Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Рефлексологічні ідеї Соколянського. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Рефлексологічні ідеї Соколянського. Реферат

Рефлексологічні ідеї біологічної та соціальної зумовленості людської поведінки. І. П. Соколянський

Незважаючи на певні успіхи, рефлексологічні дослідження людини з самого початку наштовхнулися на глибоку внутрішню суперечність, яка буде супроводжувати рефлексологію аж до її занепаду.

З одного боку, її представники бажають бути в ранзі природодослідників поряд із фізиками, біологами і т. п., застосовуючи до вивчення людини звичайні об'єктивні методи, як це відбувається в інших науках.

З іншого боку, ті рефлексологи, які присвятили свою діяльність вивченню людини, а не тварин, мали справу з соціалізованими психічними (або, за їхньою термінологією, - рефлексологічними) функціями, з людиною як соціальною істотою. Досконале вивчення її не могло бути вичерпане методами природознавства.

Чистої послідовної рефлексології мало хто дотримувався. Склалося таке становище, коли дискредитована психологія вже ніяк не могла претендувати на визнання, але й рефлексологія не могла охопити психічне життя людини в усій змістовій повноті. І от замість визнати психічне, рефлексологи пішли шляхом еклектичного поєднання "фізіологічного" і "соціологічного" в людській істоті. Вони не бачили того, що органічне поєднання цих двох моментів і становить не що інше, як саме "психологічне".

Штучність безпосереднього поєднання біологічного та соціального і привела зрештою, як буде показано далі, до загибелі самої рефлексології, до необхідності нової, діалектико-матеріалістичної постановки питання про суть психічного.

Проте з історичного погляду розтин психічного на біологічне й соціальне був почасти прогресивним явищем у науці. Психологія свідомості (наприклад, у В. Джемса) була ідеалістичною і навіть суб'єктивно-ідеалістичною саме тому, що вона, з одного боку, не вивчала матеріальних механізмів свідомості, а з іншого, не розглядала психіку людини як суспільно зумовлену. Насправді ж саме психічне і є сплав біологічного і соціального, але в такому сплавові ці два моменти перебувають у "знятому" вигляді (aufheben, за Гегелем).

Коли в науковому поступі психології дійшли до потреби вичленити ці моменти, то в такому аналізові зникало власне психічне, як зникає вода, коли її розкладають на водень і кисень. У цьому — історичні корені виникнення теорії двох факторів. Будучи спочатку в якійсь мірі прогресивним явищем, вона згодом почала гальмувати розвиток психології та спотворювати педагогічну практику.

Рефлексологія, виявляючи неспроможність вирішити самотужки питання по суті психологічні, пішла на тісне спілкування з педагогікою, точніше, проблематику останньої підняла на свої плечі.

Питання побудови нової психології, зокрема питання людської поведінки, яка визначається біосоціальними факторами, привертали увагу І. П. Соколянського та інших дослідників. Ці педагоги-рефлексологи не раз намагались дискредитувати психологію як науку, що не встановила жодних закономірностей. Наполегливо борючись за "біосоціальне", Соколянський навіть вираз "психічне життя" бере в лапки, відмовляється шукати психологічних законів, "бо не існує й самої славетної своєрідності психічних явищ".

Усю духовну природу людської істоти, хоч би якою складною вона була, він прагне дослідити методами наукового природознавства, констатуючи, що проблеми людської психіки, свідомості, якою вона досі поставала перед людьми, зовсім не існує. Положення марксизму про те. що буття визначає свідомість, із сфери історичного матеріалізму Соколянський надто вульгарно переносить у природознавство. Він щиросердно вважав, що рефлекторна теорія остаточно розв'язує в самому своєму механізмові цю непорушну формулу.

Соколянський наголошує на тому, що джерелом поведінки є не лише одна якась система в організмі, а весь організм у цілому разом з довкіллям, в якому він перебуває, тобто все фізичне й суспільне середовище, що оточує організм. "На наш погляд, на цілком слушний шлях стають ті дослідники природи поведінки, які визначають особистість як суспільно-біологічне явище", - стверджував він.

У дійсності особистість не є ні суспільне, ні біологічне явище, ні окремо, ні разом узяті. Взагалі суспільно-біологічного ні в природі, ні в суспільстві не існує. Те, що Соколянський тут допускає еклектику і механіцизм, засвідчується тією проблемою, яку він далі висуває: роль окремих чинників у діяльності людського організму (тобто яку роль відіграють біологічні моменти, а яку суспільні). Соколянський відповідає, що дві головні категорії чинників - біологічні й суспільні - виступають перед дослідником в їхній повній виразній ролі: одні - біологічні (внутрішні) відіграють ускладнюючу, регулюючу роль у поведінці; другі - суспільні (зовнішні) зумовлюють основні моменти суспільної поведінки особистості. Це ніби дає ключ до розуміння природи поведінки в цілому.

