Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Книга "Людина, що грає" Й. Гейзінга. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Книга "Людина, що грає" Й. Гейзінга. Реферат

Homo ludens не зникає, як вважав Гейзінга, а набуває дедалі більшої сили у вираженні свого саме ігрового характеру. Технічні досягнення комунікації перетворюють держави на великі сцени, а всі без винятку люди стають акторами, адже мають свій статус і свою роль

Думки про те, що психологія стане провідною дисципліною у XX столітті, мабуть, реалізувалися таким чином, що психологія почала пронизувати всі дослідження людського буття. Ми вже бачили, що праці з історії, виконані А. Тойнбі, мають значну психологічну базу. Це стосується також історика культури, нідерландського вченого Йогана Гейзінги - професора Гронінгенського університету (з 1905 p.), а також Лейденського університету - з 1915 р. Помер Гейзінга у вигнанні 1 лютого 1945 p., передчуваючи близьку перемогу над німецькими окупантами.

Із праць Гейзінги слід зазначити "Осінь середньовіччя" (1919), "Людина, що грає" (1938), "Нідерландська культура у XVII столітті" (1941), "В тіні завтрашнього дня" (1935); "Зганьблений світ" (1945).

Підзаголовком книги "Людина, що грає" (Homo ludens) є "Досвід визначення ігрового елемента культури". За старою історично-культурною традицією людину називали Homo sapiens, а далі Homo faber, хоч і тварини теж дещо створювали. Homo ludens має зайняти в історії культури належне місце поряд із Homo faber.

Гра виступає як специфічний фактор усього, що оточує людину в світі. Гейзінга зазначає, що він упевнено йшов шляхом визначення того факту, що людська культура виникає і розгортається саме як гра. Остання розглядається як явище культури та аналізується засобами культурологічного мислення. Хоч автор і зауважує, що утримується від психологічної інтерпретації гри, проте за своєю суттю дане дослідження у своїх засадах є психологічним, а саме виконане в галузі історичної психології та вільно корелює з психологією дитячої гри.

Перше питання, яке висуває Гейзінга, - це природа і значення гри як явища культури. Починаючи від біологічних основ гри, автор завершує розгляд цього питання проблемами зв'язку гри, вірувань та містеріальних дій.

Гра передує культурі, адже грають і тварини. Але гра переходить межі біологічної природи істоти. Смисл гри має певний "імматеріальний" елемент. Гейзінга критикує визначення гри (зокрема ті, що мають місце у психології), які не розкривають її первинної якості. Природа дала нам гру "з її напругою, з її радістю, з її жартом і гумором. Німецькі слова grap (жарт) і witz (гумор) найточніше виражають смисл гри. Вона є надмірність, і дух знімає всезагальне детермінування. Буття гри має супралогічний характер нашого становища у Всесвіті.

Гейзінга хоче піднестись у тлумаченні гри над біологією і психологією, але водночас повертається до останньої, не бачачи того, що предмет психології сам себе розширює у розкритті змісту гри, зокрема такого змісту, який надає їй сам Гейзінга.

Гра - це певна якість діяльності, а остання є суттєвим об'єктом психології. Крім того, постання історичної психології в кінці 40-х років дає можливість кваліфікувати працю Гейзінги саме як психологічну.

Гра виходить за межі певної культури, певного світогляду. "Гру не можна заперечити. Можна заперечити майже всі абстрактні поняття: право, красу, істину, добро, дух, Бога. Можна заперечувати серйозність. Гру - не можна... Гра - "поза розумове заняття".

Гра спирається на дію з певними образами, на певне "переображення дійсності і тому виступає як фактор культурного життя". Мова і міф мають ігровий смисл. Ранні суспільства відправляють свої священнодійства у формі гри і досягають усвідомлення можливості свого благополуччя.

