Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Розвиток психіки та теорія провідної діяльності. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розвиток психіки та теорія провідної діяльності. Реферат

У рефераті подано відомості про теорію провідної діяльності та розвиток психіки О. М. Леонтьєва

Людська суб'єктивність, людська діяльність та їхній зв'язок були вихідним пунктом психологічних досліджень О. М. Леонтьєва. Він писав: "Психологічна наука ніколи не піднімалася над рівнем чисто метафізичного протиставлення суб'єктивних психічних явищ явищам об'єктивного світу".

Тому вона ніколи не могла проникнути в їхню дійсну сутність, розгублено зупиняючись перед тим ровом, який розділяє сутність та явище або причину й наслідок. Леонтьев формулює важливе положення психологічного пізнання: "Діяльність практично пов'язує суб'єкта з навколишнім світом, впливаючи на нього і підкоряючись його об'єктивним властивостям". У зв'язку з цим було відкинуто уявлення про психіку як сутність, що має своє особливе існування, не залежне від зовнішніх впливів.

Леонтьев продовжує і розвиває ідею Л. С. Виготського про інтеріоризацію, вказуючи, що інтеріоризація як поступове перетворення зовнішніх дій у внутрішні, розумові є процес, що необхідно здійснюється в онтогенетичному розвиткові людини. Його необхідність Леонтьев визначає тим, що центральним змістом розвитку дитини є присвоєння нею досягнень історичного розвитку людства, в тому числі досягнень людської думки, людського пізнання.

Аби дитина могла побудувати нову розумову дію, її треба попередньо подати дитині як дію зовнішню, тобто екстеріоризувати її. В такій екстеріоризованій формі, у формі розгорнутої зовнішньої дії виникає дія розумова. Згодом, у результаті ЇЇ поступового перетворення - узагальнення, специфічного скорочення ланок та зміни рівня, на якому вона виконується, - відбувається її інтеріоризація, яка тепер уже цілком відбувається в розумі дитини.

Цей процес, за Леонтьєвим, має принципове значення для розуміння характеру формування людської психіки, адже її головна особливість полягає саме в тому, що вона розвивається не в плані прояву вроджених здатностей, не шляхом пристосування спадкової видової поведінки до перемінних елементів середовища. Вона являє собою продукт передання та присвоєння індивідами досягнень суспільно-історичного розвитку, досвіду попередніх поколінь. Творчий рух думки вперед, який людина здійснює самостійно, можливий лише на основі оволодіння цим досвідом.

Для підтвердження своїх положень Леонтьев використовує вірогідні факти, які свідчать про те, що діти, які з раннього віку розвиваються поза суспільством і створеними ним явищами, залишаються на рівні тваринної психіки. У них не тільки не формуються мова й мислення, навіть їхні рухи нічим не нагадують людські. До того ж такі діти не набувають властивої людям вертикальної постави.

Леонтьев наводить переконливі приклади того, що ті здібності й функції, які мають суспільний характер, не фіксуються в мозку людей і не передаються згідно з законами спадковості. Ця ідея відкриває шлях до теорії само-створення людини. Остання набуває свободи від рефлекторної реактивності й активно планує свою поведінку. Тут містяться зародки принципів, які допоможуть винайти нові теоретичні засади наукової психології, посунути вперед її загальну теорію.

У зв'язку з цим Леонтьев відкидає плоский біологізм, покладаючи в основу людської діяльності не елементарні фізіологічні функції мозку, а їхні сполучення, що виникають у ході індивідуального розвитку. "Кора людського мозку з її 15 мільярдами нервових клітин стала... органом, здатним формувати функціональні органи". Функціонування останніх здійснюється на базі людської діяльності.

Суттєвий вклад Леонтьева у психологію полягає в тому, що він розкрив характер і форми цієї діяльності, показав її мотиваційну рушійну силу і насамперед висунув поняття провідної діяльності. Останньою він називає таку діяльність, що викликає найголовніші зміни у психіці дитини, таку, що пов'язана із психічними процесами, котрі підготовлюють перехід дитини до нового, вищого ступеня розвитку.

