Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Нація: розвиток, поняття та види. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Нація: розвиток, поняття та види. Реферат

Нація - полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи

Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись у понятійно-термінологічному апараті. Це обумовлено багатьма причинами.

По-перше, актуальністю самої національної проблематики, яка буквально не сходить зі сторінок газет і журналів, не стихає у радіо- і телепередачах. Термін "нація" і похідні від нього слова та словосполучення - націобудівництво, національна ідея, національні інтереси, націоналізм, та багато інших - чи не найбільш вживані у сучасному лексиконі багатьох народів планети і, перш за все, посттоталітарних країн.

По-друге, "термінологічним хаосом", який віддавна запанував в етнополітичній науці, на що ще в 30-х роках звернув увагу відомий український вчений О. Бочковський. Сьогодні навіть фахівцям, не говорячи вже про пересічних громадян, важко пробитись крізь "термінологічні джунглі", які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного та/чи неадекватного застосування. Західні дослідники не раз відзначали, що посилення тенденції використовувати терміни "нація", "держава" та "суспільство", як такі, що взаємно замінюються, "становить серйозну концептуальну проблему".

По-третє, багатозначністю самого терміну "нація". "Слово "нація" означає різні речі для різних народів і в різних мовах", - такого висновку дійшла ще 1939 року спеціальна комісія Британської Академії наук на чолі із видатним вченим Едгаром Карром.

Нарешті, парадоксальністю ситуації, котра склалась із визначенням поняття "нація". З одного боку, багато відомих західних вчених скаржаться, що такого визначення взагалі дати не можливо, а з іншого - постійно зростає кількість цих визначень та бажаючих їх розробляти. До речі, до останніх з кінця 80-х років приєднались і колишні радянські суспільствознавці, які до того були позбавлені цих "танталових мук", оскільки існувало дане Сталіним ще 1913 року визначення нації, "вірне для всіх часів і народів" й до того ж таке недоторкане, як "свята корова" у індійців.

Одним із перших, хто відкрито заявив про неможливість дати визначення нації, був відомий теоретик німецької соціал - демократії Карл Каутський. "Нація - писав він ще на початку XX ст., - це протей, який вмить вислизає у нас з-під рук, як тільки ми хочемо його схопити, і який продовжує існувати и справляти на нас могутній вплив.

Багато пізніше, вже наприкінці 70-х років, професор історії Лондонського університету Гью Сетон-Уотсон, так само скаржився: "Я приходжу до висновку; що не можливо дати жодного наукового визначення, але, мабуть, слушних слів професора Техаського університету /Остін, США/ Пилипа Уайта, який писав: "Легіони авторів визначали націю, але жоден з них ніколи не зробив це задовільно".

Одну з причин такого становища визначила спеціальна комісія Британської Академії наук, про що вже йшлося. На іншу причину ще в 20-х роках вказував французький етнограф Арнольд Женнер: "Нація настільки складна за формою й змістом і настільки різноманітна в часі й просторі, що ніколи й нікому не вдасться дати визначення, яке не буде заплутаним і незрозумілим".

Справа ускладнюється ще й тим, що підхід західних вчених /не говорячи вже про вітчизняних/ до проблем вивчення нації визначається вимогами, традиціями і специфікою якоїсь однієї, переважно їх власної дисципліни. Це визнають і деякі західні аналітики. Зокрема, Л. Снайдер цілком слушно відзначає, що:

  • історики розглядають націю, як населення суверенної держави, котра проживає на визначеній території й має спільний набір думок, почуттів та волі, що передаються протягом історії;
  • політологи цікавляться політикою, суверенітетом та державою, вважаючи за краще залишати розробку теорій нації історикам та соціологам;
  • філософи мають нахил вважати націю "культурним союзом" із спільною історією, мовою, літературою, традиціями, героями та почуттям лояльності;
  • соціологи цікавляться груповою поведінкою нації, вважаючи її "найбільшою і найважливішою спільнотою людського суспільства";
  • географи зосереджують увагу на значимості для нації території та природного середовища;
  • психологи аналізують поведінку членів нації, досліджують їх психологічні риси, свідомість, емоції, котрі відіграють роль "цементу, що зв'язує націю" тощо.

Зрозуміло, що все це породжує безліч різноманітних наукових категорій, визначень і концепцій.

І все ж треба пробитись крізь "термінологічні та дефініційні джунглі", розібратись в основних західних теоріях нації і в такий спосіб наблизитись до розуміння цього вкрай складного, стійкого й водночас мінливого феномену.

Західні вчені, перш за все, відзначають, що коріння терміну "нація" лежать у латинському дієслові "nasci"- народитись, з якого і виник Іменник "natio", що означав - порода, рід або раса. Тут варто нагадати, що в давні часи люди спочатку згуртовувались за етнічними ознаками, зокрема, спільним походженням та культурою. То були етнічні, а точніше - культурно-родові спільноти. Але вже тоді вони починають розмежовуватись та об'єднуватись і за політично - територіальними ознаками.

Підтвердження тому - виникнення міст-держав у Шумерах та Давній Греції. Шумери, не дивлячись на своє спільне походження та культуру, розкололись на міста-держави, які не тільки співробітничали, а й суперничали та ворогували між собою.

Теж саме відбувалось і у давніх греків. Отже, то були політично-територіальні, але "етнічно чисті" спільноти, оскільки належність до них визнавалась виключно за людьми одного походження та/чи культури.

Давні римляни теж об'єднувались у політично-територіальні групи, але на відміну від шумерів і греків, не на моноетнічних, а на поліетнічних засадах. Римляни вітали і запрошували до своєї республіки представників інших етнічних спільнот. Для них головними критеріями тоді були не стільки етнічне походження людини, скільки її "високий соціальний статус" /у всякому разі не раб/ та політична лояльність. Коротко кажучи, давня римська єдність і солідарність базувалась не на етнічності, а на громадянстві.

Назву "нація" римляни давали групам "чужинців" або "іноземців", які за своїм статусом були нижчими за них. Досить часто їх також називали "варварами". Щодо іноземних груп "високого статусу", то їм давали назву "gens", тобто "клан" або плем'я. У ті часи слово "нація" вживалось також і в смислі території або місця виробництва якихось товарів і продуктів. Загалом, десь до XII-XIII століття термін "нація" застосовувався переважно до етнічних спільнот.

