Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Інтерперсональна теорія катарсису за Г. Саллівеном. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Інтерперсональна теорія катарсису за Г. Саллівеном. Реферат

Інтерперсональна теорія Гаррі Саллівена розвивалася в рамках психіатрії, але її вагомий ідейний доробок мав стосунок до соціальної психології, антропології, політології

Інтерперсональна теорія катарсису за Г. Саллівеном. Реферат

Інтерперсональна теорія Гаррі Саллівена розвивалася в рамках психіатрії, але її вагомий ідейний доробок мав стосунок до соціальної психології, антропології, політології

Через кілька років після здобуття медичної освіти та участі в Першій світовій війні Саллівен став психіатром і мав певні успіхи в цій галузі. Його першим керівником був В. Вайт - відомий нейропсихіатр у вашингтонському лікувальному закладі св. Єлизавети.

Психіатрична установа Байта в Нью-Йорку, де Саллівен був президентом десять років, і донині продовжує традицію Саллівена (І Е. Фромма), їхні принципи та методи. А. Майєр був другим за значенням мислителем, що розвивав подібні ідеї. "Розум є досить організованим живим буттям у дії". Інтерперсональна теорія влучно розкривається цим його висловом.

Саллівен вносить певні корективи у теорію класичного фрейдизму. Лібідо не входить в його систему, секс розглядається в його вузькому значенні, хоч і впливає на психічний розвиток індивіда починаючи з раннього підліткового віку. Едипів комплекс редукується до ефекту, що впливає на дитину у відношенні владної поведінки з боку батьків однієї з нею статі. Навіть запропонований Саллівеном метод терапії радикально відрізнявся від фрейдівського.

Саллівен підкреслює соціальний аспект розвитку, хоч і не ігнорує біологічний фактор. Його теорія, що стосується "Я-системи", відображає вплив Дж. Міда, а також антропологічних концепцій Р. Бенедикт.

Поряд із психіатричною практикою та роботою в лікарні Саллівен читав лекції з психіатрії у своїй країні та за кордоном, працював в ЮНЕСКО, вивчав фактори, що впливають на міжнародну напруженість, цікавився проблемами розумового здоров'я, видавав журнал із психіатрії. Все це забирало у нього багато часу і заважало оформленню думок. Лекції, записані учнями та колегами Саллівена, склали один-єдиний том його праць, в якому представлено інтерперсональну теорію як цілісну систему.

За Саллівеном, головним об'єктом психіатричного виявлення неврозів та психозів має бути не психічна структура (розум, особистість і т. д.), а види поведінки, які виникають між людьми. Перше міжособистісне відношення постає між дитиною і матір'ю. Звідси й перші дитячі реакції на соціальне оточення. Заспокоєння після народження, добре годування, тепло, ейфоричний настрій періодично перериваються неприємними відчуттями, такими як голод, холод, біль тощо. Виникає напруженість, але ейфорія відновлюється, коли потреби дитини адекватно задовольняються. Це щось схоже на фрейдівський принцип задоволення - найбільш бажаний стан буття, вільний від збудженості.

За теорією Саллівена, якщо мати перебуває в напруженні, піклуючись про дитину, такий стан прямо пов'язується з явищем емпатії (вчування). Цей термін має свою історію в психології. Зокрема, Т. Ліпс позначав ним наше відношення до творів мистецтва або розуміння почуттів інших людей на основі кінестетичних відчуттів, які виникають, коли ми свідомо або несвідомо переймаємо пози уподібнення. Іншими словами, емпатія - це вираження таємничої інтуїції щодо почуттів інших людей, хоч у цьому розумінні термін втрачає певну наукову точність.

Саллівен цікавився не так механізмами вчування, як його ефекторними проявами. Перший ефект впливу на дитину - це втягти її в напружений стан і таким чином позбавити її задоволення, яке могло б іншим шляхом прийти до неї через годування, обійми і т. п. Спочатку джерело фрустрації не може бути пізнане як особистісна або характерна риса оточення дитини.

Поступово крізь напругу різноманітних досвідів дитина засвоює певну культуру, в якій вона розвивається, пізнаючи здатності осіб та її оточення загалом. Дитина робить відкриття, що при затримці задоволення її потреб вона може применшити значення для неї "інших" людей. Тобто забезпечена потреба в людях оцінюється такою мірою, щоб надати перевал, тій напрузі, яку легше витримати та яка тимчасово пов'язана з незадоволеністю фізичних потреб більшою мірою, ніж посилення тривоги у зв'язку з соціальною нестійкістю.

