Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Механізми взаємовідносин політичних лідерів держав-учасниць СНД. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Механізми взаємовідносин політичних лідерів держав-учасниць СНД. Реферат

Одним з важливих завдань, які постають перед державами-учасницями СНД, є формування здорової політичної і економічної еліти та лідерів, спроможних забезпечити стабільність, динаміку і стійкий поступ своїх держав як на національному, так і на міжнародному рівнях

Політичні еліти та політичні лідери впливають на всі сфери діяльності не тільки всередині держави, але й на міждержавні відносини. У період трансформацій політичні лідери – глави держав, з огляду на їх посади і владні повноваження, відіграють особливу роль у розвитку держави, оскільки державні та політичні інститути на цьому етапі перебувають лише на стадії формування.

Політичне лідерство – складне і багатогранне явище. Поняття політичного лідерства тісно пов’язане з поняттям політичної еліти. Політичні еліти та лідери відіграють важливу роль у будь-якому суспільстві. Увага до вивчення цих проблем загострилась у зв’язку із загальною політизацією життя, посиленням політичної боротьби, активним розвитком міждержавних відносин.

Серед різних аспектів лідерства політичне лідерство посідає особливе місце, а характерною його ознакою є невід’ємний зв’язок з феноменом влади. Політичне лідерство є особливою формою влади і тому за своєю суттю воно набагато ширше, ніж будь-яка інша форма лідерства. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Крім того, лідер повинен мати також соціальну, психологічну та емоційну опору в суспільстві.

На кожному етапі політичне життя суспільства потребує керівників нового типу. У перехідний період проблеми лідерства набувають особливого значення. Сучасна політична наука в Україні по-різному трактує феномен політичного лідерства в умовах перехідного періоду [1]. Загалом науковці виокремлюють три групи політичних лідерів сучасної України: до першої можна віднести політичних діячів, відомих в українському суспільстві, які обіймали чи обіймають високі державні посади; другу утворюють політичні лідери партій і рухів, профспілок, громадсько-політичних об’єднань; третю складають представники регіональних політичних угрупувань, а також представники українського бізнесу – "бізнес-еліти" [2].

Формування кожної із згаданих груп лідерів має свою специфіку і залежить від характеру внутрішньодержавних перетворень та політичного розвитку держави. При цьому, держава залишається ключовою ланкою сучасної політичної системи і вирішальною складовою в політичній сфері, оскільки завдяки монополії на владу тільки вона здатна розв’язувати численні політичні й соціально-економічні проблеми, а головними фігурантами у формуванні інститутів громадянського суспільства виступають, природно, представники правлячої еліти та політичні лідери [3].

Глави держав є легальними лідерами, які приходять до влади на основі дії правових механізмів, тобто обираються на ці посади відповідно до національного законодавства. Вони є верхньою ланкою управління в державі і впливають на всі сфери її розвитку. Ступінь їх впливу на будь-які процеси залежить від конкретних історичних обставин, ефективності державних змін, формування державних та політичних інститутів, активності політичної еліти.

Глава держави впливає також на формування зовнішньої політики та бере активну участь у її реалізації на міжнародному рівні. Умови міжнародного спілкування визначили те, що зовнішні відносини традиційно є сферою виконавчої влади. В силу свого офіційного становища глава держави репрезентує державу на міжнародному рівні без спеціальних повноважень [4]. Свої повноваження він здійснює на основі національного законодавства і норм міжнародного права. Повноваження глави держави у сфері міжнародних відносин визначаються внутрішнім правом і залежать від конституційної системи. Особливо значні повноваження глави держави у президентській республіці.

На сьогодні майже всі держави СНД є республіками з досить сильною президентською владою. (Незважаючи на те, що Молдова проголошена парламентською республікою, а в Україні розпочалась політична реформа, влада президентів у цих державах залишається досить сильною).

Оскільки держава є основним учасником міжнародних відносин, то механізми взаємодії політичних лідерів на рівні глав держав необхідно розглядати в контексті становлення і розвитку міждержавних відносин. Міждержавні відносини країн-учасниць СНД почали формуватися на початку 1990-х років у складних умовах політичних та економічних трансформацій.

Правову основу взаємодії у межах Співдружності закладено Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, Алма-Атинською декларацією і Протоколом до згаданої Угоди від 21 грудня 1991 року. 22 січня 1993 року підписано Статут Співдружності. Ці документи визначили принципи взаємовідносин між новими незалежними державами, сформували умови для вирішення широкого спектра непростих проблем, пов’язаних з розпадом СРСР.

