Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Вихід до нового психологічного мислення та паралогізми наукового пізнання психіки. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Вихід до нового психологічного мислення та паралогізми наукового пізнання психіки. Реферат

Психіка і світ. Психіка й мозок. Активність психічного: проблема творчості й само-творення

Озброюючись науковими методами, запозиченими з арсеналу інших наук, та створюючи власні, сцієнтистська психологія, проте, потрапляє у пізнавальну безвихідь. Дошукуючись вирішення своїх кардинальних проблем (саме світоглядного, філософського сенсу), вона опинилася у сфері паралогістського міркування.

Анрі Бергсон показав це стосовно психофізіологічної проблеми, але загалом їх принаймні три. Сцієнтистськи спрямована психологія, нехтуючи філософськими засадами, опиняється на роздоріжжі у вирішенні цих проблем своїми методами. І починає відчувати, що треба повертатися до того, чим вона гребувала, бажаючи бути "психологією без будь-якої метафізики".

Як філософська, так і наукова психологія відшукують свій предмет у дослідженнях природи психічного. Для визначення її було детально сформульовано проблеми: Психофізичну (психіка і світ), психофізіологічну (психіка та її речовий субстрат - мозок), активності психічного (проблема творчості, самопізнання та само-творення).

Психіка і світ

Дуже просто мислити границі психічного у просторових уявленнях, встановлювати межі, де закінчується людина, душа (внутрішній світ) і починається зовнішній світ як предметне її оточення. Контури тіла людини є очевидною підставою для такого розмежування. Тіло має постійні (зважаючи на фізичний ріст) обриси за будь-яких рухів, зміни положення тощо. Естетичний погляд відразу фіксує цю межу. Тіло може відчувати біль в усіх своїх частинах, але фізичного болю немає, коли виражаються зовнішні для людини предмети. У досвіді життя психічне оберігає себе, захищає свій простір.

Психологи спеціально досліджували, як дитина оволодіває контурами свого тіла, як навчається локалізувати на ньому подразнення, що йдуть від зовнішнього світу, як регулює тілесні та психічні функції, щоб вносити потрібні зміни в довкілля, робити його відповідним до своїх потреб. Як предмет психології людина визначається антропологічною єдністю душі й тіла: душа при цьому тлумачиться у тілесних поняттях, а тіло - у душевних (зокрема, при характеристиках міміки й пантоміміки).

Але постає питання: а що ж таке людина, світ? Хіба світ зовнішній не є водночас і світом внутрішнім? Обрій та далекі зірки, не кажучи про предмети близькі, є образами, що постають у душі, психіці. Світ - це образ, створений людиною, і в образ цей входить і сама людина. Вона стає центром образу Всесвіту - своєрідний перетин осей координат. Моє тіло є також моїм образом, вміщеним серед інших образів. Як можна розділяти в образі те, що є моїм і не моїм, що належить до зовнішнього світу? Разом із тим є підстава розділити єдиний образ на два - тіло людини і зовнішній світ.

Тоді виступає гносеологічна проблема, що має своє осердя в можливості різних рівнів психічного своєрідно відображати зовнішній світ. На перший погляд, відчуття і сприймання дають адекватний образ світу. Але досвід показує, що цей образ змінюється залежно від стану самих органів чуття, організму, його психіки в цілому. Абстрактне мислення, піднімаючись до категоріального осягнення світу, втрачає невичерпне багатство його кольорів. Мислення не може схопити цілісності життя, воно "кінематографічне" (А. Бергсон), воно змертвлює, щоб пізнати. Критерій істини не може існувати в межах пізнавальних здатностей людини. Він має виходити за ці межі, тобто за межі психіки як індивідуального надбання, щоб далі прямувати до родового, вселюдського, Божого.

У визначенні меж психічного, тобто предмета психології, відбувається певна пульсація. Психічне зводиться до якоїсь абстрактної ідеальної точки, відтак саме тіло людини виноситься за межі психічного і навіть протиставляється йому або ж психічне як образ розширюється до меж зовнішнього світу, куди тільки сягають зір та думка. У цих систолі й діастолі відбувається пошук природи психічного, його закономірностей, етапів загального розвитку, індивідуальних особливостей тощо.

Аби поставити цю проблему більш спеціально, вчені дошукуються відносин не між психікою і фізичним світом у цілому, а між психікою і частиною цього світу, речовим субстратом суб'єктивності - мозком. Останній береться найбільше в його функціональних, а також морфологічних рисах, які переходять одна в одну. Виникає психофізіологічна проблема, а більш загально - відношення духу й матерії.

