Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Процеси інституціоналізації громадянського суспільства: роль політичної еліти. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Процеси інституціоналізації громадянського суспільства: роль політичної еліти. Реферат

Нинішня ідеологічна ситуація в Україні поки що не може стати базою справжньої модернізації країни. Причина – бездуховність здійснюваних реформ, різке зниження вольового й морального імпульсів. Ідеологія правлячої української еліти не орієнтується на моральність. Моральність може стати навіть на заваді в політичній кар’єрі

Політична модернізація характеризується: засвоєнням масовою свідомістю норм демократії, створенням диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інститутів; територіальним і функціональним розширенням сфери центрального законодавства, адміністрації та політичної активності; постійним розширенням включення в політичне життя соціальних груп і груп інтересів; появою та швидким зростанням раціональної бюрократії; послабленням традиційних еліт та їх легітимізацією; заміною традиційних еліт модернізаторськими тощо.

В цілому на макрорівні політична модернізація означає зміну відносин між державою і суспільством, а точніше - його стратифікаційної системи. З одного боку, це процес зосередження політичної влади в руках національної держави. З іншого ж боку - забезпечення індивіда необхідним правовим і соціальним захистом від практично необмеженої центральної влади.

Взаємодія держави й системи соціальної стратифікації відбивається в проблемі функціональних можливостей модернізаторської еліти. Цю проблему можна конкретизувати в наступних завданнях, на яких слід акцентувати увагу в ході вивчення політичних змін:

  • ідентифікація природи й будови модернізаторської еліти;
  • опис рівня модернізації основних соціальних груп і верств;
  • визначення відносин модернізаторської еліти й стратифікаційної системи;
  • визначення функцій модернізаторської еліти у взаєминах держави й суспільства.

Існує багато концепцій, класифікацій та типологізацій політичної еліти (В. Парето, Г. Моска, Х. Ортега-і-Гассет, М. Вебер, Г. Лассуел й ін.), однак при всіх їх розбіжностях найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного змісту дають змогу в загальному розумінні визначити політичну еліту як відносно невелику, внутрішньо диференційовану групу, котра концентрує в своїх руках значний об’єм політичної влади.

До складу політичних еліт входять: вищі керівні кадри, керівники й ідеологи (інтелектуали, митці, духівництво), судження й думки яких мають величезний авторитет. Але до складу еліт входять не тільки особи й групи, що безпосередньо беруть участь в управлінні, а й найвпливовіші економічні та адміністративні кола, керівники ЗМІ, а також члени родин впливових осіб, хоча вони ніби й не беруть безпосередньої участі у прийнятті рішень та в реалізації політики. До складу політичної еліти входять також представники правлячої групи, які формально не пов’язані з політикою, але впливають на прийняття політичних рішень ("сірі кардинали").

Отже, роль еліти в суспільстві відображають її функції:

  • еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальної групи, усього суспільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі;
  • еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи;
  • еліти регулюють діяльність з політичного представництва групи, дозуючи підтримку, посилюючи або обмежуючи її;
  • еліти є основним резервом керівних кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділянках політичного й державного управління.

В ході модернізації відбувається як перегрупування політичних сил, так і розмежування усередині політичної еліти. Не зумівши виконати свою місію розбудови справедливого суспільства на початковому етапі незалежності держави, стара еліта розпалася: одні відійшли від активної політичної діяльності й поринули у бізнес, інші очолили клуби, фонди й асоціації, треті пішли на пенсію. Але значна її частина, спішно модернізувавши свої погляди, залишилася у вищих органах державного управління.

Аналізуючи поняття "еліта", Р. Ривкіна окреслює два блоки в структурі правлячої еліти держави пострадянського періоду (на прикладі Росії):

  • політики вищої та середньої ланки федерального і регіонального рівня;
  • керівники великих промислових, виробничих корпорацій, фірм тощо.

