Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Принципи етнополітичніх процесів. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Принципи етнополітичніх процесів. Реферат

Політична етнологія — наука про взаємодію етнонаціональної та політичної сфер людського буття і, зокрема, про взаємовідносини етнонаціональних спільнот (етносів,націй та етнічних і національних груп) між собою та між ними і державою

Сутність і характер етнополітичної дезінтеграції. Однією із закономірностей етнополітичного розвитку людства можна вважати нескінченну зміну процесів дезінтеграції та інтеграції. Тому не дивно, що ці процеси давно викликають підвищену увагу з боку західних науковців, про що свідчить чимала кількість їх спеціальних робіт. Але аналіз цих праць показує, що абсолютна більшість з них присвячена лише одному з цих взаємозалежних і взаємообумовлених процесів, а саме - інтеграції.

За нашими підрахунками, в західній етнополітологи розроблено біля десятка концепцій і теорій інтеграції. І лише одна-дві концепції дезінтеграції. /Щоправда, протягом останніх років на Заході, а також в Україні, Росії та деяких інших пострадянських країнах теж почали з'являтись публікації, присвячені проблемам дезінтеграції/.

Причини такого становища можна пояснити тим, що, починаючи десь із середини 60-х років, у Західній Європі, Північній та Південній Америці провідною стає інтеграційна тенденція і природно, що вчених цих континентів цікавили, перш за все, саме проблеми її дослідження.

Щодо колишнього СРСР, то тут дезінтеграційна проблематика вважалась, м'яко кажучи, недоречною, бо хто міг навіть подумати, що "єдиний і непорушний" може колись дезінтегрувати. І хоча сьогодні більшість політиків знов обговорюють питання інтеграції та/чи реінтеграції, все одне варто, на наш погляд, розглянути процеси дезінтеграції, тим більш, що вони все ще загрожують, причому не лише посттоталітарним державам, а й всьому людству.

Одразу ж зазначимо, що терміну "дезінтеграція" немає у жодному із відомих нам зарубіжних і вітчизняних політичних, соціологічних та політологічних словників. А виник цей термін від сполучення префіксу "де", "дез" /лат. de/, /фр. de', de's/, що означає відсутність, відміну, усунення чогось, або зворотний, протилежний напрямок процесу та слова "інтеграція", що в свою чергу походить від лат. "integer", тобто "цілий" або англ. "to integrate" - об'єднувати та "integration" - об'єднання.

Отже, дезінтеграція взагалі - це роз'єднання чогось раніше цілого. А етнополітичну дезінтеграцію автор визначає, як одну о сторін процесу розвитку людства, котра пов'язана із роз'єднанням і розподілом вже існуючої етнополітичної спільноти, єдиного багатонаціонального чи поліетнічного суспільства, держави та/чи міждержавного утворення.

Затвердженням багатьох західних дослідників, до яких приєднується і автор, коріння етнополітичної дезінтеграції сягають давніх часів.

Вони були обумовлені намаганнями етнічних спільнот відособитись і зберегти свою окремішність. Саме внаслідок цих процесів виникли перші міста-поліси, яких лише в Давній Греції нараховувалось біля 160, а також пер; етнічні держави. Але вже тоді етнічні спільноти зрозуміли переваг: спільного існування і почали об'єднуватись у перші федерації та конфедерації. Так зародився природний, об'єктивний процес інтеграції.

Важко сказати, скільки б він тривав і до яких наслідків призвів, якби йому на зміну не прийшла примусова інтеграція, яку започаткували і майже півтори тисячі років втілювали у життя імперії. З тих давніх часів так і йдуть поруч, змінюючи один одного, процеси дезінтеграції та інтеграції.

Варто наголосити, що, по-перше, дезінтеграційним процесам завжди передують етнічний ренесанс з його процесами диференціації та солідаризації, а також політизації етнічностей. На нашу думку, це можна вважати однією із закономірностей етнополітичних процесів. Проте, важливо враховувати, що етнополітичний ренесанс далеко не завжди і не всюди призводить до процесів дезінтеграції. Досить часто він обмежується лише процесом диференціації.

По-друге, в основі процесів дезінтеграції та інтеграції лежать відповідно відцентрові /centrifugal/ та доцентрові /centripetal/ тенденції. Вони є взаємозалежними та взаємообумовленими, що знайшло відображення у т. зв. "парній" /paired/ концепції відцентрових та доцентрових тенденцій у соціальному житті.

Відомий американський етнополітолог Річард Шермергорн блискуче, на наш погляд, застосував цю концепцію для аналізу процесів етнополітичної дезінтеграції та інтеграції. Він також довів, що відцентрові сили, як правило, нуртують серед підлеглих етнічних спільнот, а доцентрові - серед домінуючих. Це теж можна вважати однією із закономірностей етнополітичних процесів.

Слід враховувати, що процеси етнополітичної дезінтеграції можуть мати як природний, так і примусовий характер. Історія переповнена прикладами дезінтеграції обох типів.

Найбільш відомими прикладами примусової дезінтеграції був розподіл таких націй і держав, як польська, німецька, в'єтнамська, корейська та ін., а також багатьох етносів, у тому числі й українського, між кількома різними, "чужими державами", що призвело навіть до появи в західній науковій літературі такого терміну, як "розділені нації" /devided nations/.