У книзі "Проблеми розвитку психіки" Леонтьев дає детальну характеристику діяльності взагалі, її структури та мотиваційних ускладнень. Діяльність складається з дій. Дії розкладаються на операції. В діяльності існують предмет і мотив. Як стверджує автор, генетичне відокремлення предмета й мотиву індивідуальної діяльності є результатом вичленування із складної та багатофазової, але єдиної діяльності окремих операцій.

Історично, за способом свого виникнення, зв'язок мотиву з предметом дії відображає не природні, а об'єктивно-суспільні зв'язки й відношення, тобто поділ праці й приводить до розділення предмета і мотиву. Це пояснюється тим, що в процесі поділу праці людина виконує лише частину загальної діяльності. Усвідомлення дії, її смислу як свідомої мети виводить людину за межі тільки даної дії. На цій основі суб'єктові вперше відкривається зв'язок предмета дії (її цілі) і того, що спонукає до діяльності, відкривається в безпосередньо чуттєвій формі - у формі діяльності людського трудового колективу. Ця діяльність і відображається тепер у мозку людини вже не у своїй суб'єктивній злитості з предметом, а як об'єктивно-практичне відношення до нього суб'єкта.

Леонтьев приходить до необхідності включити в поняття мотивації ідею "значення". Слід з'ясувати, яке значення має предмет для мене, що визначає мою дію у відношенні до нього. З психологічного боку значення є узагальненим відображенням дійсності, яке стало надбанням моєї свідомості, відображенням, яке виробило людство і зафіксувало у ({юрмі поняття, знання або навіть уміння, як узагальненого "образу дії", норми поведінки і т. п. Зокрема, англійський психолог Ф. Бартлетт визначає смисл як "значення, що створюється цілісністю ситуації". Леонтьев формулює положення про те, що "свідомий смисл виражає відношення мотиву до цілі".

Термін "мотив", за Леонтьєвим, означає те об'єктивне, в чому конкретизується потреба в даних умовах і на що спрямовується діяльність як на таке, що збуджує її. Леонтьев відрізняє також смисл і значення. Так, розуміння значення певної історичної дати може мати різний смисл, наприклад, для школяра і для вояка. "Смисл" для Леонтьева несе особистісне навантаження.

Вводячи для психологічної характеристики свідомості відрізнення особистісного смислу та власне об'єктивного значення, Леонтьев наголошує, що диференціація цих понять стосується не всього відображуваного змісту, а лише того, на що спрямовано діяльність суб'єкта. Адже особистісний смисл виражає саме відношення до усвідомлюваних об'єктивних явищ. Підпорядкування дій та цілей вихідним мотивам розширює сферу усвідомлюваного.

З розширенням цієї сфери Леонтьев пов'язує поняття "зрушення мотивів": людина під впливом певного мотиву починає виконувати дію, а потім виконує її заради неї самої. В даному разі мотив немовби зміщується на ціль, а дія перетворюється у діяльність. Мотиви діяльності, що мають таке походження, Леонтьев називає свідомими мотивами. Він характеризує їх установленням відношення мотиву вузької діяльності до мотиву діяльності більш широкої.

Той факт, що зрушення мотивів на цілі дій можна спостерігати у людських вчинках, робить психологічно зрозумілим, як можуть виникати нові потреби і як змінюється тип їхнього розвитку. Оскільки потреба знаходить у предметі свою визначеність, або, іншими словами, опредметнюється в ньому, Леонтьев розкриває в даному предметі мотив діяльності, тобто те, що конкретно збуджує її. Таким чином, виникнення нових, вищих мотивів відбувається у формі перенесення мотивів на цілі та їх усвідомлення.

Вказуючи на відмінності між дією та діяльністю, Леонтьев зауважує, що в дії мотив не збігається з предметом. Це відбувається лише в діяльності. Оскільки предмет дії не спричинює діяльність, для того, щоб дія виникла, необхідно, щоб її предмет виступив перед суб'єктом у своєму відношенні до мотиву діяльності, в яку ця дія входить. В такому разі предмет дії усвідомлюється як ціль.

Леонтьев відрізняє мотиви "тільки усвідомлювані" від "реально діючих". Лише за певних умов одні мотиви можуть перетворюватися в інші. Це перетворення відбувається так: іноді результат дії виявляється більш значним, ніж мотив, реально збуджуючий цю дію. Дитина сумлінно готує домашні завдання, бажаючи швидше піти на прогулянку. В результаті це приводить до значно більшого, тобто до хороших оцінок. Відбувається нове опредметнення потреб дитини, а це означає, що вони змінюються, розвиваються, піднімаються на щабель вище.