Тут можна знайти паралель між теорією Саллівена та фрейдівським компромісом між "ід" та "его". Проте Фрейд розумів компроміс як спосіб використання лібідо, в той час як Саллівен пояснює його гіпотезою особистісного динамізму.

Особистісний динамізм і самість. У теоріях К. Г. Юнга й А. Адлера вже виступало поняття самості, хоч мало в них свої відмінності. Але спільне полягало в тому, що мова йшла про певні зв'язки всередині самого організму. Не заперечуючи цього, Саллівен, проте, надав перевагу системам звичок, які характеризують інтерперсональні реакції індивіда. Страх, що виникає у стані напруження, вчить його відрізняти схвальну і несхвальну поведінку. У зв'язку з цим дитина розвиває такі способи поведінки, які розраховано на впевненість у найбільшій забезпеченості.

"Я-система", або "Я-динамізм" (терміни, що вживаються рівною мірою), являє собою сукупність таких звичок, які засновуються на схваленні або несхваленні з боку інших. Якщо дитина діє у згоді з соціальними вимогами, "позитивне-для-мене" є підконтрольним; якщо вона порушує правила, "негативне-для-мене" підкоряє її напливові страху. Третя персоніфікація - "не-для-мене" постає з метою здійснити дитячий досвід терору або огиди, що дає змогу вступити в комунікацію без нестерпного страху. Крім того, "Я-система" вміщує інші взірці поведінки, які розвиваються від тієї частини "Я", з якою індивід може вступати в комунікацію без почуття страху, а також ті, що розвиваються за посередництва навчання та інтересів і не мають необхідного зв'язку з потребою уникати страху.

Способи експерименту. Епістемологічна проблема, тобто питання про те, як ми усвідомлюємо самих себе у відношенні до оточення. завжди була важкою як для психологів, так і для філософів. На це питання З. Фрейд дав відповідь у плані взаємодії між первинними та вторинними процесами. Щодо Саллівена, то той більше описував, ніж пояснював. Він визначив три способи досвіду, які реалізуються успішно, але, раз виникнувши, продовжують діяти за певних обставин на рівнях, де вищий спосіб дії посідає місце кожного з попередніх способів.

Найпростіший спосіб - прототаксис - характеризує найбільш ранній невпорядкований та неорганізований досвід дитини. Цей досвід є світом дитини. У неї ще немає уявлення про час і простір, і тому вона не може успішно впорядковувати події та предмети, її досвід складається з ізольованих, безвідносних інтелектуальних станів, в яких ще немає ні об'єкта, ні суб'єкта. Такий поділ виникає пізніше. У своєму ''океанічному" характері цей прототаксичний досвід має дещо спільне з фрейдівським первинним процесом. Шазісе використав аналогічні факти для наукового відтворення раннього досвіду дитини.

Поступово світ дитини починає набувати рис організованості. Дитина усвідомлює, наприклад, що певні звуки - доброзичливий голос матері або ж й кроки - обіцяють щонайшвидше найбільш солодкий з усіх об'єктів - її пляшечку тощо. Інший звук є сигналом радісної появи її доброго друга - собаки. На основі такої послідовності дитина починає передбачати події та пояснювати їх. Якщо "Б" відбувається після 'Ά", ''Б" тлумачиться як результат останнього, - форма думки, яку Саллівен називає зовсім нереалістичною.

Але дитина таким шляхом починає застосовувати мову символів до певних об'єктів і до людей. Вона відкриває, що здійсненням певних звуків можна добитися панування над матір'ю, а на основі інших нею можуть нехтувати. Вона також дізнається про те, що певні сигнали не можуть бути залежними від її діяння весь час. її сподівання не завжди реалізуються паратаксичним способом, тому що вони мають "особливе значення" більшою мірою, ніж "послідовно обґрунтоване значення" попереднього синтаксичного способу. На наступних рівнях, які дитина досягає, застосовуючи логічні засоби міркування, сприймаючи зрештою загальні відношення, вона усвідомлює, що інші люди погоджуються з її точкою зору і що спілкування з іншими на цій основі легше і більш спокійне.

