Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Методологічний контекст політичного лідерства на пострадянському просторі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Методологічний контекст політичного лідерства на пострадянському просторі. Реферат

В державах на пострадянському просторі спостерігається тенденція утвердження авторитарних режимів і відповідних політичних лідерів. Політична історія свідчить, що лише за умов демократичного суспільно-політичного устрою відкривається можливість формування політичних лідерів, які в основу своєї діяльності кладуть демократичні цінності

Лідерство є скрізь, де є влада і організація. Слово "лідер" у перекладі з англійської (leader) означає провідник, керівник [1]. У цьому значенні воно віддавна знайоме всім народам.

Проблема політичного лідерства, як і елітарна теорія, має давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Давньогрецькі мислителі помітили, що там, де складається будь-яка спільнота, неминуче з’являються й лідери - найдосвідченіші, найсильніші та найсміливіші люди, які дістають підтримку, визнання своїх співплемінників, громадян.

Різні концепції політичного лідерства свого часу обґрунтовували мислителі Нового і Новітнього часу. В трактуванні Н. Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) політичний лідер - це правитель, який об’єднує і репрезентує все суспільство і використовує будь-які засоби для підтримання суспільного порядку і збереження свого панування. Т. Карлайль (1795 – 1881 рр.) розглядав історію як результат творчості видатних особистостей.

Лідер, біологічний тип людини, надлюдина, не обмежена нормами моралі, політичними цінностями, - таким мислився політичний лідер Ф. Ніцше (1844 – 1900 рр.). Політичний лідер має віддзеркалювати інтереси і волю робітничого класу - сутність концепції К. Маркса і Ф. Енгельса. У В. Леніна читаємо: маси діляться на класи, класами зазвичай керують політичні партії, політичні партії управляються більш чи менш стійкими групами найавторитетніших, найвпливовіших, найдосвідченіших осіб, яких обирають на відповідальні посади і називають вождями.

У методологічному контексті застосування системи принципів і засобів побудови політичної теорії виходимо з того, що політичне лідерство являє собою пріоритетний і легітимний вплив однієї або кількох осіб, які посідають владні позиції, на все суспільство, організацію чи групу [2]. В структурі лідерства, як правило, виокремлюють три головні компоненти: індивідуальні риси лідера; ресурси або засоби, якими він володіє; ситуацію, в якій він діє і яка на нього впливає.

Внутрішнє потенційне багатство політичного лідерства відбивається в його типології. Однією з найпоширеніших є типологія М. Вебера, що ґрунтується на типах суспільного правління:

  • традиційне лідерство, засноване на звичаї, традиції, вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди;
  • раціонально-легальне, яке передбачає наявність лідерів, обраних демократичним шляхом;
  • харизматичне, засноване на вірі мас в особливий "дар благодаті", видатні риси та здатність певної людини до правління.

Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняються типи лідерів: диктаторський, за якого лідер прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання; автократичний, за якого лідер повинен мати високо професійні та особисті якості; демократичний, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань.

Важливим методологічним зрізом є виокремлення формального і неформального аспектів політичного лідерства. Якщо формальне лідерство являє собою пріоритетний вплив відповідної особи на членів організації, закріплений у її нормах і правилах і ґрунтується на становищі в суспільній ієрархії, місці та рольових структурах, то, на противагу формальному, неформальне лідерство характеризує суб’єктивну здібність, готовність і уміння виконувати роль лідера, а також визнання за ним права на керівництво з боку членів групи (суспільства). Це право ґрунтується на авторитеті, набутому в результаті володіння відповідними особистими якостями.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому пострадянському просторі. При цьому спостерігаються як загальні риси в розвитку і становленні політичних структур незалежних держав, так і особливі, обумовлені історією, культурними традиціями, національним самоутвердженням народів. (Див. про це докладніше: Ф. Рудич. Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе // Політичний менеджмент. - 2006. - №2. - С. 3 - 18.)

У цьому контексті корисно хоча б побіжно проаналізувати місце і роль політичних лідерів у змінах, які спостерігаються в країнах на пострадянському просторі в політичній, економічній, соціальній сферах, виявлення спільних рис та відмінностей в їх типології і діяльності у порівнянні з тим, як відбувається цей процес в Україні.

