Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Особливості концепції сталого розвитку у двадцятому столітті. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості концепції сталого розвитку у двадцятому столітті. Реферат

Наприкінці ХХ століття в багатьох сферах світового розвитку поглибились кризові явища. Така ситуація поставила людство перед необхідністю формування нового світогляду, обґрунтування нових цінностей, морально-етичних критеріїв та корекції спільних цілей і пріоритетів

Після завершення "холодної війни", коли виникли сприятливі умови кооперування, інтеграції, розширення міжнародної співпраці для вирішення актуальних проблем, що постали перед світовою спільнотою, як ніколи потрібна ідея, мета, котра б об’єднувала народи й держави. Найбільш прийнятною метою в найближчому майбутньому, вважають фахівці, може бути сталий розвиток людства.

Концепція сталого розвитку може запропонувати новий підхід до проблем світоустрою. Він передбачає суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя, зокрема і в політичній. У зв’язку з переходом до сталого розвитку перед політичною системою постають нові непрості цілі й завдання, які потребують певної трансформації цієї системи. Так, сталий розвиток висуває на порядок денний політичних інститутів проблеми, пов’язані з віднайденням балансу між необхідністю глобального управління та збереженням державного суверенітету країн, пошуком ефективних методів вирішення глобальних і локальних питань, визначенням ефективного політичного ладу тощо.

Різним аспектам зазначеної проблеми приcвячено вже чимало наукових праць. Серед зарубіжних авторів, які досліджують політичні і міжнародні аспекти сталого розвитку, варто згадати Д. Медоуза, Л. Брауна, Г. Гарднера, Н. Картера, Ш. Лиле. Вплив глобалізації на сталий розвиток досліджується в розвідках Д. Кортена, К. Флавіна, Г. Френч. Глибоко аналізують теоретичні і практичні проблеми сталого розвитку такі російські автори, як В. Бєлкін, Х. Гизатулін, С. Глазачов, В. Голубєв, К. Даніелян, Б. Маклярський, Н. Потрубач, Т. Петрова, В. Писарєв, І. Потравний, А. Урсул.

В Україні, починаючи з 1992 року, питання сталого розвитку так само стали предметом усвідомлення, вивчення і обговорення в колі науковців, політиків-практиків, представників громадськості. Але в цілому наші вчені торкаються переважно окремих аспектів цієї складної проблеми. І все ж можна вирізнити досить ґрунтовні праці таких вчених, як Б. Буркинський, С. Герасимова, Л. Круглякова, В. Кухар, О. Майданник, О. Осауленко, В. Степанов, О. Царенко, О. Черкас, В. Шевчук.

В базових документах концепції сталого розвитку та в дискусіях навколо неї досі не знайшлося місця спеціальному аналізові ролі політичної складової і тих політичних проблем, які породжуються необхідністю переходу до сталого розвитку. Відтак метою цієї статті є спроба з позицій політології окреслити й проаналізувати проблеми, які виникають на шляху до сталого розвитку в науково-теоретичному і практичному плані.

Визнаючи непересічне значення розробки і прийняття концепції сталого розвитку, важливо враховувати, що перехід до нього неможливо відокремлювати від ретельної оцінки сучасної політичної і економічної ситуації в світі з огляду на готовність до цього переходу. Прагнення світової спільноти перейти до сталого розвитку в сучасних умовах, коли ускладнюється плетиво і зростає протидія дедалі більшої кількості його сил і чинників (що зумовлено динамічним процесом глобалізації, зіткненням геополітичних і економічних інтересів міжнародних акторів), здається неперспективним без вирішення основних протиріч сучасності.

Найпотужнішою тенденцією нашого часу стала глобалізація. За роки, що минули після ухвалення в Ріо-де-Жанейро "Порядку денного на ХХІ століття", вона значно посилила вплив на всі світові процеси і, зокрема, на рух до сталого розвитку. Чітке уявлення про характер зв’язку між глобалізацією, її провідними акторами і сталим розвитком має вирішальне значення для надання процесові формування політики в цій сфері комплексного характеру, стратегічної спрямованості та ефективності.