Проте навіть після досягнення цієї стадії розвитку і тривалого вживання узгоджених та обґрунтованих символів деякі індивіди можуть деградувати психічно, не реалізуючи паратаксичний спосіб дії. Так, молода дружина може бути переконана в тому, що чоловік більше її не любить, тому що він мовчить за обідом. Саллівен називає це фальшивим усвідомленням причинності. У зв'язку з цим він зауважує, що невротики особливо схильні до паратаксичного способу дій. Але навіть ті люди, що визнаються нормальними, змішують паратаксичний і синтаксичний способи у своєму мисленні.

Це утруднює взаєморозуміння між людьми такою мірою, начебто вони говорять різними мовами: один мислить суб'єктивно, аутистично, оперуючи цінностями, які він набув підчас своїх "персоніфікацій" у ранні ромі; думки ж іншого більш тісно пов'язані з реальністю. Мрії та відповідні їм сновидіння властиві людям з паратаксичним способом дії. Під впливом Фрейда Саллівен вірив, що сновидіння дають віддушину для залишку потреб. "Я" - система" тільки частково задовольняється шляхом сублімації.

Стадії розвитку. За Саллівеном, - це не суто генетичні стадії у класичному фрейдівському розумінні, але вони відображають генетичний розвиток на основі досвіду взаємодії з оточенням. Дитинство, як перша стадія, триває від народження до того часу, доки дитина набуде певної легкості в мовній діяльності. Дитина пізнає об'єктивний світ, формує особливий інтерес до поведінки людей в цьому світі, розуміючи, що від цієї поведінки залежить її благополуччя. Дитина навчається витримувати малі напруження, пов'язані з тілесними потребами. Водночас вона сама розвиває систему засобів, яка знімає життєві хвилювання. Тоді ж починає кристалізуватися шкала цінностей щодо людей, яких дитина приймає або не приймає.

Такі цінності стають основою для багатьох паратаксичних оцінок інших людей, з якими вона пізніше вступає в життєвий контакт, її "хороші", "ейдетичні" люди стають нещасними жертвами дитячого марновірства.

Коли дитина вже готова перейти від спостережень за сім'єю до спостережень за групами інших дітей, виникають труднощі в освоєнні цивілізації. В цей період розвивається новий динамізм, але досить часто відбувається, повернення до старих динамізмів (регресія). Виникає злість як природна реакція на поразки у життєвому тренуванні. Проте Саллівен розглядає її як спосіб нейтралізації хвилювань. Якщо цей тренувальний процес не пов'язано з батьківською ніжністю, будь-який потяг до людського тепла пов'язується в розумінні дитини з його усуненням, що супроводжується сильним хвилюванням. Вона переживає те, що Саллівен називає злорадною трансформацією. Остання робить дитину підозріливою, а її характер - важким. Увесь світ вважається вороже налаштованим щодо неї.

Значний інтерес викликає період, що передує підлітковому вікові. Саллівен зазначає, що десь близько восьми років між дітьми виникає дружба. Друга посвячують у коло таємниць, а він зі свого боку робить те ж саме. Здебільшого друга обирають тієї ж статі. Збіг у психічних особливостях однолітків може стати основою для виникнення певних груп. Саллівен вважає ці відношення справжнім проявом любові у житті дитини, любові в тому розумінні, що все те, що задовольняє друга, є таким же важливим для самої дитини, і вона готова на будь-яку жертву, щоб довести це. В цей час дитина вже виявляє свою любов егоїстично, щоб натомість отримати задоволення своїх потреб.

У підлітковому віці одностатева дружба відкриває шлях для еротичного динамізму. Саме тут протилежність між позиціями Саллівена і Фрейда стає найбільш гострою. На думку Саллівена, сексуальні потяги виявляються на цьому ступені, а інтерес спрямовується до протилежної статі. Логічно було б думати, що безкорислива любов цього періоду буде продовжуватись і знайде нову форму в гетеро-сексуальній поведінці. Проте це дуже рідко трапляється - навіть у періоди змужнілості та повної зрілості.

Причину не слід шукати у ранніх невирішених проблемах лібідо. Саллівен вважає, що нею є радше стурбованість тим, що питання сексу обставляється обмежуючими соціальними поглядами, позиціями, властивими культурі. Така стурбованість перешкоджає встановленню інтимних стосунків. Зокрема це стосується ніжності, завдяки якій сексуальна підготовка взагалі можлива. Через такі стандарти, прийняті суспільством, багато дорослих так і не виходять з до-підліткового рівня.