Проте, вже перші кроки на шляху переходу Західної Європи від аграрного до індустріального суспільства почали вносити певні зміни. Зокрема, все більше підривається і занепадає племінна свідомість, а племінні вожді перетворюються на територіальних правителів. Королі теж стають правителями певної території та всього її населення, а не якоїсь окремої етнічної спільноти. Відповідно змінюється, а точніше розширюється смисл терміну "нація". Не втрачаючи свого етнічного значення, він поступово набуває значення політично-територіального.

Термін "нація" починає вживатись до означення: по-перше, місцевості, де народилась людина, а по-друге, певної групи чи організації студентів. Як відомо, середньовічні університети запрошували і приймали у студенти молодих людей із інших країн.

Студенти тієї чи іншої країни об'єднувались в окремі групи, окремо мешкали, харчувались, відпочивали тощо. І саме такі студентські групи й об'єднання називались "націями" /це щось на зразок сучасного терміну "земляцтва"/.

Протягом XVI-XVII ст. термін "нація" все більше набуває політичного змісту. Нація все більше ототожнюється із державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання тощо.

Пояснюючи причини цієї трансформації, П. Уайт зазначає, що слово "нація" знаходило більше розуміння і підтримки серед народу, ніж слово "держава". Уряд, щоб отримати більшу підтримку в масах, схилити їх краще служити своїй державі й навіть вмирати за неї, сприяв ототожненню і підміні понять "нація" та "держава". Особливу підтримку отримало поняття "нація" після Великої Французької революції. Починаючи з того часу, термін "нація" вже вживається як переважно політична спільнота, а не етнічна і стає синонімом слова "держава".

Проте, тут автор повинен зробити щонайменше чотири зауваження. По-перше, у всіх тогочасних визначеннях нації, хай різною мірою, але завжди були присутні якісь елементи етнічності /у її вузькому розумінні/, зокрема, мова, культура, характер, звичаї тощо.

По-друге, термін "нація" у політичному розумінні не сприйняла Німеччина та Східна Європа. Тут все більшого поширення набувало розуміння нації як етнічної спільноти.

По-третє, вже тоді народились і почали поширюватись ідеї про те, що кожна етнічна група має отримати політичну незалежність та/чи створити свою власну державу.

По-четверте, термін "нація" у політичному смислі не прийняли і не могли прийняти т. зв. діаспорні народи, тобто ті, які жили в розсіянні, і перш за все, євреї.

Отже, віддавна існують два основних підходи до нації: /1/ як до етнічної спільноти та 121 як до політичної спільноти, а також біля десятка проміжних підходів, які з часом оформились у відповідні теорії, кожна з яких заслуговує на спеціальний аналіз. Розібратись у всіх тонкощах цих теорій потрібно і тому, що, як відзначав ще наприкінці XIX ст. Е. Ренан, "цілком зрозуміла на перший погляд ідея нації" в дійсності "викликає небезпечні непорозуміння".

Політична теорія нації

За висновком західних вчених, до якого приєднується і автор, історично першою в серії подібних теорій стала політична теорія нації. Вона почала складатись десь на початку XVII ст. Одним із засновників цієї теорії можна вважати голландського вченого Гуго Гроція /1583-1645 pp. /, який виклав деякі її положення в своїй роботі "Закон війни і миру"/1625р. /.

Політична теорія нації почала швидко поширюватись по іншим країнам Західної Європи. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською, французькою та іншими європейськими мовами. А по-друге, довідково - енциклопедична література тих часів. Так, "Оксфордські словники" середини XVII ст. тлумачили "націю" водночас і як політично-територіальну, і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактувалось поняття "нація" і у XVIII ст. Наприклад, двотомний "Словник англійської мови" давав таке визначення: "Строго говорячи, нація - це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом".

Подібна тенденція намітилась і у Франції. Ось як, приміром, визначав націю словник Французької Академії наук, виданий 1694 р.: "Нація - це всі мешканці однієї й тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними й тими ж законами і вживають одну й ту ж мову". Приблизно таку ж трактовку давала Французька Енциклопедія 1765 p.: "Нація - це збірне слово, яке вживається для визначення значної кількості людей, котрі живуть у певному регіоні, перебувають у межах визначених кордонів, які коряться одному й тому ж урядові, і які відрізняються від інших націй своїм певним характером".

Тоді ж політична теорія нації потрапила і на північноамериканський континент. Однак, тут вона набула більш політичного характеру, оскільки американська нація формувалась за політично - територіальним принципом і етнічні ознаки людини /за виключенням расових/ мало що значили. Можна припустити, що США у цьому відношенні копіювали /певною мірою звичайно/ досвід Давньої Римської республіки.

Наступні покоління західних вчених внесли чимало доповнень до політичної теорії нації. Показово, що багато з них уникали спроб дати власне визначення нації. Так, зокрема, зробили і члени згадуваної вже спеціальної комісії Британської Академії наук. Тим не менш, їх ідеї й сьогодні заслуговують на особливу увагу.

За твердженням британських вчених, основними характерними рисами нації є наступні:

  • підпорядкування всіх її членів єдиному урядові;
  • проживання на одній території;
  • спільна мова, література, звичаї;
  • спільне походження та історія;
  • окремий національний характер;
  • спільна релігія;
  • спільні інтереси;
  • "спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно "національною" за своїм характером";
  • шанобливі відносини між людьми, котрі належать до однієї нації;
  • відданість єдиному цілому;
  • почуття гордощів щодо досягнень та смутку щодо невдач національної політики;
  • зневага або ворожість до інших національностей тощо.

Автор не вважає доцільним вступати у дискусію із британськими вченими, навіть відносно дванадцятого пункту, наведених ними характерних рис нації. Адже їх дослідження готувалось до друку напередодні другої світової війни /1939 p. /, і багатьом націям тоді дійсно були притаманні такі риси, як зневага і ворожість до інших. Та й сьогодні на порозі XXI століття далеко не всі позбулись цих небезпечних рис.

Британським вченим, на наш погляд, робить честь те, що вони тут же сформулювали свої уявлення про ідеальну націю: Здається, ідеальною нацією може бути спільнота, яка:

  • має характерні риси, які чітко відрізняють її від інших;
  • вільна від зовнішнього контролю і достатньо сильна, щоб забезпечувати свободу. Одна з головних цілей, для яких потрібна свобода - це необмежена насолода характерними рисами, зазначеними вище, оскільки це необхідно для її щастя і процвітання;
  • діє як єдине ціле, яке має інтереси і проводить політику; спрямовану на забезпечення тих інтересів.