Феномен політичного лідерства прагнуть пояснити численні теорії. Серед них теорія рис, яка обґрунтовує необхідність певних рис лідерства, ситуаційна та психологічна концепції тощо. Сукупність різних концепцій дозволяє побачити багатоманітні сторони політичного лідерства, проте ще не дає цілісної картини.

Продуктивним методом політичної науки, який дозволяє вирішити це завдання, здійснити комплексне дослідження лідерства, є інтерактивний аналіз. Цей метод враховує такі головні фактори лідерства: риси лідера; завдання, які він покликаний виконувати; його послідовників, систему їх взаємодії; механізм взаємовідносин лідера та його оточення.

В Україні, Росії, Білорусі і Молдові трансформація владних структур відбувається складно, суперечливо. Політичні структури, сформовані в цих країнах, за наявності певних відмінностей, мають виразні риси авторитарних режимів і навіть, як у Білорусі, авторитарно-тоталітарного режиму, що визначає характер методів управління. Політичні лідери Росії і Білорусі спираються на адміністративний ресурс або, при необхідності, можуть продемонструвати його. Роль політичних партій, громадських об’єднань, інститутів громадянського суспільства не є визначною.

Росія. У березні 2000 року президентом Російської Федерації замість Б. Єльцина, який подав у відставку, було обрано В. Путіна. 14 березня 2004 року його обрано на другий термін.

Соціологічні дослідження підтверджують, що близько 70% опитаних вважають, що Росії потрібна сильна особистість, яка зуміє навести порядок у країні, що в історичній ретроспективі епоха Б. Єльцина принесла Росії більше поганого, ніж позитивного, і що порядок для Росії важливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пишається переважна більшість опитаних, – це епоха Петра І. Триста років тому Петро І заснував Санкт-Петербург, місто, в якому народився В. Путін. У кабінеті російського президента висить портрет цього царя. Прихильники президента жартують, що обидві ці особи з команди "пітерських".

Громадяни Росії бачать у В. Путіні "сильну руку", а політика "сильної руки", спрямована на зміцнення Росії у всіх сферах, має у них непересічну цінність [3]. Як для англійської королеви немає нічого важливішого за вічні інтереси Англії, так і для В. Путіна головне – національні інтереси Росії.

10 травня 2006 року президент Росії звернувся з черговим посланням до Федеральних Зборів країни [4]. Головна особливість таких послань - це їх конкретність і послідовність. Починаючи із загального бачення непривабливої ситуації в Росії і визначення пріоритетів власного президентства (головне в посланні за 2000 рік), В. Путін із року в рік рухається в одному напрямі – через створення і реалізацію зрозумілих усім національних проектів в соціальній сфері і поступовому нарощуванні обсягів економічного розвитку.

В результаті Росія повинна всебічно зміцнитися й посісти відповідне місце у системі світових координат. Нові завдання, викладені в цьогорічному посланні: поліпшення демографічної ситуації в країні, зміцнення і розвиток збройних сил з метою підвищення обороноздатності країни. Російський президент прагне перетворити країну в потужну централізовану державу, з якою б рахувалися у всьому цивілізованому світі.

Серед невирішених проблем – нестабільна ситуація в Чечні, загострення відносин з Україною, Молдовою і Грузією. Всередині Росії та й за її межами – неоднозначне ставлення до засад "керованої демократії".

Білорусь. У березні 1994 року прийнято нову Конституцію Республіки Білорусь, згідно з якою було сформовано владні органи, обрано президентом країни О. Лукашенка. У листопаді 1996 року на референдумі затверджено нову редакцію Конституцію Білорусі. В результаті створено передумови для концентрації усієї влади в руках президента і перетворення парламенту, конституційного суду, місцевих органів самоврядування на суто декоративні інституції. "У Європі, по суті, з’явився свій Фідель Кастро, такий же безкомпромісний, а також політично невмирущий" [5].