Причини дезінтеграції такого типу зрозумілі - сила /військова, економічна, політична/ або загроза її застосування.

Складніше, проте більш цікаво й корисно, буде з'ясувати причини природного роз'єднання чогось раніше єдиного і цілого. Зрозуміло, що у кожному випадку ці причини будуть різними. Але є серед них і ті, котрі слушно вважаються загальними. За цілком правильним твердженням К. Дойча, існує щонайменше шість причин, які призводять до дезінтеграції:

  • Швидке зростання тягаря в економічній, військовій або політичній царинах для всієї спільноти, або якоїсь її складової частини /особливо, якщо це зростання тягаря відбувається на ранньому етапі, до того як інтеграція укорінилась і призвела до народження глибокої політичної лояльності та звичаїв.
  • Значне піднесення соціальної мобілізації та політичної активності, більш швидке, ніж процес громадянської асиміляції і набуття загальної політичної культури спільноти.
  • Різке посилення регіональної, економічної, культурної, соціальної, лінгвістичної або етнічної диференціації, більш швидке і сильне, ніж будь-який компенсуючий інтеграційний процес.
  • Серйозний занепад у царині політичних і адміністративних можливостей уряду й політичної еліти вирішувати поточні завдання та нести тягар.
  • Закритий характер політичної еліти, яка посилено гальмує доступ нових членів та ідей, що призводять до зростання ворожих контр-еліт серед потенційних членів правлячої еліти, які до неї так і не увійшли.
  • Нездатність уряду і еліти вчасно проводити потрібні реформи та вирішувати питання, яких бажає чи очікує населення; або нездатність вчасно реагувати на занепад або втрату деяких привілеїв чи домінуючих позицій.

Звичайно є чимало інших загальних причин дезінтеграції багатонаціональних та/чи поліетнічних держав, про що ще йтиметься. Тут же буде більш доцільним розглянути інше питання, а саме: чому в одних регіонах світу відбуваються інтеграційні, а в інших — дезінтеграційні процеси? Візьмемо для прикладу Західну Європу, де панують інтеграційні процеси та Східну Європу, де все ще превалюють дезінтеграційні тенденції. Головна причина, на нашу думку, полягає у тому, що з точки зору соціально-економічного та етнополітичного розвитку. Західну і Східну Європу розділяє ціла епоха - приблизно у 100-150 років.

Перша, тобто Західна Європа, вступила у постіндустріальну і частково навіть в інформаційну стадію свого розвитку. Ці стадії можна охарактеризувати як такі, що їм притаманні занепадаюча роль національної держави, поміркований суверенітет, послаблення націоналізму, зріла ринкова економіка, розвинуте громадянське суспільство, відкритість, демократизм, політичні методи вирішення конфліктів, сформована політична нація, етнічний плюралізм, децентралізація, панування принципів федералізму та/чи регіоналізму, пріоритет прав людини тощо. Все це нейтралізує відцентрові сили, знімає численні протиріччя, послаблює конфлікти, створює сприятливий ґрунт для об'єднавчих тенденцій.

Друга, тобто Східна Європа, все ще перебуває на індустріальній, а подекуди і на до індустріальній стадії розвитку, яким притаманні такі риси, як до ринкова економіка, будівництво національних держав, абсолютизація суверенітету; піднесення етнонаціоналізму та етніцизму формування політичної нації, відсутність громадянського суспільства, панування принципів централізму та унітаризму, силові методи вирішення конфліктів, пріоритет прав спільноти /класу, етносу/ тощо.

Інакше говорячи, Східна Європа сьогодні має всі ті "принади", які Західна Європа мала у XIX ст., але успішно їх подолала. А це, на погляд автора, вже є свідченням певних закономірностей, об'єктивного характеру, циклічності розвитку і змін процесів дезінтеграції та інтеграції. Не можна, звичайно, забувати про певні зміни й зрушення, що мають тут місце, але саме наведені вище протиріччя і конфлікти, створюють сприятливі умови для дезінтеграційних процесів.

Отже, Східна Європа, в тому числі й Україна, Росія та інші посттоталітарні держави опинились перед цілою низкою викликів, на які потрібно дати вчасні й ефективні відповіді. 61 Якщо вони їх дадуть, як це свого часу вдалось зробити Західній Європі, то на зміну дезінтеграційним процесам прийдуть процеси інтеграційні. Якщо ні, то наслідки можуть бути катастрофічними...

Адже згідно із відкритою Арнольдом Тойнбі закономірністю, і процес дезінтеграції, і процес інтеграції спираються на ритми Виклику-і-Відповіді. Ці ритми видатний англійський історик висловив у вигляді двох формул:

  • прогресуючого розпаду;
  • прогресуючого зростання.

Формула №1: "Виклик, на який дається безуспішна відповідь, породжує іншу таку ж безуспішну відповідь і т. д., аж до повного знищення".

Формула №2: "Виклик, на який дається успішна відповідь, породжує новий виклик, на який знов йде успішна відповідь і так до надлому ".

