Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Національні особливості політичної ситуації в сучасній Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Національні особливості політичної ситуації в сучасній Україні. Реферат

Етнічні фактори консолідації в умовах формування української політичної нації надзвичайно важливі в процесі побудови демократичного суспільства, в якому однаково забезпечуватимуться національні й культурні потреби усіх етнічних груп, долатиметься відчуженість як на рівні цих спільнот, так і на рівні особистому

Склад населення України – поліетнічний: на її теренах живуть представники 130 національностей. Найчисельніші, природно, українці. За переписом 2001 року вони складають 78% населення. На другій позиції – росіяни (17%). Але ці дані не зовсім точно відображають реальну етнополітичну ситуацію. Особливість її в тому, що в країні існує стереотип подвійної ідентичності.

Тобто національна належність особи далеко не завжди збігається з її мовною поведінкою та культурними орієнтаціями. Цей маргінальний стереотип виник внаслідок міграцій, міжнаціональних шлюбів тощо. Найбільш поширений він на Сході та Півдні, де українська мова ніколи не мала домінуючих позицій. Вплив російської культури тут завжди був визначальним. І не рахуватися з цією реальністю аж ніяк не можна.

В останні роки в етнічному складі населення України відбулися певні зміни. Вони обумовлені не тільки природним приростом етногруп, а й міграційними процесами, які розпочалися у зв’язку з спалахом міжетнічних конфліктів у багатьох регіонах колишнього СРСР. Міграція спричинила суттєве збільшення чисельності окремих етнічних спільнот, зокрема кримських татар, вірмен, молдаван, азербайджанців [1].

Оскільки спеціального механізму прийому біженців донедавна у нас не було вироблено, то дані про їх кількість мають лише оціночний характер. Спеціалісти вважають, що серед іммігрантів власне біженців було не менше 10%. Якщо з цим погодитися, то, починаючи з 1991 року, Україна прийняла близько 150 тисяч таких осіб. Те, що люди шукають притулку в Україні, свідчить про толерантність українського народу, демократичність нашої держави. Відтак біженці стали одним з елементів українського суспільства. Що, безперечно, впливає на міжетнічні стосунки в ньому. На жаль, не завжди позитивно.

Справа в тім, що міграція сама по собі ніби програмує конфлікти ситуаційного характеру. Їх причинами може бути як обмеженість життєресурсів на певних територіях, так і елементарна неприязнь, настороженість стосовно новоприбульців. Відтак процес міграції потребує державного врегулювання. Необхідно уважно враховувати проблеми мігрантів, зокрема забезпечувати їх права і свободи. Владні структури зобов’язані впорядковувати міграційні потоки, вживати заходів для подолання негативних наслідків неконтрольованої міграції тощо. Тільки за цих умов українська держава зможе трансформувати міграцію з негативного, як на сьогодні, явища в інструмент як інтелектуального, духовного, так і економічного збагачення суспільства.

Збройні конфлікти, військові дії між озброєними угрупуваннями в деяких колишніх республіках СРСР, образи на національному ґрунті, мовні проблеми та труднощі з отриманням громадянства змусили повернутися на батьківщину й багатьох українців. З 1990 по 2000 рік близько 100 тисяч таких людей повернулося на землю батьків. І цей процес триває [2].

У репатріантів теж виникає немало проблем. Головна з них – невизначеність правового і соціального статусу. Звернення репатріантів до центральних органів влади дають можливість зрозуміти, які ж соціальні конфлікти стали типовими.

Розподіл звернень репатріантів (за проблемами)

 

Зміст звернень

Кількість звернень (%)

1

Матеріальна і фінансова скрута

100%

2

Невизначеність правового і соціального статусу

69%

3

Морально-психологічні проблеми

60%

4

Отримання житла

36%

5

Образи на національному та побутому рівні

1,5% (!)

 

Як бачимо, в процесі інтеграції репатріантів в українське суспільство справді існує низка непростих соціально-економічних проблем. Водночас, незважаючи на складні соціальні умови, майже всі поверненці відзначають стабільність міжнаціональних відносин.

Розбалансувати на загал міцний суспільний організм України, на думку фахівців, може, зокрема, етнолінгвістична ситуація, що складалася протягом десятиліть і навіть століть. Досвід 1920 – 1930-х років дає приклад врегулювання взаємодії мов на рівні соціонормативної культури. Тогочасна держава підтримувала розвиток мов етнонаціональних груп через Відділ національних меншостей при Наркоматі внутрішніх справ та Центральну комісію у справах національних меншостей. Ці структури забезпечували функціонування шкіл з викладанням різними мовами, інституту судових перекладачів, а також видання газет, журналів тощо.