Називаючи еліту новим класом, Р. Ривкіна називає основні її риси й характеристики:

1. брак у керівників чітко сформованої мети в процесі побудови громадянського суспільства, що призводить до стихійних, погано керованих процесів, які не підлягають централізованому управлінню;

2. захист кланових інтересів, ігнорування прав і свобод громадян, що неминуче викликає протистояння, напруження соціально-політичної обстановки в країні тощо;

3. створення значної дистанції між елітою і народом, яка обумовлює байдужість населення, недовіру, дискредитацію влади в очах народу;

4. використання конфліктів за принципом "розділяй і володарюй";

5. об’єднання неможливого (а саме функцій професійних політиків і бізнесменів) та відповідні до цього наслідки:

  • вольове привласнення матеріально-технічної бази підприємств держави;
  • вольову підтримку тих галузей економіки чи окремих корпорацій, якими володіють самі керівники, а чи люди, від яких залежать їх корпоративні інтереси;

6. повна відмова від відповідальності за результати свого управління державою [1].

За визначенням А. Колодій, серед української еліти можна виокремити принаймні чотири групи: колишня комуністична "номенклатура" (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта ("дисиденти"), яка нині в політиці репрезентує переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрям, а також близька до неї, заангажована в політику з часів "перебудови" творча інтелігенція; "нові люди" - бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов’язана з формуванням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їх політичні інтереси [2].

Дослідники О. Гарань і С. Макеєв запропонували таку класифікацію: колишня радянська "ортодоксальна еліта"; "українська контреліта" - націонал-демократичні активісти і дисиденти; "нова еліта" - молодь з різних верств, "ескалатором" в еліту для якої стала вертикаль обласних адміністрацій, місцева і державна бюрократія ("стара", "нова" і "найновіша" еліти) [3].

В сучасній українській реальності найбільший політичний вплив має "нова еліта" (за іншою класифікацією – "найновіша"), яка "не зацікавлена в автономному й відкритому функціонуванні інститутів громадянського суспільства" [4]. Вона, за словами М. Томенка, "так і не розпочала діалогу з суспільством після референдуму про незалежність 1991 року. Власне, десятиріччя незалежності було святом правлячої політичної еліти.

Беззаперечно, це не було святом суспільства і народу... Ми живемо основним конфліктом між абсолютною більшістю суспільства і частиною правлячої еліти. Автономізація суспільства й еліти є настільки значною, що сьогодні в Україні існують фактично дві держави... Конфлікт є... між абсолютною більшістю пограбованого населення і незначною частиною самих грабіжників... Я щиро любив би українських олігархів, але я не знаю жодного українського олігарха" [5].

Достатньо типовою для політичної модернізації є гостра боротьба, що розгортається між ліберальною частиною правлячої еліти й так званою "контрелітою", що являє собою союз незадоволеної ослабленням своєї влади бюрократії та традиціоналістів, авторитаристів і радикалів, що перебігли в опозицію і виступають за збереження традиційної ієрархії, адміністративної системи, обмеження політичної участі, ідеї національного відродження й протидії "згубному впливу Заходу". Тому в процесі поглиблення реформ цілком можлива ситуація, коли одні й ті ж люди можуть на одному етапі виступати за перетворення, а на іншому вчиняти дії, спрямовані на їх згортання.

Перша хвиля процесу модернізації в Україні засвідчила, що за слабко розвиненого представництва політичних інтересів і непрозорого процесу прийняття рішень приватизацію й лібералізацію можуть використати старі та нові групи інтересів, що домінують у політиці й інститутах держави.

Однак при всій важливості соціальної будови й політичних переваг правлячої еліти її функціональні можливості залежать від рівня модернізації основних соціальних груп і верств, співвідношення їх інтересів і моделі соціальної структури в цілому. Політична еліта не народжує нових соціальних тенденцій, "це - сукупне породження усіх процесів політичної життєдіяльності суспільства" [7], вона може лише підсилити або послабити те, що вже існує в надрах суспільства й проявляється у взаєминах провідних соціальних груп.

Але ж, аби не гальмувати цей процес, еліта має бути відкритою і постійно оновлюватися. Інакше вона прийде в занепад внаслідок бюрократизму, корупції та інших явищ. Доки економічний і політичний розвиток не супроводжується певними зрушеннями в соціальній структурі й політичної культурі, ліберальна демократія не може відбутися.

