Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Антиномія української цивілізації. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Антиномія української цивілізації. Реферат

Онтологія нашого суспільства лежить в соціокультурній сфері. Наш соціум поділяється на три основні групи за культурно-лінгвістичними ознаками. Всі вони сприймають нашу державу саме за культурно-цивілізаційними параметрами

Для носіїв української культури влада і структури, які вона розбудовує, зовсім не є українськими, а тому ворожими і неприйнятними. Влада не виправдала їхніх сподівань. Для тих, хто відчуває себе росіянином, ця країна теж дискомфортна, вона надто українська, вона позбавила привілейованого статусу його культуру, його мову, тому, на його думку, ця країна мусить бути приречена. Треті є духовними в'язнями комуністичної цивілізації. Таким чином, маємо в одному суспільстві три різних культури, за якими ховаються три архетипи колективного несвідомого, три цивілізаційні вектори.

І допоки не вирішиться проблема гармонійного, толерантного культурологічного і морального збалансування цих трьох складових нашого суспільства, наше майбутнє є невизначеним. Воно є приреченим на не прогнозовані конфлікти, котрі будуть детермінувати невизначеність нашого економічного, соціального і політичного поступу.

Останнє десятиріччя певна частина нашого ідеологічного істеблішменту намагалася визначитися з українською ідеєю виключно в межах політичної царини. Звідси витоки досить популярної концепції української політичної нації як суто політичного об'єднання громадян незалежно від їх етнічного походження, традицій, світогляду і культури.

Головним інтегруючим чинником процесу консолідації такої нації вважалася держава. З того політичного об'єднання буцімто мало постати відчуття належності до єдиного цілого як суб'єкта історії, впевненість у можливості задоволення власних політичних, економічних, соціальних і культурних потреб у такій спільноті, а звідси - державний патріотизм і загальнодержавна система вартостей.

Така концепція, безумовно, приваблива і мала право на існування як гіпотеза, бо мала історичні прецеденти. В європейській історії як нації витворювали держави, так і, навпаки, держави формували нації. Але не припустимо забувати, що спрацьовувала політична ідея нації тільки в певних соціальних реаліях.

По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної держави і коли переважна більшість громадянства сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично необхідну долю. Тобто коли нова держава є кращою і сильнішою, ніж попередня, до якої вони належали. В такій ситуації була Франція доби Наполеона. Це, певно що, не про нас. Російська і значна частина російськомовного населення продовжує сприймати Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичну необхідність, з свавільних амбіцій місцевих політиків. Комплекс тавра бездержавності тяжіє над малоросійською ментальністю.

По-друге, ідея політичної нації спрацьовувала в умовах, коли нова держава надавала своїм громадянам політичний статус, права і повноваження більш повні, широкі і привабливі, ніж у попередній державі. Так було в Сполучених Штатах. Не викличе заперечення думка, що нашому люду набридло тоталітарне буття, але ще менше він здатний вважати за найвищу вартість так звану сучасну українську демократію, радше орієнтуючись на деформовану ідеалізацію історично минулих державних форм: гетьманщини, імперії чи союзу.

Політична культура значної частини населення й досі знаходиться на маргінесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті, по-третє, політична ідея єднання спрацьовує в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.

Кожен з шляхів до нації, від етносу, чи від держави, має свої недоліки і переваги. Нація-етнос іноді повністю розчиняє особистості у своїй неформальній, позачуттевій тотальній структурі. Тут все сплітається воєдино: свідоме та підсвідоме, раціональне та ірраціональне, афективне і контрольоване, логічне та інтуїтивне.

Нація-етнос сама нагадує особистість, тільки особистість над індивідуальну, де всі постають як один. "Душа народу, - зазначає Карл Юнг, - є лише дещо складніша структура, ніж душа індивіда" [2]. Нація-етнос відтворює особистості лише у тому разі, коли вона у своєму розвитку досягає межі установлення високої культури, з цієї фази вона найчастіше є незламною, незбореною, але ірраціонально невиваженою, керованою колективним підсвідомим.

Натомість у націях-державах особистість від початку відносно відокремлена від нації. Понад те такий стан є передумовою формування цих націй. Тому індивідуальне і національне тут ніколи повністю не збігаються, а національне має свідомий, раціонально упорядкований, політично скерований і виважений характер.