В 50-х - першій половині 60-х років у західній етнополітології намітилась тенденція недооцінки або ігнорування етнічних факторів. Це одразу ж відбилось у підходах, визначеннях і тлумаченнях феномену "нація". Підтвердженням цього може служити визначення нації, зроблене авторами колективної монографії "Націобудівництво" - прихильниками політичної теорії нації. Нація, - стверджували вони, - це будь-яка велика група населення або група осіб, яка може бути названа:

  • незалежною, в розумінні, що нею не правлять із зовні;
  • згуртованою соціальними комунікаціями;
  • політично організованою, у розумінні, що вона забезпечує конституційність для уряду, який здійснює ефективне керівництво нею;
  • автономною у тому, що стосується цього уряду;
  • внутрішньо легітимною.

Однак, починаючи із кінця 60-х років, прихильники політичної теорії нації знов почали звертатись до етнічного фактору, що сталось, на наш погляд, під впливом етнічного ренесансу та політизації етнічності. Це добре видно із визначення, яке дає "Американська енциклопедія" /1980 р. /: "Нація-велика кількість людей, котрі вважають себе спільнотою або групою і які загалом ставлять лояльність до групи понад будь - які інші конфліктуючі лояльності. Вони часто мають одну або більше наступних ознак: мову, культуру; релігію, політичні або інші інституції, історію, з якою вони себе ідентифікують і віру у спільну долю. Вони, як правило, займають визначену територію.

Часто, хоча і не завжди, група міститься у політичному організмі, відомому як нація-держава або просто держава, або нація".

Ще одним прикладом включення етнічного та/чи етнокультурного фактору до характерних рис політичної нації може служити її тлумачення англійським вченим Е. Смітом. За його твердженням, нація - це група людей з наступними рисами:

  • культурними відмінностями;
  • відносно великою чисельністю;
  • досить великою суміжною територією;
  • зовнішніми політичними відносинами конфлікту або союзництва із подібними групами;
  • значними груповими почуттями і лояльністю;
  • рівними громадянськими правами; II вертикальною економічною інтеграцією навколо спільної системи праці.

Проте, головною особливістю політичної теорії нації, і це слід особливо підкреслити, було і лишається те, що вона трактує націю, перш за все, як політичну спільноту; котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження.

Показово, що довгий час західні вчені вважали націями лише ті людські спільноти, які вже мали власні держави. Проте, останнім часом до націй почали відносити і ті народи, які вели й ведуть боротьбу за створення власної держави. "Політична нація, - писав Г. Сетон-Уотсон, - це спільнота, яка на додаток до культурних уз має також правову державну структуру". Такої ж думки був і К. Дойч, твердячи, що "нація - це народ, який володіє державою". На думку ж відомого німецького дослідника Ернеста Гааза, яку ми повністю поділяємо, "нація - це група людей, які бажають здійснити самовизначення" або "намагаються створити чи зберегти свою власну державу".

Слід відзначити, що сьогодні більшість вчених є прихильниками політичної теорії нації. їх часто називають "етатістами від франц. etat - держава / або стейтістами /від англ. state - держава/, "оскільки вони визначають націю як територіально-політичне утворення".

Отже, згідно політичної теорії, нація - це, перш за все. політична /соціальна/ спільнота, яка об'єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Недарма, таку спільноту західні вчені давно називають "соціальною нацією", "нацією-державою" та/чи "політичною нацією". Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація - то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно спільнота, об'єднана /часто, але не завжди/ спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільною волею, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.

Психологічна теорія нації

Окрім політичної теорії нації, ще однією досить давньою і популярною є психологічна теорія нації її "батьком-засновником" вважається один із лідерів австромарксизму Отто Бауер. Проте, автор вважає це не досить точним.

Справа у тому, що окремі положення психологічної теорії нації були сформульовані ще десь у першій половині XIX ст. головним чином представниками інтелігенції в країнах Західної Європи. А її справжнім засновником був французький філософ та історик Ернест Ренан/1823-1892 pp. /. Про це свідчить аналіз лекцій, прочитаних ним у Сорбоні навесні 1882 року. Пізніше ці лекції /під назвою "Що таке нація?"/ увійшли до його шеститомного видання "Зібраних творів", перевиданих 1902 року у Києві.

Досить цікавими і оригінальними були не лише думки Е. Ренана, а й їх аргументація та форма викладу. "Нація, - стверджував він, - це душа, духовний принцип. Дві речі, що по суті є однією, складають цю душу, цей духовний принцип. Одна - в минулому, інша - в майбутньому. Одна - це володіння багатою спадщиною спогадів, інша - спільна згода, бажання жити разом, продовжувати спільно користуватись неподільною спадщиною, що дісталась".

Розвиваючи цю думку, французький вчений продовжував: "Поділяти в минулому спільну славу і спільний жаль, здійснювати в майбутньому ту ж саму програму, разом страждати, насолоджуватись, сподіватись - ось що краще за спільні митниці й кордони... ось що розуміється, не дивлячись на відмінності раси і мови".

"Отже, нація, - підсумовував Е. Ренан, - це велика солідарність, що встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені та які мають бути зроблені у майбутньому.

Нація передбачає минуле, але у сучасному вона резюмується цілком помітним фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації - це /якщо можна так висловитись/ повсякденний плебісцит, як існування індивідуума - довічне утвердження життя". А заключним акордом були його слова: "Велика сукупність людей із здоровим глуздом і палаючим серцем створюють моральну свідомість, що називається нацією".

Отже, за твердженням Е. Ренана, нація - це, перш за все, велика група людей, об'єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною свідомістю.

Подальший розвиток психологічна теорія нації дійсно отримала вже в працях О. Бауера. Щоправда, при цьому вона набула дещо іншого забарвлення. "Нація, - писав теоретик австромарксизму, - завжди є "нічим іншим, як культурною спільнотою". Але тут під культурою мався на увазі головним чином національний характер. У свою чергу, національний характер трактувався як "комплекс притаманних нації фізичних і психічних ознак, які об'єднують всіх членів даної нації й відрізняють їх від інших націй".