Політична модернізація, як і модернізація взагалі, натрапляє на перешкоди і пастки. Найбільш поширені з них:

  • крайнощі технократизму, який ігнорує соціальні потреби суспільства;
  • популізм, що приносить в жертву соціальній політиці ефективність економічного розвитку;
  • нездатність або небажання політичної влади поширити імпульс модернізації з елітарного на масовий рівень;
  • "різна міра зацікавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політичною елітою, а також наявним потенціалом для її втілення" [8];
  • неглибоке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм при фактичному домінуванні традиційної політичної культури.

Аналізуючи роль політичної еліти у взаєминах держави і суспільства на сучасному етапі, дослідники відзначають дві основні тенденції. Перша тенденція: за будь-яких політичних змін, навіть найрадикальніших, стара еліта повністю не сходить з авансцени, а приєднується до нової еліти, стає її частиною, або ж (при революційних потрясіннях) лишається на політичному кону у вигляді окремих фрагментів.

Друга тенденція: нова еліта запозичує у старої еліти певні цінності, норми, навіть ідеї. До речі, таке запозичення може здійснюватися цілком відкрито, якщо йдеться про повагу до загальнонаціональних цінностей; цей процес, однак, може бути й "контрабандним" – старі ідеологеми використовуються всупереч публічним деклараціям про повний розрив з минулим.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер: модернізаторський та антимодернізаторський водночас. Перша тенденція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послаблені традиційної політичної еліти.

За даними соціологічних досліджень, рівень довіри населення до державних і недержавних структур в Україні гранично низький. Аналіз цієї тенденції дав такі результати: найвищий ступінь довіри виявляється до громадських (недержавних) інститутів – 0,35; представницької влади – 0,32; державні установи в середньому мають індекс довіри 0,27; судова влада – 0,27. Це, можливо, можна пояснити саме тим, що інститути громадянського суспільства певною мірою протиставляються державній владі, яка на сьогодні не користується високим авторитетом [9].

Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які визнають тільки однобічне – згори вниз – спрямування команд при закритому характері прийняття рішень. Політичний режим в Україні виявився різновидом гібридизації, яка ґрунтується на поєднанні демократичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними.

Динаміка трансформаційних процесів дуже слабка. Є. Головаха, аналізуючи причини цього, відзначає, що, на відміну від держав "соціалістичного табору", Україна стала на шлях демократичних перетворень, ініціатором та реалізатором яких були представники провінційної радянської бюрократії. Вони готові були декларативно схвалити нову ідеологію й нові, ринкові гасла, але не були підготовлені до практичної реалізації цих гасел [10].

На думку М. Ходаківського, специфіка полягає у "залишках старого радянського світогляду; націонал-романтичної ідеї; патерналізмі; регіональному партикуляризмі; особистому інтересі" [11].

Модернізація практично ніколи не супроводжується стабілізацією існуючих політичних структур. Послаблення легітимності, марні пошуки владою додаткової соціальної та міжнародної підтримки – явища, типові для перехідного періоду. Українська модернізація наштовхується на безліч перешкод політичного патерналізму та клієнтелізму на шляху не тільки до зростання рівня політичної участі, але й розвитку системи в ширшому соціально-історичному значенні.

"Україна сьогодні нагадує середньовічне, феодальне суспільство, в якому політична сфера домінує над економічною, що базується на патерналістсько-клієнтистських відносинах…" [12]. Слабість інфраструктури громадянського суспільства та брак каналів самовираження окремих прошарків суспільства компенсується формуванням множини елітних груп. Замість розвинутого суспільного плюралізму високими темпами формується елітний корпоративізм.

В умовах політичної модернізації важливого значення набуває ідеологічна орієнтація політичної еліти. За допомогою ідеології політична еліта виробляє ідейно-ціннісні орієнтири своєї поведінки і дій.

Безпосередній вплив політичної еліти на об’єкт політики базується на визнанні нею певних ідей і настановлень, на розумінні певними шарами суспільства їх привабливості, на авторитеті лідера. Політичний лідер залишається лідером доти, доки він діє, використовуючи свій ідеологічний і моральний потенціал для здійснення властивих його статусу ролей.