Глобалізація, з одного боку, надає сталому розвитку великі можливості, а з іншого – ставить його під загрозу. В ситуації, коли позитивні і негативні наслідки глобалізації багато в чому залежать від політики міжнародних фінансових і торговельних інституцій, справа обмежується лише висловленням побажань, аби останні враховували у своїй діяльності принципи сталого розвитку та збільшували вклад у його забезпечення.

Дбаючи про створення сприятливих умов для сталого розвитку на міжнародній арені, передусім необхідно подолати конфронтаційні тенденції, які стали супутниками глобалізації. Серед них головна – нерівноправність взаємовідносин між суб’єктами світового господарства, в першу чергу між розвиненими країнами і тими, що розвиваються. Сучасна система світового розподілу праці, світової торгівлі та кредитування міжнародними фінансовими установами побудована так, що країни, які розвиваються, практично не мають можливості поліпшувати своє становище шляхом чесної конкуренції [1, с. 610].

До того ж транснаціональні корпорації, що діють на території цих країн, як правило, тільки погіршують їхнє становище, експлуатуючи місцеві ресурси, використовуючи методи нееквівалентного обміну і формуючи національні ринки з урахуванням переважно власних інтересів. У цьому аспекті справи від часів Конференції в Ріо-де-Жанейро тільки погіршуються, жодних ознак формування передумов сталого розвитку поки що не спостерігається.

Така ситуація багато в чому зумовлена економічною парадигмою, за якою функціонує людська цивілізація. Першим кроком на шляху впровадження концепції сталого розвитку повинна бути зміна цієї парадигми. Так, на думку Г. Дейлі, економічний принцип кількісного зростання, на якому базується сучасний ринок, вже не відповідає завданням розвитку. Вчений наголошує: "Потреби економічної діяльності в зовнішній екосистемі для поновлення сировинних ресурсів "на вході" і поглинання "на виході" мають обмежуватися на рівнях, що можуть бути підтримувані цією системою" [2, с. 1].

Прийняття концепції сталого розвитку тягне за собою необхідність переходу до принципу якісного розвитку і обмеження діяльності ринку. Саме цій зміні опирається більшість економічних і політичних інституцій та гравців, діяльність яких ґрунтується саме на кількісному зростанні. Ринок не може задовільно врахувати довгострокові проблеми, що стосуються відносин між поколіннями, а також оптимізувати використання ресурсів, що перебувають у суспільній власності. Система ринкової економіки зі своєю структурою виробництва і споживання базується на конкуренції та мотивується егоїстичними інтересами [3].

Тільки після вирішення концептуальних питань економічної політики стане можливою реалізація основних елементів, а також впровадження механізмів сталого розвитку (економічних, політичних, соціальних, духовних тощо), які забезпечували б ефективність виробничо-господарської і соціокультурної діяльності з урахуванням соціально-екологічного фактора. Цей етап пов’язаний з адаптацією традиційних механізмів діяльності до нових реалій і цінностей, тому він буде дуже тривалим. Лише після цього можна сподіватися, що реальні умови дозволять адекватно поєднувати ефективну діяльність у всіх її проявах з інтересами нинішнього і майбутніх поколінь [4, с. 187].

Визнання глобальної природи багатьох проблем та рух до глобального сталого розвитку порушує питання управління цим процесом у світовому масштабі. У зв’язку з швидким зростанням взаємозалежності різних країн, "розмиванням" державного суверенітету і необхідністю вирішувати надскладні глобальні завдання, розпочалися дебати щодо створення організації з певними функціями глобального уряду. Але ситуація нині така, що, з одного боку, людство вже не може обходитися без глобальної координації своєї життєдіяльності, а з іншого – система "суспільство – біосфера" настільки складна, що не піддається глобальному плануванню та управлінню. Тому, мабуть, доцільно говорити не про створення "глобального уряду", а про формування інститутів, які б координували співробітництво та взаємодію суверенних держав.

