Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Соціальна поведінка та соціально-психологічна структура особистості. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціальна поведінка та соціально-психологічна структура особистості. Реферат

В авторській моделі соціально-психологічної структури особистості соціальна поведінка репрезентується соціально-психологічним досвідом, соціальними орієнтаціями та соціальною позицією, соціально-психологічною компетентністю, статусно-рольовими параметрами

Нині актуалізується значення цих складових, адже вони вказують на специфіку зв’язку індивіда з соціальним середовищем, опосередкованим його зовнішньою і внутрішньою активністю. Дослідження цих характеристик сприяє виявленню дій і вчинків індивіда, механізмів взаємозв’язку людини і суспільства.

Розуміння особистості як соціально-психологічного феномена диктує потребу розглядати поведінку індивіда як соціальну за змістом та психологічну за формою. Тобто вона, поведінка, є спілкуванням і взаємодією двох суб’єктів (колективних чи індивідуальних) на ґрунті певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Соціальну поведінку ми розглядаємо як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості [2, с. 87].

Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи.

Систематизація специфічних особливостей поведінки конкретної людини у конкретному соціумі дозволяє виокремити загальні соціально-психологічні передумови поведінки особистості в структурі групових відносин:

  • учасники взаємодії: суб’єкт А (окремий індивід чи група людей), наділений певною організацією та активністю у побудові доцільної системи комунікативних дій; суб’єкт Б – інший учасник взаємодії (індивідуальний чи колективний), на який спрямована активність і дія;
  • готовність до дії;
  • певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та механізм оцінки ефективності її виконання; 4) власне комунікативна дія, вчинок (схема 1).

Схема 1. Соціально-психологічні передумови поведінки особистості

Можна виокремити, залежно від ситуації, різні типи поведінки:

  • вербальна (виявляється у мові);
  • знакова (реакція на знак);
  • рольова (відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю);
  • поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам).

Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності при контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки (тобто неадекватність поведінки) негативно позначається на міжособистісних стосунках і групових відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт.

Можна, отже, констатувати, що адекватна поведінка, ефективне спілкування дорівнюють продуктивним соціальним та міжособистісним відносинам, а неадекватна поведінка, неякісне спілкування утворюють труднощі при входженні особистості в соціум. Логіку такого узагальненого аналізу показано на схемі 2.

Схема 2. Залежність якості соціального життя і відносин індивіда від особливостей спілкування та ступеня адекватності поведінки

Вчинок, тобто комунікативна дія, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і в такий спосіб впливає на соціальне оточення.

Отже, можна стверджувати, що вчинок є провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. В. Роменець трактує вчинок як найяскравіший спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого – сам визначає цю культуру, будучи проявом суб’єкта історичної діяльності [6, с. 383].

Вчений визначає вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Вчинок виражає будь-які відносини між особистістю і матеріальним світом, він є способом особистісного існування в ньому. За В. Роменцем, все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом.

Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. Відтак, вважає дослідник, вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, що допомагає витлумачувати природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному відношенні.

У своїй провідній визначеності вчинок є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Саме вчинкова комунікація передбачає особистісне виділення людини зі світу. На думку вченого, таку комунікацію можна розуміти як зв’язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об’єднання, яке має на меті утвердження особистості в матеріальному світі, віднайдення опори для цього утвердження.

Автор виокремлює моменти вчинку:

  • перший – ситуація (сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю і, разом з тим, не визначається нею, бо існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ);
  • другий – мотивація (спрямована напруга співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом);
  • третій – вчинковий акт і його післядія (реальний взаємний перехід перших двох моментів і, як результат вчинку, – подія).

Особистість, як певний соціально-психологічний тип, може володіти кількома стереотипами поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Нормативна регуляція поведінки має на меті припис в умовах відповідної ситуації певного типу поведінки, способу досягнення цілі, реалізації намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно "задається" форма і характер відносин.

Щодо норм, то вони мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення, тобто визначаються суспільством, його політико-економічною практикою (соціальні норми визначають еталон, з яким особистість співвідносить свої вчинки, на основі котрого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших) та базуються на культурно-історичних і національно-психологічних традиціях конкретних груп людей. В основі культури окремої людини лежить її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, у свою чергу, індивід випрацьовує в процесі засвоєння заданих ззовні соціальних та культурних норм.

Особистість, прагнучи розширювати сферу своїх вчинків і спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та дій співрозмовників, вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.

Активність – це той методологічний принцип, що дозволяє розкрити специфіку становлення мінливої особистості у соціумі, який також змінюється. Цей принцип дозволяє враховувати роль об’єктивних чинників у їх реальній дії на особистість, а також вияв потенційних характеристик самої особистості в процесі соціально-психологічного відображення суспільних відносин [3].

Основу активності особистості становлять потреби, які є рушійною силою її розвитку. Відтак про активність можна говорити і як про форму вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, і як про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності. Активно взаємодіючи із соціальним оточенням, індивід, так би мовити, зливається із соціумом і водночас виявляє свої здібності, зберігає своє "Я".

