Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Здобутки та перспективи психоаналізу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Здобутки та перспективи психоаналізу. Реферат

Психоаналіз дійсно має підстави зберегти свою евристичну роль. Така функція взагалі не вимагає правильності його нинішніх теорій

Американський вчений А. Грюнбаум, здійснюючи історико-критичне дослідження психоаналітичного напряму, зазначає, що основні ідеї психоаналітичної теорії вперше були сформульовані в роботі Й. Брейєра та З. Фрейда "Вступне повідомлення" (1893 p.), яка стала початком їхнього "Дослідження істерії". Але само слово "психоаналіз" постало у статті Фрейда 1896 p. ''Спадковість і етіологія неврозів". У ній Фрейд визначив брейєрівський метод клінічного дослідження як новий метод психоаналізу, який був побудований за принципом катартичного зняття витіснення.

В історичному огляді 1924 року Фрейд визнав прогресивну роль цього методу, стверджуючи, що він став безпосереднім прологом психоаналітичного методу і, незважаючи на розширення досвіду та модифікації теорії, продовжує залишатися його ядром.

У 1993 році виповнився сторічний ювілей видання "Вступного повідомлення" Брейєра та Фрейда. Ця дата була відзначена міжнародним конгресом у Женеві. Водночас вона спричинила необхідність провести ретельний критичний огляд минулого досвіду психоаналізу як теорії людської природи та способу лікування, а також зазирнути в його перспективи.

Історія та логічні відношення динамічного й когнітивного видів несвідомого. Хоча Фрейд створив зрілу, цілісну теорію психоаналізу, він не був першим, хто постулював існування різновидів несвідомих психічних процесів. Ще Платон у діалозі "Менон " намагався зрозуміти, яким чином неосвічений хлопчик-раб зміг осягнути істини геометрії лише за допомогою орієнтувальних запитань співрозмовника та демонстрації креслень. І Платон доводить, що хлопчик просто відтворює знання, які були в нього ще до народження, зберігалися несвідомо, а зараз лише повернулись у свідому пам'ять.

На початку XVIII ст. Лейбніц навів психологічні аргументи на користь існування підпорогових сенсорних сприймань та існування несвідомого психічного змісту мотивів, що проявляються у нашій поведінці. Більше того, він указував, що коли зміст якихось забутих досвідів через деякий час виникає в нашій свідомості, ми можемо - скоріше неправильно - визначити їх як нові досвіди, чим визнати такими, що несвідомо зберігаються в нашій пам'яті та залишаються по суті неусвідомлюваними й надалі.

"Одного разу якийсь чоловік думав, що він склав власні вірші, проте згодом виявилося, що він колись давно читав їх, слово в слово, у якогось стародавнього поета. Я вважаю, що сни досить часто воскрешають для нас минулі думки таким же чином". У цьому прикладі - коріння майбутнього твердження Фрейда, що "тлумачення сновидінь є царський шлях до пізнання несвідомої активності мислення".

Гельмгольц також відкрив феномен "несвідомого висновку", котрий постає у процесі сенсорного сприймання. Наприклад, ми можемо сприймати об'єкт як такий, що рухається у нашому полі зору від однієї точки до іншої, коли стробоскоп послідовно висвітлює його образ у цих точках. Проте в реальності цей об'єкт не рухається. Можна вважати, що спостерігач несвідомо виводить ілюзорний рух із даних, що надаються стробоскопом, абсолютно не знаючи про будь-який подібний висновок.

Історично більш важливим є те, що Фрейд мав і інших попередників, які своєрідно передбачили ряд його ключових ідей. Так, Артур Шопенгауер і Фрідріх Ніцше умоглядно висунули головні психоаналітичні принципи, які сам Фрейд, незалежно від своїх клінічних спостережень, розробляв лише згодом.

Критичні оцінки психоаналітичних тверджень слід вибудовувати через тлумачення головних відмінностей між несвідомими процесами в їх визначенні сучасною когнітивною психологією, з одного боку, і несвідомим змістом розуму, про яке заявляє психоаналітична психологія, - з іншого.