Гейзінга зауважує, що у своєму творі він хоче показати "правомірність огляду всієї людської культури sub specie ludi" (під знаком гри). Шекспір, Кальдерон, Расін указали на велику світову сцену. Проте Гейзінга прагне більш ґрунтовно виявити взаємопроникнення гри і культури, показати гру як фактор культури в цілому.

Гру не можна пов'язати безпосередньо ні з істиною, ні з добром. Але з красою вона пов'язана. Тому Гейзінга вважає предметом свого дослідження, зокрема, соціальний аспект гри. Це - єдиноборство і змагання, вистава і видовище, танці й музика, маскарад і турнір. І всюди можна бачити вільну діяльність. Гра виходить за межі природного процесу. Діти і тварини грають, адже мають задоволення від гри, і в цьому полягає їхня свобода. Це перша ознака гри. Далі виступає її незаінтересований характер. Вона входить у буденність як "тимчасова дія", як інтермеццо повсякденного життя. Вона задовольняє ідеали комунікації та суспільного життя. Людська гра у своїх вищих проявах щось означає і щось знаменує - у світі реального та світі священного.

Час і простір гри обмежені, визначені. Це тимчасові світи всередині звичного. І в цих світах виконується замкнена в собі дія. Тут є певний порядок, власний, безумовний, зі своїми вимогами. Порушення правил дезорганізує гру. Порядок у грі надає їй естетичних рис. Гра творить порядок, вона сама є порядок у світі недосконалості. Вона зв'язує і звільняє, вводить людину у ритм і гармонію.

У грі є напруга і потяг до розрядки. З цього може випливати і етичний момент гри. Правила гри треба виконувати, визнавати їх. інакше гра руйнується.

Ігровий колектив має схильність зберігатися, консервуватися, навіть коли гру скінчено. Гейзінга підкреслює таємничість гри, в якій закони навколишнього світу не діють. Відміняється буденне життя. Зокрема, у Стародавній Греції під час Олімпійських ігор припинялися війни. Таємниця гри передбачає перевдягання. Маска дає можливість грати іншу істоту.

Гра є боротьба за щось або презентація чогось. Тут виявляється роздвоєність свідомості, про яку говорив також Сильвіні, коли мав на увазі гру актора: перевтілитись, але так, щоб залишитися самим собою. Гра викликає почуття безпеки, благоденства. Розуміння природи гри дає можливість розкрити природу релігії - культ, ритуал, містерію. Можна тому говорити про ігровий характер архаїчної культової дії, що допомагає підтримувати світовий порядок. Гейзінга хоче показати процес переходу від "захоплення життям і природою" до уявлення цього почуття у священній грі. Всередину гри проникає поняття священного табу. Культ прищеплюється до гри. І знову Гейзінга повторює, що засобами психології розкрити ці феномени не вдається, адже тут постають найглибші шари нашої свідомості.

Отже, культ - найсвятіше, найсерйозніше - може бути грою. Священна дія - гра, адже вона переміщує своїх учасників в інший світ, відмінний від звичайного. Вже Платон визнав тотожність гри і священної дії. Цим не принижується священна дія. Людина грає, як дитина, для задоволення і розваги, нижче рівня серйозного життя. Вона може грати і вище цього рівня, грати з красою і святинею. Можна говорити про те, що будь-який сакральний акт потрапляє у сферу гри. Гра і священна дія мають свою відокремлену територію. Адже і жрець окреслює певну територію, в якій має відбутися містерія. Аналогічна містерія і в грі: її учасники позначені ігровою поведінкою і настроєм, які можуть бути досить серйозними.

В нашому розумінні гри знімається різниця між вірою і вдаваним. Таким і є священне, стверджує Гейзінга. Оцінюючи всі сфери так званої примітивної, первісної культури як сфери ігрові, ми відкриваємо для себе можливість розпізнавати її характер більш безпосередньо й широко, ніж за допомогою гострого скальпеля психології або соціологічного аналізу. "Вигляд людини в масці відразу виводить нас із "буденного" життя в інший світ, далекий від світла дня. У сферу дикуна, дитини і поета, у сферу гри". Ігри, присвячені богам, є вище призначення, якому людина у своєму житті має віддаватися з усією рвучкістю. Так міркував Платон.