На президентських виборах 19 березня 2006 року, за офіційними даними, О. Лукашенко (обирався на цю посаду втретє) отримав переконливу перемогу: за нього проголосувало 83% виборців, тоді як його основний суперник О. Мілінкевич набрав тільки 6%. Майже тижневий протест опозиції, яка не визнала підсумків виборів, закінчився знесенням наметового містечка на центральному майдані міста і арештом до тисячі учасників протесту, в тому числі й лідерів опозиції.

Європейський Союз і США визнали вибори недійсними і оголосили санкції проти білоруського керівництва.

Проте неупереджений аналіз показує, що більшість білорусів проголосувала не стільки особисто за О. Лукашенка (хоча він і імпонує їм як глава держави своєю безкомпромісністю у захисті незалежності країни), скільки за пакт з владою, яка дозволяє їм відносно пристойно – за їх міркуваннями – жити. "Вони самі розберуться із своїм начальством. Допомагати їм і опозиції слід лише тією мірою, якою вони самі цього побажають. Потреби в місіонерстві немає жодної. І тим більше немає потреби у війні під знаменами демократизації" [6].

Україна і Молдова останнім часом, після обрання главами держав В. Ющенка і В. Вороніна (до речі, Молдова – єдина країна, в якій президентом обрано лідера діючої компартії), прагнуть втілювати демократичні засади в управління суспільством. Україна бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте ця проблема є однією з непростих.

В основі моделі суспільного устрою незалежних держав Центральної Азії, які постали на пострадянському просторі, - збереження давніх і племінних традицій та поєднання їх із сучасними реаліями. До прикладу: президент Казахстану Н. Назарбаєв, вперше обраний 1 грудня 1990 року, втретє переобраний 3 грудня 2005 року; пройшов шлях до влади через посаду першого секретаря ЦК Компартії Казахстану; він виходець із старшого жузу, тобто племені, що вирощує еліту. Він єдиний із глав держав СНД наважився перенести столицю з Алма-Ати в Астану, перетворивши це місто на сучасний європейський мегаполіс.

В центральноазійських країнах простежується своєрідна тенденція становлення авторитарних режимів. Перевагу віддано президентським республікам, які очолили визнані діячі центральноазійського регіону: Н. Назарбаєв – у Казахстані, І. Карімов - в Узбекистані, С. Ніязов (туркменбаші - батько всіх туркмен) - в Туркменістані, А. Акаєв - в Киргизстані (на початку 2005 року в результаті фальсифікації парламентських виборів був вимушений піти у відставку, вважався одним із демократичних лідерів у цьому регіоні; президентом Киргизстану став К. Бакієв), Е. Рахмонов - в Таджикистані.

Одним із найжорстокіших в Центральній Азії вважається режим І. Карімова. 1991 року І. Карімов так відповів депутатам парламенту на звинувачення його в диктаторських замашках: "У нашій республіці може бути або демократія, або порядок". І обрав порядок. Основна заповідь президента: "На Сході владу не ділять" [7]. Узбецьким Петром І назвала І. Карімова казахська преса. Трагічні події в Андижані 13 - 15 травня 2005 року – переконливий тому приклад.

Озброєні заколотники захопили тюрму, звільнили ув’язнених, а потім захопили міську держадміністрацію. Влада оголосила заколотників релігійними екстремістами. Заколот було придушено збройно, з численними людськими жертвами. Європейський Союз запровадив санкції проти Узбекистану, які підтримали й США. У відповідь Узбекистан висунув до США вимогу залишити до кінця року військову базу, розташовану на його території [8].

Що стосується держав Закавказзя, то їх влада, політичні лідери постійно відчувають тиск міжнаціональних конфліктів. В колишніх республіках Закавказзя такі конфлікти не вщухають: Нагорно-Карабахський, в якому задіяні Вірменія і Азербайрджан, відокремлення Абхазії від Грузії. Ні президенти, ні парламенти, ні уряди не змогли запобігти громадянській війні. При цьому кожна країна визначає свій, лише їй притаманний шлях розвитку: якщо Грузія та Азербайджан прагнуть дистанціюватися від Росії (Грузія здійснює це особливо наполегливо після відставки Е. Шеварднадзе і обрання президентом М. Саакашвілі; йдеться навіть про вихід цієї країни з СНД), то Вірменія послідовно дотримується проросійської орієнтації.