Ці відмінності показують, що факт існування когнітивного несвідомого явно не може підкріпити, навіть скоріше кидає тінь сумніву на існування фрейдівського психоаналітичного несвідомого. Його так зване "динамічне" несвідоме - це передбачуване вмістилище витіснених заборонених бажань сексуальної та агресивної природи, чиє повторне або початкове входження у свідомість запобігається захисними операціями "Я. Г. Постаючи соціально неприйнятними, ці інстинктивні бажання є настільки настійливими й категоричними, що вони безрозсудно чекають якнайшвидшого задоволення, незалежно від обмежень зовнішньої реальності.

Згідно з Фрейдом, ми навіть не змогли б розвинути здібності, необхідні для використання в пізнавальній діяльності, якби без опори на них молена було б цілком достатньо задовольняти наші інстинктивні потреби. Як указував М. Ігл, Фрейд скоріше не припускав можливості того, що пізнання та мислення можуть за своєю суттю бути запрограмованими на відображення реальності та мати власну структуру та розвиток, - припущення, що лежить в основі когнітивної психології.

Після Другої світової війни психоаналітик Г. Гартліан був вимушений, посилаючись на факти біологічного дозрівання, відкриті не психоаналітично, визнати у своїй так званій егопсихології, що такі функції, як пізнання, пам'ять та мислення, можуть розвиватись автономно через вроджену генетичну програму і незалежно від задоволення інстинктивних потягів. Когнітивне несвідоме є дуже раціональним у всеохоплюючих розрахункових та асоціативних процесах вирішення проблем, що реалізуються пам'яттю, сприйманням, судженням та увагою. На противагу цьому, як підкреслював Фрейд, зміст бажань динамічного несвідомого спонукає його діяти алогічно у найвищому розумінні цього слова.

Є ще одна велика відмінність між двома видами несвідомого: динамічне несвідоме отримує свій зміст з непередбачуваного витіснення ідей у тій формі, яку вони початкове мають у свідомості. Навпаки, у породженні процесів когнітивного несвідомого ні виключення думок чи пригадувань із свідомості, ні цензурна заборона на їхню появу не впливають.

Заповнюючи динамічне несвідоме продуктами витіснень, Фрейд дійшов висновку, що використання його нової техніки вільного асоціювання може зняти ці витіснення інстинктивних бажань і таким чином повернути витіснені ідеї незмінними назад у свідомість. Але у разі когнітивного несвідомого ми, що є характерним, не можемо ввести інтелектуальні процеси, котрі там, як передбачається, відбуваються, у сферу феноменальної свідомості, хоча можемо описати їх теоретично.

Оцінюючи психоаналіз, слід також бути обережним щодо такої логічної помилки, яка останнім часом стала визнаватись навіть модною. Твердження, що теорія Фрейда стала частиною інтелектуального етносу й фольклору західної культури, не може сприйматися буквально. Як підкреслює видатний швейцарський вчений Г. Еппенберг у своїй монументальній праці "Відкриття несвідомого", поширеність вульгаризованих, псевдо-фрейдистських понять робить досить складним надійне визначення тієї міри, якою психоаналітичні гіпотези здійснили безумовний вплив на світову культуру загалом.

Як стверджує сам Фрейд, "теорія витіснення - наріжний камінь, на якому базується вся конструкція психоаналізу. Це його найбільш суттєва частина".

Трьома головними напрямами теорії витіснення є такі:

  • група гіпотез, що стосуються несвідомої причинності та психоаналітичного лікування психопатології;
  • теорія сновидінь;
  • теорія помилок та помилкових дій.

В усіх цих напрямах витіснення психічного змісту вважається каузально необхідним: воно є визначальним для виникнення неврозів та психозів через несвідомі сексуальні мотиви, для формування сновидінь через латентні інфантильні бажання і для здійснення помилкових дій через приховані механізми невдоволення.

Припускається, що процес витіснення, що являє собою виключення ідей із свідомості або заборону на їх входження у свідомість, є несвідомим. Згідно з Фрейдом, наші невротичні симптоми, явний зміст наших снів та помилок, які ми здійснюємо, - все це компроміси між вимогами імпульсу, що витісняється, і протистоянням сили цензури в "Я". Будучи, скоріше, лише такими компромісами, ніж здійсненням інстинктивних імпульсів, ці продукти несвідомого демонструють лише задоволення-заміщення або вихід. Можна сказати, що Фрейд запропонував єдину "компроміс-модель" для неврозів, сновидінь та помилкових дій.