В національний характер австрійський вчений включав також те чи інше спрямування волі, а нація визначалась ним і як "спільність долі". Ці та інші свої міркування О. Бауер підсумував наступним чином: Тепер ми прийшли нарешті до повного визначення нації.

Нація - є сукупність людей, спільністю долі з'єднаних у спільність характеру". Слід відзначити, що О. Бауер був не у захваті від власної тсорії, бачив її вади й вразливі місця і навіть піддавав критиці. Зокрема, він вважав її "незадовільною", /що, на нашу думку, відповідає дійсності/, оскільки вона не давала відповіді на запитання, звідки і як виникає свідомість приналежності до тих, а не інших людей. Врешті решт, він дійшов висновку, що національна свідомість породжується національним почуттям, тобто почуттям власної самобутності й відмінності від інших націй. Отже і тут нація зображувалась переважно як психологічний феномен.

Активними прихильниками психологічної теорії нації були й залишаються такі відомі західні вчені, як Уолтер Сульцбах, Рупер Емерсон, Уолтер Коннор та чимало інших. Для У. Сульцбаха, зокрема, нацією була велика група людей, об'єднаних, перш за все, спільністю національного характеру та національною свідомістю. Професор Гарвардського університету Р. Емерсон вважав нацією групу людей, які "відчувають, що вони є нацією". "Все, що можемо сказати про націю, - писав він, - це те, що нація існує тоді, коли активна і досить багато чисельна частина її членів переконана, що вона існує. Не зовнішні об'єктивні риси, а суб'єктивне переконання є вирішальним фактором".

При цьому Р. Емерсон стверджував, що "нації можуть виникати швидко і легко", оскільки кожна з них є "сплячою красунею, приспаною злим духом" і якій для повернення до активного життя досить "належного поцілунку".

Серед сучасних прибічників психологічної теорії нації можна назвати відомого американського вченого Уолкера Коннора. Він теж вважає націю, перш за все, психологічним феноменом, оскільки її головною рисою /при важливості інших рис/ є "інтуїтивні почуття спорідненості та унікальності".

Таким чином, прихильники психологічної теорії вважають нацією - велику групу людей, об'єднаних спільною національною психологією, національним характером, національною солідарністю, національною волею, національною свідомістю та іншими рисами суто психологічного плану.

Культурологічна теорія нації

Досить цікавою і поширеною, на наш погляд, є культурологічна теорія нації. її засновником цілком слушно вважається один із відомих теоретиків австромарксизму Карл Реннер /літературні псевдоніми –Р. Шпрингєр, Сіноптікус та ін. /. Хоча, заради справедливості, зауважимо, що у нього були досить талановиті попередники в особі Й. - Гердсра та Мозеса Гесса. Перший - в своїх чисельних працях доводив, що нація базується на засадах спільної культури і особливо мови. Другий - у своїй роботі "Рим та Ієрусалім" /1862 p. / визначив націю, як значну групу людей, об'єднаних спільною культурою та/чи культурними цінностями.

Розвиваючи ці ідеї, К. Реннер досить переконливо доводив, що "нація - це культурне співтовариство". Для її виникнення потрібна "спільна літературна мова'', "розвинута національна література" та "національно-духовна культура". На думку К. Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну державну мову в багатонаціональній країні, буде "проявом панування, а не рівноправ'я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські настрої. Підсумовуючи свої міркування, К. Реннер писав: "нація - це союз, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна спільнота... "

Загалом, за висновком автора, найбільшого поширення культурологічна теорія нації набула в німецькомовній літературі, де віддавна і по сьогоднішній день вживається спеціальний термін "культурна нація" /kultur-nation/.

Проте, проведений нами аналіз західної літератури показує, що палкими прихильниками культурологічної теорії нації були і деякі британські та американські вчені: Ф. Гертць, Е. Кедорі, Г. Кон, К. Гейєс, Г. Сетон-Уотсон та ін. Карлтон Гейєс, наприклад, вважав нацією велику групу людей із спільною культурою, які об'єднуються для "взаємо захисту і процвітання".

Щоправда, таку групу людей він, як правило, називав не "культурною нацією", а "культурною національністю" /cultural nationality/. Пояснюючи свій вибір, він відзначав, що вживання терміну "культурна національність" виключає можливість ототожнення цієї групи з державою. 132 Гью Сетон-Уотсон, навпаки, вживав термін "культурна нація". "Культурна нація, - підкреслював він, - це спільнота, об'єднана мовою або релігією, або історичною міфологією, або іншими культурними узами".

Таким чином, розглянута культурологічна теорія в основу розуміння і трактування нації покладає головним чином культурну сферу її життя, різноманітність і особливості її культурного розвитку.

Історико-економічна теорія нації

У колишньому радянському суспільствознавстві ця теорія пов'язувалась виключно з прізвищами класиків марксизму - ленінізму, зокрема К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна та И. Сталіна. Такий підхід, на погляд автора, є не досить коректним. Адже, за свідченням абсолютної більшості західних учених, класики марксизму-ленінізму проблемами теорії нації не займались. Для них, заклопотаних проблемами класів, класової боротьби та світової пролетарської революції, питання нації завжди, за виключенням окремих поодиноких випадків /під тиском якихось обставин/, були справою другорядною, зайвою, а часто й шкідливою. Хоча окремі думки з національної проблематики вони висловлювали і часом досить слушні.

Але стрункої завершеної теорії нації основоположники наукового комунізму так і не виробили. Для К. Маркса і особливо Ф. Енгельса нація була історичною категорією, яка виникає внаслідок розвитку капіталізму. Головною умовою формування нації, її основними ознаками вважались спільні економічні зв'язки та спільні класові інтереси. До ознак нації вони також відносили територіальну цілісність та спільну літературну мову. При чому завоювати політичне панування, піднятись до становища національного класу, конституюватись як нація міг лише пролетаріат.

Коротко говорячи, для основоположників марксизму нація була не загальнонаціональною спільнотою, а національною класовою спільнотою. Якщо ж до цього додати їх сумнозвісні помилкові твердження про існування т. зв. "історичних" та "неісторичних" націй, а також вкрай некоректний поділ націй на "революційні" та "реакційні", то стане зрозумілим, чому західна етнополітологія так скептично-іронічно ставиться до марксистської історико-економічної теорії нації.