Отже, неспроможність суспільства дати ефективну і адекватну відповідь на виклики часу зупиняє процес зростання і породжує процес розпаду або дезінтеграції. "Розпад, - стверджує А. Тойнбі, - це хвороба, яка швидко прогресує. Його можна порівняти із відчайдушною скачкою, коли вершник не в силах впоратись із конем, котрий закусив вудила".

Погоджуючись загалом із таким висновком-діагнозом А. Тойнбі, автор, тим не менш, повинен зробити три важливих зауваження.

По-перше, дезінтеграція найчастіше і в першу чергу призводить до скорочення контактів, послаблення взаємозв'язків та взаємодій між складовими частинами раніше цілісної системи /політичної нації, суспільства, держави, міждержавного утворення/, а також занепаду діяльності спільних координаційних інститутів.

По-друге, в певних умовах дезінтеграція може набути необоротного характеру і набрати крайньої форми, відомої ще як сепаратизм, тобто перетворитись на один із різновидів націоналістичного руху, який має на меті створення самостійної держави.

І, по-третє, процес дезінтеграції не можна розглядати як однозначно негативний, або однозначно позитивний.

Бо він готує ґрунт, з одного боку, до послаблення, занепаду; а часом і розчленування багатонаціональних держав, а, з іншого - до народження нових, чи відродження старих національних держав.

Не можна не звернути увагу також і на те, що дезінтегрують, перш за все, імперії або багатонаціональні держави.

З імперіями все зрозуміло: вони історично приречені на розвал. Але чому дезінтегрують багатонаціональні держави? Мабуть, найбільш лаконічну і влучну відповідь на це запитання дав відомий український політолог В. Кремень: "Зростання цілісності світу зблизило людство і націю, зробило зайвою таку проміжну ланку як багатонаціональна держава". До речі, це стало ще однією причиною дезінтеграції колишніх СРСР, СФРЮ та ЧССР.

За слушною думкою західних етнополітологів, соціальним детонатором, тобто ініціатором дезінтеграційних процесів, як правило, виступає еліта підлеглої етнонаціональної спільноти. Проте, автор звертає увагу на те, що мають місце випадки, коли цю роль, не бажаючи того, можуть виконувати і правлячі кола домінуючої етнонацїй Прикладом тут може служити ДКНС /Державний Комітет із Надзвичайного Становища/, який в серпні 1991 року захопив владу у колишньому СРСР і, по суті справи, спровокував і прискорив його дезінтеграцію, хоча й переслідував протилежну мету - зберегти його у незмінному вигляді.

Трапляються також випадки спільних дій лідерів політичних еліт і домінуючої, і підлеглих етнічних спільнот, підтвердженням чого може бути нарада у Біловезькій пущі, де Б. Єльцин, Л. Кравчук та В. Шушкевич прийняли рішення про скасування СРСР.

Рушійною силою дезінтеграційних процесів виступають переважно етнічні антрепренери, політичні еліти підлеглих етнічних спільнот та й самі політизовані етнічності. Загалом дезінтеграційні процеси, особливо на міждержавному, міжнародному рівні, на наш погляд, є свідченням входження та/чи перебування якогось народу (народів) на етапі національно-державного будівництва, а також засобом створення та збереження своєї національної держави. Посилення націоналізму та дезінтеграційні процеси у Східній Європі - переконливе тому свідчення.

Таким чином, дезінтеграція є однією із невід'ємних і закономірних сторін етнополітичного розвитку людства. Іншу сторону цього розвитку становлять інтеграційні процеси, з якими людство, в тому числі й народи посттоталітарних держав, пов'язують чимало надій і сподівань.

Сучасні концепції етнополітичної інтеграції

Досить цікаві ідеї щодо інтеграції висловлювали ще Т. Гоббс та Дж. Локк. Але активно ця проблема почала розроблятись вже у XX ст., особливо в його другій половині. Зусиллями західних вчених було розроблено біля десятка концепцій інтеграції, найбільш відомими з яких є комунікативна /К. Дойч та ін. /; функціональна /Б. Маліновські, Д. Мітрені, А. Радкліфф-Браун та ін. /; неофункціональна /Е. Гааз та ін. /; нормативно-ціннісна/М. Вебер, Е. Дюркгейм та ін. /; уніфікаційна/Е. Ет-ціоні та ін. / тощо.

Є потреба хоча б коротко зупинитись на деяких з них. Це тим більш необхідно, оскільки більшість праць згаданих західних дослідників так у нас і не опублікована.

Комунікативна концепція інтеграції К. Дойча була побудована на принципі "ізоморфізму" /уподібнення/. Це дало йому можливість припускати, що всі соціальні, політичні та етнополітичні процеси, зокрема відносини між окремими етнічними спільнотами, політичними націями та державами підпорядковуються ідентичним закономірностям, котрі були логічно виведені кібернетикою, і перш за все, таким відомим її представником, як Н. Вінер.

К. Дойч визначив і основний показник цих взаємовідносин - обсяг контактів, зв'язків і обміну між їх учасниками. Із усього цього він зробив досить логічний висновок: зростання обсягу зв'язків між контактуючими учасниками призводить до їх зближення і об'єднання, а при певних умовах і виникнення нової спільноти та/чи утворення.

Показово, що при цьому К. Дойч розглядав народ як велику групу осіб, об'єднаних комунікативними можливостями, тобто можливостями спілкування, а країну як територію і населення, об'єднані "сіткою із потоків комунікацій і транспортних систем".