Але що, по-перше, є мотивом або причиною, яка викликає і підтримує діяльність несвідомого механізму витіснення перед тим, як він здійснить свої власні, більш пізні ефекти? Фрейд приймає за аксіому, що хворобливі стани психіки (заборонені бажання, емоційні травми, відраза, страх, гнів. сором, ненависть, вина й туга, кожний з яких є неприємним) майже завжди стимулюють процес забування аж до витіснення.

Так, витіснення регулює задоволення й незадоволення, захищаючи нашу свідомість від різного роду негативних афектів. Фактично Фрейд постійно стверджував, що витіснення - взірець із-поміж захисних механізмів: "тенденція забути те, з чим ми не згодні, здається мені досить універсальною". Відомим є також його вислів, що "пригадування про хворобливі уявлення та випадки тривожних думок натикаються на протистояння".

Якщо допустити, що деякі хворобливі психічні стани яскраво врізаються у пам'ять, в той час як інші забуваються або навіть витісняються, можна стверджувати - на противагу Фрейду, - що саме фактори, які відрізняються від самої цієї хворобливості, визначають їх збереження у пам'яті або забування.

Наприклад, фактично каузально релевантшин можуть бути особисті схильності або ситуативні обставини. Фрейд ніколи не усвідомлював негативного впливу такого моменту теорії витіснення: згідно з його, поглядами, якщо відбувається забування хворобливих або заборонених вражень, то це забування є рівносильним їх витісненню, що викликається їх негативним афектом, а тим самим воно створює невротичні симптоми або інші компромісні утворення.

Друга складність, яка стосується всіх трьох гілок теорії витіснення, постає в епістемологічних дефектах фрейдівського "фундаментального правила" вільних асоціацій - так званого мікроскопа та рентгенівського апарата людського розуму. Це правило зобов'язує пацієнта без приховування говорити психоаналітику все, що приходить на розум. Така процедура слугує основоположним методом клінічного дослідження. Вважається, що використовуючи техніку розблокування потоку підсвідомості, Фрейд отримав можливість показати, що неврози, снобачення та помилкові дії викликаються витісненими мотивами.

Центральна теза всієї психоаналітичної теорії Фрейда полягає в тому, що метод вільних асоціацій має подвійну особливість, водночас дослідницьку й терапевтичну:

  • він сприяє встановленню неусвідомлюваних причин людських думок і поведінки, нормальної та ненормальної;
  • долаючи протистояння та знімаючи витіснення, він допомагає долати передбачувані неусвідомлювані патогенні фактори неврозів, тим самим забезпечуючи терапію для важливого класу психічних розладів.

Проте що є підставою стверджувати, що вільна асоціація має чудову здатність бути інструментом виявлення реальних причин, тобто каузально переконуючою для етіологічного пошуку в психопатології? Фрейд вважає, що зникнення невротичних симптомів у процесі лікування є каузальним результатом зняття витіснення через застосування методу вільних асоціацій.

Спираючись на цю вихідну терапевтичну гіпотезу, він робить два головних теоретичних висновки:

  • подолання неврозу за допомогою зняття витіснення, що підлягає спостереженню, є добрим свідченням того, що витіснення каузально необхідне для самого існування неврозу;
  • оскільки акти витіснення, таким чином, є сутнісними причинами неврозів, а метод вільних асоціацій має унікальну здатність розкривати зміст витіснення, тоді такий метод унікальне підходить для виявлення причин, або патогенних факторів, неврозів.

У цьому полягає аргументація Фрейда, коли він стверджує, що вперше розроблений ним дослідницький метод на основі вдосконалення техніки гіпнозу здатний виявляти причини хвороб, тобто може бути етіологічна доведений. Можна бачити, що відправним пунктом даної аргументації є гіпотеза, що має стосунок до терапевтичної діяльності, де метод вільних асоціацій відіграє необхідну роль.

Повіривши у каузальну доведеність свого методу на основі терапевтичних результатів у випадку тих неврозів, які він вважав успішно виліковуваними, Фрейд вирішив, що даний метод є надійним і як засіб встановлення причин захворювання у випадку тих інших неврозів (так званих нарцисичних, подібних до паранойї), які він вважав психоаналітичне невиліковними.

