Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Взаємодія між психологією та ідеологією. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Взаємодія між психологією та ідеологією. Реферат

Психологія та ідеологія: взаємна неприязнь чи плідність взаємодії? Ідеологія в структурі вчинкового осередку психологічної системи

Логічне ядро психологічної системи здійснює свій поступальний рух завдяки наявності в ньому, бодай імпліцитно, певного пафосу - рушійної сили здійснення вчинку. Розгортання структури останнього відбувається лише за існування певного його змісту, а він не може бути нічим іншим, як ідеологією. Вона являє собою цілеспрямовану сукупність знань про світ, людину, місце людини в світі та про те, на яких ідейних засадах людина має вчиняти.

Вчинок мертвий без ідеології. Зміст її є суттєвим змістом самого вчинку. Він ґрунтується на ідеології, сам актуалізує, її як виправдання самого себе і ствердження своєї гідності.

Структурні компоненти вчинкового осередку - протовчинок, ситуація, мотивація, дія, післядія, драма, катарсис, спокуса, канон, ідеологія - взаємно запліднюються. Більш точно: ідеологія запліднює їх насамперед, адже вона виправдовує вчинок як добро для самосвідомості його суб'єкта. Без діалектики психологічної форми та ідеологічного змісту вчинку дійсну природу його збагнути неможливо.

Протовчинок як безпосередній імпульс, що йде з глибини індивіда, безпосередньо виражає ідеологію, усвідомлюваність якої наближається до нуля. Він виражає також усталені форми поведінки, підсвідомі мотиви, народну ідеологію, яка вкорінена в індивіді і діє поза його власними бажаннями, домінує над ним. Така ідеологія виступає у формі психології народів (В. Вундпі). І лише на цій основі можлива індивідуалізація вчинку. Саме ідеологія "із народу" стає ідеологією особистості, але не втрачає субстанціальних засад.

Певною мірою протовчинок перед-визначено поведінковою традицією та звичаями, і людина відчуває жах, коли вона відходить від певної традиції. У цьому жаху вона може навіть піти з життя. Це виразно показано у фільмах Т. Абуладзе, коли людину просто вбивають як таку, що відступила від норм.

Ставлення людини до звичаю вже з'ясовує певні між-людські відносини, а їхнє усвідомлення ставить людину в певну ситуацію. Ідеологія несвідомо починає свою ходу усвідомлюваності, коли прояснюються місце й пристрасті людини в цій ситуації. Протовчинкова ідеологія стає ситуативною. Людина потопає у ситуативних відношеннях і усвідомлює їх як перед-визначених традицією, відчуваннями, зрештою, ідеологією, а також бачить своє місце в цих відношеннях, зокрема в їхнім центрі. Виникає ідеологія ситуації. В ній людина перебуває у подвійному стані: як така, що перед-визначена подіями і як така, що цілковито визначає ці події.

У ставленні до ситуативних відношень людина формує своє буттєве завдання, життєву ціль. Оскільки така ціль виходить із ситуації і спрямована на π зміну, постає новий феномен учинкової поведінки - мотивація.

Це є спроба обґрунтування і цільового самовизначення індивіда. Мотивація виходить із status quo та спрямовується до його подолання, перетворення. Це водночас і заперечення status quo, і надбудова певної ідеалізованої цілі. Оскільки мотивація спирається на усвідомлені моменти ситуації, визначається ними, вона набуває статусу усвідомленої. Перед-визначена мотивація здається цілком свідомою, всі засади вчинку передбачено, і залишається тільки його здійснити.

Оскільки ціль учинку перебуває немовби перед очима індивіда, вона виявляє свої певні визначення, атрибути. Останні постають у своїй безконечності, яку неможливо осягти. Тоді чітка ціль відступає назад. Плюралізм цільових можливостей робить мотивацію неусвідомленою. Отже, вона водночас виступає як усвідомлене і нс-усвідомлене, і це є її визначальними атрибутами.