Психіка й мозок

Унаслідок виходу психології за межі філософії, спроб подолати психофізіологічну проблему поза філософськими поняттями "субстанція", "атрибут", "модус" (як це було, зокрема, у філософії Спіпози), психологи збагнули, що психофізіологічна проблема "зависла в повітрі", що тілесне й душевне у своїй специфіці не мають нічого спільного між собою: тілесне визначається у просторі та часі, душевне - тільки в часі. Відомі вирішення цієї проблеми - паралелізм, взаємодія, епіфеноменалізм, зрештою, виявляються такими, що зводяться одне до одного і за межі ідеї паралелтагу вийти не можуть.

Взаємодія можлива між структурами незалежними. Епіфеноменалізм - відвертий паралелізм, який показує, що тілесне є провідним, а психічне (душевне) прямує за ним, що буває з тінню предмета, який рухається. Тінь не впливає на швидкість руху, адже вона виражає той же рух, що є властивим предмету. Б. Ердман присвятив цій проблемі узагальнюючу працю, хоча майже всі визначні психологи XIX і XX століть вважали за честь торкнутися даного питання.

Психофізіологічна проблема має ще одну наукову специфікацію, постаючи в ідеї локалізації психічних функцій у мозку. Хоч ця проблема є вічною для людського пізнання, але наука з запалом, озброєна досконалою технікою (не забудьмо, що це час техніцизму, сцієнтизму), почала її штурм. Було висунуто концепцію еквіпотенційності мозку: усі його ділянки, частини, структури рівною мірою беруть участь у функціонуванні психічного.

Здійснювали екстирпацію будь-якої частини мозку (зокрема у птахів), і психіка при цьому поступово деградувала. Все начебто залежить від кількості мозку, яка залишилася непошкодженою. Було також висунуто концепцію вузького локалізаціонізму, згідно з якою певні, чітко обмежені ділянки мозку відповідають за функції суб'єктивно психічного. Такі протилежні концепції було інтегровано в теорію функціональних органів мозку. Ці органи з'являються (зокрема як умовні рефлекси) в певних ситуаціях і зникають за певних обставин. Наука намагалася функціонально об'єднати мозок і психіку.

Та чи не буде це обмеженням простору тілесного? Тільки мозок? А інші частини тіла? Вони живуть, є складовими людини. Вона їх береже, плекає, догоджає їм. Пов'язувати психічну діяльність тільки з нервовою системою - однобічна й безнадійна справа! Незнання - не аргумент. Було додано ще й теорію ізоморфізму - про цілковиту відповідність змін у мозку та психіці, але справа ніяк не просунулась уперед.

Якщо повернутися до предмета філософської психології, тілесний атрибут і "мислительний" (душа) отримують свою єдину базу - субстанціальні відношення. Тоді й функціональні відношення набудуть нового ідейного підкріплення. Цей функціоналізм отримує статус, або форму життєвої активності, творчого самовизначення психічного.

Активність психічного: проблема творчості й само-творення

В останній чверті XIX і у XX столітті на проблему творчості було звернуто серйозну увагу. В якості предмета дослідження постала людська індивідуальність, творча особистість, з усіма її типовими якостями. Прагнення до неповторного особистісного пізнання виявляє описова психологія, що звернулася до життєвого, а згодом і творчого шляхів особистості.

Науковий підхід вимагає чіткого аналізу компонентів - інтуїції, фантазії, мислення, натхнення, але тут у визначенні їхніх механізмів психологія зайшла в глибокі паралогізми наукового порядку. Специфіку компонентів творчого процесу можна було визначити тільки в їхньому взаємному, діалектичному переході. Творчість "знічев'я" - науково незрозуміла. Посилатися на вихідні засади компонентів досвіду та їхнє пере-комбінування - означає не пояснювати зовсім. Залишається за сімома замками вирішення проблеми появи нового, оскільки компоненти ще не визначають таку можливість.

Творчість незрозуміла на підставі визначення компонентів, як і у процесуальному плані. Можна встановити безліч етапів творчого процесу, як і можна довести, що їх узагалі немає.

Творчість як об'єктивація ідеалу виявляє новий паралогізм: будь-яка об'єктивація є деградацією ідеалу, світ творчих об'єктивацій - нижчий світ, творча перспектива - трагедія. Silentiuni - стратегія відповідної поведінки.