Освячена дія певним чином завжди залишається величною в категорії гри. Порушуючи проблему вираження гри у мові, Гейзінга досліджує поняття гри у санскриті, китайській мові, грецькій, японській, семітських мовах, у латині та інших романських, а також германських мовах. Усі народи грають схожим чином, але тільки європейські мови фіксують гру в одному слові.

Гра і змагання розглядаються Гейзінгою як функція формування культури. Найбільшу увагу Гейзінга приділяє колективній грі, котра є найбільш плідною з точки зору культури. Навіть серйозні змагання Гейзінга кваліфікує як гру. Приз, ставка, виграш, а не тільки жадоба владної переваги слугують її мотивом. Ризик, заклад є підставою для справжньої драматизації гри. Виграш у грі передбачає застосування хитрощів, які надають грі реалістичного ґатунку.

Культові свята пов'язані зі змаганнями. Це стосується, зокрема, стародавніх китайських календарних свят. Гра може впливати на хід природних явищ, і навпаки. Гра в кості має сакральне значення. Лицарські турніри також є грою. Лицар пізнає тут і честь, і славу, і самоствердження. Змагальні ігри є рушійним феноменом становлення культури.

Гейзінга розгортає таке важливе положення: культура виникає у формі гри, вона первинно розігрується, чим підноситься до над-біологічних форм. У грі суспільство виражає своє розуміння життя у світі. Гра не просто перетворюється в культуру: культурі з самого початку властиве щось ігрове. У відношеннях культури і гри остання виступає провідним феноменом. Правда, ігровий елемент відходить на задній план в міру розвитку культури. Але зненацька гра спалахує на повну силу, захоплюючи великі маси людей у своєму сп'янілому велетенському вирі. Слід окремо досліджувати синтетичну гру і взагалі непередбачуваність гри. До рангу культури гру підносять її фізичні, інтелектуальні, моральні, духовні цінності. "Священний ритуал і святкове змагання - ось форми, в яких культура виростає як гра і в грі".

Свої думки Гейзінга підсумовує таким чином: "По всій Землі на території перебування раннього людського суспільства панує комплекс абсолютно однотипних уявлень і звичаїв антагоністичного характеру... Ці змагальні форми виникають незалежно від особливих релігійних уявлень, властивих окремо кожному з народів, які тут розглядались. Готове пояснення цієї однотипності, цієї подоби лежить у самій людській натурі, яка постійно прагне вгору, дарма що буде ця вишина земною славою або переважанням над усім земним. Гра і с та сама природжена функція, завдяки якій людина здійснює цей свій потяг".

Гєйзінга досить переконливо пов'язує гру із правочинством. Судовий процес визначається як гра, адже й судді вдягають свої мантії, щоб підкреслити свою роль. А хіба терези правосуддя не показують ігрову випадковість у призначенні кари, у кваліфікації злочину? Такими ж виявляються і жереб, і шанс, і навіть "Божий суд". Змагання як гра має довести правоту людини. Судовий процес також є словесним змаганням. Мова йде про первісний зв'язок права, жереба та азартної гри. Згідно з давньогерманським правовим звичаєм, межу земельної ділянки визначали змаганням у бігу або метанні сокири. Існували змагання заради нареченої. Крім фізичної сили, випробовувалися дотепність і розум, для чого юнаки мали відповідати на важкі питання.

Так само дотепно і в безлічі зіставлень Гейзінга досліджує зв'язок між грою і війною. Впорядкована боротьба є грою. Архаїчна війна є змагання. Такими ж є двобій перед битвою, єдиноборство монархів, судовий поєдинок, дуель. Ігровий елемент присутній і в міжнародному праві.

