської культурно-історичної психології. Серед вчених, що стояли біля її колиски, перш за все слід назвати Л. Виготського – і як символ марксистської психології, і як вченого, чиї праці за своєю різносторонністю не могли не знайти відображення у спробах розробок різних психологічних концепцій [1, с. 112].

До жовтневого перевороту 1917 року психологічна наука в країні мала вже поважні природничо-наукові традиції й цікаві філософські напрацювання і ні в чому не відставала від західних наукових досягнень. Отже, є всі підстави розглядати вітчизняну психологічну науку як один з помітних напрямків світової наукової думки.

В перші роки радянської влади в психологічній науці головна роль належала природничонауковому напрямку, представники якого проголошували єднання з природничими науками (біологією, фізіологією, еволюційною теорією) і виступали з ідеями розбудови психології як об’єктивної науки. В розвитку цього напрямку важлива роль належить вченню І. Павлова про вищу нервову діяльність. У працях В. Бехтерєва і К. Корнілова визначились риси провідних напрямків психології тих років – рефлексології і реактології.

На І Всеросійському з’їзді з психоневрології (1923 р.) в доповіді К. Корнілова уперше прозвучала вимога щодо застосування марксизму в психології, що стало початком ідеологізованої "перебудови" психологічної науки. Вже на початку 1920-х років психологія стала об’єктом потужного ідеологічного тиску і набула таких рис, котрі неможливо зрозуміти без врахування політичної ситуації, в якій опинились як теоретики, так і практики. Те, що сталося з психологією у 1920 роки, було лише прелюдією подальших репресій.

Перша хвиля репресій вдарила по психологах у 1920 – 1930 роки. Вона супроводжувалась фізичним знищенням багатьох вчених. Великої втрати зазнала, зокрема, психотехніка у зв’язку з арештом Шпільрейна). Апофеозом гонінь стало проголошення педології реакційною лженаукою, а психотехніки – "так званою наукою". Було проведено жорстоку чистку рядів психологів. Вкорінилось підозріле ставлення до педагогічної і дитячої психології як галузі науки і практики, яка "відроджує педологію".

Друга хвиля репресій прокотилась в кінці 1940 – на початку 1950 років: боротьба з "безрідним космополітизмом" (виступи проти С. Рубінштейна та інших), спроби витіснити психологію і замінити її в наукових і загальноосвітніх закладах фізіологією вищої нервової діяльності. В результаті протягом 35 років практикувалась своєрідна тактика виживання, яка враховувала систематичний характер репресій і багато в чому визначалась очікуванням нових гонінь. Цим пояснюється демонстративна присяга психологів (як і представників всіх інших суспільних і природничих наук) на вірність марксизму-ленінізму.

Разом з цим, психологи прагнули використати в марксистському вченні те, що могло б стати прикриттям конкретних досліджень (головним чином, пов’язаних з вивченням психогносеологічної і психофізичної проблем, зверненням до діалектики психічного розвитку). При цьому використовувались праці багатьох зарубіжних психологів під виглядом їх ідеологічної критики.

Нав’язані політичною системою специфічні умови виживання і збереження кадрів серед вчених і взагалі самої науки виявились основною перешкодою на шляху її нормального розвитку. Це проявилось, перш за все, у відмові від вивчення значних і актуальних соціально-психологічних проблем. До початку 1970-х років дослідження міжособистісних стосунків і особистості фактично вилучалися з наукового поля зору. Звідси – брак робіт із соціальної, політичної, економічної психології, а також з психології управління. Ідеологічне табу відводило психологію від соціальної практики та її теоретичного осмислення [5, с. 290].

Розвиток соціальної психології в колишньому Радянському Союзі у 1920 – 1930 роки відзначався тими ж особливостями, що і в інших країнах. Домінуючими в аналізі соціально-психологічних явищ були соціологічний та психологічний підходи, не пов’язані між собою. Найвідомішими представниками соціологічного підходу вважаються М. Рейснер та Л. Войтоловський. М. Рейснер у праці "Проблеми соціальної психології" (1925 р.) розглядав масову поведінку людей, зумовлену широким соціальним середовищем, до якого він включав виробничі відносини, класи суспільства, рівень розвитку виробничих сил.

Л. Войтоловський у праці "Нариси колективної психології" (1924 р.) одну з головних проблем соціальної психології вбачав у психології класів. Крім цього, об’єктом його інтересів були особливості суспільного настрою, соціальної волі, психологія натовпу.

Представники психологічного підходу П. Блонський, К. Корнілов та інші головне завдання соціальної психології вбачали в дослідженні соціальної детермінації психіки людини. Власне, це були дослідження психології особистості, психічних процесів за умов безпосереднього контакту в малих групах.

Представники обох підходів у своїх дослідженнях намагалися спиратися на марксистську ідеологію дослідження суспільних явищ. Але механічне поєднання тез марксизму з панівними тоді в психології теоріями було неадекватним завданням розвитку соціальної психології.

Слід зазначити, що в ті роки робилися спроби поєднати соціологічний та психологічний підходи до аналізу деяких соціально-психологічних проблем. Найвиразніше це виявилось у працях В. Бехтерєва та В. Артемова.