На основі того, що людина робить із себе, визначаються, її статус у світі, її характер, її особистість. Характер є визначенням особистості, він показує її ставлення до світу, поведінку, найбільше - стратегію.

У переході з XIX до XX століття різні напрями психології завершували розгляд будь-яких своїх проблем питанням про особистість - своєрідний осередок усього психічного змісту. Поставала ідея цілісності - риси, яка буцімто найбільше визначає специфіку особистості. Не бачили того, що цілісність існує на всіх рівнях життя І навіть є передумовою Існування світу.

Справжня суперечність як провідна риса особистості полягає в розведенні в ній зовнішнього (маски, персони) і внутрішнього мотиву, який суто для особистості визначається як гідність людини. Гідність передбачає розходження між внутрішнім і зовнішнім у поведінці, вчинках (як культура втримання тощо). Вона також передбачає ліквідацію розриву між суб'єктивним і об'єктивним, набуття цілісності як прояву моральних якостей людини, а не як психолого-функціональної цілісності, що властива і найнижчим організмам, і навіть неживій природі. Тому особистість визначається в рамках "психології цілі" як така, що має маску (persona) та мотив - гідність, характер як стратегію поведінки. Зрештою - неповторність учинку! Але тоді науковість психології стікає між пальцями на землю.

Неповторність несумісна з банальною закономірністю. Остання сама себе створює, і в цьому само-творенні особистість убачає свою найвищу гідність. Наукові спекуляції довкола проблеми особистості, властиві психології XX століття, лише затьмарюють суть справи, хоча сама психологія цього періоду вважає цю проблему вихідною, провідною і завершальною. Те, що могло залишатися плідним для подальших досліджень, було зумовлено моментом протилежності зовнішнього і внутрішнього у психіці та спробою їх поєднання.

Психологія з її принципом індивідуалізації заходить у безвихідь. Адже наука, за висловом В. Ешбі. вимагає передбачуваної повторюваності і в цьому бачить основу пошуку закономірності. Здійснюється великий поворот у психологічному мисленні. Психіку розуміють не як ціль, а як засіб - наступне визначення вчинкової дії. Наука з полегшенням зітхає. Психіка включається в контекст взаємо-залежностей у світі, стає функціонально значущою, підпорядковується світовому устрою і разом з тим втрачає свою самодостатність. Вище підпорядковується нижчому. Саме психічне таким чином нехтується, адже воно виходить за межі предмета психології. До цього дійде XX століття. Поки що наукова увага звертається на те, що робить жива істота, організм. Найбільш значним кваліфікується те, що виявлено зовні. Це насамперед рух, його механізм - рефлекс, смисл цього руху - адаптація організму до середовища.

Ідея руху розглядалася і в стародавній психології (зокрема в атомістів), але тільки в XIX столітті на рух звернули особливу увагу як на базу, що формує всю психіку, суб'єкт, свідомість. Зрештою, тільки рух забезпечує життєдіяльність. Сама життєдіяльність є рухом. Це - активність психічного, його самодостатність, і до руху все має бути зведене. Він є виявом внутрішніх процесів - і таким повним, що ними з наукових позицій можна нехтувати (біхевіоризм, рефлексологія). Поки що мова йде про психічне ускладнення руху.

Найбільше й найцікавіше, що зробила наукова психологія, - це розкриття рухів як таких, що виражають людські почуття, суб'єктивність у цілому. Дарвін започаткував тут серйозну роботу, її продовжили, зокрема, Дюшеи, Сікорський, побачивши в рухах величні феномени фізіономіки, а в останній - "розкриту книгу" психологічного буття особистості.

У розвиток ідеї руху доклали зусиль Г. Спенсер та І. Стенав, їхня наукова прямолінійність виразилася в намаганні побудувати систему психології на принципі руху· Насамперед вони вказали на природний механізм, що уможливлює рух. Це рефлекс - здобуток XVII століття. XVIII століття не виявило великої зацікавленості до цього механізму. XIX століття вхопилося за нього, як за рятівний круг. Так постала сцієнтистська рефлекторна теорія психічного.

Механізм рефлексу було розчленовано на компоненти - чуттєвий, середній і руховий. Якщо запускається чуттєвий (відповідне подразнення), все далі відбувається з чіткою закономірністю, "фатальним чином" (І. Сеченов). Новий підхід починався з дослідів на жабах, декапутованих, аби голова не вносила будь-яких моментів довільності. Всі недовільні рухи було, отже, визначено як такі, що мають у своїй фізіологічній основі механізм рефлексу. Далі було зроблено ще один крок: встановлено, що довільні дії також можуть виконуватися за принципом рефлексу. Волю як психологічний феномен було усунено з науково-психологічної системи. Часто буває так, що заперечення волі або чого-небудь іншого в структурі психологічних знань так виснажує вченого, що він стає (і в даному випадку теж) волюнтаристом навиворіт.