Гру Гейзінга покладає на вищі форми духовної діяльності людини, насамперед мудрість. Найперший предмет тут - змагання в мудрості з визначенням переможця. Мова йде про знання святих речей у вімадуванні загадок та кваліфікації способів вімадування. Ставиться питання про філософську мудрість у зв'язку з загадками екзистенціального значення. Гейзінга зазначає "загадковий" (тобто ігровий) стиль ранньої філософії, зокрема за схемою "запитання - відповідь".

Змагання у мудрості виявляється більш яскравим, ніж у царині права чи війни. Під час священних урочистостей люди змагалися у галузі світоглядних знань, що мало впливати на світовий порядок. Змагання у священному знанні перебувають у самому культі і складають його істотну частину. "Запитання, які у відповідь на виклик ставили жерці один одному під час жертвоприношення, є загадки у повному смислі цього слова, що нагадують загадки у соціальній грі".

Гейзінга вбачає священну гру у спробах розкрити таємницю буття взагалі і таємницю священної гри зокрема. Він зауважує: "Нам не дано визначити в цих продуктах найдавнішої екзальтації та захоплення перед таємницями буття межу між священною поезією, мудрістю, що межує з безумством, найглибшою містикою і словами, що вдягаються в покров таємниці словами. Слово цих стародавніх священиків-співців увесь час ширяє над воротами непізнаванного, які закриті для нас, які були закриті і для них... У цих культових змаганнях народжується філософія, не з порожньої гри, а у священній грі. Тут культивується мудрість як священна вправа майстерності розуму. Філософія тут народжується в ігровій формі".

Для роз'яснення своєї позиції Гейзінга наводить феномени з галузі дитячої психології: "... значна частина питань, які ставить дитина шести років, фактично має космогонічний характер: хто жене воду в річці, звідки береться вітер, питання про життя і смерть і т. д. ". Також загадки ведійських гімнів прямо ведуть нас до найглибокодумніших суджень Упанішад, Гейзінга намагається визначити філософський зміст священних загадок, з'ясувати їхній ігровий характер і якомога чіткіше збагнути їхнє значення в історії культури.

Гейзінга робить висновок: життєдіяльність культури проводить рису між сферами серйозного і гри, які, проте, на своїй ранній стадії утворюють нерозчленоване духовне середовище, де й зароджується культура, поєднуючи ігровий і сакральний моменти. Це, зокрема, бесіда філософського або релігійного змісту (Заратустра, Соломон). Людина, що прагне мудрості, виступає так само, як і учасник поєдинку зі зброєю.

Розглядається питання зв'язку поезії та гри. Визначено, що поезія народилася у грі. Постає соціально-поетична гра. З'являються поетичні форми змагання. Особливо підкреслюється ігровий характер імпровізації. У поетичній формі постає систематизація знань, а юридичні тексти нерідко виражаються у віршах. Міф має поетичний зміст і розглядається як ігрова фаза культури. Гейзінга робить узагальнення про те, що всі поетичні форми є форми ігрові. Є певний сенс кваліфікувати поетичні мотиви як мотиви ігрові, а поетичну мову як мову гри.

Питання про сутність поетичної творчості найтіснішим чином пов'язане з темою гри та культури. Релігія, наука, право, політика, війна у високоорганізованих суспільствах втрачають зіткнення з грою, а поетична творчість продовжує відчувати себе в ній як вдома. Це відбувається тому, що в поезії речі мають інший, не логічний, зв'язок. Вона стоїть по той бік серйозного - у першоджерел, до яких такі близькі діти, тварини, дикуни і ясновидці, стани марень, захоплення, сп'яніння і сміху. Це дещо однобічне розуміння поезії, яка може розкривати істину більш глибоко, ніж філософія. Стародавня поезія визначається як культ, святкові веселощі, колективна гра, випробування, загадування загадок, мудре навчання, ясно-бачення, пророцтво, змагання. Із поета-ясновидця поступово виділяються фігури пророка, жерця, оракула, віршотворця, філософа, законодавця, оратора, демагога, софіста і ритора.