О. Залужний та І. Соколянський досить гостро виступили проти вульгаризаторів, які намагалися звести педагогічний процес до найпростіших схем рефлексу, не добачаючи всіх особливостей цього акту як явища, властивого лише людині як соціальній істоті.

Проте прямолінійно механістичні погляди в радянській психології, траплялося, продовжували і підносили як останнє слово науки. Найчастіше це стосувалося тих авторів, які намагалися найскладніші вияви поведінки звести до найпростіших рефлексів і вбачати в актах поведінки лише суму рефлексів, з'ясувавши які, можна було б цілком з'ясувати і всю поведінку.

Коли Залужний, Соколянський та інші намагаються вивчати лише фізіологічні механізми поведінки, використовуючи фізіологічні методи дослідження, вони по суті залишають рефлексологію, лише запозичуючи ЇЇ зовнішню ({юрму. У зв'язку з цим слід порушити питання, чи була рефлексологія як абсолютний принцип у повному ЇЇ розумінні представлена в Україні; адже фізіологічний механізм поведінки досліджував і сам І. П. Павлов. Отже, шлях, яким пішла українська школа рефлексологів (звуження завдання до вивчення лише фізіологічних механізмів поведінки) був шляхом загибелі їхньої науки.

Таким чином, в Україні панувала біосоціологічна школа рефлексології, яка підмінювала собою психологію. Не випадково журнал рефлексологів називався "Українським вісником експериментальної педагогіки та рефлексології". Педагог мусив вивчати соціальне, а рефлексолог - біофізіологічне. Цими факторами вичерпувалася поведінка. Було втрачено основне - психологічне. А між тим побороти еклектику біосоціального можна тільки психологічним!

Еклектика цих двох компонентів об'єктивно приводила до дуалізму. Беручи ці компоненти в їхній специфічній застиглості, обминаючи психіку, не можна було насправді зробити ніякого синтезу між явищем природним та соціальним. Причому в цій еклектиці не природне піднімалося до соціального, а навпаки, соціальне зводилося до природного. Цього саме й вимагав рефлекторний метод дослідження поведінки людини.

Поділ факторів на внутрішні та зовнішні виявився надто поверховим, метафізичне фіксованим, у ньому не добачався живий процес переходу внутрішнього в зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє. Те, що є лише зовнішнім, не має ніякого стосунку до життя організму. Кожна жива його акція - безперервний процес взаємного переходу зовнішнього і внутрішнього. Це стає зрозумілим особливо з погляду такої психології, яка визнає внутрішній, суб'єктивний світ людини, і виявляється зовсім незрозумілим для такої психології, що заперечує психічне як ідеальне.

Саме зовнішнє як об'єкт є і біологічним, і соціальним. Житло, їжа, одяг, транспорт тощо є водночас і одним, і другим, і хто думає виділити в людському одязі біологічну і соціальну сторону, той хоче розірвати зміст і форму, покласти, наприклад, в одну кишеню тепло, а в іншу — сяйво сонячного проміння. Зовнішні, чужі знання в моєму переконанні стають моїм внутрішнім світоглядом. Мої почуття як внутрішнє стають зовнішнім у моїх вчинках, що виражають ці почуття.

Те, що в теорії вільно укладається в два-три й навіть десять факторів, ніяк не може відобразити всієї повноти життя, яке може існувати тільки на базі нескінченного числа факторів. Говорячи точніше, життя взагалі не вміщується ні в які фактори. Те, що вкладають в це поняття, є лише проявом його багатогранності та невичерпності.

Найбільш узагальнюючим поняттям рефлекторної теорії, яке далі спрямовує до цілісного вивчення діяльності організму та яке уникає зустрічі з внутрішнім світом живої істоти, є поняття поведінки. Всі школи об'єктивної (в широкому розумінні цього слова) психології вивчають саме поведінку - в тій мірі як вона піддається об'єктивному аналізові, залишаючи поза увагою внутрішні потяги, спрямування, свідомість. Дійсно, поняття поведінки сплавляє поняття про рухи, реакції, дії, діяльність у концепцію цілісної акції. І. П. Павлов назвав свої лекції про вивчення вищої нервової діяльності також лекціями про вивчення поведінки. Американська школа об'єктивної психології теж використала цей термін як найбільш узагальнюючий.