Із трьох "класичних" компонентів психічного залишаються мислення і почуття. Мислення визначається як рефлекс з усіченим кінцем, а почуття - як рефлекс із посиленим кінцем. Проста й чітка психологічна система! Історія психології може запропонувати випадки, коли так чи інакше всі зафіксовані культурою та мовою психічні феномени були піддані нищівній критиці й заперечені принципово. Найпростіше це можна було зробити щодо волі.

Наука шукає детермінованість і поки її не знайде, не заспокоїться. Спростування волі - перший науковий крок у психології. Разом із тим XIX століття, а за ним і значна частина XX, в історії цієї дисципліни проходять під знаком волюнтаризму, його ствердження або заперечення. Адже мова йде про вихід до дії, про дію, зокрема - про її засіб. Дія, сукупність дій становлять поведінку. Психологія стає поведінкознавством.

Постає велика культурологічна проблема. Якщо немає волі, а людина робить усе машиноподібно, то вона випадає зі сфери моральних відносин - і саме тому, що не може довільно робити вибір і самовизначатися. Людина звільняється від будь-якої відповідальності за свої вчинки. Полеміка Сеченова і Кавеліна була типовою на той час. Кавелін наполягав на визнанні свободи волі, щоб утримати в суспільстві засади моральності. Діти і тварини не несуть відповідальності, адже не можуть усвідомлювати наслідки своїх учинків. У запереченні волі психологія через головні ряди концепцій вступає у свій теперішній період, що визначається принципом післядії.

Так, це паралогізм. Є воля, і є необхідність. Вони лежать не в різних кишенях. Оскільки людина перебуває перед дією, вона реально відчуває феномен "вільної волі" і може вибирати так або інакше. Це не фікція, а факт, що переживається. Сама вільна воля є єдиним феноменом, який сприяє встановленню чіткої вчинкової визначеності. Людина сама себе визначає і дивиться вперед, у майбутнє. Вона створює підставу для вчинку, співвідносить ціль і засіб, і це співвіднесення є встановленням чіткої детерміністичної визначеності. Оскільки вона лише встановлюється, виступає феномен вільної волі.

Оскільки все це вже встановлене і є послідовна ланка поведінки, ретроспективно вчинок виступає у своїй бездоганній детермінованості. Бо він сам її створив. Оскільки ця детермінованість тільки створюється, феномен вільної волі з необхідністю свідчить про те, що повна підстава для дії ще не з'явилася, а йде боротьба між тим, що є ціллю, і тим, що є засобом. Щойно між ними встановлюються реальні робочі відношення, визначаються стратегія поведінки, її характер. Але і в самій стратегії є завжди момент вільної волі, адже вчинок - це поступ у непередбачуване, і воно існує з самого початку і до самого кінця як учинку, так і безконечної їх низки.

Можна, правда, показати, що людина, яка мислить свою поведінку суто науково, разом із тим може зберігати моральні якості вчинку. В даному разі сама мораль як феномен визначає характер учинку необхідним чином. Сеченов іде назустріч Кавеліну, останній іде назустріч Сеченову поза їхньою свідомістю дослідників.. "Геніальний змах" сєченовської наукової думки дав І. П. Павлову можливість побудувати з урахуванням рефлекторного принципу поведінки нову систему психології.

Засадничим поняттям тут уже виступав не рефлекс (як можна таке думати?), а сигнал, сигналізація! Динамічні метаморфози сигналів є основою, що визначає поведінку тварин і людей. Усі сторони психіки стають модифікацією сигналів, указують на їхні рівні. Є перша, друга сигнальні системи. Вони відбивають систему зовнішніх подразнень. У співвідношенні сигнальних систем постають особливості суто тваринного і суто людського реагування на світ.

Сигнали організуються у певний поведінковий стереотип, який за своєю суттю динамічний, адже він постійно змінюється залежно від умов середовища. Виступає, таким чином, психологічна система. Більш точно, це така система понять, яка здіймається і над психологією, і над фізіологією, - щось на зразок понять загальнонаукових, певною мірою кібернетичних, ί вже ніяк поняття павловської наукової системи не є фізіологічними. Тут відкривається можливість для творчих перенесень, екстраполяцій з однієї галузі науки до іншої - саме на основі загальнонаукових понять. У 50-х роках XX століття термін "сигнал" вважався поняттям кібернетичним, і в цьому є сенс.