Суперечності ситуації (залежність і незалежність її від суб'єкта) замінюється відповідними суперечностями мотивації (усвідомленість та неусвідомленість її водночас). Це впливає і на характер мотиваційної ідеології,

Незалежність ситуації від індивіда формує таку її якість, що панує над індивідом. А це визначає фаталізм, повну безпорадність суб'єкта серед обставин світу. Ситуація, що усвідомлюється цілком залежною від індивіда, зумовлює волюнтаризм поведінки. Людині здається, що вона сама себе може визначити, протиставити всьому світові як безумовний його господар.

Психологія, котра цілком визначає або фактичну залежність людини від ситуації світу, або повне панування над світом без перешкод, ідеологічно обмежена ситуацією. Саме ідеологія стосовно даної структури вчинку постає як фаталістський вчинок і волюнтаристський вчинок. І в першому, і в другому випадку людина не має ні справжньої вольової дії, ні справжньої оцінки своєї поведінки. Тут або повна ницість перед світом, або його невизначення в субстанціальних рисах і відповідна фігура "гріха зарозумілості". "Я можу все, і мені все дозволено", - як сказав би герой Достоєвського.

Крайнім формам ситуацій протиставлена ситуація, що її людина долає. Тому форму можна назвати ситуацією подолання при оперті на її субстанціальні основи. У філософії у зв'язку з цим виступила формула "Свобода є усвідомленою необхідністю". Проте формула ця є надто інтелектуалістичною і не осягає сутності істинної свободи людини. Подолання ситуації ще не означає свободи самовиявлення. Вона досягається лише в результаті реалізації повного кола вчинкової активності людини з ідеологією включно. По суті кажучи, лише рівень ідеології безпосередньо пов'язується з відношенням свободи і необхідності. Але це відношення не є безпосередньою їхньою зв'язкою. Вони мають бути об'єднані, подолані ідеєю самореалізації, самовизначення, що є найсуттєвішою рисою мотивації людської індивідуальності.

Ідеологічною рисою мотивації є її спрямованість від задоволення реальних потреб до задоволення потреб ідеальних, ідеалізованих. Такою рисою є повнота мотиваційних визначень, коли вони сягають від буденних, ситуативних потреб життя до потреб потойбічного плану. Інакше кажучи, саме ідеологія стає змістом мотивації. Людина хоче вчиняти обґрунтовано, вірно, несхибно. Вона, як це робив І. Кант, шукає категоричний імператив, який спрямовував би її поведінку на моральному тлі. Для цього слід з'ясувати повноту ситуативних відношень, повноту обґрунтованості самої мотивації, щоб здійснити істинний вчинок, може, навіть єдино істинний у даній ситуації. Це буде максимально обґрунтований, пов'язаний з необхідними умовами, що висуваються мотивацією, вчинок. Лише за такої умови не буде скорботи, прикрості, жалю за скоєне.

Ідеологічна суперечність мотивації полягає в тому, що саме ідеологія є певним узагальненням учинювання особистості. В той же час реальна ситуація та мотивація мають унікальну, неповторну природу. Тоді суб'єкту вчинювання належить переконатися в тому, що неповторність учинювання не приводить до втрати ідеологічної принциповості даної людини. В унікальності й неповторності ситуативних і мотиваційних засад і разом з тим у необхідності дотримуватися загально-субстанціальних засад і полягає велич суперечності мотивації вчинювання.

Та збагнути перехід від мотивації, так чи інакше обґрунтованої, до самої вчинкової дії надто складно. Складно саме через неповторність учинювання, яка не вкладається в ідеологічні принципи поведінки. Адже саме дія вводить людину несвідомо для неї у безконечність опосередкувань, в якій тоне мотиваційна визначеність. Учинковою дією викликаються такі стани, відношення в об'єктивному світі, які не можуть бути заздалегідь передбачені жодною, навіть достатньо розвинутою, ідеологією.

Мотиваційна ціль не може бути інакше досягнутою, як ставши ціллю самої дії. А це означає, що ціль має з необхідністю вплутуватись у реальність світових відношень, використовувати їх для справи самореалізації на певному ідеологічному рівні. Ці світові відношення стають засобами реалізації цілі вчинку, самореалізації індивіда.