На Заході більшого поширення набула історико-еконамічна теорія нації, розроблена відомим німецьким соціал-демократом Карлом Каутським. Згідно з цією теорією, нація - це "дуже рухоме суспільне утворення", "продукт суспільного розвитку", "один з найбільш могутніх факторів суспільного прогресу". Націю утворює група людей, які, по-перше, розмовляють однією мовою "незалежно від свого характеру і соціального становища". По-друге, проживають на одній території. І, по-третє, мають міцні, "повсякденні економічні стосунки".

Тут слід звернути увагу на те, що, конспектуючи роботи К. Каутського, В. І. Ленін в одному із своїх рефератів записав: "Каутський. Мова і територія. Головне. /Економічна ознака/. Історичний характер".

Пізніше колишні радянські суспільствознавці викинуть із цього запису прізвище К. Каутського, а решту слів почнуть приписувати В. І. Леніну. доводячи при цьому, що він "всебічно розвинув історико-економічну теорію нації К. Маркса та Ф. Енгельса". Однак, то були думки не основоположників марксизму, а Каутського. До того ж вони були далеко не ідентичні думкам К. Маркса і Ф. Енгельса. Принаймні К. Каутський, на скільки нам відомо, не характеризував націю як соціально-класову спільноту, не вважав пролетаріат єдиним творцем нації, не абсолютизував жодної із ознак нації і не намагався довести, що в разі відсутності однієї з них, нація не виникне чи припинить своє існування.

Є всі підстави вважати, що першим плагіат здійснив Й. Сталін. Своє пресловуте визначення нації він побудував на засадах, "запозичених" у Каутського, додавши до них одне з положень О. Бауера та К. Реннера. Показово, що він не зробив при цьому посилань на джерела. Більше того, К. Каутського було оголошено "дилетантом у національному питанні". "Нація, - писав ИСтапін 1913 p., - є усталена спільність людей, яка склалась історично, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури". При цьому, він особливо підкреслював: "Лише наявність усіх ознак, взятих разом, дає нам націю"

Пізніше, вже 1929 p., И. Сталін повторить всі ці міркування /із незначними змінами /, назве їх "російською /русекой/ марксистською теорією нації" і оголосить її "єдино правильною теорією". Тим самим буде накладене "вето" на будь-які дискусії щодо проблем теорії нації на цілі десятиліття.

Отже, розроблена К. Каутським історико-економічна теорія нації, яка, на думку багатьох вчених, мала деякі "раціональні зерна", була певною мірою спотворена И. Сталіним і покладена в основу т. зв. "марксистсько-ленінської теорії нації". Звичайно, були в ній і нові "перли", зокрема, твердження про існування "двох культур у кожній національній культурі", розподіл націй на "буржуазні" та "соціалістичні", вищість останніх над першими тощо.

Водночас, як це не парадоксально звучить, але зазначена теорія, на нашу думку, увібрала в себе чимало положень етнічної теорії нації. І саме у такому комбінованому вигляді вона проіснувала до середини 80-х років, спричинившись певною мірою до дезінтеграції колишнього СРСР та ескалації цілої низки етнополітичних конфліктів. Тому, розгляд етнічної теорії нації становить не лише теоретичний, а й практичний інтерес.

Етнічна теорія нації

Коріння цієї теорії, за нашим переконанням, слід шукати у далекій давнині, коли народжувались й існували перші державні утворення та держави, що базувались на спільному етнічному походженні та культурі. Сама теорія почала складатись десь наприкінці XVIII ст. шляхом поєднання деяких положень психологічної та культурологічної теорій нації. В Західній Європі та Північній Америці їй вдалось скласти конкуренцію історико-економічній теорії нації, але вона поступилась пануючій тут політичній теорії нації. Проте, етнічна теорія нації швидко поширилась на Німеччину та країни Східної Європи.

На нашу думку, у Німеччині цьому сприяли її запізнення із переходом до індустріального суспільства, а також поява праць таких вчених, як Гердер. Фіхте та Гегель, котрі романтизували родоплемінний дух давніх часів з його культом крові й ґрунту. Щодо країн Східної Європи, в тому числі й Росії, то їх майже не торкнувся процес переходу до індустріального суспільства, тобто там ще не склались відповідні умови для розуміння й сприйняття нації як політичної спільноти.

Пізніше, вже в 20-30-х роках XX ст. у Німеччині ця теорія була абсолютизована лідерами націонал-соціалізму і використана для підготовки до другої світової війни. В колишньому СРСР, і на це слід звернути увагу; у теоретичній царині з нею повели рішучу боротьбу, а в повсякденному житті взяли на озброєння, ввівши в паспорти радянських громадян пресловуту "п'яту графу" -"національність", яка встановлювалась "за законом крові", тобто за походженням одного з батьків та створивши низку союзних та автономних республік на етнічних засадах.

З кінця 50-х років етнічна теорія нації почала швидко набирати популярності в США та Канаді, потім перекинулась на Західну Європу та решту світу. Почався т. зв. "етнічний ренесанс" та "політизація етнічностей", про що докладно йтиметься у наступному розділі.

Аналіз праць західних вчених свідчить: найбільший вклад у розвиток етнічної теорії нації внесли Г. Нільссон, М. Новак, Е. Сміт та багато інших, кого сьогодні називають "стніцистами".

Суть цієї теорії стає зрозумілою вже із назви однієї із надзвичайно популярних робіт Е. Сміта "Етнічні походження націй", яку можна перекласти і як "Етнічні коріння націй". Останніми роками, пише він, все більше етнічностей поза Західною Європою стали домагатися статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або відродження своїх власних держав. Так роблять всі етнічності, не дивлячись на свою чисельність, рівень економічного розвитку; запаси природних ресурсів тощо. Це відбувається тому, підкреслює Е. Сміт, що "для того, щоб вижити, етнічність має набути деяких атрибутів нації".

Цю точку зору поділяє і П. Ван Ден Берг. При цьому він дає наступне визначення: "нація - це політично свідома етнічність, яка домагається права на державність завдяки тому, що є етнічністю".

І саме ці етнічності отримали в західній етнополітологи назву "нація - група", "етнічна нація" або просто "етнонація". "Нація-група, І пише професор Південно-Каліфорнійського університету Гуннар Нільссон, - це етнічна група, яка стала політично мобілізованою на засадах етнічних групових цінностей. Ми прийняли термін "нація-група" для того, щоб підкреслити відмінності між нашою /етнічною - O. K. / концепцією та поширеною серед вчених і політиків практикою вживати термін "нація-держава" або "нація" як синоніми терміну "держава".