З часом діапазон цієї діяльності було кардинально звужено. Аспект етнополітики концентрувався переважно навколо проблеми підтримання певного співвідношення російської і української мов. До такої думки спонукає, зокрема, аналіз стану видавничої справи, викладання у вузах тощо. Майже до кінця 1980-х років в Україні не було шкіл чи навіть класів з викладанням мовами етнічних меншин, не кажучи вже про видання газет і книг.

Наприкінці 1980-х років в Україні з’явилась можливості нормалізувати етнолінгвістичну ситуацію – почали створюватися умови для формування багатомовного середовища. Рівноправність мов, як свідчить досвід країн, де такі проблеми розв’язуються ліпше, ніж у нас (Швеція, Фінляндія, Канада, США), забезпечується створенням для кожної мови реальної можливості виконувати функції збереження та передачі етнічної інформації.

Культурно-мовний аспект дуже важливий у низці складових національної тотожності. Державною, природно, має бути лише одна мова – українська. Але слід належно врахувати історичні особливості: в Україні існують дві впливові етнічні культури – українська і російська.

В процесі політизації етнічного відродження проявляються етнокультурні відмінності, особливо мовні, росіян та українців, і різні групи політичної еліти активно використовують їх у своїй боротьбі. Ситуація ускладнюється тим, що "мовна карта" активно розігрується і як засіб "прив’язки" України до Росії та регіонального розколу українського суспільства (зокрема так зване порушення прав російськомовних громадян). Ігнорувати таку ситуацію небезпечно.

До речі, американський політолог Ф. Фукуяма застерігав: "Якщо українці як і раніше визначатимуть права громадянства і свою політику в галузі освіти у тих толерантних термінах, які вони з самого початку обрали, користуючись для визначення національності територіальним принципом, що надає громадянські права всім, хто живе у межах України, тоді їхня країна зможе подолати всі проблеми. Якщо ж, навпаки, Україна робитиме наголос на мові або інших аспектах етнокультурних характеристик при визначенні громадянства чи інших прав громадян, я думаю, ця країна вибухне зсередини, оскільки росіяни та інші національні меншини вчинять бунт проти переважних прав етнічних українців" [3].

Національно-культурні орієнтації населення України та ступінь реалізації культурно-мовних потреб різних етногруп прояснюють соціологічні опитування. Згідно з ними, можливістю використовувати рідну мову задоволені 75% україномовних і 68,7% російськомовних респондентів. На запитання щодо державної політики стосовно російської мови в Україні тільки 10,2% респондентів висловилися за повне вилучення з офіційного спілкування.

Більшість (84%) підтримує підвищення статусу російської мови, в тому числі близько 50% вважають за доцільне надати їй статус другої державної або офіційної мови на території всієї країни. Наочно простежується регіональна різниця: на Заході – 34% прихильників вилучення російської мови з офіційного спілкування, на Сході – 2%.

Бажана державна політикастосовно російської мови (регіональний рівень) (%) [4]

 

Захід

Південь

Схід

Вилучити з офіційного спілкування

34,6

2,3

2,2

Надати статус офіційної в місцевостях, де цього бажає населення

39,8

25,4

29,5

Зробити офіційною або другою державною мовою у всій Україні

15,8

66,4

62,7

 

Якщо зважити на регіональний розподіл різних типів національної самоідентифікації і мовної орієнтації населення, то побачимо, що із Заходу на Схід частка "чистих українців" зменшується від 87% до 25% та одночасно зростає частка росіян – від 2,9% до 24,3%. Така ж ситуація і з вибором мови. Різниця тільки в тому, що на Сході та Півдні перевага віддається російській мові (відповідно – 85,8% і 69,1%). Якщо проводити мовний "вододіл", то вималюються дві групи регіонів: україномовна (Галичина, Волинь, Київщина, Поділля, Буковина – Закарпаття, Чернігівщина – Полтавщина) та російськомовна (Крим, Донбас, промислові області, Причорномор’я).

