Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Основні принципи політичного лідерства пострадянських керманичів. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основні принципи політичного лідерства пострадянських керманичів. Реферат

Успіх діяльності сучасного політичного лідера пов’язаний з урахуванням позитивного світового досвіду. Зазначений досвід, поряд з негативними явищами, характерними для політичної сфери, засвідчує зразки високого професіоналізму, моральності, відповідальності перед народом. Надзвичайно важливим у здійсненні політичного лідерства є органічне поєднання особистих якостей лідера з визначальними особливостями національного характеру, ментальності суспільства

Політичне лідерство має широкі об’єктивні засади. Кожна історична епоха потребує, а відтак і народжує свого лідера. Кожному етапові суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі й політичному режимові властиві свої методи формування, виховання й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не буває, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за правилами "захоплюючого права", використовуючи монополію на знання, організацію та засоби виробництва.

Аналізуючи існуючі в різних теоріях типи політичного лідерства, різницю в їх характеристиці, слід порушити питання про критерії оцінки провідника: як вирізнити його із строкатої юрби політичних діячів різних рівнів і рангів? Більшість сучасних дослідників зосереджується на трьох критеріях:

  • наявність власної, зрозумілої для всіх політичної програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства;
  • особистісні якості (воля, цілеспрямованість, наполегливість), глибокі знання, що дають лідерові змогу реалізувати свою програму;
  • популярність, здатність завоювати настрої мас, уміння створити ефективну систему політичного керівництва.

Ці критерії є водночас функціями політичного лідера у найзагальнішому їх вираженні. Саме на них слід спиратися, прогнозуючи результати політичної діяльності того чи іншого політичного лідера.

Найважливішими з них є такі:

  • інтеграція суспільства, громадян, об’єднання мас довкола спільних завдань і цінностей;
  • пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
  • захист мас від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку;
  • налагодження системи постійного зв’язку з масами, запобігання відчуженню громадян від політичного керівництва;
  • ініціювання оновлення, генерування оптимізму й соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
  • легітимація суспільно-політичного устрою.

Діяльність політичних лідерів має утверджувати істину, яка полягає в тому, що політика не повинна розглядатися як загальнодоступна справа. Її найстрашніший ворог – некомпетентність, особливо войовнича. Адже саме вона панує в царині політики тоді, коли від політичного успіху окремої особи залежить доля народу. "В Україні роль політичних лідерів особливо значна, оскільки вони виступають потужним державостверджуючим (чи то гальмуючим) чинником перехідного часу і водночас прикладом закономірностей розвитку правлячого прошарку посттоталітарного типу в цілому, його реальної спроможності виконувати політико-управлінську роль в умовах ринкових відносин й реформаційних змін" [1].

Звідси – надзвичайно важливо при здійсненні прогнозування в цьому сегменті політичного розвитку враховувати найважливіші уроки наявного політичного досвіду. Спробуємо їх сформулювати, спираючись на політичну теорію і практику.

Урок перший: лідерство у політиці є лише засобом, метою ж може і має бути лише суспільне благо. Політичний лідер будь-якого рангу завжди мусить пам’ятати, заради чого і кого він прийшов у політику. Тільки за цієї умови він залишиться на висоті свого покликання. Як засвідчує світовий досвід, досягнення суспільного блага забезпечується через підвищення ефективності державного управління. Криза, в якій опиняються ті чи інші держави, є, насамперед, кризою управління людей і управлінських підрозділів. Причому в перехідні періоди розвитку суспільства різко зростає ціна помилкових і неефективних рішень політичних лідерів.

В сучасній науці ефективність управління розглядається як основна оцінна категорія управлінської діяльності, що означає оптимальне співвідношення людських, організаційних, часових, науково-технічних, матеріальних та інших ресурсів. Ефективність державного управління слід розглядати не лише як економічно-господарську цінність, а й як цінність морального порядку поряд з такими чинниками, як раціональність, продуктивність, демократизм, справедливість, професіоналізм тощо. В контексті здійснення політичного лідерства велике значення має організаційна і фахова ефективність управління.

Принципи забезпечення оптимальної діяльності лідера в системі державного управління обґрунтував ще Н. Макіавеллі. Основними з них, на думку мислителя, є:

  • авторитет, влада лідера ґрунтуються на підтримці прихильників;
  • підлеглі повинні знати, чого вони можуть чекати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;
  • лідер повинен бути наділений волею до виживання;
  • лідер – завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прибічників.

Ці принципи, на нашу думку, зберігають своє значення і в сучасній системі організації державного управління. Визначальними елементами сучасного налагодження ефективної організаційно-управлінської діяльності слід вважати характер взаємовідносин, рушійні сили, процеси прийняття рішень. До основних важелів ефективності державного управління належать: матеріальні витрати на підготовку управлінців; рівень задоволення потреб працівника у праці; економія часу й ресурсів; диференціація виконавських функцій; соціальний ефект; координація зусиль в управлінській системі; орієнтація на об’єкти управління; надання додаткових можливостей задоволення особистих мотивів праці.