Базою для формування ідеологічних позицій політичного лідера стають усвідомлені ним політичні інтереси. На їх основі здійснюється вибір політичних пріоритетів, що враховують інтереси й потреби різних верств суспільства. Залежно від характеру і змісту відображених в ідеології інтересів, ідеологічна мотивація дій політичного лідера може сприяти об’єднанню людей, але може й розділяти суспільство за тими чи іншими цінностями. Політики можуть бути зацікавлені як у першому, так і в другому випадках ефекту ідеологічної мотивації.

Важливим напрямом дій нової політичної еліти стає вироблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допомогою якої може сформуватися ідейний взаємозв’язок "верхів" і "низів", який стане джерелом суспільної згоди, активізатором суспільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, призведе до своєрідної "революції свідомості".

Перехід від комуністичної ідеології до ідеологічного плюралізму в Україні потребує, як з’ясувалося, досить тривалого часу. Згідно з дослідженнями Інституту соціології НАН України, ідеологічні переваги громадян України можна поділити на чотири основні групи. 1994 року прихильниками соціалістичної течії вважали себе 10,7% опитаних, комуністичної – 10,3%, національно-демократичної – 6,4%, соціал-демократичної – 5,0%. Не визначили свою позицію – 17,9%, взагалі не розуміються на цих течіях – 27,6%. За даними цього ж опитування найменше прихильників було у ліберальної ідеології (1,9%) [13].

Поряд з декларуванням цінностей свободи, прав людини відбувався невпинний процес зубожіння основної частини населення, зростання майнової нерівності. Невтручання держави в економічну та соціальну сфери призвело до активізації комуністичних (соціалістичних) ідей. Комуністична ідеологія хоча й переживає глибоку кризу в Україні, та все ж зберігається, адже вона має досить глибокі соціальні корені, а відтак й ідейні резерви відновлення.

Прикметно, що 2004 року кількість прихильників соціалізму зросла до 25,2%, а прихильників капіталізму зменшилася до 11,7% [14]. Це можна пояснити тим, що економічні реформи в Україні здійснювалися слабкою політичною елітою, яка "розпочала великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої програми… Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про принципи творення нових демократій" [15].

Для ідеологічного спектра українського суспільства сьогодні характерний перехід від двополюсної (комуністи - антикомуністи) і конфронтаційної моделі ідейно-політичного реформування суспільства до багатополюсного й переважно консенсусного. І хоча перехід цей не завершений (зберігаються елементи двополюсної моделі "ліві – праві" і конфронтаційні тенденції), все ж окреслюються контури нової моделі ідеологічного спектра: ліберали - комуністи - націоналісти.

Перші представляють політичну ідеологію урядових кіл, що здійснюють курс на ринкове реформування України. Другі становлять крайню опозицію цьому курсові, пропагуючи ідею реставрації на оновленій основі соціалістичних і комуністичних порядків. Треті заявляють про себе як про опозицію і урядовому курсу, і комуністам, виступають за проведення реформ з пріоритетом національних інтересів та цінностей самобутнього українського укладу й способу життя.

Цим якоюсь мірою можна пояснити, чому комуністична ідеологія знаходить прихильників серед українців, а ліберальна залучила до себе лише незначну їх частину, переважно людей досить забезпечених, а також інтелектуалів, для яких найвищою цінністю є свобода самовираження людини.

Розкол суспільства за базовими цінностями не можна перебороти за допомогою указів і політичних рішень. Процес відмови від колишніх цінностей і сприйняття нових для багатьох виявився болісним, що обумовило прагнення певних кіл захищати соціалістичні цінності (рівність, справедливість, упевненість у завтрашньому дні тощо). В такій ситуації поки що немає реальних передумов для створення інтегральної (об’єднавчої) ідеології. Вимагає критичної оцінки й спроба нав’язати суспільству якусь універсальну ідеологію. В українських умовах така ідеологія, у яких би демократичних формулюваннях вона не була виражена, неминуче перетвориться на державну ідеологію.