Гейзінга відшукує також ігрові форми філософії, передусім у діяльності софістів. У походженні філософського діалогу він убачає алгоритм гри. Цей останній є також у середньовічних диспутах, в ігрових формах шкільного навчання. Палке бажання розіграти спектакль або у відкритому бою подолати суперника - ці два великих рушії соціальної гри вже містяться у функціях софіста. Софізм впритул підходить до загадки і в цьому виявляє свій ігровий характер. Для Платона філософія, за всієї його глибокодумності, залишалася благородною грою.

Розкриваючи ігрові форми мистецтва, Гейзінга звертається насамперед до музики. Вона тлумачиться як дозвілля духу, а танець - як чиста гра. У будь-якому творі мистецтва Гейзінга знаходить ігрові риси. Виконання на музичному інструменті називається грою у багатьох мовах. Цей факт Гейзінга розглядає як показник глибокої психологічної основи, яка визначає взаємозв'язок гри та музики.

Нерідко у Гейзінги трапляються значні перебільшення, навіть гра словами у спробах знайти ігровий елемент у людській культурі. Він позбавляє гру її специфічності, але досягає цілісності викладу. Адже можна все людське життя подати як гру, навчання, працю, як рух до життя і рух до смерті, життя, що має смисл і такого не має. Можна також подати життя крізь призму спектаклю, адже ігровий момент наявний у певній ролі, яку відіграє людина в житті, і ролі тут протиставляється реальний статус людини (Дук. Мід).

Інша важлива проблема, яка постає у зв'язку зі знайомством з працею Гейзінги, е її психологізм. Пригадаємо: автор спеціально зауважував, що не має наміру втручатися у сферу психології. Звідси й нечіткість у визначенні гри і негри. Ось його судження: тоді як слово здатне перевести поезію із сфери суто ігрової у сферу понять і суджень, "чисто музичне" завжди і цілком залишається у грі. Але й саму музику можна розуміти як мистецтво без будь-якої ігрової риси в точному розумінні слова "гра". Музика є форма вираження душевних переживань, і термін "гра" щодо неї виглядав би метафоричним.

На завершення свого трактату Гейзінга розглядає культури та епохи під знаком гри. Досліджується ігровий фактор у більш пізніх культурах, зокрема римській. Саме в ній з'явилася жорстока гра - бій гладіаторів. Розглядається також ігровий елемент середньовічної культури, культури Ренесансу, ігровий зміст Бароко. Саме в епоху Бароко (XVII ст.) мода набула "ігрового характеру" (перуки, локони, банти тощо). Своєрідне ігрове забарвлення має рококо.

Гейзінга досліджує також ігровий характер політики XVII ст. Особлива увага приділяється музичним шедеврам XVIII ст. та їхньому ігровому змісту. Гейзінга стверджує, що романтизм (як характер культури) народився у грі. Це ж стосується і сентименталізму, незважаючи на його серйозність. І несподівано Гейзінга заявляє, що в XIX столітті вже починає панувати серйозність, а ігровий компонент культури поступово зникає. Це стосується і моди, зокрема жіночого костюма.

Тепер перед дослідником постає заключне питання: яка роль ігрового фактора в сучасному культурному житті?

На думку Гейзінги, спорт, який набув нині масового характеру, став організованою справою і залишає сферу гри. Правила стають дедалі більш жорсткими. Рівень досягнень неухильно підвищується. Учасники поділяються на професіоналів та аматорів. Поведінка професіоналів уже не є ігровою. Зрушення в бік серйозності особливо стосується розумових ігор - шахів і картярства. Технічна організація, матеріальне забезпечення, наукове осмислення знищують ігровий дух. Слово "рекорд", що з'явилося у спорті, перейшло в ділове життя - економічне, технічне і т. д.