Фахова ефективність управління включає практичні навички, які розвиваються у процесі постійного самовдосконалення суб’єкта управлінської діяльності шляхом безперервної, копіткої праці. В цьому контексті П. Друкер виокремлює п’ять основних навичок лідера в системі управління:

  • починати не з постановки завдань, а з організації свого часу;
  • концентрувати увагу на тому, щоб дієвіше вплинути на діяльність і результати організації, фірми, установи, в якій працює управлінець;
  • спиратися на сильні сторони колег, починати з того, що людина може робити, а не з того, що вимагає від неї та чи інша робота;
  • зосереджувати зусилля на кількох основних ділянках роботи, насамперед тих, на яких можна отримати високі результати;
  • приймати ефективні самостійні рішення.

Управляючи суспільством, політичний лідер має розглядати його як цілісний об’єкт і звертати при цьому увагу на такі критерії ефективності: рівень (ступінь зростання) реального національного продукту на душу населення; використання витрат; здатність населення до споживання; рівень конкуренції, в тому числі у сфері управління; адекватність і точність планування та прогнозування суспільного розвитку.

Українським лідерам, враховуючи специфіку перехідного періоду розвитку нашої країни, варто орієнтуватися на таку систему критеріїв ефективності державного правління, як:

  • динаміка продуктивності суспільної праці;
  • кількість державних службовців, структура організації управління та організаційно-психологічний клімат в управлінській системі;
  • ступінь розвиненості інформаційних структур;
  • ієрархічні відносини й характер взаємодії членів управлінської системи;
  • індивідуальні характеристики керівництва, рівень спеціальної підготовки та інтелектуального рівня управлінських кадрів;
  • мобільність у системі прийняття державно-політичних рішень;
  • мотиваційна спрямованість діяльності в системі державного управління.

Урок другий: популізм не завжди панацея, непопулярність не завжди глухий кут. Справжній політик навіть перед загрозою поразки на виборах не має права відступати від власних попередньо проголошених програмових положень. У цьому відношенні лідер зазвичай опиняється перед дилемою: з одного боку, для того, щоб підтримувати належний рівень масової підтримки, він мусить вдаватися до різних популістських заходів, з іншого ж боку, з метою забезпечення реалістичної політики, вживати непопулярні заходи.

На пострадянському просторі процвітає примітивний різновид політичного лідерства, прямо чи опосередковано орієнтований на завоювання популярності переважно за допомогою гучних, демагогічних гасел, нічим не підкріплених обіцянок. Надзвичайно негативною тенденцією є використання лідерами популізму як способу відходу від вирішення об’єктивних інтересів і соціальних потреб населення.

Це, зокрема, виявляється у правотворчій діяльності, коли розробка і прийняття законів спрямовуються не на впорядкування суспільних відносин, а на підвищення політичного рейтингу посадових осіб або тих, хто прагне завоювати владу будь-яким способом. Така політика неперспективна і з часом її істинна сутність стає зрозумілою людям, що означає політичну смерть для лідера, який її здійснював. Антитезою популістським діям є відстоювання власного переконання, якщо воно справді сприяє розвитку країни.

Прикладом лідерства такого спрямування була діяльність М. Тетчер. Ще очолюючи міністерство освіти, вона в процесі здійснення радикальної освітньої реформи витримала неабиякий тиск. Після диференційованого і вмотивованого скасування видачі безплатного молока в середніх школах справа дійшла навіть до молочних бунтів у всій Англії.

Однак М. Тетчер, заслуживши прізвисько "крадійки молока", ні на йоту не відступила від своїх позицій і, зрештою, вдало завершила реформу. Американський журналіст К. Огден з цього приводу зазначає: "Вона на власному гіркому досвіді пізнала важливу істину: перш ніж починати політичну битву, слід спочатку переконатися, що це справді велика битва, в іншому випадку краще шукати способів діяти в обхід. Молочна битва не заслуговувала фронтального наступу, але зате навчила її важливості флангових маневрів" [2].

Зважаючи на вищезазначене, можна зауважити, що популізм для політичного лідера означає плин за течією. Прагнення ж втілити реальні програмові положення, пов’язані із суспільними потребами, є вмінням веслувати проти течії, не рахуючись з труднощами.

Урок третій: слід зберігати у своїх діях, і навіть у думках, повагу до своїх опонентів. Опонентів ніхто не любить. Та політичному лідерові не належить дошукуватися їх "таємних задумів", слід примусити себе дотримуватися презумпції невинуватості щодо політичних супротивників. Інакше можна скотитися до лайливої фразеології ("зрадник", "іуда", "агент", "капітулянт", "ренегат" тощо), якою, наприклад, був перенасичений політичний лексикон В. Леніна.