На початковому етапі СНД розглядалась як інструмент "цивілізованого розлучення", що визначалося переважно історичними обставинами розпаду СРСР та утворенням нових суверенних держав. Характерною особливістю цього періоду було те, що внутрішньополітичні процеси і визначення зовнішньополітичних пріоритетів держав Співдружності відбувалося в умовах формування нової еліти і політичних лідерів. На початковому етапі цей процес в цілому носив символічний характер, оскільки на той час вони були переважно вихідцями з радянської номенклатури, які багато в чому успадкували традиції політичної практики попереднього режиму.

Разом з тим, спільною рисою для всіх держав було те, що перше покоління нової еліти та лідерів в державах СНД формувалося, з одного боку, в умовах зміцнення суверенітету нових незалежних держав, створення державних інститутів, визначення стратегії внутрішнього і зовнішнього розвитку, а з іншого – обумовлювалося необхідністю забезпечення сталого економічного розвитку в умовах руйнування існуючих господарських зв’язків.

Позиція України щодо СНД визначена застереженнями, зафіксованими при підписанні Угоди про Співдружність Незалежних Держав, Заявою Верховної Ради України стосовно укладення цієї Угоди та Постановою Верховної Ради України "Про Основні напрями зовнішньої політики України" від 2 липня 1993 року. Основна спрямованість цих документів полягає в тому, що Україна розглядає СНД як міжнародний правовий механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес формування двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти більш успішному вирішенню проблем, що виникли після розпаду СРСР.

При цьому Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в межах об’єднання, котрі можуть перетворити Співдружність в наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру; Україна не визнає СНД як міжнародну організацію.

Така позиція України стосовно Співдружності в тій чи іншій мірі співпала з позиціями деяких інших держав-учасниць СНД, зокрема, Азербайджану, Грузії, Молдови, Узбекистану.

Водночас інша група держав, зокрема, Білорусь, Росія, Казахстан, підтримали ідею поглибленої інтеграції в межах цього об’єднання. Такий підхід певною мірою поділяють і Вірменія, Киргизстан, Таджикистан.

Туркменістан має осібну позицію щодо СНД. Вона полягає в тому, що, відповідно до міжнародних зобов’язань, ця країна не бере участі у військових блоках і союзах, в міждержавних об’єднаннях з регламентуючими функціями, які передбачають колективну відповідальність учасників, а також не розміщує на своїй території бази іноземних держав. Така позиція базується на тому, що Туркменістан має статус постійного нейтралітету, визнаного і підтриманого в резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Постійний нейтралітет Туркменістану" від 12 грудня 1995 року.

З урахуванням різних підходів держав формувалися правові засади багатостороннього співробітництва і створювалися інституційні механізми взаємодії у рамках Співдружності. Одним з таких механізмів взаємодії є Рада глав держав СНД - вищий орган об’єднання. Засідання цієї Ради проводяться не менше двох разів на рік, але за ініціативою однієї з держав можуть проводитися і позачергові засідання [5]. Практикуються також неформальні самміти, які проходять без офіційного порядку денного і, як правило, без підписання за результатами зустрічі офіційних документів. За 14 років функціонування СНД відбулося 39 саммітів, сім з яких - неформальні [6].

Рада глав держав, як вищий орган Співдружності, обговорює і вирішує будь-які принципові питання багатостороннього співробітництва [7]. На її засіданнях підписуються договори, ухвалюються заяви, звернення, а також протокольні рішення. Рішення Ради з будь-яких питань, за винятком процедурних, ухвалюються консенсусом. Укладення договорів і набуття ними чинності здійснюється згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 року [8]. В окремих випадках, при необхідності ухвалення рішень між засіданнями, за дорученням Голови Ради глав держав СНД Виконавчий комітет Співдружності організовує підписання документів у робочому порядку.

Згідно з Правилами процедури, головування в Раді глав держав СНД має здійснюватися почергово на основі принципу ротації терміном не більше одного року [9]. Проте вже традиційним в роботі Ради глав держав СНД стало те, що протягом всього часу функціонування Співдружності головування в Раді здійснюється російською стороною. Виняток був зроблений лише одного разу, коли 29 січня 2003 року на неофіційній зустрічі глав держав СНД у Києві Головою Ради було обрано Президента України Л. Кучму.