Народи і країни, цілком слушно зауважував він, починають інтегрувати в міру того, як вони стають взаємопов'язаними. Інтеграція, за його твердженням, це головним чином розвиток сітки соціальних зв'язків або комунікацій. Внаслідок процесів інтеграції, підкреслює К. Дойч, виникає "суспільство" безпеки /security community/, тобто "суспільство, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншими шляхами". Але інтеграція, попереджав "батько" комунікативної концепції, може відбуватись лише при наявності низки передумов і умов, про що мова попереду.

Дещо інакше трактують інтеграцію представники т. зв. "функціональної" концепції. /Функціональний підхід взагалі передбачає виявлення елементів соціальної системи та з'ясування їх місця і ролі, а також значущості, тобто функцій, у процесі соціальної взаємодії/. Зокрема, засновник цієї концепції американський соціолог Талкотт Парсонс доводив, що процес інтеграції забезпечується, по-перше, взаємопроникненням цінностей і потреб, а, по-друге, діяльністю таких чотирьох підсистем, як:

  • економічна, яка виконує функції адаптації;
  • політична, котра визначає цілі й шляхи їх досягнення;
  • нормативна, яка власне і забезпечує інтеграцію;
  • ціннісна, що сприяє відтворенню цілісності системи.

Окрім того, Т. Парсонс досить переконливо доводив, що для поглиблення процесів інтеграції потрібні спеціальні механізми, а саме - універсальна правова система, розширення прав і привілеїв учасників цього процесу, а також підвищення ролі т. зв. символічних посередників /грошей, мови, емоцій тощо/. Все це, за слушним твердженням Т. Ларсонса та його послідовників, і призводить до поглиблення процесів інтеграції й виникнення єдиної, цілісної системи, де панують гармонійні, безконфліктні відносини між її складовими.

Проміжне становище між комунікативною та функціональною концепціями інтеграції займає неофупкціональна концепція професора політології Каліфорнійського університету Ернеста Гааза. Вона увібрала в себе чимало ідей К. Дойча, Т. Парсонса та англійського вченого Д. Мітрені. Останній, до речі, відомий своєю цікавою ідеєю "розгалуження", згідно із якою процес інтеграції в якійсь одній царині сприяє інтеграції в іншій.

Так, наприклад, співробітництво в технічній царині призводить до "економічного зближення, останнє, в свою чергу, до політичного" і т. д. Для Е. Гааза і його прихильників головне - це процес інтеграції, а не її стан та /чи наслідки. Він також переконаний, що процес інтеграції розвивається переважно в економічній царині і тут же "переливається", тобто поширюється на політику. Для нього це єдиний "континуум", тобто безперервний і нерозривний феномен.

"Неофункціоналісти", перш за все, підкреслюють значимість спонукальних мотивів учасників інтеграційних процесів, з'ясовують пристосованість еліт, їх специфічну роль і стратегічну лінію у цих процесах, досліджують фактори зростання й занепаду об'єднаних спільнот. Якщо, слушно зауважує Е. Гааз, сила теорії комунікації в її узагальненості й системному характері, то сила неофункціоналізму - в його близькості до учасників інтеграційних процесів.

Чимало елементів розглянутих вище концепцій інтеграції увібрала в себе і т. зв. "уніфікаційна" концепція професора соціології Колумбійського університету Емітая Етціоні. Головну увагу він приділяє аналізу процесів інтеграції або, за його власним висловом, "уніфікації" тих політичних одиниць, які раніше мали слабкі зв'язки або не мали їх взагалі.

Процесові інтеграції, на його думку, до якої приєднується і автор, сприяють:

  • культурна гомогенність /однорідність/;
  • економічна взаємозалежність;
  • територіальна близькість тощо.

Але найбільш ефективними засобами і методами уніфікації американський вчений вважає силові. І взагалі забезпечити інтеграцію-уніфікацію може лише те суспільство чи утворення, яке має:

  • ефективний контроль над засобами примусу й насилля - армія, поліція, судова система тощо /хоча воно може і делегувати частину цих своїх монопольних прав окремим учасникам інтеграційного процесу/;
  • центр прийняття рішень, який суттєво впливає на розподіл ресурсів і винагород у суспільстві, а також воно є або стає домінуючим фокусом політичної ідентифікації для абсолютної більшості політично свідомих громадян.

Слід підкреслити, що говорячи про силу як вирішальний фактор інтеграції-уніфікації, А. Етціоні має на увазі не лише "примусову силу": армію, поліцію, зброю, ай "утилітарну силу": економічні й технічні чинники та адміністративні здібності, а також "визначальну силу": цінності, символи, ритуали тощо.

Виходячи з положень цих та інших академічних концепцій, а також власного бачення проблеми, спробуємо дати більш детальну, конкретну і водночас узагальнену характеристику процесу інтеграції, його сутності й характеру, умов виникнення, етапів розвитку, рушійних сил та наслідків тощо.