Передусім слід зазначити, що надійний терапевтичний успіх, на якому було побудовано даний аргумент, ніколи не мав місця в реальності, що визнавав сам Фрейд і на початку, і в самому кінці своєї кар'єри. Навіть у рамках тимчасових терапевтичних результатів Фрейд не зміг виключити альтернативну гіпотезу - гіпотезу ефекту плацебо, яка стверджує, що за дійсне поліпшення здоров'я відповідають лікувальні фактори, що відрізняються від осягнення змісту, витісненого із свідомості пацієнта, наприклад, мобілізація лікарем надій на одужання.

Фрейд стверджує, що етіологічна доведеність методу вільних асоціацій базується на приписуванні причини зцілення зняттю витіснень через розкриття їхнього змісту. Оскільки життєздатність альтернативної гіпотези ефекту плацебо справедливо кидає виклик такому приписуванню, то його аргументація за етіологічну доведеність вільних асоціацій втрачає свої підстави.

Утім припущену каузальну доведеність вільних асоціацій, що спочатку були лише методом дослідження причин хвороби, орієнтованим на терапію, Фрейд екстраполював на їхню можливість слугувати і визначенню неусвідомлюваних причин сновидінь та ідентифікації їхніх прихованих мотивів.

Що ж свідчать вільні асоціації про наші сновидіння? Хоч би яким був явний зміст сновидінь, вони є припущенням щодо реалізації бажань у двох логічно різних смислах:

  • для кожного сновидіння існує щонайменше одне нормально неусвідомлюване інфантильне бажання, що є мотиваційною причиною;
  • явний зміст виражає, у більш чи менш замаскованій формі, той стан справ, який є бажаним, очікуваним.

Проте стверджувати, що метод вільних асоціацій дає змогу точно виявити мотиви сновидінь, було би значним перебільшенням.

Ретельні дослідження показали, що так звані вільні асоціації є далеко не вільними, а залежними від ледве помітних підказок психоаналітика пацієнту. Відомим є ефект псевдопродувань, які по суті є хибними, але самим пацієнтом сприймаються як істинні.

Загальна критика компроміс-моделі подає важливий урок - і для філософської онтології, і для теорії наукового пізнання. Прихильники психоаналізу проголосили, що експланаційною перевагою їхньої теорії є те, що компроміс-модель дає єдиний погляд на такі непорівнювані явища, як неврози, сновидіння та помилки, і навіть те, що теорія витіснення також пояснює дитячу сексуальність. Деякі філософи науки, наприклад М. Фрідман, вітали експланаційну уніфікацію як одне із значних досягнень наукового прогресу.

Проте в інших контекстах уніфікація може бути більше недоліком, ніж перевагою. Фалес Мілетський хоча й справедливо шукав передусім раціоналістичну, а не міфопоетичну картину світу, вчив, що все складається з води. Інші філософи-моністи також висунули свої уніфікаційні онтології. Проте чи можна беззастережно погоджуватися з ними?

Це стосується і Фрейда: спираючись на каузальну достовірність методу вільних асоціацій, його компроміс-модель створила псевдо-об'єднання невротичної поведінки, сновидінь та помилкових дій. Ця сумнівна уніфікація була здійснена через розуміння нормальної активності сновидінь та випадкових дій як міні-невротичних симптомів того ж роду, що й ненормальні стани психіки при неврозах і навіть психозах. Аби підкреслити цю моністичну психопатологізацію нормальності, Фрейд назвав свою фундаментальну працю про помилки "Психопатологією буденного життя ".

Французький філософ Поль Рікер, як і Карп Ясперс з Юргеном Габермасом, стверджують, що сам Фрейд "сцієнтистськи" не розумів власного теоретичного досягнення, що міститься у семантичній площині тлумачення смислу і значення досліджуваних явищ та феноменів. На думку самого Фрейда, відкритий симптом проявляє одну або декілька неусвідомлюваних причин, що лежать за ним, і свідчить про свої причини, відтак смисл та значення симптому встановлюються його прихованими мотиваційними причинами. Але таке поняття "значення" відрізняється від того, яке відповідає контексту комунікації, в якому лінгвістичні символи отримують семантичне значення.