Український націотворчий процес, як то не прикро, являє собою найгірший варіант: гібридизацію від'ємних моментів першого і другого. Маємо державу, але не маємо відповідної національної культури, яка б детермінувала демократизацію суспільства і процес формування особистостей. Не маємо єдиного етносу, але маємо вирування ірраціонального колективного підсвідомого в громадському і політичному житті.

Три етнічно-соціальні складові нашого суспільства - українська, російська та "советського народу" - зовсім не толерують одна до одної і усі разом до держави. Всі вони функціонують на підсвідомому рівні, генеруючи агресивну нетолерантність відповідних архетипів [3].

Аналізуючи національні катаклізми, Карл Юнг писав: "Архетипи як русла річок, що іноді пересихають, але навіть у цьому стані можуть бути виявленими в будь-який момент. Архетип є подібним до старого русла, вздовж котрого протягом багатьох сторіч тече вода життя, пробиваючи собі окремий глибокий канал, чим довше тече вода по цьому каналу, тим більше ймовірності, що рано чи пізно вона повернеться у старе русло... Життя націй - це величезний стрімкий потік, що зовсім не контролюється людиною і знаходиться в руках Того, Хто завжди сильніший за людей..." [4].

Архетипи колективного несвідомого завжди утаємничені, вони викарбовуються у свідомості народу в вигляді символів і являють собою знаки пам'яті народу, його виживання й адаптації. Підставою суперечності нашої діяльності є протиріччя між колективним несвідомим усіх трьох складових націотворчого процесу й найважливішою ланкою цивілізації - державою. Розв'язання цієї суперечності гармонізації зовнішнього і внутрішнього, архетипів і цивілізації покладається на духовну культуру.

З одного боку, культура є ніщо інше як процес постійного перекодування ірраціональних імпульсів колективного підсвідомого у раціональні формули, процес "випаровування" енергії підсвідомих ваблень у вартості культури і демократії, процес перетворення ірраціональних синкретичних етносів і псевдо етносів у націю як культурну спільноту, як сукупність окремих особистостей.

З другого боку, саме культура є продуктивною силою відтворення адекватної підсвідомому цивілізації, тобто держави. Саме за рецептами культури мусять утворюватись і функціонувати ненормативні структури соціуму. Асимілятивна ефективність культури щодо вируючих архетипів несвідомого, адекватність культури щодо породжених нею соціально-нормативних структур - ідеал, мета і норма суспільного життя народу. Поки що маємо радше патологію.

Але плине час, і дещо змінюється, здається, на краще.

Постає суттєве питання: яка модель політичної системи, державної влади, цивілізаційних преференцій і орієнтацій є суголосною українському суспільству, його архетипам колективного підсвідомого? Досвід історії свідчить про те, що тривалість історичного життя будь-якого народу не виходить за межі півтора тисячоліття. Вона може бути меншою, але в жодному разі не більшою. Якщо виходити з того, що український етнос є відносно молодим народом, який постав приблизно п'ятсот років тому, можемо стверджувати – в цьому тисячолітті Україна може і повинна стати органічно складовою частиною світової цивілізації.

Саме у найближчий час може статися розквіт українського суспільства, української культури, українського способу життя.

Все це, безумовно, може надихати оптимізмом. Але актуалізувати всі потенційні можливості, що надаються історією України, буде дуже складно і нелегко. Як і в минулому тисячолітті, Україна залишатиметься у тому самому геополітичному просторі – між Європою і Росією. Тому першочерговим практичним завданням для українського суспільства є остаточне вирішення питання: до якого культурно-історичного, цивілізаційного типу належить український етнос – європейського чи російського, котрий іноді камуфлюють під назвами: слов'янської православної, євразійської, чи азіопської цивілізацій.

Для російських політичних та інтелектуальних кіл такого питання не існує. Точніше, на нього дана відповідь понад сто років тому працями М. Данилевського "Росія і Європа" та К. Леонтьєва "Візантизм і слов'янство" /5/.

Основний висновок цих есеїв і сьогодні повністю влаштовує російський істеблішмент. Він зводиться до тез, що українці належать до єдиного російського супер етносу і, в його межах, протистоять європейському типу цивілізації. Ця спекулятивна філософема не тільки покладена у ґрунт російської політики та ідеології, але й впродовж десяти років настирливо прищеплюється українським політикам у вигляді власне української публічної опінії.