Перш за все, відзначимо, що терміни "інтегрувати", "інтеграція", "інтегрований" та інші прийшли в соціальні науки із біології, математики та фізики. Вони, як вже відзначалось, загалом означають "об'єднувати", "об'єднання", "об'єднаний" тощо. "Інтегрувати, - писав К. Дойч, - означає робити ціле із частин, тобто перетворювати раніше окремі частини на компоненти зв'язаної системи". А інтеграція, за його твердженням, - це "відносини між частинами, в яких вони взаємопов'язані і спільно утворюють системні якості, яких вони окремо не мають.

Однак, інколи слово "інтеграція" також використовується для того, щоб описувати інтеграційний процес, за допомогою якого досягаються такі відносини або стан справ між раніше відокремленими частинами". "Політична інтеграція, - уточнює К. Дойч, - це інтеграція політичних акторів або політичних одиниць, таких як особи, групи, муніципалітети, регіони або країни щодо їх політичної поведінки".

Та найбільшу цінність /з етнополітичної точки зору/ становить аналіз західними вченими інтеграційних процесів у поліетнічних державах.

Заслуговує, зокрема, на увагу визначення відомого американського етнополітолога Р. Шермергорна: "Інтеграція - це процес, у ході якого частини або елементи суспільства включаються в активну і координовану згоду із способом життя, діяльністю й цілями домінуючої етногрупи в суспільстві".

Досить оригінальні думки висловив і не раз вже згадуваний Дж. Рот-шильд. У поліетнічній державі, стверджує він, термін "Інтеграція" може стосуватись "трьох різних феноменів".

По-перше, інтеграція "життєвих шансів" /life-chances/, тобто підвищення рівнів освіченості, прибутків, найма на роботу, якості житла тощо. По-друге, культурна інтеграція, тобто акультурація або повна асиміляція. По-третє, "політична інтеграція, яка відбувається тоді, коли кілька етнічних груп суспільства визнають і підтверджують легітимність системи".

Отже, можна зробити висновок, що в західній науці інтеграція розглядається водночас і як процес, і як стан об'єднання окремих частин у єдине ціле, причому як у масштабах якоїсь країни, так і на міждержавному рівні.

Слід звернути увагу на те, що в західних концепціях найчастіше згадуються такі типи інтеграції, як економічна, політична, військова, технічна, культурна та ін. Але сьогодні, за нашим переконанням, є всі підстави говорити і про такий тип інтеграції, як етнополітична.

Автор пропонує наступне її визначення: етнополітична інтеграція - це процес та/чи стан об'єднання етнічних спільнот, етнорегіонів та державних утворень в єдине суспільство і державу, а також окремих суспільств і держав в міжнародне і міждержавне утворення. І, що особливо важливо, інтеграція - це інша, друга /поряд із дезінтеграцією/сторона процесу розвитку людства. Діючи разом, вони нагадують "Всесвіт, що розбігається", в якому теж діють сили як відштовхування, так і взаємного тяжіння.

Треба віддати належне: західні етнополітологи досить ретельно дослідили умови розвитку процесів інтеграції. Найкраще, на наш погляд, це зробив К. Дойч. Детально вивчивши чотирнадцять історичних випадків політичної та етнополітичної інтеграції, він зробив чимало надзвичайно цікавих і корисних припущень, висновків та пропозицій, які не можуть не вражати своєю об'єктивністю, глибиною, точністю, оригінальністю форм викладу і багатьма іншими достоїнствами. /Звичайно, є в його працях і дискусійні положення та й такі, що можуть бути розкритиковані.

Але залишимо це тим, хто, не пишучи власних змістовних робіт, займається пошуками якихось недоречностей чи некоректностей у чужих працях/.

Цілі й завдання, які ставлять перед собою всі, хто стає на шлях інтеграції. К. Дойч досить вдало поділяв на чотири основні напрямки:

  • досягнення і підтримання миру;
  • забезпечення більших досягнень у найрізноманітніших сферах людського буття;
  • вирішення деяких специфічних проблем;
  • створення нового власного іміджу та рольової ідентичності.

Крім того, за твердженням К. Дойча, може існувати ще один напрямок, а саме: комбінація деяких або всіх вищеназваних напрямків. При цьому, мабуть, враховуючи демагогічні й популістські нахили багатьох політичних лідерів, він попереджав, що щирість всіх наведених вище цілей і напрямів можна й треба перевіряти і пропонував для цього досить оригінальну методику.

Основні передумови інтеграційних процесів

Як відомо, процес інтеграції може досягти успіху, а може і зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують у середині кожної одиниці, що інтегрує і між ними усіма. Ці передумови К. Дойч теж поділяє на чотири основні групи.

По-перше, взаємна відповідність частин, що мають інтегрувати.

По-друге, сумісність їх цінностей і деяких справжніх спільних винагород.

По-третє, взаємна відповідальність. І, по-четверте, певна ступінь узагальненої спільної ідентичності або лояльності.

Всі ці чотири групи передумов можуть взаємодіяти і підсилювати одна одну, але в принципі кожну з них можна й виокремити.