Деякі найсерйозніші проблеми особистості в більш пізні періоди також позначені інвертованими, перетвореними динамізмами. У більш широкому оточенні, яке тепер постає перед людиною, вона поступово навчається бачити себе з точки зору інших. Виникає проблема репутації як джерело серйозного неспокою за самого себе. Постає потреба у співробітництві, у соціальному визначенні. Якщо соціальне визначення зростає на основі змагання (конкуренції) або незалежної поведінки, людина починає культивувати саме таку стратегію дії.

Р. Вудвортс пише, що внесок Саллівена в терапевтичну техніку був досить значним. Багато його праць виконано на основі спостережень за хворими шизофренією - і це в той час, коли медицина ще не знала методів, які б наближали шизофреніків до людського статусу в спілкуванні.

Після періоду спроб і помилок у Саллівена викристалізувались ідеї щодо важливості інтерв'ю, яке передбачає міжособистісну ситуацію. Той, хто здійснює інтерв'ю, має активно спостерігати за тим, що робить хворий, як і що він говорить, але не допускати при цьому власного вторгнення в хід психічних процесів хворого, не нав'язувати йому своїх паратаксичних спотворень або персоніфікацій, які можуть привести хворого до стану вибіркової неуважності. Вчування та взаємні емоції є характерними рисами інтерв'ю, запропонованого Саллівеном. Воно контрастує з тією об'єктивною роллю терапевта, яку було представлено в теорії З. Фрейда.

Г. Веллс вважає Саллівена одним із провідних психоаналітиків-реформаторів. Відкинувши фрейдівську термінологію, Саллівен розробив свою власну, що робить його твори мало зрозумілими для непосвячених. Саллівен застосовує "культурну модель" міжособистісних відношень як засіб установлення компульсивного динамізму, який начебто перед-визначає психічну діяльність. Такі основні поняття психоаналізу, як несвідома мотивація, цензура, пригнічення і катарсис, випливають саме з його "міжособистісних" передумов.

Саллівен повністю відмовився від поняття природжених сил або потреб, поклавши в основу своєї психоаналітичної теорії міжособистісні відношення. На його думку, у дитини розвиваються компульсивні механізми, необхідні для встановлення контакту з соціальним середовищем. Вони згодом складають основу тієї або іншої структури характеру дорослої людини. Свідомість зрілого індивіда, за Саллівеном, спирається на несвідомі механізми "Я", так звані самодинамізми, і здійснюватиме опір будь-якій загрозі, звідки б вона не йшла, в тому числі від аналітика.

За Саллівеном, людська свідомість уподібнюється сприйманню водія в умовах темної ночі. Фари його машини спрямовано тільки на частину ландшафту, хоча якщо водій забажає, він зможе освітити й іншу частину, яка до того не сприймалась, або, говорячи в термінах Фрейда, перебувала у сфері перед-свідомого. Але позаду машини лежить повна темрява, яка не може бути освітлена ніякими маневрами водія. Тут приховано мотиваційні системи або комплекси, які перебувають в стані дисоціації. Вони виявляються у снах, помилках, фантазіях і у відношеннях до інших людей. Без такої розрядки відбулась би дезінтеграція особистості в результаті нестерпного тиску з боку несвідомої мотивації.

Малюючи цю картину, що копіює фрейдівську модель, Саллівен вважає, що від між-персональних відношень залежить, чи розкриє індивід своє справжнє інтегроване "Я", чи ні. Те, що ми думаємо про себе, залежить від того, що інші думали про нас в роки формування нашої особистості. Все внутрішнє в особистості, таким чином, береться з історії її спілкування з іншими людьми.

Інтерперсональне - продукт інтерперсонального. У цьому світлі особистість є не що інше, як квазістабільний фокус у системі між-персональних стосунків. У результаті відкидається головна характеристика психологічного об'єкта - індивідуальність особистості, вона розглядається як ненауковий міф. Саллівен зводить її до функції персоніфікації в системі "его".

Так, прагнення подолати антагонізм між особистістю як замкненою системою та соціальним оточенням, начебто за визначенням їй ворожим, привело Саллівена до того, що саме середовище випарувалося, звелося до мережива міжособистісних психологічних стосунків, а особистість виявилася лише проекцією цього мережива.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


19.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!