У процесі політичної боротьби сучасному лідерові слід використовувати елементи тонкої політичної стратегії, які кардинально відрізняються від елементарного, показного несприйняття. В цьому контексті Г. Почепцов зазначає: "Розвиток стратегії, що працює з протидією, завжди перебуває під впливом двох гравців. На арені постійно відчуватиметься присутність опонента. Немає і не може бути стовідсоткової впевненості в досяжності стратегічних цілей, але до них можна рухатися, зваживши ризики і свої можливості" [3].

Виходячи з вищезазначеного, до елементів розумної, стратегічно забезпеченої нейтралізації опонентів можна віднести наступні:

  • втягування опонента у невиграшну для нього сферу полеміки, практично-політичної діяльності, активно застосовуючи при цьому засоби громадської думки;
  • розширення власного політичного поля шляхом перехоплення ідей супротивника та їх динамічного, ефективного використання;
  • управління супротивником через його дезорієнтацію щодо своїх істинних намірів, якщо цього потребує досягнення поставленої мети і вирішення конкретних завдань;
  • зниження іміджу конкурента і створення йому негативної реклами.

З цією метою, на думку Є. Петракової, найбільш ефективними для застосування є методи "клапана" (переорієнтація громадської думки з позитиву на негатив), "живої мішені" (перенесення негативу з одного об’єкта на інший), "краплі" (систематична подача критичного матеріалу), "підказки" (демонстрація перед масовою аудиторією правильності обраної позиції щодо розуміння певної ситуації), "резонансної технології" (використання раптового інтересу масової свідомості) [4].

Урок четвертий: компроміс — явище позитивне, але не завжди; в певних ситуаціях альтернативою може виступати політична воля. За всієї необхідності компромісів у політиці та їх користі для політичного діяча, вони можуть стати згубними, якщо політик заради миттєвого успіху поступається принципами демократії, громадянською позицією, переконаннями. Типовим "майстром" компромісів у політиці був М. Горбачов. Але ми знаємо ціну цього: Нагірний Карабах, танки на вулицях мирних міст, одіозні постаті деяких політичних лідерів у республіках колишнього СРСР.

Противагою подібним компромісам в умовах перехідного періоду слугує політична воля лідера, яка реалізується в процесі подолання можливих труднощів, пов’язаних з потребою аналізу суспільно-політичної ситуації, з необхідністю корекції мети цілеспрямованого суспільного розвитку, з боротьбою і протистоянням, що виникають у процесі втілення соціальних реформ. Державна воля, що знаходить своє вираження в діяльності державних діячів, означає детермінований загальнонародними інтересами суб’єктивно-регулятивний процес, пов’язаний із прагненням панівних сил чи всього суспільства надати своїм цілям та інтересам загальнообов’язкового характеру за допомогою владних розпоряджень та сили державного примусу.

В умовах стабільного розвитку державна воля, як правило, реалізується у вигляді системи юридичних норм. Однак навіть за цих умов далеко не завжди й не всі норми права є відображенням чи втіленням цієї волі. В умовах перехідного суспільного розвитку до цього додаються політичне протиборство, недосконалість нормотворчого процесу, соціальні потрясіння тощо. За цих умов завдання політичного лідера полягає в тому, щоб забезпечити нерозривний зв’язок державної волі з волею і свідомістю людей, з їх здатністю реагувати на державно-політичні рішення.

Урок п’ятий: лідер зобов’язаний адекватно відображати інтереси широких мас. На політика завжди чигає небезпека абсолютної і часто невиправданої ідентифікації своїх уявлень та потреб з інтересами мас. Кожному лідеру варто пам’ятати, що в політиці існує широкий спектр соціальних інтересів, які постійно зіштовхуються, протиставляються й узгоджуються. Причому, це змагання не абстрактних ідеалів, які нерідко продукуються "згори", а цілком реальних, земних інтересів конкретних людей та суспільних груп.

Поряд з широким розмаїттям індивідуальних і групових інтересів у суспільстві існують і загальні інтереси, до яких, на думку С. Рябова і В. Трипольського, належать "дотримання певного порядку й безпеки; виконання встановлених правил взаємодії, співжиття, збереження й розширення зв’язків; протистояння руйнівному впливу (однаково, стихійному чи соціальному); прийнятне й можливе в даних умовах розв’язання соціальних суперечностей; поліпшення умов життя людини або хоча б просто відтворення їх відповідно до людської природи й гідності" [5]. В сучасній Україні гармонізацію суспільних інтересів слід пов’язувати з необхідністю подолання трьох управлінських криз – участі, проникнення й розподілу.