Проте, К. Дойч не обмежується лише з'ясуванням передумов інтеграції. Він досліджує, конкретизує і уточнює умови успішного розвитку інтеграційних процесів. Таких умов рівно дюжина:

  • взаємна сумісність основних цінностей та норм політичної поведінки;
  • особливий, привабливий спосіб життя;
  • очікування більш міцних і корисних економічних зв'язків або спільних винагород;
  • помітне збільшення політичних і адміністративних можливостей, принаймні кількох учасників;
  • більш високе економічне зростання, принаймні кількох учасників /у порівнянні із сусідніми територіями/;
  • кілька важливих нерозривних ліній соціальних комунікацій через спільні кордони територій, які мають бути інтегровані та крізь бар'єри деяких основних соціальних страт, що мешкають на них;
  • розширення політичних еліт, принаймні деяких учасників і піднесення більшої спільноти як цілого;
  • відносно висока географічна й соціальна мобільність осіб, принаймні серед політично активних страт;
  • різноманітність і масштабність потоку взаємної інформації;
  • деяка загальна компенсація винагород у потоках інформації серед учасників;
  • досить часта зміна групових ролей серед учасників;
  • взаємне передбачення поведінки всіх учасників.

Тут доцільним буде додати і деякі досить слушні думки канадського вченого Богдана Гаврилишина. У своїй блискучій доповіді Римському клубові він визначив низку нових умов, котрі сприяють світовій інтеграції. Головними серед них є:

  • зростання відкритості держав;
  • збільшення густоти економічних, політичних, культурних, інформаційних та інших взаємозв'язків;
  • зростання взаємозалежності народів і держав у вирішенні глобальних проблем;
  • посилення планетарного резонансу регіональних подій тощо.

На думку К. Дойча, цілі й умови інтеграції значною мірою визначають характер цього процесу і засоби його забезпечення. Ці засоби він знов-таки поділяє на чотири великі групі:

  • а) виробництво цінностей;
  • б) розподіл цінностей;
  • в) утримування силою;
  • г) ідентифікація.

При цьому під "а" і "б", тобто виробництвом і розподілом цінностей, він має на увазі виробництво та/чи надбання й розподіл товарів, послуг або зв'язків найбільш потрібних населенню. Під "в", тобто утримування силою, мається на увазі, головним чином, "мілітарний або інший примус".

І, нарешті, "г", тобто ідентифікація, означає свідоме і поступове сприяння процесу зародження й розвитку "сентиментів взаємної ідентифікації, лояльності та "Ми - почуттів" / "We - feelings"/.

Типи етнополітичної інтеграції

Варто звернути увагу на те, що в західній науці процес інтеграції поділяється на примусовий та добровільний. Суто примусовою вважається та інтеграція, яка здійснюється "мілітарними засобами" /К. Дойч/ або із застосуванням "примусової сили" у розумінні, запропонованому Е. Етціоні.

Примусова інтеграція мала місце в імперіях та тоталітарних державах як унітарного, так і федеративного, точніше квазіфедеративного типу. Одним із багатьох сумних прикладів тут може служити лишній СРСР. Такого висновку, ще на рубежі 70-80-х років дійшла зокрема, професор Інституту політичних наук у Парижі Елен Kapf д'Анкос.

Вказуючи на примусовий характер інтеграції в колишньої СРСР (про що свідчили відчайдушні спроби КПРС прискорити створення єдиного "радянського народу" та "радянської культури"), вона вже тоді передрікала його дезінтеграцію.

Проте, як показали події останніх років, примусова інтеграція може мати місце і в посттоталітарній державі. Однак, як застерігав К. Дойч, та й не він один, спроба створити або зберегти об'єднану спільноту /державу або міждержавне утворення/ силою можуть "принести широкомасштабну війну, якої спільнота намагалась уникнути".

Добровільна інтеграція, яка відбувається з ініціативи політичної еліти і при масовій підтримці населення кожної з частин, що інтегрується, може мати місце, перш за все, у відкритих суспільствах або між ними. Яскравим прикладом тут може бути більшість західних країн, а також Європейське Співтовариство. Пояснюючи сутність добровільної інтеграції, відомий вчений Франьо Таджмен справедливо зазначав, що вона:

  • має місце там і тоді, де і коли виникає "історична потреба";
  • свідчить про "завершення процесу самовизначення націй";
  • відбувається на "справді добровільних засадах";
  • "вільна від імперсько-гегемоністського тягаря минулого";
  • позбавлена "ідеологічної виключності";
  • "задовольняє національні домагання всіх націй";
  • "координує волю й інтереси кожної країни тощо.

Втім, на нашу думку, мала й має місце і напівпримусова та/чи напівдобровільна інтеграція. Напівпримусовою інтеграцією автор пропонує вважати таку з них, яка відбувається внаслідок вживання "утилітарної" та "визначальної сили" у розумінні, запропонованому Е. Етціоні, про ще вже йшлося.

Напівдобровільною може вважатись така інтеграція, яка відбувається в т. зв. "стресових умовах". На думку канадського дослідника П. Солдатоса, з якою погоджується автор посібника, такими "стресовими умовами" можуть бути, перш за все, воєнна загроза, економічні труднощі, турбота про збереження основних цінностей кожного учасника інтеграційного процесу тощо.

Саме ці "стреси", підкреслює П. Солдатос, можуть призводити до зародження проекту об'єднання і спільних пошуків виходу із кризи.

Типовим прикладом добровільно-примусової чи примусово-добровільної інтеграції, на наш погляд, може служити створення на теренах колишнього СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД).