Такої ж думки і професор політології університету в Глазго Джеймс Келлас. "В багатьох роботах, - свідчить він, - термін "етнонація" вживається для того, щоб відрізнити етнічну націю від "нації" в розумінні "держава'... "Етнічна нація" вживається там, де нація складається із однієї етнічної групи; "соціальна нація" - там, де кілька етнічних груп становлять одну націю".

Отже, як слушно визнає Е. Сміт, етніцисти, тобто прихильники етнічної теорії, "розглядають націю як велику політизовану етнічну групу; котра характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням. Автор поділяє точку зору Е. Сміта щодо уявності спільного походження членів будь-якої нації і приєднується до думки К. Дойча, який з певною долею гумору і іронії писав: "Нація - це група людей, об єднаних спільною помилкою щодо свого походження та спільною нелюбов'ю до своїх сусідів".

Як би там не було, але введення у науковий обіг терміну "етнічна нація", розподіл націй на етнічні та політичні /соціальні/ став загальновизнаним і зручним підходом. Він дає можливість більш чітко зрозуміти, про що конкретно йдеться, а це надзвичайно важливо для запобігання зайвих непорозумінь і конфліктів.

На наш погляд, цей підхід може бути досить корисним і для пострадянських країн, де теж панує "термінологічний хаос". Термін "етнічна нація" може і вже почав вживатись замість таких не досить вдалих і до того ж дискусійних понять як "корінна" та "автохтонна нація".

Так, наприклад, українці в Україні, латиші в Латвії, литовці в Литві, становлять відповідно українську, латиську та литовську етнічні нації й водночас є ядрами своїх відповідних етносів. Щодо всього населення кожної з цих країн, то його краще називати українська, литовська та латиська політичні нації. Однак, при цьому слід виходити з того, що згадані тут етнічні нації вже склались, а політичні нації - лише формуються.

Варто також враховувати, що прикметники "етнічна" та "політична" часом можуть бути зайвими і недоречними. Це стосується країн із моноетнічним складом населення, таких як Ісландія, Японія та інші, бо тут поняття "етнічна" та "політична" нації співпадають. Крім того, термін "політична нація" може бути не зовсім коректним, а для декого і образливим. Це стосується багатонаціональних держав, зокрема, Росії. На думку відомого російського вченого Е. Баграмова, яку ми повністю поділяємо, термін "російська політична нація", а, тим більш, "російська нація" не повинен вживатись по відношенню до всього населення Росії, оскільки:

  • Росія - це "співдружність народів з глибокими коріннями національно-етнічними та історичними, прив'язаністю до певної території, які в деяких випадках мають традиції самостійного державного розвитку";
  • такий підхід "логічно веде до вимог скасування існуючих національно - державних утворень в Росії".

Таким чином, проведений нами аналіз свідчить, що у сучасній західній націології існує кілька різних підходів до визначення поняття "нація", тлумачення ії сутності й характеру.

Узагальнюючи ці підходи, Г. Айзекс писав:"У кожного автора свій перелік частин, які становлять націю. Однією ознакою більше, однією ознакою менше, але усі вони включають спільну культуру: історію, традиції, мову, релігію, деякі додають "расу", а також територію, політику і економіку - елементи, які тією чи іншою мірою входять до складу того, що зветься "нацією". При більш уважному вивченні створюється враження, що жодну частину окремо не можна розглядати як єдино необхідну; або обов'язавши для статусу нації, за виключенням, мабуть, того чи іншого різновиду ідеї спільного минулого і спільної волі.

Отже, за нашими підрахунками, сьогодні в західній націології та етнополітологи існує біля десятка різних теорій нації (окрім вище розглянутих можна також назвати біологічну, расову, атомістичну та інші). Плюралізм підходів, існування конкуруючих теорій має як позитиви, так і негативи. З одного боку, це перешкоджає встановленню догм і сприяє висвітленню всіх сторін такого вкрай складного і багатовимірного феномену, яким є нація. Але з іншого боку; заважає накопиченню і поглибленню наукового знання про націю, оскільки чимало вчених просто ігнорують роботи своїх колег, відкидають геть їх теоретичний доробок тощо.

Толерантно ставлячись до розглянутих вище теорій нації, спираючись на їх окремі положення, спробуємо дати власне визначення. Нація - це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об'єднане навколо якогось одного етносу, із національною мовою державного рівня/та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами/, як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою /як синтезом кількох етнічних культур/, волею бути єдиним тим, усвідомленням спільності /а подекуди і самобутності/ минулого, сучасного і особливо майбутнього.

Ознайомлення із західними теоріями нації сприятиме, по-перше, пожвавленню дискусій серед вітчизняних вчених навколо цього дивовижного феномену; а, по-друге, розумінню актуальності й складності завдань національного будівництва в незалежній Україні, з'ясуванню його напрямків і цілей.

Типологізація націй

Значний науковий інтерес становлять проблеми класифікації націй. Як відомо, тут існувало, а подекуди й досі існує два основних підходи: догматичний, тобто формаційно-класовий та критичний, або цивілізаційно-гуманістичний.

Перший підхід було започатковано основоположниками наукового комунізму ще в середині XIX ст. Він передбачав розподіл націй на "історичні" та "неісторичні", а також на "революційні" та "контрреволюційні", про що вже йшлося. Подальший розвиток цей підхід отримав у працях класиків марксизму-ленінізму В. І. Леніна та Й. В. Сталіна.

"Різні бувають нації на світі", - мудро зауважував "батько всіх країн і народів" И. Сталін, наказуючи своїм адептам "не валити до однієї купи" всі існуючі нації, а шукати "принципові відмінності між ними". Сам же він, з подачі В. І. Леніна, поділяв нації на дві групи: капіталістичні та соціалістичні. При цьому капіталістичні нації оголошувались зосередженням всіх зол і нещасть, зокрема, націоналізму, агресивності, експансіонізму, ненависті до чужих націй, придушення національних меншин тощо.

Соціалістичні ж нації зображувались як уособлення добра і щастя, зокрема, вільними від класових протиріч, націоналізму і національного гноблення, рівноправними й незалежними, збагаченими інтернаціоналізмом, більш загальнонародними і життєздатними. Щоправда, це не завадило тому ж Сталіну знищити національну інтелігенцію багатьох народів колишнього СРСР, а біля двох десятків з них позбавити державності, репресувати і депортувати до Сибіру та Казахстану.