В. Бехтерєв ще 1910 року першим з російських психологів сформулював предмет і завдання соціальної психології, надаючи багато уваги вивченню таких явищ, як наслідування, навіювання, зараження. Взагалі для розвитку соціальної психології у 1920 роки характерною була практична, прикладна її спрямованість. Можна виокремити кілька проблем, які тоді досліджувалися.

Головною з них була проблема колективу, його впливу на особистість, взаємовідносин колективу й особистості. Уперше ця проблема була сформульована рефлексологами, але розроблялась і представниками інших напрямків у психології – педологами, психотехніками тощо.

Однак досить активний розвиток соціальної психології припинився в другій половині 1930 років. Однією з причин стала фактична заборона рефлексології, педології, психотехніки без аналізу тих позитивних моментів, які містилися в окремих розробках представників цих течій. Крім того, в ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуття до характеру) є соціальними за своєю суттю, отже, спеціальна наука – соціальна психологія – не потрібна, її проблеми можуть бути розв’язані на ґрунті загальної психології. Іншою причиною гальмування соціально-психологічних досліджень була загальна ідеологічна настанова. Вважалося, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивались на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням чинної системи.

У 1940 – 1950 роки розробка соціально-психологічної проблематики здійснювалась у межах загальної, педагогічної психології та психології праці.

Практичні потреби суспільства, розвиток самої психологічної науки, пом’якшення суспільно-політичного клімату в країні після тривалих років сталінського тоталітаризму висунули в 1960-ті роки питання про відродження та розвиток соціальної психології. Цей етап відомий під назвою "Дискусія 1960-х років про соціальну психологію". В ній, зокрема, брали участь такі відомі вчені, як В. Мясищев, Б. Паригін, Є. Кузьмін, О. Ковальов, В. Колбановський, К. Платонов та інші. В результаті соціальну психологію було визнано самостійною галуззю наукових досліджень та окремою навчальною дисципліною.

У 1960 – 1970 роки починається розвиток соціальної психології в Україні. Створюється кафедра соціальної та педагогічної психології в Київському університеті імені Т. Шевченка та відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології України. У цих закладах, а також у вищих навчальних закладах Харкова, Львова, Одеси та інших міст здійснюються перші соціально-психологічні дослідження, читаються лекції з проблем соціальної психології [3, с. 41]. Відтоді психологія і, зокрема, соціальна психологія, пройшла важкий шлях. Але сьогодні вона досить інтенсивно розвивається, впроваджуються результати її досліджень, розширюється діапазон інтересів.

Зокрема, вперше в Україні цілеспрямовано досліджується психологія ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, напрацьовується інструментарій превентивної роботи з групами ризику (Б. Лазоренко). Новим для вітчизняної психологічної науки є також акцент на вивченні найголовніших криз у житті людини – кризи народження (Н. Татенко) і кризи вмирання (С. Карпиловська). Запропоновано авторські технології корекції дисгармонійної рольової взаємодії (П. Горностай) тощо [7, с. 181].

Висновки. В розвитку вітчизняної теорії і практики психологічної науки досить яскраво простежуються певні етапи, фундамент і наслідки, які ведуть до цілісної соціально-культурної ситуації, яка склалася на початку ХХ століття і продовжується досі.

Однією з характерних соціокультурних особливостей цієї ситуації є те, що ХХ століття з його соціальними потрясіннями, тоталітарними режимами, світовими війнами, частою зміною кордонів виявилося безсилим, зокрема, в тому, що, незважаючи на багаторазові і безпрецедентні спроби знищити культуру і науку, було отримано ще один доказ невмирущості людської духовності, непідлеглість культури ні політичним, ні соціальним потрясінням, ні гніту.

Ні комуністичному тоталітаризму, ні нав’язаній ідеологічній спрямованості не вдалося зупинити розвиток вітчизняної науки, без якої неможливий ні етичний, ні духовний фундамент розвитку суспільства.

Література

1. Бондаренко А. Ф. Психологическая помощь: теория и практика (Учеб. пособие для студентов ст. курсов психол. фак. и отд-ний ун-тов). –К.: Укртехпрес, 1997. – 216 с.

2. Будилова Е. А. Социально-психологические проблемы в русской науке. – М.: Наука, 1983. – 231 с.

3. Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія: Підручник. – К.: АТ "Київська книжкова фабрика", 1995. – 304 с.

4. Лосский Н. О. История русской философии. – М.: Высшая школа, 1991. – 559 с.

5. Петровский А. В. Психология о каждом и каждому о психологии. 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во РОУ, 1996. – 328 с.

6. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін.; за ред. Ю. Л. Трофімова. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2000. – 558 с.

7. Соціальна психологія в Україні: Довідник / За ред. М. М. Слюсаревського; Упоряд. Л. П. Булах, Л. М. Калачнікова, Л. П. Черниш. – К.: Міленіум, 2004. – 196 с.

8. Ярошевский М. Г. История психологии. – М.: Мысль, 1985. – 756 с.

9. www. politik. org. ua


29.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!