Очевидно, що відношення проявлення, в якому симптом перебуває щодо своєї причини, відрізняється від семантичного відношення позначення, в якому лінгвістичний символ перебуває зі своїм об'єктом. Проте, на жаль, слово "значення" використовується в обох випадках. "Герменевтична" реконструкція психоаналізу плине від одного з відомих смислів "значення", з яким ми стикаємось у звичайному дискурсі, до іншого. Поряд з усім, на думку Рікера, фрейдівській теорії витіснення може бути адресована справжня "семантика бажання".

В чому ж полягають сучасні пост-фрейдистські досягнення, наскільки вони характеризуються як психоаналітичні передусім за змістом, а не тільки за назвою? Чи просунули вони вперед обговорення щодо результативності та доведеності наукових та практичних досягнень психоаналізу? Клінічний психолог і філософ М. Ігл дав усебічну та глибоку відповідь на це питання.

Ігл стверджує: абсолютно очевидно, що не існує єдиної сукупності ідей, аналогічної основному зводу фрейдівської теорії, яку можна назвати сучасною психоаналітичною теорією. За останні 40-50 років постало три головних теоретичних досягнення у психоаналізі: егпсихологія, теорія об'єктних відносин і психологія самосвідомості. Якщо сучасна психоаналітична теорія щось собою являє, вона є чимось одним із названих трьох або комбінацією, що синтезує ці три, тощо.

Егопсихологія Г. Гартмана на відміну від Фрейда перестала шукати витоки когнітивних функцій серед інстинктів. Але ще більш важливо, що і філософія самосвідомості Г. Когута, і теорія об'єктних відносин О. Кернберга, і британська школа цілком відмовилися від фрейдівської компроміс-моделі у психопатології. Психологія самосвідомості фактично заперечує кожний із принципів Фрейда.

Так, Когут замінює фрейдівську конфлікт-модель, ґрунтовану на витісненні внутрішніх сексуальних та агресивних бажань, психологією дефектів самосвідомості й помилкових функцій, що викликаються гіпотетичними подіями у зовнішній обстановці, адресованими до перших двох років дитинства.

Аналогічно Когут заперечує, що "інсайтне" осягнення причини хвороби має лікувальну силу, пропонуючи натомість емпатичне розуміння аналітика як дійовий терапевтичний фактор. Представники теорії об'єктних відносин також заперечують, що причини психічних хвороб лежать у сфері фрейдистських ("едипових") конфліктів і травм, пов'язаних із сексом та агресією, стверджуючи, що вирішальним фактором є якість материнського догляду за дитиною.

Дві останні постфрейдистські школи не лише відхиляються від Фрейда, але й розходяться одна з одною. Проте ортодоксальні психоаналітики Арлоу й Бреннер висловлюють сподівання, що в результаті обновлення психоаналітичного методу вільних асоціацій будуть відкриті такі загальновизнані положення, які врешті-решт розв'яжуть конфлікт між конкуруючими теоріями. Утім ці сподівання утопічні, передусім через сувору обмеженість методу вільних асоціацій.

Як свідчить сучасний досвід, майбутнє декількох клінічних і теоретичних підприємств, що називають себе психоаналітичними, перебуває під загрозою. Загальна кількість пацієнтів, бажаючих пройти повний курс психоаналітичного лікування у Сполучених Штатах, постійно скорочується, і академічні психоаналітики стають зникаючим видом в американських медичних школах. Не дивно, що у книги "Психоаналіз" відомого аналітика Маршалла Едельсона є підзаголовок - "Теорія в кризі".

Разом із тим, розмірковуючи стосовно перспектив психоаналізу у тлі столітті, Арлоу і Бреннер дійшли такого оптимістичного висновку: психоаналіз залишиться найбільш усебічним та глибоким проникненням у людську психіку. Він продовжить стимулювання досліджень у багатьох сферах прикладання людських зусиль. На додаток до того, що в багатьох випадках психоаналіз є кращим видом лікування, він слугуватиме, як і раніше, фундаментальною підвалиною майже для всіх методів, які спрямовані на полегшення людських страждань за допомогою психологічних засобів.

Психоаналіз дійсно має підстави зберегти свою евристичну роль. Така функція взагалі не вимагає правильності його нинішніх теорій. Як зазначає гарвардський аналітик Ф. Гольцман, "даний погляд на евристичну роль психоаналізу, навіть у світлі його неадекватної науковості, починає відповідним чином оцінюватися лише тепер".

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


14.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!