В багатонаціональних країнах, зокрема у колишньому СРСР, виділявся і такий тип нації як "корінні" або "титульні" нації. Це стосувалось, перш за все. провідних націй, за назвами яких давались назви колишнім союзним республікам - білоруська, грузинська, латиська, українська тощо.

Проведений автором аналіз показує, що в західній націології віддавна панує критичний підхід до проблем типологізації націй. Тут нації розподіляються за іншими критеріями і, зокрема, засадничими, часовими, територіальними тощо. За засадничим критерієм нації поділяються на кілька груп, головними з яких є політичні та етнічні нації. І хоча про них вже йшлося досить докладно, нагадаємо, що перша - політична нація - охоплює всіх громадян певної держави попри всі їх відмінності, а до другої - етнічної нації - належать представники лише якогось одного етносу.

За часовим критерієм нації розподіляються на "давні тривкі" (old continuous) та "нові" нації. "Давніми" націями вважаються ті з них, які

виникли до або в часи Великої Французької революції, як приміром, англійська, французька та інші. "Новими" націями вважаються відповідно ті, які виникли після 1789 року і до того ж на уламках різного роду імперій або в кордонах багатонаціональних держав.

За часовим критерієм нації також поділяються на "вчасні" та "запізнілі". Перші, тобто вчасні нації", це ті, які народились і сформувались у XYII-XIX ст. Решта - то всі "запізнілі" нації, яким ще належить вибороти "місце під сонцем", увійти до цивілізованого співтовариства народів.

Часто західні вчені розрізняють нації й за таким, на нашу думку, вдалим і об'єктивним критерієм, як рівень їх розбудови. У цьому випадку вони розподіляються на "розбудовані" та "недобудовані" нації. До останніх, тобто "недобудованих" націй, можна віднести ті з них. які ще не встигли перетворитись на сучасні класичні, модерні нації. Таких націй ще досить багато. Сьогодні до них. зокрема, належать всі ті нації, які існують на теренах колишніх СФРЮ та СРСР "Недобудованим" націям притаманна ціла низка характерних рис, але головними з них, на наш погляд, є дві.

По-перше, "недобудовані" нації, точніше їх еліти, постійно орієнтовані на використання сили влади та/чи сили держави. Звідси - небезпека встановлення тоталітарних режимів. Адже, як свідчить історія XX століття, саме "недобудовані" нації ставали розсадниками тоталітаризму.

По-друге, саме в "недобудованих" націях найбільш активно вирує націоналізм, часом перетворюючись на шовінізм, антисемітизм і ксенофобію.

Досить цікаву і загалом слушну типологію націй запропонували відомі західні дослідники Я. Крсйсі та В. Вслімські. Всі існуючі у Європі нації вони поділили натри великі групи:

  • "повнаиасштабні нації" (full-scale nations);
  • "державні" або "політичні" нації;
  • "етнічні" нації.

До першої групи, тобто "повномасштабних" націй, вчені відносять ті нації, котрі мають і власну державу і власну мову, тобто які є водночас і політичними, і етнічними націями. За підрахунками Я. Крейсі та В. Вслімського на початок 80-х років існувало 23 таких нації. Це. зокрема, грецька, польська, французька та інші нації.

До другої групи, тобто "державних" або "політичних ' націй, потрапили ті нації, котрі мають власну державу, але не мають власної окремої мови. Вони мають або мову спільну із іншими етнічними групами, або вважають себе частиною якоїсь великої мовної групи. Таких націй тоді нараховувалось 10 і серед них - австрійська, швейцарська та інші.

Нарешті, третю групу націй, тобто "етнічних", становлять ті нації, котрі мають власну мову; але не мають власної держави. Подібних націй в ті роїш нараховувалось 24, і зокрема, баски, бретонці, каталонці, курди, уельсці тощо. Показово, що в перших двох випадках федеративний статус нації, тобто її перебування у складі якоїсь федеративної держави, прирівнювався до статусу нації, яка має власну державу. Натомість нації, які мали статус автономій, не вважались націями із власною державою чи державністю.

Слід нагадати, що подібну типологізацію ще в 20-х роках запропонував талановитий, але дещо призабутий французький вчений Марсель Vlocc. Особливий інтерес, на наш погляд, становить його ідея "завершеної" або "досконалої" нації (complete nation), що була викладена у великій і надзвичайно цікавій статті під назвою "Нація". До "завершених" або "досконалих" надій він зараховував ті нації, які були достатньо інтегровані й цивілізовані, мали центральну демократичну владу і суверенітет, мову та національний характер, який відрізняв їх від інших подібних утворень. Проте, досконала нація могла мати і кілька мов, як, приміром, швейцарська.

Зрозуміло, що в 20-х роках націй такого типу було не так вже й багато. Але сьогодні їх кількість значно зросла. Тому типологізація націй, запропонована М. Моссом і дещо модифікована Я. Крсйсі та В. Велімські, стає дедалі актуальнішою.

За територіальною ознакою нації поділяються на "територіальні", тобто ті, які мають власну територію (їх абсолютна більшість) і "без територіальні". Прикладом останніх до 1948 року, тобто до створення держави Ізраїль, вважались євреї, а сьогодні залишились, мабуть, лише цигани. "Територіальні" нації в свою чергу поділяються на:

  • "єдині" нації, які проживають на єдиній території, в єдиній державі;
  • "розколоті" або "розділені" нації (devided nations).

Під останніми маються на увазі ті нації, які в силу різних обставин були розірвані на дві й більше частин і перебували у складі різних держав.

Історичними прикладами тут можуть служити в'єтнамська, німецька, польська, українська та деякі інші нації. Сьогодні розколотими лишаються поки що китайська і корейська нації, що, на нашу думку, слід вважати неприродним явищем.

Деякі західні вчені, зокрема Г. Сетон-Уотсон. цілком слушно виділяють також т. зв. "діаспорний тип націй". Такими, на їх думку, можна вважати ті нації, значна частина яких перебуває за межами власних країн. Хрестоматійним прикладом тут вважаються вірмени, греки, китайці, євреї тощо.