Тут Леонтьєв робить педагогічний висновок: мистецтво виховання і полягає в тому, щоб надати більш високого значення успішному результату діяльності. Так здійснюється перехід до більш високого типу реальних мотивів. Якщо перед дитиною поставити завдання запам'ятати певні слова, а потім це ж завдання дати в ігровій діяльності, то в другому випадку завдання буде виконано з подвійною ефективністю. Тут відіграє роль конкретний мотив конкретної діяльності.

Встановлюючи мотиви дій і мотиви діяльності, Леонтьєв показує їх взаємний перехід: мотиви діяльності, підкоряючись більш високим мотивам, стають мотивами лише окремих дій і додатково підтримують їх виконання. Природно, можна спостерігати і зворотний процес.

Співпідпорядкування мотивів заперечує чисто реактивну поведінку, у чому Леонтьєв бачить великий смисл. Разом із тим він приділяє значну увагу не тільки проблемам індивідуального розвитку. Не меншою мірою його цікавить звивистий та колоритний шлях історичного поступу психіки.

Розвиваючи марксистські погляди на історичний розвиток психіки, Леонтьєв піддає ґрунтовному аналізу натуралістичні та соціологічні теорії щодо цієї проблеми. Спенсер, Газрі, Скінпер та інші у своїх теоріях психіки насамперед біологізують людину. Теорії пристосування, адаптації яскраво виражають "натуралізм" цих дослідників. Якщо вони інколи говорять про мову як специфічну властивість пристосувальних дій людини, то сама мова не виходить за межі біологічних визначень.

Французька школа в психології розвиває соціологічний напрям. "Суспільство є пояснювальний принцип індивіда", - твердять її представники. Проте саме суспільство береться лише в плані свідомості, зокрема "колективної свідомості" Дюркгейма. За Піаже, виникнення зв'язаних систем інтелектуальних операцій розглядається як продукт перенесеного у внутрішній план співробітництва (кооперації), що виникає в умовах соціального життя. Навіть у працях французьких психологів марксистського спрямування (Політцера, Валлона, Майерсона) помітна відірваність природного від соціального.

Леонтьев згадує, що в 20-х роках у Радянському Союзі панувала теорія "біосоціального". Уже Виготський піддав її серйозній критиці. Його школа, до якої належить і Леонтьев, детально розвинула положення про те, що психічне є продуктом, дериватом розвитку матеріального життя, зовнішньої матеріальної діяльності, яка перетворюється в ході суспільно-історичного розвитку у внутрішню діяльність, у діяльність свідомості. Було висунуто центральну задачу дослідження - будова діяльності та її інтеріоризація. Після дискусії на тему павловської наукової спадщини відбувся неправомірний поворот у бік фізіологізації людської психіки.

Проблему індивіда й середовища було спрощено на основі біологічних принципів. Критикуючи біологізацію в психології, Леонтьев зазначає, що поняття середовища не можна розуміти лише як сукупність зовнішніх подразнень в їхніх фізичних значеннях. Те, чим є для організму середовище, залежить від природи даного організму, від його конкретної ситуації, а головне - від його діяльності.

На великому досвідному матеріалі Леонтьев показує, що в ході антропогенезу дедалі більше набирали сили соціальні закони. Темпи соціального розвитку людини все менше залежали від темпів її біологічного розвитку. Зрештою, суспільно-історичний поступ людини цілком звільнюється від цієї залежності. Настає ера панування виключно соціальних законів.

Накопичення і закріплення досягнень суспільно-історичного розвитку людства докорінно відрізняється від біологічної форми нагромадження і фіксації філогенетично посталих властивостей. Леонтьев показує також докорінну відмінність форм передання досягнень людства окремими індивідами. Ці досягнення, ще раз наголосимо, не закріплюються в морфологічних особливостях у формі спадкове фіксованих змін. Вони закріплюються у зовнішній, екзотеричній формі. Світ соціальних відношень стоїть перед кожною людиною як задача, що вирішується через діяльність, спрямовану на оволодіння цим світом.