Вибір мови залежно від національної самоідентифікації

 

Українська

Російська

Українці

64,8

19,6

"Українороси"

11,9

70,5

Росіяни

3,5

88,8

 

Аналогічну картину дають відповіді на запитання про бажану політику щодо викладання російської мови в україномовних школах: за викладання російської мови як іноземної висловились 16,8% респондентів; в тому ж обсязі що й української – 47,2%.

Отже, поляризація думок з питань вибору як мови спілкування, так і державної мовної політики простежується одночасно в двох аспектах:

  • етнокультурному (між "українцями" і "росіянами");
  • регіональному (між Правобережжям та Лівобережжям).

При цьому регіональні розходження суттєвіші. Відтак вони можуть становити певну небезпеку для територіальної цілісності й стабільності багатонаціональної країни.

Слід зауважити, що в Україні створено всі умови для розвитку національної освіти та культури російськомовного населення [5].

Розподіл денних загальноосвітніх навчально-виховних закладів і учнів у них за мовою навчання  (на початок навчального року, у% до загальної кількості)

 

Кількість шкіл з українською або російською мовою викладання

Кількістьучнів, які
навчаються українською
або російською мовою

 

українською

російською

українською

російською

1990/91

74.5

20.7

47.9

51.4

1991/92

74.3

19

49.3

50

1992/93

73.9

19

51.4

47.8

1993/94

73.8

13.8

54.3

44.9

1994/95

74

13.9

56.5

42.7

2000 р.

76.9

11.3

-

-

2003 р.

80

11

60

40

 

Здобуття Україною незалежності не стало завадою для широкого вжитку російської мови в країні. Вона й нині домінує в більшості навчальних закладів та різних установ. Кадри русистів-філологів готуються в 11 університетах та 20 педагогічних вишах. Більше половини тиражів книг в Україні видається російською.

Ще одна гідна уваги обставина. За результатами соціологічних досліджень професора В. Хмелька, українцями себе вважає 57% дорослого населення, росіянами – 2%, 22 – 26% вважають себе одночасно і українцями, і росіянами. До того ж серед тих, хто вважає себе українцями, близько 36% – російськомовні.

Загалом в Україні спілкуються українською мовою 44 – 47% громадян, а решта – переважно російською. Найвищий рівень мовної асиміляції спостерігається, особливо в міському середовищі, на Луганщині, в Криму, на Півдні, в середньому Подніпров’ї. Тут сфера застосування української мови обмежується переважно родиною. Багаторічна політика в системі освіти призвела до того, що навчання українською мовою в загальноосвітніх школах склало 8,4%. Абсолютна більшість українців (85%) вільно володіє як рідною, так і російською мовою, а серед росіян тільки 30,8% вільно володіє українською. Відтак існує нерівноправність умов для мовного спілкування контактуючих етносів.

В останні роки спостерігається помітний поступ у зміні етнолінгвістичної ситуації. Безумовно, це тільки початок шляху до виправлення деформації. Мовна ситуація з часом має змінитися. Однак процес повернення українській етнічності гідного місця в суспільному житті не мусить бути механічною заміною російської ментальності українською (тут ніякі законодавчі акти не зарадять). Так само неефективна проста заміна уроків російської мови уроками української, ліквідація кафедр російської мови у вищих навчальних закладах тощо. Такі заходи не сприяють стабілізації стосунків двох найчисельніших етносів України.

Завдання державного регулювання мовного процесу полягає в тому, щоб вдовольнити природні запити етносів у тій чи іншій мові. Наведені вище статистичні дані аж ніяк не варто пов’язувати з ущемленням прав російської етнічної меншини, вважати її дискримінованою за мовною ознакою. Держава має дбати про досягнення консенсусу в мовному питанні. Варіантів може бути кілька:

  • індивідуальна українська одномовність усіх громадян;
  • індивідуальна двомовність, коли кожний громадянин вільно володіє і українською, і російською мовою;
  • регіонально-груповий мовний розкол, закріплення панівного становища однієї мови в тому чи іншому регіоні (як це було в умовах імперії).

Зрозуміло, що найкраще забезпечує згуртованість нації другий варіант: полегшуються міжрегіональні, міжособові контакти, а також формування єдиного українського інформаційного простору. Чинний закон про мови, хоча й ґрунтується на ідеї однієї державної мови, фактично сприяє реалізації другого варіанту. А це дає можливість уникати конфліктів на лінгвістичному ґрунті. Раціональне вирішення мовного конфлікту можливе при чіткій градації проблем росіян та російськомовних представників інших етносів.