Найвпевненіше шляхом незалежності пішли країни Балтії — Литва, Латвія і Естонія. Тут за основу суспільно-політичного устрою обрано західноєвропейську модель з розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація. Владні структури цих країн успішно втілюють демократичні методи управління. Цьому сприяє і те, що главами цих держав є збагачені європейським і вітчизняним досвідом політики, які отримали беззастережну підтримку своїх громадян.

На початку 1998 року президентом Литви обрано, а 29 червня 2004 року переобрано 76-річного В. Адамкуса — людину, яка сорок років прожила у західному світі, має незаангажоване уявлення про свободу і, головне, добре знає правила гри, що існують у цивілізованому світі. Громадяни Литви вперше на пострадянському просторі обрали главою держави емігранта.

17 червня 1999 року Сейм Латвії 52 голосами із 100 обрав новим Президентом країни В. Віке-Фрейбергу. У минулому професор психології Монреальського університету, 61-річна В. Віке-Фрейберга залишила Канаду і очолила Інститут Латвії. У червні 2003 року її обрано на другий чотирирічний президентський термін. В. Віке-Фрейберга користується високою довірою населення (рейтинг популярності сягає 80%).

Президентом Естонії 21 вересня 2001 року став 74-річний А. Рюйтель, який з 1983 по 1998 рік очолював естонський парламент.

Підкреслимо: найбільш послідовну і зважену політику незалежності від Росії, не доводячи взаємовідносини до конфліктних, проводять країни Балтії. Їх політичні лідери чітко орієнтуються на входження (що і було здійснено 2004 року) в Європейський Союз і Північноатлантичний альянс.

Втім, поряд із досягненнями останнього десятиліття, розвиток країн Балтії має і певні ризики. Серед них – надзвичайна залежність їх економіки від іноземного капіталу, а відтак і від зарубіжної економіки. Другий ризик – економічні і політичні наслідки приєднання до ЄС. Якщо до розширення ЄС ринки Латвії, Литви, Естонії були привабливими для європейських інвестицій, то після включення їх до ЄС, уніфікації податків, цін і соціальних витрат, місце на ринках регіону можуть зайняти "неуніфіковані" Росія, Україна, Білорусь і решта сусідів. Третій ризик – поляризація громадянських суспільств за національною ознакою та ескалація політичних і етнополітичних конфліктів, що негативно впливає на динамічний розвиток Латвії, Литви і Естонії.

Досвід країн на пострадянському просторі (Україна не виняток) свідчить, що політика в них страждає на численні "дитячі хвороби", серед яких, насамперед, неадекватність наявної еліти та її політичних лідерів зрослим вимогам часу і потребам суспільства.

Політична історія України останніх п’ятнадцяти років – це, серед іншого, і непроста історія трьох президентів, дванадцяти урядів, становлення політичних лідерів та політичної еліти, реформування владної системи, інститутів правової держави і громадянського суспільства.

Відійшли в історію президенти і перший – Л. Кравчук, і другий – Л. Кучма. Останній залишив авторитарну модель суспільно-політичного устрою, пограбовану кланово-сімейним оточенням (і не тільки!) країну, що посіла у світі одне з перших місць серед найбільш корумпованих держав. Задля справедливості: за президентства Л. Кучми відбулася стабілізація економіки, помітно підвищилися темпи економічного зростання, вдалося не допустити серйозних етнічних і локальних конфліктів.

Вибори третього Президента України в грудні 2004 року у суспільній свідомості пов’язуються з визначенням нової перспективи розвитку держави, нової якості як держави, так і суспільства. Після цих виборів спостерігаються суттєві зміни в масовій свідомості. Найпомітніше зростання демократичних настроїв на початку 2005 року зафіксовано за такими показниками, як довіра Президентові, уряду, Верховній Раді, партії і партійним лідерам; усвідомлення власної політичної ефективності - впевненості, що й "прості" громадяни можуть впливати на політичні процеси в країні; підвищення соціального оптимізму - очікування і впевненість у тому, що ситуація в країні поліпшиться.