Гейзінга доводить, що ігрові форми свідомо використовуються для приховування політичних намірів. Мова йде про псевдо-ігри, тобто банальні розваги, грубі сенсації, масові видовища, клуби з їхньою символікою, нетерпимість до інакомислячих, навіть жорстокість. Лише в англійському парламенті Гейзінга ще знаходить елементи справжньої гри, а також в американських політичних звичаях.

Двопартійна система у США має характер двох спортивних команд, а передвиборна пропаганда виливається у форму великих національних ігор. Ідея гри переноситься і в практику міжнародних відносин. Гейзінга зауважує також, що кожна правова або державна спільнота за своєю натурою має ряд ознак, які пов'язують її з ігровою спільнотою. Ігрові форми ще не зовсім вимерли в сучасних європейських війнах, хоча не можна говорити про гру з позицій тих, хто бореться за свої права і свободу.

Зрештою Гейзінга підходить до висновку: справжня культура не може здійснюватися без певного ігрового змісту. Культура все ще хоче грати, і вона вимагає чесної гри. Той, хто порушує правила гри, руйнує культуру. Справжня гра відкидає будь-яку пропаганду. Ціль гри - у самій собі. Сучасна гра - це фальсифікація.

Щоб подолати антитезу "гра - серйозне", слід опертися на етику. Сама по собі гра стоїть поза моральними нормами. "Як тільки в рішенні діяти заговорить почуття істини і справедливості, жалості і прощення, протиставлення "гра - серйозне" втрачає смисл. Малої краплі спів-страждання досить, щоб підняти вчинки над відмінностями мислячого духу. У будь-якій моральній свідомості, яка ґрунтується на визнанні справедливості й милосердя, питання "гра або серйозне", яке, зрештою, залишилося невирішеним, назавжди замовкає".

У зв'язку з цим Гейзінга співвідносить гру з "серйозним" - тим, що є насправді життям. Для дитини гра є реальним драматизмом буття, вкрай серйозною акцією, її правила не здаються чимось штучним, надуманим. Саме у грі дитина переживає певні конфліктні ситуації, нанаступни їх за формою із світу дорослих людей. Свідомість цілком поглинена грою: відтак можна говорити про ігрову свідомість як єдино реальний світ дитини. А доросла людина не помічає того, що грає. Цей акт передбачає роздвоєність свідомості: бути в ігровій ситуації і разом з тим бути над нею.

Гра у повному її психологічному значенні виступає лише у дорослої людини, і не тільки в попередніх епохах, а й у самому XX столітті. Саме в ньому виникає теорія ролей, що показує відношення ролі до дійсного буття індивіда, його реального статусу. Ця роздвоєність людини (перебування в реальній ситуації і разом з тим накладання на неї ситуації уявної) і є те, що насправді можна назвати грою.

У такому роздвоєнні свідомості відбувається її внутрішній рух, рух поступальний, в якому людина збагачується стосунками з іншими людьми, вбирає, зрештою, в себе усе людство. Життя схоже на читання великого роману із вживанням в усі ролі, з певною оцінкою, з певним ставленням до героїв цього роману.

Те, що сказав Гегель про характер Ахілла, можна сказати про буття особистості в цілому. Залишаючись самим собою, Ахілл залишається справжнім сином своєї матері, згадує її в найтяжчі хвилини свого життя. Він мстивий, лютий, коли знущається над тілом убитого Патрокла, і разом з тим він простягає Пріамові руку на знак примирення, руку, яка вбила його сина Гектора. Гра на сцені була б неможливою, якби не було роздвоєної свідомості людини в реальному житті.

Homo ludens не зникає, як вважав Гейзінга, а набуває дедалі більшої сили у вираженні свого саме ігрового характеру. Технічні досягнення комунікації перетворюють держави на великі сцени, а всі без винятку люди стають акторами, адже мають свій статус і свою роль.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


15.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!