У 1990-х роках етнополітична ситуація в Україні помітно відрізнялася від ситуації в більшості пострадянських держав. Утвердженню в Україні атмосфери національної толерантності і злагоди сприяли "нульовий" варіант громадянства, демократичний закон про національні меншини. Але, як свідчить світовий досвід, поліетнічність соціуму, попри все, породжує нові непрості проблеми. Це, безперечно, стосується й України.

В основному склад населення нашої країни, в результаті тривалого історичного процесу, сформувався на межі ХІХ – ХХ століть. Треба завважити, що динаміку його обумовили, зокрема, такі суттєві моменти, як природний рух населення, міграції, етнічні процеси (асиміляція, консолідація).

В усіх областях українці (за винятком АР Крим, де їхня питома вага становить 24%) складають більшість населення. Найбільше українців (від 85 до 97%) живе у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Івано-Франківській, Рівненській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській та Чернігівській областях. Найменше – в Донецькій (57%), Луганській (58%), Одеській (62%) [6].

Політизація процесів національного відродження титульного етносу спричинила певні негативні наслідки, особливо на тлі гострої економічної і політичної кризи. По-перше, виразно позначилась складна внутрішня структура самого українського етносу, регіональна різниця між населенням тих частин України, що раніше входили до складу Російської імперії, і тих, що перебували під владою Австро-Угорщини, а згодом Польщі. Регіональні етнопсихологічні та етнокультурні особливості українців активно використовувалися в боротьбі різних груп політичної еліти.

Що й призвело до певного розмежування західних і південних та східних регіонів. По-друге, ці обставини підштовхнули представників окремих українських субетносів на шлях самоідентифікації на етнічному ґрунті та спроб національно-територіального відособлення. По-третє, загострилася боротьба (в рамках української суспільно-політичної думки) серед основних політичних течій щодо ролі українського етносу, характеру його взаємовідносин з меншинами.

Росіяни проживають також в усіх областях України, але найбільше їх в Криму, а також в Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій і Дніпропетровській областях (відповідно 39, 38, 26, 25, 18%) [6]. Частина з них болісно сприйняла введення вивчення української мови у вузах та школах, українізацію культурної і ділової сфер. Це пояснюється скоріш психологічними факторами. Багатьом українським росіянам важко змиритися з роллю національної меншини. А деякі дії українських націонал-романтиків не тільки сприяють такому розумінню ситуації, але й налаштовують частину російського населення проти української державності.

Соціологічні опитування свідчать, що серед росіян удвічі більше, ніж серед українців, людей, які не бачать майбутнього України як незалежної держави, а також удвічі більше прихильників відродження СРСР. Так, ще у грудні 1994 року Конгрес російських громад намагався підштовхнути проросійські сили в Україні до ініціювання референдуму щодо відновлення СРСР. Диригенти цієї акції враховували, по-перше, що в східних та південно-східних регіонах проросійські сили досить потужні.

По-друге, ці регіони економічно більше прив’язані до Росії і найбільше потерпіли від розриву економічних зв’язків з нею. По-третє, Україна й досі лишається під впливом інформаційного простору Росії. А від "соціального самопочуття" росіян та їхньої позиції залежить чимало в українському політичному організмі. Хоч незалежна Україна не допустила дискримінації за етнічними ознаками, все ж значна частина росіян відчуває певний дискомфорт у зв’язку із зруйнуванням звичних зв’язків між колишніми радянськими республіками, різким зниженням життєвого рівня, погіршенням соціально-економічної ситуації в Україні і нестабільністю україно-російських відносин.

Відтак ймовірні конфліктні ситуації за участю російської етногрупи можуть становити серйозну загрозу стабільності української держави. Досвід перших років незалежності демонструє, що дії владних структур, які зачіпають інтереси росіян, одразу ж підвищують соціальну напругу. Але, виходячи з культурно-мовної близості й тісних історичних зв’язків двох народів, етнічний конфлікт між росіянами та українцями, на нашу думку, маловірогідний. Водночас вплив зовнішньополітичних факторів (північний сусід) може стимулювати загострення відносин між українською і російською громадами України.

У підсумку слід зазначити, що поліетнічність в Україні має двояке виявлення.

  • Існують території з групами компактного проживання етнічних меншин, які або домінують у них (росіяни в Криму, румуни та угорці в окремих районах Буковини й Закарпаття), або не домінують (кримські татари та німці в Криму).
  • Майже всі регіони України є поліетнічними. Наймозаїчніші – Південь і Схід (Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Луганська, Донецька області).