На це, зокрема, вказують і деякі російські науковці. Так, відомий економіст Ю. В. Шишков досить відверто зазначає, ще велика економічна вага Росії в СНД дає їй можливість "інтегрувати багато інших республік /незалежних держав -O. K. / вже в силу того, що їм немає куди подітись".

Практичні аспекти етнополітичної інтеграції

Показово, що аналізуючи процес інтеграції, К. Дойч зауважує, що об'єднана спільнота, котра при цьому виникає, зовсім не схожа на живий організм, як стверджують "функціоналісти". І народжується вона не шляхом зростання та проходження певних фіксованих стадій, подібно тому, як "пуголовок стає жабою, або котеня виростає у кішку".

Інтеграція скоріше нагадує процес збирання на конвеєрі. Інтегрована спільнота збирається з усіх своїх основних елементів і частин протягом всієї своєї історії на зразок того, як збирається автомобіль. Для автомобіля не має особливого значення в якій послідовності додавалась кожна з його частин. Процес інтеграції, як і процес збирання автомобіля, починається навколо певного "ядра", яке складається із однієї або кількох політичних одиниць, більш сильних, високо розвинутих, передових і привабливих.

Більшість західних вчених підкреслюють, що інтеграція народжується спочатку як теорія, але потім стає реальною політикою і поволі набирає сил. Щоб стати актуальною, проблема інтеграції повинна привернути увагу впливових політичних груп і значної частини населення. Для цього потрібно три умови.

Перша і найбільш важлива полягає у тому, щоб постав новий привабливий спосіб життя із спільним очікуванням, що прийде багато добрих змін і відчутне поліпшення в усіх сферах життя у порівнянні із минулим або із стандартами сусідніх регіонів. Це дасть народу і політичним елітам прихований сенс об'єднання їх поглядів та інтересів.

По-друге, цей прихований або приспаний сенс єдності повинен бути розбуджений певним зовнішнім Викликом, який вимагає нової і сильної Відповіді.

По-третє, на арену політичного життя має вийти нове покоління і розпочати нові політичні дії, спрямовані на інтеграцію.

Коректність міркувань К. Дойча більш ніж очевидна. Адже останнє, тобто вихід на арену політичного життя молодого покоління, неминуче, оскільки це трапляється кожні 20 років. /Як тут не згадати надзвичайно цікаву і революційну пропозицію Т. Джефферсона про потребу вносити корективи у конституції держав кожні 20 років/.

Друге, тобто вплив зовнішнього виклику, теж досить реальне, оскільки у світі, що так швидко змінюється, виклики трапляються кожні 20-25 років. І навіть перше - прихід нового способу життя - теж імовірне, оскільки це може відбутись протягом життя одного - двох поколінь.

Загальновідомо, що політичне керівництво, яке домагається об'єднання, не становить єдиного соціального класу, а є міжкласовою /cross-class/ коаліцією. І в цих умовах, слушно підкреслює К. Дойч, потрібен пошук політичних компромісів, які можуть об'єднати інтеграційні рухи і розширити їх соціальну базу. Але, попереджає американський вчений, це має бути особливий тип компромісів.

Вони не повинні засмучувати всіх учасників, даючи кожному якомога менше того, що він найбільш бажає. А якраз навпаки: нагороджувати кожного, поступаючись більшим або всім, що він вимагає і що для нього є найважливішим, у відповідь на його поступки в інших справах, які менш важливі для нього, але більш потрібні іншим учасникам коаліції.

Коротко говорячи, такі компроміси передбачають "взаємну підтримку" /log-rolling/ замість взаємної обструкції.

До цих слушних міркувань К. Дойча слід додати не менш слушні думки Дж. Ротшильда. Останній, зокрема, докладно розглядає ситуації, які можуть утворитись внаслідок різних підходів до інтеграції. У політичній царині поліетнічної держави, де домінуючі та підлеглі етнічні групи можуть або підтримувати, або відкидати інтеграцію, може виникнути щонайменше чотири комбінації ситуацій.

Перша. Обидва учасники - і домінуюча, і підлеглі групи - можуть негативно ставитись до культурної та соціальної інтеграції. Як це парадоксально не звучить, але така ситуація може сприяти інтеграції, яскравим прикладом чого служить Швейцарія.

Друга. Домінуюча група виступає за, а підлеглі групи - проти інтеграції. Це більш конфліктна ситуація, ніж попередня. І, якщо домінуюча група не зможе забезпечити інтеграцію "життєвих шансів", а буде робити ставку на культурну, політичну, або якусь іншу дискримінацію, сподівання на об'єднання зазнають провалу.

Третя. Підлеглі групи бажають, а домінуюча група не бажає інтеграції, як це було, приміром, із євреями у Західній Європі у XIX столітті та негритянським населенням у СІЛА після громадянської війни. У таких випадках можна очікувати піднесення боротьби за групові права та/чи групову автономію.

Четверта. І домінуюча, і підлеглі групи можуть бажати інтеграції. Але, як це не парадоксально, успіх тут зовсім не гарантовано. Бо кожна із сторін може претендувати і змагатись за встановлення свого контролю над цінностями й природними ресурсами, що неодмінно призведе до конфліктів, які, до того ж, будуть підсилені процесами всюдисущої модернізації. Проте, на нашу думку, подібна ситуація є радше гіпотетичною, аніж реальною, оскільки сьогодні мало знайдеться підлеглих груп, які б палали бажанням інтегруватись у якесь більше суспільство.