Очевидно, існуючі міжнародні організації, незважаючи на їх величезну кількість, не можуть ефективно вирішувати глобальні проблеми. Багато з них сформувалося досить давно для розв’язання вужчих і простіших завдань, ніж ті, що постали перед людством тепер. Так, ООН (з її спеціалізованими агенціями і програмами), колись могутня організація, яка вирішувала широкий спектр проблем, а з 1992 року взяла на себе координацію впровадження концепції сталого розвитку, тепер, на жаль, не користується таким авторитетом, щоб ефективно впроваджувати і контролювати політику сталого розвитку. Обставини диктують необхідність створення світової організації, яка б мала статус і механізми, подібні до статусу і механізмів СОТ, або ж докорінно перебудувати систему ООН.

Система ООН, у вигляді різних агенцій і програм, не відповідає вимогам епохи глобалізації. Необхідність реформування організації давно визнається, але не здійснюється через глибокі суперечності між провідними державами, передовсім постійними членами Ради Безпеки, і тими, хто хотів би скасувати цей статус або увійти до клубу обраних. Настав час для повного перегляду системи. При цьому важливо, аби пошуки варіанту реформування не були монополізовані міжнародною бюрократією. Багато корисного тут можуть зробити експерти, представники наукових кіл. Безперечно, майбутня система ООН повинна бути збалансованішою. В ній можна буде виокремити проблемні сфери, що потребують комбінованого підходу кількох спеціалізованих установ. Для вирішення нагальних питань у цих сферах могли б формуватися цільові програми [3].

У зв’язку з проблемою сталого розвитку постає питання про "найсприятливіший" для сталого суспільства політичний режим. Так, прихильники сталого розвитку підкреслюють важливість демократичної політичної системи для вирішення екологічних та інших проблем. Як зазначається в "Порядку денному на ХХІ століття", його впровадження "повинно здійснюватися на основі підходу, орієнтованого на конкретні дії і результати, і відповідати принципам універсальності, демократії, відкритості, економічної ефективності і підзвітності" [5, с. 340].

Автори концепції сталого розвитку вважають, що саме в демократії закладено механізми, які можуть створити гармонійні взаємини всередині суспільства та між природою і суспільством. Прийняття всіх рішень в суспільстві сталого розвитку передбачає відкритість цього процесу, вільний доступ до інформації. Ухвалення рішень на всіх рівнях – це децентралізація, роззосередження влади, що разом з принципом розподілу влади є неодмінною характеристикою демократії і однією з умов збалансованого сталого розвитку.

З іншого боку, демократичні механізми мають певні вади, які стають суттєвими з огляду на необхідність невідкладного переходу до сталого розвитку.

По-перше, рішення за демократичними стандартами, оскільки вони ухвалюються більшістю, потребують досить тривалого періоду підготовки. Щоби переконати більшість громадян країни (а тим паче – десятків країн) змінити споживчу орієнтацію на екологічну та раціональну, знадобиться значно триваліший час, ніж на "організацію" екологічної катастрофи.

По-друге, немає певності, що більшість населення (припустимо, в ході референдуму з проблем сталого розвитку) проголосує на користь раціонального рішення [6, с. 143]. Адже на ділі все частіше виникають ситуації, в яких демократичні механізми виявляються неефективними. Однак це не може бути підставою для відмови від демократії як основи функціонування політичної системи. Сучасна ситуація склалася досить несподівано і не дала змоги політичній системі і системі управління динамічно відреагувати на неї. Тому зараз необхідно замислитися над проблемою вдосконалення демократичних механізмів і процесів управління як на національному, так і на глобальному рівні.