Останнім часом під впливом інтеграційних процесів у Західній Європі деякі західні вчені, як. приміром, німецький дослідник О. Моль-ден, висувають, на наш погляд, досить цікаву і дискусійну ідею про появу націй нового типу, а саме т. зв. "мультинаціональних" націй. Йдеться, зокрема, про народження "мультинаціональної європейської нації, яка об'єднає низку націй, народів і громадян тих країн, котрі входять до Європейського Співтовариства.

На завершення слід відзначити, по-перше, що кількість "розколотих" націй поступово скорочується. По-друге, зростає і, очевидно, дедалі зростатиме кількість "досконалих" та "діаспорних" націй. По-третє, не виключено, що в майбутньому дійсно можуть народитись "мультинаціональні" нації, зокрема, європейська, північноамериканська, латиноамериканська та ін.

Концепції національності

Варто звернути увагу на те, що в західній науковій літературі поряд із терміном "нація" інколи зустрічається термін "національність" /nationality/. Щоб зрозуміти сутність останнього феномену і його відмінності від першого, звернемося до висновків, зроблених відомими скандинавськими вченими Юргеном Елклітом та Оле Тонсгаардом. В своїй досить оригінальній статті "Відсутність націоналістичних рухів" вони, зокрема, писали: "Ми розглядаємо націю як соціальну систему, котра має спільну культуру і котра або зберігає, або збирається створити соціальне і політичне ціле на певній, більш-менш визначеній території. Цю концепцію не слід плутати із концепцією "національності".

Національність також є соціальною системою, яка має деякі спільні елементи культури /перш за все спільну історію або деякі національні символи, а також часто спільну мову/ і яка на цих засадах хоче підкреслити свою особливість та бути визнаною як група. Але вона не обов'язково вважає головною метою створення окремого політичного цілого. Якщо існує достатня кількість чинників, кілька національностей можуть разом сформувати націю".

Приблизно в такому, досить коректному, на наш погляд, ключі тлумачить концепцію національності і Л. Снайдєр. У своїй "Енциклопедії націоналізму" він, зокрема, відзначає, що, по-перше, при визначенні національності західні науковці користуються такими чинниками, як спільні територія, мова та історичні традиції. Проте наявність цих чинників зовсім не обов'язкова.

По-друге, термін "національність" може використовуватись в:

  • конкретному;
  • абстрактному;
  • ідеальному розуміннях.

У конкретному розумінні національність може означати "групу людей, пов'язаних разом певними спільними атрибутами або нерозвинуту і не незалежну /undeveloped and non - independent/ національну групу, яка ще не завоювала національного суверенітету". В абстрактному розумінні під національністю мається на увазі "устремління до об'єднаного існування", а в ідеальному - це означає "ідею групи якогось народу в націях або якість, що об'єднує людей однієї і тієї ж нації". Отже, термін "національність" може мати політичне та/чи культурне значення.

Так, наприклад, згідно із політичною концепцією національності, існує швейцарська національність, котра базується на громадянстві швейцарської держави. Згідно із культурологічною концепцією національності, кожний швейцарський громадянин є німецької, французької або італійської національності, тобто належить до тієї чи іншої етнонаціональної спільноти.

При цьому, Л. Снайдер слушно застерігає проти помилок, які зустрічаються при визначенні національності. Зокрема, він підкреслює, що:

  • Національність не залежить від раси.
  • Національність не залежить виключно від мови. Багато різних націй розмовляють однією і тією ж мовою, а бельгійці розмовляють різними мовами - французькою та фламандською - і не має бельгійської мови.
  • "Національність" і "держава" не є синонімічними термінами. Національність може існувати і без національної держави. Так, у часи розподілів/1772-1919 pp. / Польщі як держави не існувало, але існувала польська національність.
  • Національність не є наслідком "світового духу", як твердив Гегель.
  • Ідея проте, що національність - це "народний дух'' /Volksqeist/ є фікцією, вигадкою і помилкою "активних націоналістів".
  • Національність і громадянство не є одним і тим же феноменом.

Частково погоджуючись із подібними підходами і тлумаченнями національності, автор повинен зробити кілька зауважень. По-перше, вони мало чим відрізняються від підходів і тлумачень, постійно вживаних колишньою радянською і подекуди вітчизняною наукою. По-друге, у XIX - першій половині XX ст. у Західній та Центральній Європі термін "національність" вживався так же часто, як і термін "нація". При цьому "національність" тлумачилась як менш розвинута і менш досконала, а часто і взагалі безперспективна, "неісторична" людська спільнота. Була створена ціла низка теорій, які мали обґрунтувати такі підходи.

Справжню мету подібної позиції західної /та й радянської/ науки викрив видатний англійський історик Г. Сетон-Уотсон. За його твердженням, з яким не можна не погодитись, вона полягала у тому, щоб "відмовити деяким спільнотам у статусі "нації". І саме цим, на наш погляд, пояснюється той факт, що абсолютна більшість сучасних західних вчених при аналізі етнонаціональних спільнот намагається не вживати термін національність

Проведений аналіз концепцій етнічності й національності та теорій нації дає, на наш погляд, можливість не тільки ознайомитись із станом, напрямками й перспективами етно- і націологічних досліджень на Заході, а й дозволяє значно розширити і поглибити наші знання про ці феномени, допомагає наблизитись до усвідомлення складності й суперечливості етнополітичних процесів, сприяє розумінню їх сутності, характеру та наслідків.

Література

  1. Васюта О. А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. - Тернопіль, 2001. - С. 311-338.
  2. Галеева Г. А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город, природа, человек. - М., 1982. - С. 41-74.
  3. Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. - К., 1990. - С. 117-160.
  4. Кочергин А. Н., Марков Ю. Г., Васильев Н. Г. Экологическое знание и сознание. - Новосибирск, 1987. - С. 176-200.
  5. Крисаченко B. C. Екологічна культура. - К., 1996. - С. 47-55.
  6. Маркович Д. Социальная экология. - М., 1991. - С. 154-161.
  7. Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. - М., 1990. - С. 247-268.
  8. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні в 2001 році. - К., 2003. - С. 158-161.
  9. Платонов Г. В. Диалектика взаимодействия общества и природы. - М., 1989. - С. 168-177.
  10. Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л. П. Царика. -Тернопіль, 2002. - С. 166-172.
  11. Социально-философские проблемы экологии / И. В. Огородник, Н. Н. Киселев, В. С. Крысаченко, И. Н. Стогний. Под. ред. И. В. Огородника. - К., 1989. - С. 225-239.


15.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!