Інша справа – загальнонаціональна ідея та суспільний ідеал, які б окреслювали загальний напрям і мету розвитку суспільства, визначали цінності, близькі більшості народу. Те, що їх не сформульовано, створює чималі труднощі для політиків, які часто розгублюються в критичних ситуаціях не тільки внаслідок недостатньої компетентності чи за браком досвіду в державному управлінні, але й тому, що часто самі не знають, куди прямує Україна, який напрям розвитку їй слід запропонувати.

Так, А. Колодій головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства вважає "саме негромадянськість української еліти, що виявляється передусім у її нездатності ставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій" [16]. Не маючи орієнтира у вигляді загальнонаціонального ідеалу, що формує масові цінності, важко ідентифікувати національні інтереси країни, "більшість вітчизняних еліт переконана в тому, що пріоритет прав і свобод людини у внутрішній політиці держави є економічно невигідним і політично деструктивним" [17], що автоматично створює труднощі у визначенні внутрішньо і зовнішньополітичних цілей і завдань з їх реалізації.

Нинішня ідеологічна ситуація в Україні поки що не може стати базою справжньої модернізації країни. Причина – бездуховність здійснюваних реформ, різке зниження вольового й морального імпульсів. Ідеологія правлячої української еліти не орієнтується на моральність. Моральність може стати навіть на заваді в політичній кар’єрі.

Оскільки в Україні на разі не вирішено завдань ліберально-демократичної революції, не кон’юнктурним і ситуаційним, а свідомим і стратегічним "якорем", або "брендом" нової влади, – на думку В. Карасьова, – має бути ідеологія європейських цінностей. Йдеться про цільові настановлення, пов’язані з формуванням в Україні сучасного європейського суспільства, економіки, політичної культури тощо [18].

Література

  1. Рывкина Р. В. Влияние новой правящей элиты на ход и результаты экономических реформ // Социологические исследования. Социс – 1995. – №11. – С. 35 - 43.
  2. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ) / За заг. ред. В. І. Луговського, В. М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 424 с. - С. 52.
  3. Політичні і економічні перетворення в Росії і Україні. - М.: "Три квадрата", 2003. - 328 с. - С. 195 - 196.
  4. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ) / За заг. ред. В. І. Луговського, В. М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 424 с. - С. 53.
  5. Томенко М. Суспільство не боїться цієї держави, оскільки не вірить у неї. "Час". - №37. - Вер. - жов. 28 - 4. - 2001. - С. 4.
  6. Політичні і економічні перетворення в Росії і Україні. - М.: "Три квадрата", 2003. - 328 с. - С. 197.
  7. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. - 2006. - №1. - С. 27 - 36.
  8. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. - 2006. - №1. С. 33.
  9. Войтенко Т. О., Гончарук О. С., Привалов Ю. О. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. Наукова збірка / Відп. ред.: Ю. Саєнко – К.: Стилос, 2002. – С. 38 - 39.
  10. Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994 – 2003 / За ред. Н. В. Паніної. – К.: Ін-ут соціології НАН України, 2003. - С. 111 - 112.
  11. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава // Віче. – 1998. - № 9. – С. 34 - 46. - С. 41.
  12. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ) / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 424 с. - С. 42.
  13. Українське суспільство 1994 - 2004. Моніторинг соціальних змін / За ред. д. е. н. В. Ворони, д. соц. н. М. Шульги. - К.: Інститут соціології НАН України, 2004. - С. 589.
  14. Українське суспільство 1994 - 2004. Моніторинг соціальних змін / За ред. д. е. н. В. Ворони, д. соц. н. М. Шульги. - К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – С. 588.
  15. Іскакова Г. Особливості посткомуністичної трансформації і проблеми прав та свобод людини // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2. - С. 138 - 144. - С. 140.
  16. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ) / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - С. 52.
  17. Політичні і економічні перетворення в Росії і Україні. - М.: "Три квадрата", 2003. - 328 с. – С. 161.
  18. В. Карасев. Лучший "якорь" - евроидеология // День. - 2005. - 17 июня. - С. 7.


14.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!