Суперечність цілі і засобів є одчайдушно ідеологізованою. Мова йде про можливість і необхідність кривди. У зв'язку з цим в усіх народів постають моральні настановлення. Макар Дєвушкін у Достоєвського завмирає у своєму вчинюванні, адже усвідомлює, що кожний його крок викликає певне зло, яке так чи інакше зачіпає іншу людину, порушуючи її само-буття. Цей трепет перед іншим буттям, страх перед можливістю його скривдити приводить до завмирання вчинку.

Ідеологія протилежна (всі засоби придатні для досягнення вчинкової мети, ціль виправдовують будь-які засоби) є також фатально хибною, хоч і не усвідомлюється як зло з самого початку вчинкової дії. Постає велика ідеологічна проблема - "Я та Інший". Сентиментальність щодо можливості образити іншого та цинізм, який зневажає іншого, є крайніми позиціями.

В обох випадках інший виявляється для суб'єкта учинювання потойбічною сутністю, і вона не береться до уваги в дії учинювання. Суб'єкт вчинку несе змістову втрату у своєму вчинюванні. Він, як барон Мюнхгаузен, у своєму бутті спирається на самого себе, а це означає, що він ні на що не спирається. Таку ситуацію вже всебічно розглядав К. Маркс у праці "Єдиний та його власність". Страх перед образою іншого і цинічне нехтування його індивідуальними прагненнями - є шлях учинювання, який для історії може виступити як згубний. Гегель при цьому зауважував щодо іншого принципу - "Жити самому і давати жити іншим".

Доки ми залишаємось у межах вчинкової дії, ми не можемо здолати цю суперечливу ситуацію у відношенні цілі та засобу дії. Тут людина спрямована на втрату дійсної змістовності вчинку, яка дорівнює моральному злу. У цих суперечностях людина переходить до післядії, якій характерна рефлексія щодо моральної завершеності або незавершеності вчинку, щодо вирішення питання про низку станів суб'єкта, які ідуть услід післядії.

Ця рефлексія спрямована на порівняння: чого прагнула людина у вчинку і що вона в ньому отримала. У вузькому розумінні післядії це становить зміст рефлексії. Таке порівняння пов'язане з усвідомленням результату вчинкової дії, її оцінюванням. Лейбтцівський принцип "Усе на краще в цьому кращому із кращих світів" сповнений оптимізму, який, зрештою, міркуючу людину безнадійно пригнічує.

Оптимізм (будь-якою ціною) та песимізм (безнадійний, невиправний) мають спільну рису: в них відсутня дійсна глибина проникнення у світ людських відносин. Одну і ту ж подію, яка відбулась у світі, можна повернути в її оцінці в бік оптимізму і в бік песимізму, адже ці кваліфікації людського буття взаємно трансформуються одна в одну. Легковажний оптимізм легко переходить у хизування песимізмом з очікуванням на співчуття. Отримання останнього дає підставу для переходу від песимізму до оптимізму.

Діалектика цих двох ідеологічних спрямувань характерна для юнацького віку. В цей час вони переходять один в одного і змінюють світоглядні настановлення людини так швидко й несподівано, що здається, ніби перед нами зовсім різні індивіди.

Постання дійсного пошуку людиною самої себе відбувається у вигляді драматичної за змістом еволюції світоглядних настановлень. Лише пройшовши стадії антагоністичного ставлення до світу, примирення з ним, нарешті, співпраці з ним у творчому натхненні, людина усвідомлює справжній смисл і справжню єдність своєї долі, гідність істинного буття, позбавленого будь-яких однобічностей.

Страждання в оптимізмі й долання песимізму приводить до усвідомлення необхідності очищення від попередніх страждань та відкриття нового поля для страждань більш істотних, в яких людина підноситься ще вище. Ця нова феноменологічна картина позначається терміном "катарсис".

"Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать" (О. С. Пушкін). Доведення катарсису до крайньої межі означало б ліквідацію життєсприймання, життєствердження - стан, зовсім нестерпний для живої істоти. Ушинський цілком резонно стверджує: "Нам здається, що ми прагнемо спокою, насправді ж ми бажаємо хвилювань". Катарсис - очищення від неспокою - сам має бути заперечений.