Розвиваючи марксистське тлумачення психічного, Леонтьев пише: "Духовний, психічний розвиток окремих людей є продуктом... присвоєння, якого зовсім не існує у тварин, як не існує у них і протилежного процесу опредметнення їхніх здібностей в об'єктивних продуктах їхньої діяльності". Психічні здібності та функції, які формуються в ході присвоєння, являють собою психологічні новоутворення, відносно яких успадковані, природжені механізми і процеси є лише необхідними внутрішніми (суб'єктивними) передумовами. Але вони не визначають ні їхнього складу, ні їхньої специфічної якості. Тут Леонтьев має на увазі мовний слух, логічне мислення та ін. Можливість присвоєння виникає в результаті спілкування.

Якщо індивідуальна поведінка тварин залежить від видового досвіду (інстинкти) та індивідуального, причому видова поведінка пристосовується до змінних елементів зовнішнього середовища, то у людини присвоєння суспільно-історичного досвіду здійснюється "механізмами формування механізмів". Постає система дій знаряддєвого типу.

Історичний розвиток психіки Леонтьев пов'язує з формуванням розумових дій, що відбувається за допомогою інтеріоризації - поступового перетворення зовнішніх дій в дії внутрішні. Адже в зовнішніх предметах вже опредметнено діяльність. Для розпредметнення дитина повинна провести адекватну діяльність. Це ж стосується і духовних продуктів (понять, уявлень і т. п.). У зв'язку з цим Леонтьев критикує наівно-асоціаністські концепції навчання і наполегливо підкреслює роль дорослих у психічному розвитку дитини.

Дорослий розгортає розумову дію перед дитиною, а такі процеси, як узагальнення, скорочення ланок розумової дії, зміна рівнів виконання, відбуваються вже в розумі самої дитини. Так людина починаючи з дитинства засвоює суспільно-історичний досвід, що дає їй можливість творчо рухатися вперед.

Нарешті, Леонтьев підходить до визначальної психологічної проблеми - мозок і психічна діяльність людини. Принципово вона вирішується так, що в історичний час мозок не зазнає істотних морфологічних змін. Досягнення історичного розвитку закріплюються в об'єктивних - матеріальних та ідеальних - продуктах людської діяльності. Людина оволодіває ними в порядку прижиттєвих надбань. Леонтьев показує безпідставність спроб локалізувати вищі психічні функції в дусі наївного психоморфологізму. У зв'язку з цим він критикує ідею "накладання психологічного візерунка на фізіологічну канву". Адже мозок працює як одне ціле у випадку будь-якого психічного процесу.

Леонтьев послідовно розвиває ідею "формування функціональних об'єднань". Мова йде про динаміку процесів виникнення і згасання систем зв'язків між реакціями на послідовно діючі комплекси подразників. Ці прижиттєві утвори, будучи складеними, функціонують як одне ціле і є своєрідними органами, специфічні відправлення яких і виступають у вигляді психічних здатностей або функцій.

Ще О. О. Ухтомський зазначав, що не обов'язково пов'язувати з поняттям "орган" щось морфологічно статичне. Органи, розвиває цю думку Леонтьев, складаються, подібно до процесу інтеріоризації, з певною редукцією ефекторних дій. їхня повна рефлекторна структура може бути розгорнута. Вроджені структури цього не допускають. Між іншим, у патологічних випадках відбувається не випадіння функцій, а дезінтеграція функціональної системи, одна з ланок якої виявляється зруйнованою. Сам І. П. Павлов не протиставляв жорстко "конструкцію" і "динаміку". Вони безпосередньо переходять одна в одну.

Підсумовуючи свої думки щодо мозкового субстрату психічного, Леонтьев пише: "Психіка людини є функцією тих вищих мозкових структур, які формуються у людини онтогенетичне в процесі оволодіння нею історично складеними формами діяльності у відношенні до оточуючого її людського світу".

В той час як теорія Виготського-Леонтьева розгортала ідеї виникнення історичних форм свідомості, Д. М. Узнадзе поставив собі за мету з'ясувати форми психічного, що передують свідомості, і цим зрозуміти свідомість як таку, що постала зі своїх передуючих форм. Такою універсальною формою Узнадзе вважає установку, про що вже йшлося.

Література

  1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
  2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
  3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
  4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
  6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
  7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
  8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
  9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
  10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
  11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
  12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
  13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.


13.02.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!