Розглядаючи проблеми глобального управління розвитком, не можна не враховувати такого фактора, як державний суверенітет. Перехід до глобального управління тягне за собою його ослаблення або розмивання. Державний суверенітет в територіальних категоріях нині втрачає свою силу. Транскордонний характер екологічних проблем і екологічна прозорість політичних кордонів призводять до радикальної зміни функцій держави. Додатковою причиною ослаблення контролю з боку держав стають рішення, що ухвалюються за їх межами щодо фінансово-економічних і торговельних питань: встановлення, наприклад, цін на споживчі товари, процентних ставок тощо.

Альтернативу врегулювання міжнародних екологічних проблем на основі концепції державного суверенітету деякі спеціалісти вбачають у переході від територіальної до функціональної концепції суверенітету, яка допускає можливість наддержавного регулювання дій країн в інтересах забезпечення глобальної рівноваги. Інші ж вчені виступають за створення системи глобального екологічного управління, яку вважають єдино можливою відповіддю на загрози [7].

Перспектива створення глобального органу з координації сталого розвитку, а також розробки концепції сталого розвитку людини і, на її основі, міжнародної конвенції як інструмента здійснення стратегії сталого розвитку відкриє для світової спільноти офіційний канал втручання у внутрішні справи суверенних держав і застосування санкцій у випадку невиконання ними зобов’язань у межах цієї стратегії. Може скластися ситуація, сприятлива для політичного і економічного тиску на незалежні країни, що неприйнятно для сталого розвитку.

В розробці і реалізації стратегії сталого розвитку кожна країна повинна орієнтуватися на закріплення власного місця в процесі переходу до нього і протидіяти акціям ззовні, спрямованим проти її національних інтересів. Політика держав у вирішенні міжнародних проблем сталого розвитку має базуватися на національних інтересах, реальних можливостях держави виконувати міжнародні зобов’язання, на критичному ставленні до самої концепції сталого розвитку, а також до напрямків і засобів її здійснення в глобальному масштабі.

Очевидно, що матеріали Ріо-92 та наступні концептуальні напрацювання, пов’язані зі сталим розвитком, носять переважно стратегічний характер, акцентуючи увагу на перспективі розвитку цивілізаційного. Але ця стратегічна складова має суттєві недоліки, бо не досить добре корелюється з реальним станом речей у світі. Перешкоди, що виникають на шляху втілення ідеї сталого розвитку, недооцінюються. Серед них, зокрема, структурні та інституційні фактори, що підтримують традиційну парадигму розвитку.

Вимоги сталого розвитку щодо більшої рівності, справедливості, демократичності не знаходять в капіталістичній системі відгуку, зустрічають опір з боку комерційних структур, оскільки суперечать логіці їх функціонування [8]. Незважаючи на офіційне визнання того, що існуюча модель розвитку, завдяки якій було створено безпрецедентний рівень добробуту меншості і утвердилась її влада (з її структурою виробництва і споживання), призведе до краху людської цивілізації, на національному рівні не має реальної альтернативи.

Подальший розвиток ринкових механізмів, які дискредитували себе, залишається магістральним шляхом національного економічного розвитку і міжнародних економічних відносин. Попри всі декларації практично утверджується курс на збільшення розриву між рівнем життя багатої меншості і бідної більшості.

Перехід світової спільноти на модель сталого розвитку – процес складний і тривалий. Труднощі обумовлені, з одного боку, протиріччями сучасного розвитку глобальної системи (нерівністю Півдня і Півночі, конфліктами регіонального характеру тощо), які не дозволяють у необхідному обсягу реалізувати відповідну стратегію, а з іншого – динамізмом світових процесів, що ускладнює визначення тенденцій, які можуть принципово вплинути на ситуацію в світі в найближчому майбутньому.