Довкола проблеми страждання одвічно розгортається полеміка, народжуються цілі філософські теорії, які так чи інакше тлумачать сенс страждання в людському бутті. Як психологічний феномен страждання з необхідністю перетворюється на феномен ідеологічний і виражається у формах філософській, естетичній, етичній, психопатологічній. Страждання не може залишатись у своїх межах як таке. Воно прагне самовияву, нерідко у вигляді самореклами (позірне нехтування так званими благами життя).

Дійсне страждання (психологічно глибоке, осмислене) набуває тієї сили, яка пробуджує думку, серце, волю, стимулює творчу діяльність (Мікеланджело та ін.). Дійсний катарсис є не ліквідація страждань, а надання їм тієї форми, яка стає дійсним рушієм істинних життєвих здобутків.

Катарсис і страждання, страждання і катарсис наповнюють одне одного життєвим змістом, відкривають простір для застосування духовних сил, пробуджують діяльнісну наснагу. Дійсний катарсис не вбиває потяг до активності. Вони разом, у взаємодії, у переплетенні формують життєву спокусу - бажання випробувань психічних, духовних та інших можливостей особистості.

Спокуса є одним з найважливіших феноменів логічного осередку психології, істинної психологічної діяльності. За своєю глибинною суттю це форма пошуку канону - як воля до взаємного переходу ідеального та матеріального, до їхнього зіткнення між собою, з надією, вірою, з безнадією, безвір'ям, а зрештою, з випробуваннями у творчості.

Сам життєвий шлях людини постає тому як дорога спокус. Вони виявляються трансцендентальною, прихованою хитрістю життя, завдяки якій воно саме себе розкриває. Дорога спокус виступає тим величним змістом, яким сповнюються найвидатніші твори людського духу: "Фауст", "Манфред", "Спокуса святого Антонія" та ін. Спокуса - обов'язковий момент становлення духу, коли він має виходити за наявні власні межі.

Спокуса є випробуванням сил індивіда і разом з тим випробуванням міцності об'єктивного світу. Вона долає немічний суб'єктивізм, застосовуючи ізольований від суб'єктивності об'єктивізм. Вона прагне активного збагачення переходу суб'єкта і об'єкта, а зрештою, переходу найпотаємніших моментів - посейбічного і потойбічного (трансцендентального). Разом із цими найнеспокійнішими і найзагадковішими потягами читач, зворушений напругою їхньої діалектики, вступає у піднесену сферу канону.

Однією із найважливіших форм вираження канону виступає ідея канону та її втілення в іконі. Ікона є спробою певного чуттєвого втілення Бога, але відразу постає думка про нижчі, поганські форми втілення. Такою виявилася боротьба іконоборців проти ікон як тієї чуттєвої форми, в якій намагалися виразити трансцендентальну сутність.

Існувала думка, що чуттєве не може бути досконалим, а досконале не може бути виражене через чуттєве. Римські солдати, які вдерлися в Єрусалимський храм, сподівалися узріти образ Бога, але побачили порожній вівтар. Бог виявився трансцендентальним. Л. Фейхтвангер спеціально відтворив цю визначну подію стародавніх часів, спираючись на історичні повідомлення Іосифа Флавія.

Канон водночас "прагне" до чуттєвості і до подолання її, тобто до трансцендентності (потойбічності) і посейбічності.

Це виступає внутрішньою суперечністю руху канону в історії психології та у створенні окремих психологічних систем. Оскільки психологія, згідно з тлумаченням системи наук за Б. Кедровим та Ж. Піаже, перебуває в центрі класифікації, вона найтіснішим чином пов'язана з багатьма науковими формами відображення світу, впливає на інші науки і сама піддається їхньому впливу.

Може здатися навіть, що іманентний рух психологічних понять не може здійснюватися з опорою лише на самі поняття. Чи не є така можливість спробою іманентної генерації психологічних ідей у суто психологічному ключі нездійсненною? І чи не виступає саме ідеологічне підґрунтя основною рушійною сплою еволюції психологічних понять? Виступає, і саме тому, що наповнює психологію справжнім життєвим змістом. Тому дослідження взаємозв'язку психології та ідеології має бути сокровенною проблемою теоретиків та істориків психології.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


14.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!