У 20-х роках на основі рефлекторного принципу було побудовано теорію рефлексології, що вийшла за межі і фізіології, і психології, хоча головним своїм науковим завданням рефлексологи вважали дослідження поведінки (аж до найвищих її - історичних - рівнів) за допомогою поняття сполучного рефлексу.

Все у світі є рефлекс, і все здійснюється рефлекторним чином. На рівні фізичному, хімічному, біохімічному, фізіологічному, психологічному, соціально-історичному - всюди панують рефлекси. Психологія як рефлексологія стає світоглядом (завзяті учні Т. П. Павлова, до речі, вважали його вчення про умовний рефлекс також світоглядним).

Якщо психіка, таким чином, виступає як засіб пристосування організму до середовища, то можна побачити і в самому тілесному організмі усі механізми, які здійснюють таке пристосування. Внутрішній світ, саме психічне стають зайвими. Ними нехтують, забороняють використовувати відповідні терміни. Мовляв, можна зовсім обійтися без свідомості і без усіх понять, що були засадничими для інтроспективної психології.

Далі - більше. Знехтування свідомістю, суб'єктом перетворює людину, індивіда на іграшку в руках природи, суспільства. В цьому випадку суб'єктивне не має цілі в самому собі. Воно служить тому, що виходить за межі його природи. Вся психіка набуває службової ролі. Вона здійснює пристосування організму до середовища - адаптацію.

З'являється адаптивний принцип, а разом з цим постає природничонаукова психологія. Г. Спенсер одним із перших указав (і досить ґрунтовно) на цей принцип. Психіка пристосовує організм до середовища, причому на рівні простого відображення, дзеркального, але, головним чином через антиципацію суб'єктивних подій в об'єктивному середовищі.

Всі психічні здатності у зв'язку з цим розглядаються як дедалі досконаліші рівні антиципації. У цьому плані мислення більш досконале, ніж сприймання і пам'ять. Спенсер узагалі підпорядковує всю свою грандіозну психологічну систему простій гносеологічній меті: довести, що наша психіка побудована так, що вона не може адекватно відображати дійсність, і що сама дійсність виступає для людини як велике Непізнаване. Спенсер залишався філософом і вирішував філософські питання в тих дисциплінах, до яких він вдавався.

Адаптація є пристосуванням щодо впливу середовища і щодо спадковості, активним пристосуванням. Природа і сама здійснює пристосування, використовуючи можливості спадковості та змін самого організму. Так відбувається еволюція живого світу - від менш досконалих форм до більш досконалих. Тут є дві протилежні позиції: головне у розвиткові - вплив середовища (І. Сєченов), головне у розвиткові - реалізація спадковості (Т. Рібо). Мова йде про абсолютизацію одного з двох факторів. У Ч. Дарвіна вони мирно взаємодіють і не прагнуть пріоритетного місця.

Спенсерівська психологія без перебільшення визначала собою психологію XIX і XX століть, особливо у тих напрямах, які кваліфікують психіку як засіб дії. І не тільки Спенсер був пророком Нєпізнаваного, точніше - позитивізму, який підтримував відповідний статус науки. Не тільки позитивісти спиралися на Спенсера. Його ідея адаптації у психології заполонила природничонаукову психологію XIX століття і сцієнтистську психологію першої половини XX століття. Тут провідну роль відігравали позиції В. Джемса і Ж. Піаже. Принцип адаптації був дійсний і для кібернетичного напряму в психології (В. Ешбі та ін.).

Психіка як засіб буде завжди цікавити психологів. Це певна позиція, архетип психологічної думки. Психіка водночас виступає як ціль і як засіб. Це стосується і людського індивіда, особистісного рівня психічного. Навіть буденні вияви особистості показують, що вона водночас виступає як догідлива служниця і як повелитель, як агресор і як жертва, як садист і як мазохіст тощо.

Так звана функціональна психологія синтетично виражала службовий смисл психічного в життєдіяльності організму. Школу функціоналізму було засновано в кінці XIX ст. В. Джемсом і Дж. Дьюї. Значний внесок в її розробку було здійснено Д. Епджеллом та Г. Карром. Функціоналізм почав свій науковий поступ як протест проти структуралізму, елементаризму та молекулярного тлумачення самого предмета психології. Функціоналізм розглядав психічні процеси як функції в контексті теорії Ч. Дарвіна. Процес пристосування організму до середовища був визначальним.