В окремих регіонах зміцнюється тенденція до територіальної дезінтеграції. Її ознаки:

  • значна активізація на окремих територіях (Крим, Закарпаття, Чернівецька область) політичних сил, схильних до сепаратизму;
  • загострення протистояння релігійних конфесій;
  • посилення деструктивного впливу на міжрегіональні відносини штучно загостреного мовного питання;
  • нерівномірність політичного розвитку територій, що породжує міжрегіональні протиріччя на основі диференційованого ставлення громадян до подій в Україні та її офіційної політики.

За етнокультурними особливостями населення України досить чітко поділяється на центральний, західний і південно-східний регіони. Якщо абсолютна більшість українців західного регіону україномовна, то більшість українського населення південно-східного регіону – російськомовна. Однак мовна поведінка є лише найпомітнішим "поверхневим" чинником етнічного розмежування.

Глибинніше розмежування проявляється в різній оцінці явищ минулого, в різних поглядах на майбутнє України, в різній політичній орієнтації. Подальший розвиток цих тенденцій небезпечний переростанням етнокультурних відмінностей між регіонами в їх територіально-політичне розмежування.

Зарубіжний досвід свідчить, що за екстремальних умов (погіршення економічного становища, воєнні дії, зростання безробіття тощо) у стосунках між представниками різних етнонаціональних груп суттєву роль відіграє "етнічна конкуренція", яка часто переростає в "етнічний антагонізм". Це може призводити до поглиблення напруженості у відносинах між етногрупами, викликати протистояння.

Оскільки економічна, соціальна й політична ситуація в Україні далека від стабільності, то не слід ігнорувати можливість появи в майбутньому "етнічного антагонізму" в суспільних процесах. Наголошуємо: йдеться не про неминучість, а тільки про можливість. Однак зважати на неї необхідно. А отже треба виробити систему політичних заходів для запобігання можливих антагонізмів. Справа ця дуже не проста. Що, до речі, засвідчують дослідження вчених інших країн, наприклад, Канади й США. Складність у тому, що етнонаціональна ситуація в поліетнічних країнах постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.

Що видається актуальним у цьому контексті? Хоча в Україні не трапилося жодного відкритого конфлікту, проте джерела напруженості в різних регіонах виникають, і причини цього явища різні. Наприклад, проблема переселення та адаптації кримських татар, занепокоєність у регіонах з так званим російськомовним населенням щодо наслідків можливої "українізації України", проблема закарпатських русинів тощо.

Аби одержати чітку картину складних та суперечливих національних відносин і визначити особливості й закономірності формування культури стосунків представників різних етнічних груп, не досить оперувати якоюсь частковою інформацією. Широкий аналіз потребує застосування специфічних засобів, які допомогли б оцінити загальну національну толерантність.

Одним з таких засобів є шкала "соціальної відстані", розроблена Богардусом (1959 р.). Вона дозволяє виміряти соціальні установки особи стосовно її ставлення до представників інших етногруп та визначити певну психологічну готовність до наближення чи, навпаки, віддалення від представників інших національностей незалежно від їх особистісних якостей і цінностей. Аналіз розподілу національностей за шкалою соціальної відстані за критерієм толерантності дозволяє дійти висновку щодо існування тенденції певної східнослов’янської ізоляції: українці, білоруси, росіяни, поляки мають рейтинг "4" за цією шкалою. Це засвідчує якщо не високу толерантність, то, принаймні, її позитивну оцінку.

Кілька рейтингів (кримські татари, грузини, араби, цигани) в оцінці населення України перевищують "5". Це означає, що представники цих етнічних груп у масовій свідомості не визнаються постійними жителями України. На нашу думку, можна зробити припущення, що основною причиною цього є те, що у свідомості населення України вони пов’язуються із загрозою етнічних конфліктів.

Отже, страх перед етнічними конфліктами, з нашої точки зору, не є ані результатом якихось подій, що виникли у реальній ситуації, ані результатом сталення до окремих етнічних груп. На нашу думку, він викликаний загальною настороженістю як однією з основних психологічних характеристик населення України. Така настороженість та упередженість дозволяють зберігати мирну ситуацію. Однак формування та зміцнення стану національного ізоляціонізму – явище безперспективне з точки зору розвитку економічно сильної цивілізованої держави.