Однак не минуло й року, як тенденція переваги соціального песимізму повернулась на висхідні позиції, зросла кількість людей, у яких переважають відчуття тривоги, розгубленості, безвиході, недовіра і розчарування у владних структурах, конкретних політичних лідерах. Насамперед це стосується Президента, а також уряду і Верховної Ради. Помітно посилились негативні зворотні тенденції, зокрема такі, як антиринкові настрої, послаблення західних геополітичних тенденцій, прагнення України до вступу в Північноатлантичний альянс, збільшення питомої ваги прихильників ідеї приєднання України до союзу Росії і Білорусі.

Н. Паніна, доктор соціологічних наук, головний науковий співробітник Інституту соціології Національної академії наук України: "Аналізуючи в цілому причини в’янення демократичних паростків масової свідомості, простіше списати все на розчарування в лідерах "помаранчевої революції". Проте корені такої динаміки масових настроїв лежать значно глибше. Від часу проголошення незалежності населення України вимушено проживає в умовах соціальної аномії, яка характеризується браком в суспільстві ціннісно-нормативної бази соціальної консолідації. Стара ціннісно-нормативна база, яка консолідувала тоталітарне суспільство, зруйнована, а нової, заснованої на демократичних цінностях, так і не було сформовано" [9].

Громадяни України, як свідчать результати соціологічних досліджень, бажають бачити на посаді Президента своєї країни визнаного лідера загальнонаціонального масштабу, раціонального політика, який, очоливши державу, впевнено завершив би економічні реформи, рішуче поборов бідність, безробіття, викорінив злочинність, корупцію, клановість. До останнього часу цього не відбулося [10].

Традиціоналістська, скоріше – патернаціналістська орієнтація глави держави, захоплення архаїчною старовиною, молебні і богослужіння на вищому державному рівні, спроби запровадити релігійні догмати в державну систему освіти, "трайбалізм" (кумівство) як основний принцип підбору кадрів при формуванні владних структур в суспільстві сприймаються неоднозначно.

При цьому демократичні декларації в устах нової влади носять риторичний характер, а не свідчать про реальне прагнення орієнтуватись на демократичні норми соціального життя і власним прикладом демонструвати зразки поведінки, які б відповідали неархаїчним, а сучасним демократичним цінностям, таким як верховенство права і рівність всіх перед законом, повага до прав і інтересів кожного громадянина, соціальна солідарність, громадянська активність.

Водночас стає очевидним, що битву в економіці влада програла: погіршується інвестиційний клімат, зростає загроза інфляції, несвоєчасної виплати зарплат, пенсій. Не відбулося реальної структуризації влади: бізнес не відокремлений від влади, з’явилися ознаки зародження нових олігархічних груп і їх змички зі старими кланами. І головне. Нова влада виявилась непрофесійною та безвідповідальною. Війна команди переможців на два фронти (з опозицією та між собою) закінчилась фарсом. Через сім місяців після призначення Президент відправив у відставку уряд Ю. Тимошенко, а на початку 2006 року парламент проголосував за відставку Ю. Єханурова.

Нові й досить складні завдання постали перед владною елітою після виборів (березень 2006 року) народних депутатів України. В умовах, коли жодна з партій не отримала абсолютної більшості в парламенті, майже напевно буде тривалий період невизначеності, коли лідери політичних сил, які увійшли до законодавчого органу, мають сформувати парламентську коаліцію і дієздатний уряд. Новий уряд повинен стати місцем для скоординованої чіткої роботи, а не плацдармом для боротьби за владу.

На цьому етапі Президент України повинен спрямувати зусилля політичної і бізнесової еліти на забезпечення розвитку вітчизняного підприємництва, ефективне використання наукового і виробничого потенціалу, підвищення добробуту громадян, входження нашої держави до європейських та євроатлантичних структур, налагодження взаємовигідних і дружніх стосунків з Росією. Амбітність, нестримне прагнення до влади і віра в месіанське покликання мають бути підкріплені у глави держави необхідною для цього виваженістю, толерантністю, компетентністю і політичною волею, талантом державного діяча, який уміє мислити і діяти системно.