Радянські рефлексологи В. П. Протопопов та інші нерідко підкреслювали загальні риси цих двох напрямів у психології та вказували, що відміни в такій мірі незначні, що ними можна навіть нехтувати. Загальне в цих двох напрямах - боротьба проти традиційної суб'єктивної психології.

Рефлексологи і біхевіористи, створивши однотипні наукові течії, намагалися вибудувати спеціальну науку про поведінку як особливий відділ природознавства. Насамперед у цьому поведінковому плані збіглись інтереси американського біхевіоризму та рефлексології, незважаючи на певні, навіть суттєві, розходження між ними.

При порівнянні термінів "рефлекторна діяльність" і "поведінка" останній, охоплюючи більш широку сферу явищ та дій живої істоти, стає менш визначеним; термін же "рефлекторна діяльність" є набагато конкретнішим, пов'язаним з певними фізіологічними механізмами. Завдяки розкриттю цих механізмів постає дійсна можливість природничого розкриття законів поведінки. У цьому - істотна історична перевага рефлексології перед біхевіоризмом. Разом із тим при піднятті рефлекторних механізмів діяльності до рівня вищих форм поведінки рефлекторний принцип утрачає значення як засіб розкриття цих форм, залишаючись лише нейтральною базою для їхнього якісного різноманіття.

Цей влучний синтетичний термін - поведінка - мав широкий діапазон застосування. Нерідко говорили навіть про поведінку молекул, атомів. І в цьому понятті стосовно людської істоти рефлексологи почали послідовно шукати біологічний та соціальний фактори.

При намаганні сформулювати поняття поведінки зникала, як правило, рефлексологічна, тобто фізіологічна, термінологія. Дослідники мусили переходити до термінів реактології, проте механістичність цим ще не переборювалася, навіть навпаки, поглиблювалась, особливо в тих міркуваннях, де поведінка розкривалася в термінах "реагування", "врівноваження з оточенням" тощо. Суму реакцій індивіда на подразнення оточення ми називаємо поведінкою. Отже, поведінка - це те, що ми об'єктивно спостерігаємо. Реагування - це просто врівноваження організму з оточенням, і ступінь сталості цієї рівноваги визначається реактивними властивостями індивіда.

Дальший аналіз, проте, показував надто широкий смисл терміна "поведінка". Боячись туманних беззмістовних абстракцій та спустошливих узагальнень (підведення під це поняття живого та неживого) було зроблено спробу розрізнити "механізми поведінки" і "форми поведінки".

Механізми поведінки - це апарати, спадково організовані. Оточення тільки допомагає їхньому більшому або меншому розвиткові. Форми поведінки - це способи реагування, що витворилися в процесі індивідуального досвіду під впливом оточення на механізми поведінки. Отже, поняття механізму поведінки є поняття біологічне, а форми поведінки - соціологічне. Відтак пояснюється роль біологічних і соціальних чинників у поведінці: біологічні чинники ускладнюють поведінку, а соціальні визначають її.

Цікаво, що в таких міркуваннях зникає рефлексологія, як колись зникла психологія. Механізми поведінки досліджуються фізіологією, а форми поведінки - соціологією. Ось чому рефлексологія лише формально утримує в своєму лоні фізіологію і соціологію. Причому соціологія практично "деградує" до педології — науки про розвій фізіологічних механізмів поведінки. Вона ніби має підказати педагогові, коли і в якому стані перебувають у дитини її окремі механізми.

Об'єктивний хід науки привів до того, що поняття поведінки, яке, за ідеєю, мало переборювати механістичний ухил рефлексології, зрештою виявилось її "троянським конем". Це трапилося тому, що поняття поведінки може включати лише та психологія, яка передбачає внутрішній світ людини, внутрішній план дії зі свідомою постановкою мети і т. д. Ось чому рефлексологія, дійшовши до цього найзагальнішого поняття своєї науки, віддавши йому всі свої сили, знекровлена і знесилена відійшла в бік історії науки, поступаючись місцем новим, більш прогресивним спрямуванням.

Якщо до 1929 р. Протопопов ішов прямолінійним шляхом рефлексології, то у своїй книзі "Психологія, рефлексологія і наука про поведінку" він, з одного боку, ще мріє про створення універсального вчення про поведінку, а з іншого - вже обмежує завдання рефлексології вивченням фізіологічних механізмів поведінки. Але цим рефлексологія зливається з ученням Павлова і починає етап свого поступового відмирання.

У згаданій праці Протопопова підбиваються підсумки боротьби проти старої емпіричної психології, і в цій боротьбі рефлексологія втрачає свої позиції.

Рефлексологія як наука без рефлексів - це внутрішній абсурд науки, як є абсурдними книжка без сторінок або буря без вітру.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


14.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!