Завдання поступової ліквідації кризи участі в українському суспільстві має включати розв’язання таких проблем:

1. використання потенціалу асоційованих груп інтересів у зв’язку з їх орієнтацією на тривалі життєві інтереси людей та прагматичні особистісні запити індивідів, а також значно ширшими можливостями (порівняно з політичними партіями) щодо тривалості та стійкості утримання масової уваги на певних політичних об’єктах; створення організаційної інфраструктури громадського співробітництва, в якій можуть бути реалізовані потреби і запити індивідів, урегульовані гострополітичні проблеми, що є джерелом соціально-політичної напруги; недопущення асиметричного характеру діяльності груп інтересів у бік представництва і забезпечення інтересів окремих верств і груп населення (наприклад, груп з високими доходами або з високим рівнем освіти, представників окремих етнічних меншин тощо); забезпечення мінімізації діяльності протестуючих груп та домінування асоційованих груп інтересів, орієнтованих на співробітництво, визнання наявного соціального і політичного порядку, а не на конфронтацію;

2. створення необхідних передумов для вільної політичної конкуренції елітних груп, визначення таких правил змагальності еліт, які б гарантували необхідність дотримання демократичного принципу участі мас в управлінні суспільством; відпрацювання чіткої правової процедури змагальності за голоси виборців як єдиного способу завоювання влади;

3. досягнення соціокультурного "тонусу", що передбачає самоорганізацію участі в межах автономних, активно функціонуючих інститутів артикуляції інтересів; цілеспрямоване формування морально-культурних критеріїв політичної участі, таких як:

  • дотримання громадянської відповідальності, що передбачає активну громадянську участь, спрямовану на підтримання життєдіяльності суспільного організму;
  • довіра громадян одне до одного та до інститутів державного управління і місцевого самоврядування;
  • соціальне партнерство, що включає готовність низової ланки суспільства підкорятися існуючим нормам і розпорядженням державної влади та використання останньою потенціалу масової участі у прийнятті політичних рішень;
  • атмосфера довір’я представників влади до своїх громадян, а також лояльності останніх до уряду й держави в цілому.

4. широке запровадження громадянських свобод і доступність знань щодо організаційних умов участі, спрямованих на формування ефективних механізмів впливу громадян на процеси прийняття політичних рішень;

5. створення сприятливих можливостей для політичної участі опозиції з посиленням уваги на необхідності створення відповідної правової бази для її діяльності у формі законів про партії, доповнення до парламентського регламенту, де передбачаються цілі, функції, гарантії, механізм діяльності опозиції, її відповідальність перед суспільством, державою; створення нормативів і можливостей для конструктивної діяльності парламентської опозиції, пошук парламентської "технології консенсусу", що потребує, зокрема, передбачення в регламенті норм, згідно з якими деякі комітети мають очолювати депутати, що репрезентують опозиційні партії, а комітети повинні мати змогу виступати з альтернативними співдоповідями на засіданнях парламенту.

Усунення другої з управлінських криз — кризи проникнення — потребує:

1. формування інститутів та умов суспільної організації, за яких насамперед, або винятково, трудівник може стати власником, оскільки міра власності в соціально організованому суспільстві є мірою свободи; перехід від нормативно-правового до практичного утвердження демократії, прийнятної і вигідної для переважної більшості громадян, з опорою на такі елементи, як народний суверенітет, демократичні права і свободи, економічні, соціальні та інші права особи; подолання ейфорії щодо можливостей суспільства у вирішенні проблеми олігархізації як соціально-політичного явища, орієнтація на формування такого правового режиму, за якого олігархія була б під контролем суспільства;

2. подолання вузькопартійних інтересів, групової ієрархії, визначення потенційно незаконних інтересів через моделювання виражених у законі інтересів щодо інтересів суспільства в цілому; реалізація соціальних інтересів через їх взаємозв’язок з владою і державним управлінням, практичне утвердження функції державної влади, що полягає в реалізації панівного інтересу за допомогою організації державного управління поведінкою людей і соціальними процесами;

3. сприяння розвиткові децентралізації як демократичного контрольованого політичного процесу, котрий передбачає делегування центральним урядом чітко визначених повноважень на місцевий рівень з метою розв’язання питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм; визначення граничних можливостей самоврядування й оптимального співвідношення державного управління і самоврядування з метою підвищення рівня управління державою, регіонами й окремими територіями, забезпечення легітимності управління як довіра населення до управлінських центрів і його готовності брати участь в управлінні.