Для України в цілому характерна міжетнічна толерантність. Тим часом низка соціально-економічних і політичних чинників опосередковано генерує етнічну недовіру і нетерпимість. Серйозні проблеми етносоціального розвитку спостерігаються практично у всіх етнічних категорій. А тому ситуація вимагає перегляду підходів у державній етнонаціональній політиці, які не виправдовують себе за умов, коли етнічні спільноти вже не задовольняються декларативними правами, а вимагають забезпечити умови для реалізації їх специфічних інтересів.

У зв’язку з цим етнополітика української держави щодо етнічних меншин, на нашу думку, повинна враховувати кілька важливих моментів.

  • Представники інших, крім українського, етносів складають близько 14 мільйонів чоловік. А це значний економічний потенціал.
  • Сьогодні всі етноси, як і українці, переживають етнічний ренесанс, щоправда із своїми особливостями.
  • В Україні в 1920 – 1930-і роки був досвід задоволення запитів населення, пов’язаних з їхнім етнічним походженням.
  • Більшість етнічних меншин України є частиною етносів, ядро яких – за межами України і які мають однойменні етнополітичні організми (держави).

Етнічний ренесанс різних етносів характеризується двома особливостями, які необхідно враховувати в етнополітиці. На цей процес впливає перебіг етнополітичного ренесансу українців та становлення тих незалежних держав, у рамках яких перебуває ядро відповідного етносу. Прагнучи до задоволення потреб, породжених у ході українського ренесансу, українська держава має координувати свої зусилля з етнополітикою держав, для яких етнічні меншини є своєрідною діаспорою.

Йдеться передусім про створення можливостей для вільного обміну людьми й інформацією з представниками свого етносу за межами України. За цих умов інтеграція в українське середовище може відбуватися без конфліктів, що засвідчуватиме високий рівень демократії в нашій країні.

При цьому слід мати на увазі, що на хвилі етнічного ренесансу може виникати "етнічний націоналізм", і лідери, які його сповідують, нерідко виступають за створення територіальних автономій, а інколи й за відокремлення. Тут важливо не ототожнювати прагнення здобути умови для всебічного етнокультурного розвитку з нагнітанням політичної істерії.

До речі, поліетнічність усіх регіонів України дає підстави для вибору однієї з двох можливостей найповнішого задоволення потреб етнічних меншин – за територіальним і за персональним принципом. Певні натяки на реалізацію такої моделі політики останнім часом можна помітити в нашому суспільно-політичному житті. У цьому зв’язку можна згадати ухвалення парламентом закону про національні меншини.

Етнічні фактори консолідації в умовах формування української політичної нації надзвичайно важливі в процесі побудови демократичного суспільства, в якому однаково забезпечуватимуться національні й культурні потреби усіх етнічних груп, долатиметься відчуженість як на рівні цих спільнот, так і на рівні особистому.

Головними етнічними факторами консолідації українського поліетнічного суспільства можна вважати такі: формування української політичної нації; спільність соціально-етнічних інтересів української нації та інтересів інших етносів у побудові незалежної держави; розвиток мов, культур етнічних груп; єдність українського й російського компонентів в етнічній структурі України та забезпечення добробуту етногруп; створення концепції етнічної злагоди; розвиток етнічної ідентифікації і самоідентифікації, єдність соціального та етнічного в національному.

Виходячи з поліетнічності населення, враховуючи традиції мирного співжиття на своїй території різних в етнічному, культурному, мовному відношенні груп, Україна взяла курс на формування багатокультурного суспільства. Національна ідентичність його членів базується не на етнічній належності, а на засадах територіального патріотизму та етнічного плюралізму.

Література

  1. Мукомель В. Демографические последствия этнических и региональных конфликтов // Социологические исследования. – 1999. - №6. – С. 69.
  2. Брайчевська О. Репатріанти в Україні: шляхи інтеграції // Проблеми міграції. – 1999. - № 3. – С. 34.
  3. Фукуяма Ф. Комментарий к ессе Г. Нодия "Национализм и демократия" // Дружба народов. – 1994. - №5. – С. 123.
  4. За даними соціологічного опитування з мовних проблем. – Київський центр політичних досліджень. – 2002 р.
  5. Урядовий кур’єр. – 2000. – 15 серпня.
  6. Урядовий кур’єр. – 2002. – 28 грудня.


19.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!