Дякуючи історії сталося так, що виборча кампанія 2002 року в Україні була перетворена у супер грандіозне дослідження української громадської думки та верифікації "сакральної" історіософської ідеї. Всі сили горезвісної євразійщини об'єднались у шляхетному цькуванні фантом "націоналістичного ізоляціонізму" та "лизоблюдського європеїзму й атлантизму": речники обох президентів і московського патріарха, російські інтелектуали і патріоти, майстри чорного піару і зацвілої контрпропаганди, вітчизняні мас-медіа і відомий адміністративний ресурс.

Були залучені найновіші російські виборчі технології й елементарний позадипломатичний тиск. Все було російське - ідеї, питання, відповіді на них. Тільки кошти були українські. Такого свята "демократії" незалежна Україна ще не знала. Марно. Український народ не виправдав сподівань ані власної, ані російської влади.

Вперше в новітніх умовах чітко виявилось, що більшість українського електорату тяжіє до європейських вартостей, а не до євразійських, воліє радше атлантичної моделі демократії, ніж тоталітаризму північного штибу.

Національно-демократична домінанта і раніше була присутня в Україні, але вона була чітко локалізована в межах Галичини. Знаючи це, певні кола жахали нас майбутнім розколом України саме по цих кордонах. Вийшло зовсім інакше. Українська цивілізаційна ідея легітимізувалася у значно ширшому і чітко детермінованому ареалі – на всіх автохтонних українських етнічних землях – від Закарпаття до Гетьманщини, від Полісся до Поділля, де вона отримала абсолютну підтримку населення.

Євразійська і комуністична ідеї знайшли відгук електорату лише колонізованих земель України, де переважають великі промислові центри з російським та російськомовним населенням. Тільки там спрацювали віртуально-семантичні проекти російських піар-технологів.

Такий стан речей, здається, пояснюється саме тим, що впродовж останніх років спостерігається повернення "води життя" українського етносу у старе русло українського архетипу, намуляного останніми десятиріччями для одних, сторіччями для других українців.

Маємо повільний анамнез, актуалізацію певних українських архетипів, що докорінно не збігаються з російськими, а, навпаки, є суголосними європейським вартостям. В зв'язку з цим знову постає досить серйозне питання про евентуальну належність українського етносу до європейської цивілізації. Наскільки може бути коректною і доказовою така версія? Тим паче, що навіть в українській літературі ми не маємо сталої думки.

Репрезентативною у цьому відношенні виглядає дискусія між Л. Окіншевичем та І. Крупницьким. "Україна, – стверджує перший, – є країною проміжного характеру, з територією, що лежить на кордоні двох "культурно-історичних типів", і являє собою широкий простір переходового від одної до іншої цивілізації характеру" /6-110/.

Протягом усієї української історії, на його думку, ми спостерігаємо наявність західних і східних типів, устроїв та породжених ними людських вдач. Його опонент висловлюється протилежним чином: "Україна, безперечно, є синтезою між Заходом і Сходом, але синтези бувають різні, з перевагою того чи іншого елемента.

В усякому разі європейськість України не підлягає жодному сумніву: з загальноєвропейського руху її не можна виключити, до нього вона належить органічно… Хоч Україна належить до Східної Європи, вона духовно репрезентує в своїй синтезі Заходу і Сходу деякі важливі, навіть основні риси західної ментальності. Тому можна, і навіть слід, говорити про призначення України бути Заходом на Сході" /Цит. за: 6,104/.

Наступна важлива квестія – це питання про те, що являє собою феномен "Європи" і що мислить з цього приводу сама Європа? Відомий італійський філософ Р. Гвардіні зазначає, що "Європа є не тільки географічний комплекс, не тільки конгломерат народів, але жива ентелехія, живий духовний склад, що розкривається в історії" /7,56/.

Змістовний сенс цієї європейської ентелехії, здається, коректно розкриває сучасний американський теоретик У. Уолліс. Він вважає, що до європейських народів можуть бути віднесені ті, що мали спільний історично-культурний досвід: середньовічний католицизм, Ренесанс і Реформацією. Східний кордон Європи, на його погляд, може бути проведений по межах католицьких держав у 1500 році. /Цит:8,116/.

Формування українського етносу відбувалося саме на зламі XV-XVI століття в межах польсько-литовської держави під впливом не тільки європейської духовної парадигми, але й європейського цивільного права /Див. 9/. Протягом XVI-XVII сторіч формуються власне українська культура, система освіти і специфічні ментально-світоглядні засади, що надають цій культурі специфічного забарвлення, в чітких кресах європейського культурно-цивілізаційного типу. Українською автохтонною землею прокотилися хвилі Ренесансу, Реформації та контрреформації, інтеріоризовані у синтезі з духовним досвідом Києво-Руської традиції, вони породили культуру українського бароко.