Криза розподілу в Україні може бути подолана при забезпеченні основних напрямів суспільно-політичного розвитку, що зумовлюють:

1. розвиток малого підприємництва як дієвого засобу створення додаткових робочих місць, насичення ринку товарами і послугами, формування середнього класу; захист законних інтересів вітчизняних підприємців і споживачів, підвищення конкурентоспроможності товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках; вирішення проблеми власності з урахуванням соціальної справедливості, відповідної вимогам і потребам більшості суспільства, створення реального, відповідального перед суспільством власника чи групи власників на кожному приватизованому об’єкті;

2. створення в суспільстві ситуації рівності у забезпеченні основних прав і обов’язків, а також допущення соціальної і економічної нерівності на основі справедливості, яка дає можливість надання компенсаційних переваг для кожної людини й, зокрема, для менш забезпечених членів суспільства; створення такої схеми соціального співробітництва, яка викликає бажання до співпраці у кожного, в тому числі й у людей з невисоким соціальним статусом; поєднання індивідуальної свободи і справедливого розподілу матеріальних благ, рівність і відкритість доступу до владно значущих посад на основі конкурентного відбору;

3. подолання лицемірства представників влади, пов’язаного з намаганням приховати опікування виключно власним добробутом за гучними заявами про їх прагнення до забезпечення народного добробуту, а також цинізму населення, пов’язаного з поступовою втратою значимості моральних норм та ідеалів.

Урок шостий: інноваційність і конструктивність у діяльності — запорука успіху політика. Продукування нових ідей, новаторське осмислення настроїв і запитів населення сприяє авторитетові лідера. Не менш важливою є конструктивність його політичних ідей і програм. Усі відомі політичні діячі увійшли в історію саме завдяки цілісності й позитивному характеру своїх програм. Отже, їхня діяльність, на відміну від діяльності "професійних" опозиціонерів, має позначатися лише знаком "плюс".

Одним з основних завдань політичних лідерів, якщо вони прагнуть адекватно відображати потреби суспільства, є формування і розвиток інноваційної політики держави. В існуючих нині програмах українських політичних партій і лідерів, які їх репрезентують, за висновком В. Семиноженка, немає прогнозної складової, вони не спираються на економічні й соціокультурні реалії, в них не представлено доказової бази.

"Тим часом, – зазначає український вчений, – як стверджує політична наука, та партія чи той політичний діяч стає політичним лідером, хто, на відміну від рядового виборця, не із сьогодення вдивляється в невизначене майбутнє, а з майбутнього бачить сьогодення. В цьому розумінні інновація як спосіб просування вперед може стати потужним політичним засобом партії, яка оволоділа інноваційним мисленням" [6].

Вищезазначене дає підстави для формування завдань щодо втілення інноваційної політики. До них можна віднести такі:

  • орієнтація на знання як особливий ресурс прогресивного розвитку суспільства; всебічне стимулювання безперервного навчання як життєво важливої необхідності, пов’язаної з динамічною зміною соціально-економічних реалій;
  • підтримка державними засобами конкурентних переваг потенціалу вітчизняної наукової традиції, яка полягає в домінуванні фундаментальних досліджень над прикладними;
  • доведення прогнозування майбутнього до рівня технологічного інструментарію, використання його як стратегічного ресурсу інноваціййного розвитку;
  • формування середовища інноваційного мислення, суспільної культури інноваційного розвитку.

Урок сьомий: мова політика — показник його інтелектуального рівня і спроможності у політиці. Х. Ортега-і-Гассет писав: "Коли людям незрозуміло, що саме вони збираються сказати, вони не змовкають, а, навпаки, висловлюють свої почуття в найвищому ступені, тобто — кричать. А крик — озвучена преамбула агресії, війни, кровопролиття" [7].

Отже, однією із складових успіху політичного лідера є мистецтво говорити й особливо уміння вести публічні диспути, дискусії, зберігаючи при цьому спокій і рівновагу. До того ж, "людина просто зобов’язана говорити правильно". Ці слова належать М. Тетчер, чия мова завжди відповідала загальноприйнятим правилам і граматичним канонам. Та й не лише це мала на увазі англійська "королева політики". Мова, якщо це стосується діяльності політичного лідера, має повністю відповідати тій, якою говорять головні учасники політичного життя.

Аналізуючи феномен політичної мови, Л. Нагорна зазначає: "У своїх крайніх проявах символізація політики перетворює останню у різновид шоу-бізнесу, "політичний театр". Наскільки пропоновані "вистави" сподобаються публіці, величезною мірою залежить від гнучкості й досконалості політичної мови" [8]. Отже, політична мова за сучасних умов у діяльності політичних лідерів є важливим інструментом, що використовується у боротьбі за владу й особистий імідж. Мова політика в ідеалі здатна пробуджувати суспільну думку до конструктивних орієнтацій і спонукання відповідних дій, продукувати поєднання інтересів держави і громадянського суспільства.