Проте констатуємо: аргументована програма соціально-економічного розвитку країни хоча б на найближчий період, а тим паче стратегія на тривалу перспективу ні Президентом, ні політичними силами, які пройшли у Верховну Раду, до останнього часу остаточно не визначені.

При цьому важливо мати на увазі, що для посилення стратегічної складової діяльності глави держави, її аналітичного супроводу необхідно активно використовувати інтелектуальний потенціал духовної еліти, яка професійно володіє словом, образом, здатна формулювати гасла, звернені як до сумління, так і до розуму громадян, і яка, зрештою, не повинна дистанціюватися від державних проблем, а має повернути собі втрачений голос, стати справжньою совістю нації і сказати своє слово так, щоб її почули і суспільство і керівна еліта. Треба відмовитись від імпровізованих стратегічних ініціатив, рахуючися з тим, "що більшість позитивних змін останніх чотирьох - п’яти років в Україні відбуваються не завдяки, а всупереч діяльності влади як старої, так і нової, як в центрі, так і на місцях. І якщо влада не буде заважати їм, це уже буде прогресом" [11].

І на закінчення. Феномен політичного лідерства прагнуть пояснити численні теорії. Проте створити єдину універсальну концепцію лідерства, напевне, неможливо, адже саме це явище, різноманітне за своїми проявами і функціями, залежить від історичних епох, типів політичних систем, особливостей лідерів і їх конституентів та інших факторів.

Інтерактивний аналіз як метод комплексного дослідження проблеми лідерства показує, що кожному етапу суспільного розвитку, кожній політичній системі й політичному режимові властиві свої методи формування політичних лідерів. За умов тоталітаризму, як правило, діють диктаторські типи лідерів, які оволодівають владою не за демократичними законами, а шляхом маніпулювання свідомістю мас.

В державах на пострадянському просторі спостерігається тенденція утвердження авторитарних режимів і відповідних політичних лідерів. Це стосується, насамперед, Росії, Білорусі, центральноазійських держав. (В десяти із п’ятнадцяти країн діють президентські республіки). Така спокуса не залишає і деякі політичні сили України.

Проте політична історія свідчить, що лише за умов демократичного суспільно-політичного устрою відкривається можливість формування політичних лідерів, які в основу своєї діяльності кладуть демократичні цінності. Приклад тому – постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи, держави Балтії, політичний устрій яких органічно відповідає соціально-історичній потребі людей в організації їх життя.

Консолідувати українське суспільство і повернути вектор його розвитку в бік реальних демократичних перетворень може тільки першочергова і прискіплива увага влади, її політичних лідерів до створення умов суворого контролю за виконанням прийнятих і тих, що прийматимуться, законів та демонстрація особистих зразків поведінки, які б відповідали сучасним демократичним цінностям.

Література

  1. Див.: Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, с. 309 — 310.
  2. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза.
  3. Чередниченко В. Путин в фаворе. Для Президента России главное - интересы народа // Кіевскій телеграфъ. - 2006. – 7 - 13 апреля.
  4. Скачко В. Владимир Путин "нарезал" задачи сохранения народа // Кіевскій телеграфъ. - 2006. – 11 - 18 мая.
  5. Батенко Т. Королі СНД: Портрети дванадцяти президентів – Львів: Кальварія, 2000. – С. 105.
  6. Морызек Г. Лукашенко останется, но скоро уйдет // День. – 2006. – 28 марта.
  7. Див.: Щанников В. Политический портрет. Президент Узбекистана Ислам Каримов // Азия и Африка сегодня. — 1995. — №9. – С. 6 - 7.
  8. Жлутенко В. Андижан і кара. Захід посилює тиск на узбецьку владу // День. - 2005. - 6 жовтня.
  9. Панина Н. Демократизация в Украине и оранжевая революция в зеркале общественного мнения // Зеркало недели. — 2006. — 20 мая.
  10. Див.: Врублевський В. Портрет президентів в оправі історії. До річниці "режимної перезміни" // День. – 2005. – 9 грудня.
  11. Стус В. Ошибка Президента. Анализ и рекомендации // День. - 2006. - 24 мая.


18.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!