Такі протиріччя постійно виливаються у військові конфлікти, загрози мирові і стабільності, в масові порушення прав людини, руйнацію навколишнього середовища, зростання злиднів тощо. Все це наочно ілюструє неефективність сучасної світової системи. Глобальні проблеми, вирішення яких – поза компетенцією національних урядів, все більше домінують у світових процесах. За таких умов традиційні політичні, інституційні та адміністративні системи неспроможні адекватно й ефективно реагувати на зміни ситуації в світі.

Неможливість керувати розвитком у глобальному масштабі за допомогою нинішніх інститутів та вирішувати за їх допомогою актуальні світові проблеми свідчить про протиріччя між необхідністю негайних рішень і демократичною процедурою, головна перевага якої – консенсус, а головна вада – повільність, особливо в міжнародних переговорах. В таких умовах важко ухвалити рішення, а ще складніше – його виконати. Ця ситуація обумовлює необхідність пошуку методів ефективного управління.

Глобальний характер багатьох проблем нібито потребує централізованого вирішення, однак це вступає у протиріччя з тенденцією децентралізації, регіональної автономії і більшої участі громадян у вирішенні питань, які їх безпосередньо стосуються. Складність у тому, як досягти гармонійного управління, яке б включало в себе одночасно кілька рівнів прийняття рішень. Для вирішення глобальних проблем необхідний глобальний форум, тоді як місцеві проблеми повинні вирішуватися на рівні міст або громад.

Дискусійність проблем управління збільшується через велику кількість "акторів": політичних партій, профспілок, неурядових організацій, а також груп усіх видів, у тому числі й неформальних. Управління вже не є монополією урядів. Його ефективність залежить від здатності лідерів вибірково включати в процес прийняття рішень нових "акторів", які стали учасниками і партнерами в управлінні.

Брак зрушень у бік сталого розвитку зумовлюється тим, що не вироблено відповідної комплексної політики на всіх рівнях світової спільноти, а також нездатністю всієї системи організації влади адаптуватися до нових умов. Концепція сталого розвитку, як проект збереження цивілізації, ставить перед людьми проблему переосмислення і трансформації структурних та інституційних основ існування.

Ідея сталого розвитку й досі лишається скоріш ідеологією, ніж завершеним теоретико-концептуальним напрацюванням. Її порівнюють з "філософським каменем". Звичайно, в історії наукової думки пошук філософського каменя був найсуттєвішим стимулом наукового та соціокультурного розвитку цивілізації, тому, можливо, хоча б у цьому сенсі феномен сталого розвитку зможе відіграти в майбутньому вирішальне значення.

Аби ідея сталого розвитку могла реалізуватися, треба провадити подальші ретельні дослідження різних її аспектів. Необхідно розробляти її теоретичні засади, а також стратегію і тактику впровадження на всіх рівнях функціонування суспільства, виходячи з основних тенденцій і протиріч сучасного розвитку.

Література: 1. "Sustainable Development: A Critical Review" by Lele, S. 1991. World Development vol. 19, # 6, pp. 607 – 621.

2. Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К.: Інтелсфера, 2001. – 312 с.

3. Кинг А., Шнайдер Р. Первая глобальная революция: Докл. Римского клуба. – М.: Прогресс, 1991. – 340 с.

4. Дрейер О. Н., Лось В. А. Экология и устойчивое развитие. Учебное пособие. М.: 1997. - 224 с.

5. Програма дій "Порядок денний на ХХІ століття" ("AGENDA 21"). Ухвалена конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Саміт "Планета Земля" 1992.) – Київ "Інтелсфера": 2000. - 359 с.

6. Урсул А. Д. Перспективы эволюции государства в модели устойчивого развития // Общественные науки и современность. - 1996. - №2. С. 134 – 144.

7. Писарев В. Д. Глобальная стратегия устойчивого развития: опасные тенденции и превентивные меры России. – М.: РАН. Ин-т США и Канады, 1999. – 51 с.

8. Carter N. The Politics of the Environment. Ideas, Activism, Policy. Copyright Cambridge University Press. Published November 2001. 382 p.


21.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!