Щоб досягти високого рівня взаємозв’язку з народом політичний лідер має орієнтуватися на такі критерії використання мовних засобів:

  • мова має бути зрозумілою широкому загалові й водночас відображати сучасний рівень політичного знання;
  • оскільки політик переважно оперує символами, ефективність політичного дискурсу залежить від того, наскільки ці символи співзвучні масовій свідомості (зокрема, вторинний символ "Так!" виявився більш співзвучним українській ментальності, ніж ексклюзивний символ "Не так!");
  • важливим чинником збудження емоцій і спрощення процесу ідентифікації є звертання лідера до політичних міфів;
  • прямолінійна агітація зазвичай програє вдалому використанню вербальних апеляцій до співпричетності ("ми", "разом", "мій народ", "моя нація"); саме завдяки використанню цього потенціалу 2004 року вдалося забезпечити перемогу опозиційним українським політтехнологам;
  • в сучасних умовах політична мова може бути серйозною зброєю, якщо її потенціал поєднається з можливостями Інтернету, мобільних телефонів та інших динамічних трансляторів інформації;
  • противагою мовній агресії у політиці слугує застосування миротворчої лексики, яка уникає абсолютизації перемоги над супротивником, розмежування між "нашими" і "не нашими", різких звинувачень чи образ на адресу опонентів.

Стосовно останнього Л. Нагорна слушно зауважує: "Перевести стилістику активної нетерпимості у дискурс толерантності – важливе завдання політичної еліти, від розв’язання якого залежатиме в кінцевому рахунку доля демократії в Україні. Еліта – як правляча, так і опозиційна – має навчитися домовлятися, тобто поступатися часткою своїх інтересів в ім’я стабільності і спокою. Виключення з політики погрожувально-силових засобів унеможливить розгортання латентних конфліктів за непередбачуваними сценаріями" [9].

Урок восьмий: ніколи не слід ображатися на критику, варто конкретними справами розвінчувати спроби дискредитації діяльності лідера. На шляху будь-якого політичного лідера неодмінно зустрічаються не лише доброзичливі люди, а й ті, хто намагається чутками, наклепами, розповсюдженням анекдотів тощо дискредитувати його особу і практичну діяльність. Наведемо розповідь давньогрецького історика Плутарха: якось у спартанця Феаріда, що гострив свій меч, запитали, чи достатньо він гострий. "Гостріший за лихослів’я", — відповів мудрий спартанець.

У масовій свідомості лідер постає в якості своєрідного зразка життєвої стійкості. Враховуючи соціальну природу такого розуміння лідерства, політичний керманич мусить не звертати уваги на дрібниці й у переважній більшості випадків не реагувати на провокативні випади. Слід не забувати, що діяльність лідера неодмінно супроводжується моральними оцінками з боку населення, які відображають той чи інший рівень неформальної підтримки його панівного становища.

Наявність поряд з інституціональним морально-етичного зв’язку лідера з населенням надає організації влади додаткові ресурси для вирішення конкретних політичних завдань. Політичний лідер покликаний втілювати персональну й політичну відповідальність за гарантії прав і свобод населення, за сукупну діяльність правлячого режиму. Виходячи з цього, лідер зобов’язаний з повагою ставитись до традицій і звичаїв народу, до рівня розуміння ним політичних реалій і, зрештою, бути терпимим до його несправедливих критичних характеристик, помилок і недоліків.

Урок дев’ятий: нездатність лідера прогнозувати події в політиці означає нездатність проводити реформи. В цьому відношенні досить небезпечною пасткою для політичного лідера є ілюзії і стереотипи мислення, детерміновані поточною політичною практикою. У таку пастку потрапив навіть відомий прусський державний діяч і дипломат О. Бісмарк.

З цього приводу Є. Тарле у праці "Талейран" писав: "Бісмарк, наприклад, довго думав (і говорив), що франко-російський союз абсолютно неможливий, тому що цар і "Марсельєза" непримиримі, і коли Олександр ІІІ вислухав на кронштадтському рейді 1891 року "Марсельєзу" стоячи і з непокритою головою, то Бісмарк тоді тільки, вже у відставці, зрозумів свою фатальну помилку, і його жодною мірою не втішило мудроване роз’яснення цього інциденту, яке надійшло від російської сторони, – що цар мав на увазі не слова, а лише захоплюючий музичний мотив французького революційного гімну.

Талейран ніколи не припустився б такої помилки: він лише врахував би можливий факт розриву російсько-німецького пакту і навів би довідки вчасно і з точністю про потреби російського казначейства і про золотий запас французького банку і вже років за два до Кронштадта безпомилково передбачив би, що цар без коливань відчує і схвалить прекрасну музику "Марсельєзи" [10].

Започаткувавши процес державотворення і широкомасштабного реформування суспільства, пострадянські лідери, а слідом за ними й усе суспільство, надто захопилися повсякденними проблемами й забули істину: без турбот про день грядущий немає й самого завтрашнього дня. Ще на початку 1990-х років українські вчені С. Кримський, В. Пилипенко і Ю. Салюк висловлювали думку, що нам потрібен інститут, який би здійснював стратегічне прогнозування для державних і урядових органів. До думки вчених тоді не прислухались, оскільки й сьогодні практика соціально-політичного прогнозування найчастіше обмежується епізодичними інтуїтивними прогнозами. Як наслідок, вітчизняні керманичі постійно помиляються на рівні законотворчої практики і вибору векторів подальшого розвитку.