Тобто у поведінці особистості активність виступає і як спосіб формування, перетворення індивіда, і як подолання зустрічних детермінант у процесі його взаємодії із зовнішнім світом.

Активність особистості – це її здатність нести в собі потенціал енергії, ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом [4, с. 156].

При цьому шляхи вияву активності можуть бути різними: оптимальне використання природних здібностей і можливостей індивіда, віднайдення оптимально-індивідуального темпу життя, визначення своєчасності прилучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за таких умов у людини з’являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і обумовлює активність.

Активність – багатомірна категорія. Вона реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин та орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів взаємодії та спілкування. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного "Я", нової установки, а також потреби у нових соціальних та міжособистісних відносинах.

Отже, в основі особистості лежать прийняті нею цінності. Вони й регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність [1, с. 52 – 54].

Коли йдеться про активність особистості в міжособистісному спілкуванні, то мається на увазі активність всіх учасників комунікативного процесу – тобто взаємовплив, який відбувається тоді, коли його результатом є зміна в соціальній поведінці партнерів по спілкуванню.

Однак не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови, коли:

  • зовнішні цінності не суперечать вже існуючим в особистісній структурі цінностям;
  • нова орієнтація, що виникла в результаті прийняття цінностей, дозволяє особистості задовольнити певні потреби та цілі спілкування;
  • не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу в учасників взаємодії [5, с. 25].

Психологія впливу однієї людини на іншу – це проблема змін, що відбуваються у індивідів в результаті впливу. Сутність особистості у процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі "впливів". Водночас, перебуваючи у соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, вони не можуть уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточуючих.

Отже можна констатувати, що суб’єкт А і суб’єкт Б є учасниками соціального і психологічного обміну як результату впливу один на одного, а своєрідність діяльності робить їх джерелом впливу, його агентом. Для прикладу, якщо суб’єкт А прагне змінити поведінку, почуття або думки іншої людини, то він стає стимулом, агентом впливу. В іншому випадку агентом, стимулом впливу може стати інший учасник взаємодії – суб’єкт Б, якщо проявить ініціативу у розв’язанні того чи іншого завдання. При цьому значущим психологічним чинником є підтримка суб’єктом А ініціативи суб’єкта Б, що дасть можливість для спільної самореалізації, вияву їх здібностей та можливостей.

Включаючись у сферу впливу і взаємовпливу, учасники взаємодії стають співучасниками обміну інформацією, дії з метою підвищення її ефективності та продуктивності праці в групі, а також з метою підвищення власного авторитету. При цьому відбувається обмін ролями: суб’єкт А із того, хто впливає, стає тим, хто зазнає впливу. Така ж ситуація спостерігається і з суб’єктом Б.

Натомість вплив може бути і одностороннім – без зворотного зв’язку. Тобто суб’єкт А не зацікавлений (або байдужий) у отриманні інформації від суб’єкта Б, бо вона може бути не тільки позитивною, але й негативною, що часто-густо й трапляється, оскільки все залежить від різних обставин. Він також не зацікавлений у підвищенні авторитету суб’єкта Б, що зазвичай проявляється у приглушенні з боку суб’єкта А творчості, ініціативи, пропозицій тощо суб’єкта Б, їх відхилення, неприйняття, заперечення. Для самого ж суб’єкта А це може обернутися втратою або навіть руйнацією авторитету.

Оскільки кожен з учасників спілкування сприймає іншого як суб’єкта, то відбувається не лише взаємовплив, але й взаємний обмін реакціями, що підкріплює або змінює поведінку співрозмовників, активізуючи в такий спосіб їхні зусилля для досягнення мети спілкування (схема 3).

Загалом активність особистості формується в умовах соціальних зв’язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості у її активному просуванні до вершин, до акме виступають суперечності, що виникають у житті людини і розв’язуються завдяки активності самого індивіда та зустрічної активності з боку соціального середовища.

Схема 3. Вияв активності особистості у спілкуванні

Висновки. Соціальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою, інтелектуальною активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини у комунікації.

Соціальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання.

Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв активності може бути обмежений і негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між особистістю і соціумом.

Література

1. Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления психологической и профессиональной зрелости личности. - М.: РАУ, 1995. – 208 с.

2. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 448 с.

3. Орбан-Лембрик Л. Е. Активність особистості як форма вияву її індивідуальності і професіоналізму // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. – К.: Інститут психології ім. Г. С. Костюка, 2002. – Т. 1. – С. 140 – 143.

4. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 568 с.

5. Орбан Л. Э. Акмеологическая концепция нравственного становления личности. – М.: РАУ, 1992. – 61 с.

6. Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1995. – 632 с.

7. Орбан-Лембрик Л. Соціальна поведінка як спосіб вияву активності особистості // Соціальна психологія. - 2004. - № 5 (7). - C. 12-19.

8. www. politik. org. ua


29.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!