Процесу модифікації поведінки та асоціаціям було надано важливості, що згодом виявилося в інтересі до вивчення формування навичок, у побудові теорії навчання (Леиїлі, Торпдайк). Це вплинуло на розвиток педагогічної та порівняльної психології. Функціональна психологія підготувала ґрунт для біхевіоризму та ідей зумовлений, а також для термічної психології Мак. Дауголла.

В 1939 році ідею функціоналізму (як єдність інтегративної активності мозку та організму) запропонував П. К. Анохін стосовно фізіології, психології, кібернетики. Принципові риси його теорії функціональної системи було визначено так: можна констатувати наявність системоорганізуючого фактора, який визначає утворення кооперативних відношень між компонентами системи, що містять функціонально корисний результат. Така кооперація стає можливою, якщо система перманентно обирає "ступені свободи" кожного системного компонента (мова може йти, наприклад, про синаптичну формацію нейрона).

Таким чином, зворотна аферентація в результаті виробляє реорганізований ефект щодо кооперативних відношень між системою компонентів; певний специфічний ключ механізмів (внутрішня архітектоніка) не може збудувати для дослідника концептуальний міст від рівня інтеграції до рівня найтонших механізмів мозкової систематичної активності з молекулярним рівнем включно. Ці основоположні механізми функціональної системи забезпечують безперервну самоорганізацію і пластичну адаптацію щодо змін зовнішнього середовища.

Було визначено такі ключові механізми функціональної системи:

  • а) аферентний синтез;
  • б) прийняття рішення;
  • в) акцептор результатів дії;
  • г) програма дії;
  • д) результат дії:
  • е) зворотна аферентація, яка містить усі параметри результату;
  • є) порівняння реальних результатів з тими, які передбачувалися в акцепторі результатів дії.

Теорія функціональної системи дає змогу вивчати й оцінювати складні процеси життєдіяльності цілого організму.

Теорія випереджаючого відображення дійсності - науковий підсумок, здійснений П. К. Анохіним з метою розкриття характеру життєвої активності організму. Зовнішні впливи на організм (А, Б, В, Г, Д і т. д.), систематично повторюючись протягом певного часу, викликають у протоплазмі живої істоти певний ряд хімічних реакцій (а, б, в, г, д). Протоплазма набуває можливості відображати в мікро-інтервалах часу своїх хімічних реакцій послідовність подій зовнішнього світу, які за самою своєю природою розгортаються в макро-інтервалах часу. Досить появи першого фактора (А), щоб привести в активний стан усю послідовність ланцюга хімічних реакцій.

Швидкість хімічних реакцій протоплазми забезпечує випередження організмом розгортання послідовних, що багато разів повторюються, зовнішніх впливів. Анохін називає цю властивість живим універсальним і єдино можливим шляхом пристосування організму до зовнішнього світу. Вся історія тваринного світу показує вдосконалення цієї універсальної і найстародавнішої закономірності, яку П. К. Анохін називає випереджаючим відображенням дійсності. Ряд впливів середовища набуває при цьому сигнального значення, а ланцюги послідовних хімічних реакцій, що утворилися на цій основі, постають як тимчасові зв'язки.

Центральна нервова система розглядається як субстрат високої спеціалізації, який розвивався у вигляді апарату максимального і найшвидшого випередження послідовних і повторюваних явищ зовнішнього світу. Безперечно те, що умовний рефлекс в його сигнальній функції тлумачиться як окремий випадок високо-спеціалізованих форм випереджаючого відображення дійсності.

Розвиток головних принципів (компонентів) поступово приводить до виникнення ідеї зворотного зв'язку у різних її модифікаціях. Саме так підготовлюється четвертий рівень учинку - післядія.

Ця післядія виявляється в ідеї руху, який стає основою розвитку, суб'єктивних установок; в ідеї рефлексу, коли, за вченням І. П. Павлова, кінець одного рефлексу є початком наступного в адаптивних змінах організму відповідно до динаміки середовища. Тут і ідея рівноваги з середовищем (І. П. Павлов), ідея гомеостазу (В. Кеннон), ідея "немовби" О. Файнінгера, що визначає поведінку людини фіктивними цілями, які самій людині здаються реальними.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


15.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!