За сучасних умов нездатність прогнозувати розвиток подій, політичної ситуації означає нездатність проводити реформи. Розуміння цього поступово приходить до представників вітчизняних владних інституцій, про що свідчить, зокрема, прийняття 2000 року Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку". Водночас очевидною є необхідність розширення нормативно-правової бази соціального прогнозування та її адекватного застосування. Прогнозування має стати невід’ємним елементом внутрішньої і зовнішньої політики держави. Особливо це стосується механізму прийняття і постійного відстеження результатів політичних рішень.

Нерозвиненість прогнозування в нашій країні є наслідком недостатньої уваги державних органів до проблеми розвитку аналітичної діяльності у політико-правовій сфері. А нехтування можливостями політичного аналізу зумовлює неефективну політику. Аналіз, як засвідчує світова практика, стимулює демократизацію політики, оскільки дозволяє викривати латентні загрози для держави та її інститутів і вчасно приймати необхідні державно-політичні рішення. На жаль, в сучасних умовах в Україні зберігається тенденція до спроб обмеження політичного аналізу рамками потреб правлячої еліти.

Важливим напрямом розвитку прогнозування в нашій країні є цілеспрямоване створення його суб’єктів, зорієнтованих на передбачення політичних тенденцій і перспектив. Існуючі центри та інститути ще недостатньо впливають на вироблення стратегії і тактики внутрішньополітичного і зовнішньополітичного розвитку України. Так, створена 2003 року Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради з питань майбутнього не виконала функції з координації зусиль існуючих у державі структур з дослідження перспектив розвитку країни.

Щоправда, вже створено відділ з прогнозування в Інституті стратегічних досліджень, відповідна кафедра в Національній академії державного управління при Президентові України. Предмет політичного аналізу і прогнозування почали викладати на політологічних відділеннях деяких університетів. Вже з’явилися перші вітчизняні дослідження і навчальні посібники з політичного прогнозування [11]. Такі зусилля дозволяють сподіватися на поступовий перехід нашої держави й усього суспільства від стихійного розвитку до глибоко усвідомленого соціального поступу.

Урок десятий: основою сучасної філософії лідерства є врахування у політичній діяльності системи ціннісних орієнтацій населення країни, певного регіону. Роль лідерів у процесі формування ціннісних орієнтацій досить значна, оскільки вони, внаслідок можливостей впливу на маси, можуть проектувати власні цінності на цінності тих, хто їм довіряє або орієнтується на них. Н. Щербиніна зазначає: "Магія цінностей пов’язана з магією феномена лідерства. Саме лідер здатен оцінювати ситуацію (вгадувати емоції мас) і формулювати оцінку у вигляді політичної загальної цінності-цілі. Емоційний зв’язок з лідером і є тим середовищем, в якому відбуваються індивідуальні "прозріння". Реальний світ політики в ціннісному вимірі людської свідомості постає як акт власної творчості тієї ж свідомості, як світ ідеальний" [12].

Формуючи цінності для якогось конкретного суспільства, важливо забезпечити їх адекватність. В іншому випадку може виникнути суттєве розходження між ціннісними орієнтаціями представників влади і народу, що загрожує неможливістю укладання так званого соціального контракту між верхами і низами суспільства. Так, на початку 1990-х років на Заході і в середовищі пострадянських еліт (в тому числі й в Україні) виникла ілюзія (і практика) щодо права одних людей нав’язувати ліберальні цінності в якості універсальних там, де слова свобода, права людини, конституціоналізм означають зовсім не те, що на Заході.

Як наслідок, форсований ліберальний транзит в Україні разом з елементами свободи оживив архаїчну систему соціальних відносин, що включає протизаконне захоплення землі, "прихватизацію" власності, "човниковий" бізнес, руйнування колективних сільськогосподарських структур без створення необхідної альтернативи, латентні операції з готівкою, корупцію, хабарництво тощо.

Необхідність вдосконалення українського суспільства вимагає від представників влади забезпечення гармонізації системи соціальних цінностей і пріоритетів. Наше суспільство є непередбачуваним, оскільки воно не має середини, коливається між двома крайніми полюсами – елітократією та егалітаризмом. Міцну середину суспільства, яка водночас є середовищем для формування і збереження базових цінностей цього суспільства, в ході реформування пострадянським лідерам забезпечити не вдалося. Це трапилося, насамперед, тому, що не було використано достатньо високий стартовий культурний потенціал попереднього суспільства.