Феномен українського бароко вимагає особливої уваги. Він, безумовно, став органічною складовою загальноєвропейського духовного бароко, але він був наскільки європейським, настільки й специфічно українським і тому потребує виокремлення його differencia specifica.

Звернімо увагу на те, що український етнос і архетипи його колективного посвідомого поставали значно пізніше решти європейських народів, на над ґрунті духовної історії Європи. І хоча він не мав того реального класичного середньовіччя, як більшість європейських народів, але його власне "середньовіччя розгортається у XV-XII століття, збігаючись у часі з Відродженням, Реформацією й бароко, як соціально-політично /козаччина/, так і духовно /від Києво-Могилянської академії до Сковороди/.

Саме у цей час український етнос стає європейським народом, за два сторіччя засвоюючи понад сім віків духовної історії Європи її вартостями свободи, натурального права, приватної власності та демократії. У світлі попереднього стає зрозумілим, чому пророцький геній Т. Шевченка віднаходить витоки українських архетипів саме у добі козаччини.

Українське світобачення, засвоївши августинівсько-аристотелівську парадигму мислення та поєднавши загальноєвропейські вартості з народної мови і культурою та Києво-Руською традицією, витворилося як власне український варіант європейського світосприйняття й культури - української "самості" екзистенції та ментальності, українського варіанта європейського дискурсу.

Під таким кутом зору отримує сенс концепція єдиної європейської нації. Так, сучасний австрійський політолог О. Мольден у своїй книжці "Європейська нація. Від Атлантики до України", окреслюючи кордони духовної, політичної та релігійної Європи, зазначає, що в історичному минулому "Україна перебувала під значним католицьким культурним, а також польсько-литовським та габбургським політичним впливом"/, 63/.

В сучасній Україні, на його думку, "ренесанс культурного життя має чітко виявлені проєвропейські… акценти" /8,211/. Таким чином, він вважає, що виявлені природні гравітації української ментальності є достатньою підставою приєднання України до майбутньої єдиної європейської спільноти.

Нарешті ще одне питання. Що спричинило той достатньо активний процес анамнезу й актуалізації архетипів українського колективного несвідомого? Здається, що відповідь майже очевидна. Це – поступова зміна мовної ситуації в Україні. Поширення європейської системи вартостей повністю збігається у часті і просторі з поширенням ареалу відродження функціонування української мови.

Фундатор сучасної філософії мови В. фон Гумбольт розглядав будь-яку мову як особливе світобачення. З поширенням української мови маємо становлення власне українського дискурсу. Як стверджує Х. -Г. Гадамер /10,510/, посередником між соціальною реальністю і людиною завжди є мова. Саме цей український соціокультурний текст, що укладається в сучасній Україні, і дає можливість актуалізації архетипової традиції.

Таким чином, маємо в нашому суспільстві три дискурси, три соціокультурні текстові парадигми, три коди. Всі вони, певним чином, є опозиційними до державної влади, навіть ті, що її підтримують. Таким сьогодні є наше квазігромадянське суспільство.

Література

  1. Юнг Карл. Душа и миф. Шесть архетипов. – К., 1996. -191с.
  2. Див. докл.: Пасько Ігор, Пасько Ярослав. Громадянське суспільство і національна ідея. – Донецьк, – 199. – 184 с.
  3. Юнг Карл. Психология и алхимия. – М., 1996. – 179 с.
  4. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. – М., 1991. – 574 с.
  5. Леонтьев К. Н. Византизм и славянство. /Собр. соч. – Т. 3. – М., 1912. – 248 с.
  6. Окіншевич Л. Між Заходом і Сходом // Розбудова держава. – 1997, No7-8. – С. 108 – 113.
  7. Гвардини Р. Спаситель в мифе, откровении и политике. Теологические раздумья // Философские науки. – 1992. – No2. – С. 50 – 62.
  8. Molden Otto. Die europaische Nation. Die neue supermacht vom Atlantic bis zur Ukraine. – Heilig Verlag. – 1990. – 323 р.
  9. Пасько Ігор. Феномен козацтва і деякі питання генези українського етносу (історіософські міркування) // Схід – No% /29/ -1999. – С. 21-26.
  10. Гадамер К. -Г. Истина и метод. –М., 1998. – 704 с.


15.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!