Слід особливо підкреслити думку, висловлену К. Дойчем, Дж. Ротшильдом та деякими іншими західними вченими, і яку поділяє автор, проте, що процес інтеграції має досить суперечливий і конфліктний характер. На цю характерну рису ще на початку XX ст. вказував відомий американський соціолог К. Кулі, зазначивши, що об'єднання і конфлікт "є нерозривними речами, фазами єдиного процесу, який завжди включає щось із їх обох".

Ще більш категорично, але досить вірно висловився з цього приводу Р. Шермергорн, наголошуючи, що "існують часи, коли інтеграція може відбуватись лише через конфлікти", що конфлікти просто "потрібні для того, щоб досягти нового рівня інтеграції".

Етапи і методи етнополітичної інтеграції

За слушним твердженням К. Дойча, інтеграційні рухи у своєму розвитку проходять три етапи.

  • "етап інтелектуалів", коли його очолюють і підтримують лише деякі представники інтелігенції;
  • "етап великих політиків", коли до нього приєднуються більш широкі політичні кола і йдуть пошуки політичних компромісів;
  • "етап масового руху та/чи широкомасштабної елітної політики".

Для забезпечення успіху інтеграційних процесів, американський дослідник радив користуватись цілою низкою методів, які, на наш погляд, повинні взяти на озброєння правлячі кола посттоталітарних полі-етнічних держав. Головними серед них він вважав наступні:

  • забезпечення широкої народної підтримки;
  • впровадження плюралізму;
  • надання автономії та/чи суверенітету учасникам інтеграційного процесу на відповідний перехідний період;
  • відміна деяких непопулярних статей законодавства тощо. Характерно, що водночас він рекомендував уникати неефективних методів, зокрема, створення спеціальних політичних інститутів;
  • введення нових спеціальних символів;
  • опікування призначенням спеціально відібраних людей для політичних і адміністративних установ та ін.

Всі ці методи можливо і потрібні, але самі по собі вони роблять мало або й зовсім нічого для справи. Крім того, вони скоріше асоціюються із невдачею інтеграції, ніж з її успіхом.

Варте уваги і попередження К. Дойча про те, що будучи створеною, об'єднана спільнота, держава та/чи міждержавне утворення часто є "дуже вразливими на громадянські конфлікти, а також сепаратизм". Такої ж цілком вірної думки, до речі, дотримується і відомий англійський вчений, автор досить популярної на Заході теорії "внутрішнього колоніалізму", Майкл Гехтер. "Політична інтеграція, - зазначає він, - подібно політичній легітимізації є не станом, а процесом, який треба постійно завойовувати і заслуговувати".

Виходячи із наведеного вище, можна зробити наступні висновки:

1. Інтеграційні процеси, особливо на міжнародному, міждержавному рівні, є свідченням завершення національно-державного будівництва та/чи вичерпання традиційного конструктивного потенціалу національних держав і, перш за все тих, які народились ще у ХVПІ – XIX століттях.

2. Рушійною силою інтеграційних етнополітичних процесів, як правило, виступають еліта домінуючої етнонації та сама етнонація.

3. Інтеграція - це ознака і, мабуть, єдиний оптимальний засіб, за допомогою якого людство може вискочити із "коротеньких штанців" національних держав і вступити в нову еру - еру пост національно-державного існування.

Яскраве підтвердження тому - послаблення націоналізму, відмова від абсолютизації суверенітету та поширення й посилення процесів інтеграції, що відбуваються сьогодні у Західній Європі, Північній та Південній Америці.

4. Західні теорії і практика інтеграції можуть стати у нагоді всім пост-тоталітарним державам, у тому числі й Україні, якій ще належить вирішувати такі проблеми, як більш міцне об'єднання своїх західних і півден-носхідних областей, визначення свого місця і ролі в СНД, адаптація у ЄС тощо.

Література

  1. Васюта О. А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. - Тернопіль, 2001. - С. 311-338.
  2. Галеева Г. А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город, природа, человек. - М., 1982. - С. 41-74.
  3. Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. - К., 1990. - С. 117-160.
  4. Кочергин А. Н., Марков Ю. Г., Васильев Н. Г. Экологическое знание и сознание. - Новосибирск, 1987. - С. 176-200.
  5. Крисаченко B. C. Екологічна культура. - К., 1996. - С. 47-55.
  6. Маркович Д. Социальная экология. - М., 1991. - С. 154-161.
  7. Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. - М., 1990. - С. 247-268.
  8. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні в 2001 році. - К., 2003. - С. 158-161.
  9. Платонов Г. В. Диалектика взаимодействия общества и природы. - М., 1989. - С. 168-177.
  10. Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л. П. Царика. -Тернопіль, 2002. - С. 166-172.
  11. Социально-философские проблемы экологии / И. В. Огородник, Н. Н. Киселев, В. С. Крысаченко, И. Н. Стогний. Под. ред. И. В. Огородника. - К., 1989. - С. 225-239.


15.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!