Однією з основних цінностей сучасної демократії є взаємозв’язок влади і народу. Що стосується нашої влади, то її легітимність, з точки зору класичного розуміння лідерства, останнім часом не вписувалася ні в харизматичний, ні в традиційний, ні в раціонально-легальний тип. Її скоріш можна оцінити за типологією Д. Хелда, маючи на увазі три характеристики легітимності: згода під загрозою насилля; згода через апатію; певною мірою нормативна згода. Як наслідок, терези схилилися у бік елітократії і виникла загроза нерівноправної структури суспільного багатства. Саме це, власне, й стало однією з причин соціального вибуху кінця 2004 року.

Пострадянським керманичам треба пам’ятати, що демократія не може обмежуватися піклуванням про права особистості, індивідуальні свободи та віртуальну для основної маси населення цінність, якою постала приватна власність. Демократія має трактуватися як механізм вирішення соціальних проблем загальнонаціонального характеру, як гарант соціального захисту, забезпечення базових потреб. Найважливіші її елементи: соціальна справедливість; збалансований розподіл доходів; соціальний розвиток в інтересах мас.

Охарактеризувавши основні уроки здійснення політичного лідерства, звернемо увагу на нормативну вимогу щодо результату діяльності політичного лідера, яку чітко сформулював І. Ільїн: "Політика вимагає відбору кращих людей — далекоглядних, відповідальних, здатних до служіння, талановитих організаторів, досвідчених консолідаторів. Кожна держава покликана до відбору кращих людей. Народ, якому такий відбір не вдається, йде назустріч розбрату й лиху.

Тому все те, що ускладнює, фальсифікує або підриває політично-предметний відбір кращих людей, шкодить державі й губить її: будь-яка владолюбна конспірація, всілякі честолюбно-партійні інтриги, продажність, політичне кумівство, будь-яка сімейна протекція, заохочення державно нездатних елементів до голосування, усяке приховування, партійне, племінне й ідейне висунення непридатних елементів... Хто бажає істинного політичного успіху, той мусить проводити усіма силами предметний відбір кращих людей" [13].

Отже, успіх діяльності сучасного політичного лідера пов’язаний з урахуванням позитивного світового досвіду. Зазначений досвід, поряд з негативними явищами, характерними для політичної сфери, засвідчує зразки високого професіоналізму, моральності, відповідальності перед народом.

Надзвичайно важливим у здійсненні політичного лідерства є органічне поєднання особистих якостей лідера з визначальними особливостями національного характеру, ментальності суспільства. Звичайно, не слід скидати з рахунку й сучасні технології реалізації політичного лідерства. Однак вони мають бути лише засобами посилення органічних, професійних характеристик лідера. Якщо їх не існує, тоді виникає явище "штучного лідера", який не може й не повинен довго затримуватись на політичному горизонті.

Література

  1. Кузнєцова С. В. Політичне лідерство: сутність та механізм формування в Україні. Автореферат дис. … канд. політ. наук. — К., 2002. — С. 1.
  2. Огден, Крис. Маргарет Тэтчер. Женщина у власти. — Пер. с англ. — М.: Изд-во "Новости", 1992. — С. 158.
  3. Почепцов Г. Стратегія як мистецтво і особливий вид аналітики // Політичний менеджмент. — 2004. - №2. — С. 15.
  4. Петракова Є. Деякі аспекти формування іміджу політичного лідера // Політичний менеджмент. — 2004. - №2. — С. 118.
  5. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2-е вид., доп. і перероб. — К.: Генеза, 2004. — С. 239.
  6. Семиноженко В. Инновационная политика Украины как национальный проект // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Выпуск 1. – Харьков: Константа, 2003. — С. 19.
  7. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства. — М., 1992. — С. 232 — 233.
  8. Нагорна Л. П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. — К.: Світогляд, 2005. — С. 71.
  9. Нагорна Л. П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. — К.: Світогляд, 2005. — С. 127.
  10. Тарле Е. В. Сочинения. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1961. — Т. ХІ. — С. 14.
  11. Див.: Крымский С. Б., Пилипенко В. Е., Салюк Ю. В. Верификация социальных прогнозов (методологический аспект). — К.: Наукова думка, 1992; Телешун С. О., Баронін А. С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. —К., Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2001; Коваленко А. О. Політичний аналіз і прогнозування. — К.: Наук. світ, 2002; Теорія і практика політичного аналізу: Навч. посіб. / За заг. ред. О. Л. Валевського, В. А. Ребкала. — К.: Міленіум, 2003; Горбатенко В. П., Бутовська І. О. Політичне прогнозування: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2005; Горбатенко В. П. Політичне прогнозування: Теорія, методологія, практика. — К.: Генеза, 2006.
  12. Щербинина Н. Г. Теории политического лидерства. Учебное пособие. —М.: Издательство "Весь мир", 2004. — С. 110.
  13. Ильин И. Путь к очевидности. — М., 1993. — С. 358 — 359.


18.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!