З огляду на те, що представники Російської Федерації очолюють також більшість галузевих органів СНД, кількість яких сягає 70, такий підхід загалом відповідає тій політиці, яка проводиться нею в межах Співдружності.

За час існування СНД глави держав підписали значну кількість документів з питань багатостороннього співробітництва, які є правовою базою міждержавних відносин. Економічний напрям багатостороннього співробітництва проголошено пріоритетним, а першочерговим завданням визначено формування державами-учасницями СНД зони вільної торгівлі.

З цією метою 1994 року підписано Угоду про формування зони вільної торгівлі держав-учасниць СНД, а 1999 року - Протокол до неї. Крім того, укладено також значну кількість інших багатосторонніх угод з питань економічного співробітництва. Проте кількість цих документів не відображає фактичний стан міждержавного співробітництва, оскільки низка з них підписана державами із застереженнями або не підписана взагалі, що унеможливлює їх ефективну реалізацію.

З огляду на такий стан справ та з метою виконання досягнутих домовленостей 2 квітня 1999 року Рада глав держав ухвалила документ, яким запроваджувався механізм реалізації рішень вищих органів СНД [10]. Проте це також не сприяло поліпшенню взаємодії у рамках об’єднання.

Нинішній стан багатостороннього співробітництва зумовлений низкою об’єктивних і суб’єктивних факторів, у тому числі й різними темпами демократичних перетворень, станом політичного і економічного розвитку держав, їх зовнішньополітичними орієнтирами, позиціями щодо Співдружності як структури та її міжнародної правосуб’єктності, підходами до шляхів реалізації пріоритетних напрямів багатостороннього співробітництва [11].

Ці обставини спонукали до пошуку інших механізмів взаємодії держав у межах СНД. Сформований принцип багатостороннього співробітництва "у форматі зацікавлених держав" мав на меті врахувати різні підходи щодо багатостороннього співробітництва і забезпечити реалізацію їх інтересів, зберігаючи "формат 12". Такий підхід фактично формалізував існуючий стан багатостороннього співробітництва та, водночас, підтвердив неможливість вироблення взаємоприйнятних рішень за участю всіх 12 держав.

Низька ефективність багатостороннього співробітництва у межах Співдружності призвела до утворення низки регіональних об’єднань. Вони створювалися на основі спільних підходів до вирішення питань багатостороннього співробітництва.

Результатом процесу регіоналізації стало те, що з 12 держав Співдружності шість об’єдналися в рамках військово-політичного союзу на основі Договору про колективну безпеку (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан).

У рамках Євразійського економічного співтовариства працюють Білорусь, Казахстан, Киргизтан, Росія, Таджикистан, Узбекистан (останній приєднався у січні 2006 року). З 2002 року статус спостерігачів у цій організації мають Молдова і Україна, а з 2003 року – Вірменія. Основною метою співтовариства проголошено регіональну інтеграцію шляхом створення єдиного економічного простору на території держав-учасниць.

Центрально-Азіатське співробітництво (ЦАС) об’єднує Казахстан, Киргизію, Росію, Таджикистан, Узбекистан. Діяльність цієї організації спрямована на розвиток політичного, економічного та інших напрямів міждержавного співробітництва. Водночас 5 держав-учасниць СНД, які входять до ЦАС, а також Китай, активно взаємодіють у рамках Шанхайської організації співробітництва. Триває налагодження багатостороннього співробітництва Білорусі, Казахстану, Росії та України у рамках Єдиного економічного простору.

У рамках Союзної держави розбудовують свої відносини Білорусь і Росія.

Провідну роль у всіх цих об’єднаннях (крім ШОС, де активним гравцем, крім Росії, є також Китай) відіграє Росія. Це цілком відповідає концепції зовнішньої політики Росії, пріоритетом якої лишається "забезпечення відповідності багатостороннього і двостороннього співробітництва з державами-учасницями СНД завданням національної безпеки країни" [12].

Інша група держав (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) об’єдналися в рамках ГУУАМ. Проте 2005 року Узбекистан заявив про вихід з цього об’єднання.

Держави, які входять до цього ГУАМ, стримано ставляться до ідеї поглибленої інтеграції в рамках Співдружності. З огляду на те, що лише ГУАМ є однією з організацій, що існують на просторі СНД, участь в якій не бере Росія, поширеною стала точка зору, що це об’єднання є своєрідною прозахідною альтернативою російському впливу в Співдружності.

Утворення державами-учасницями СНД низки регіональних об’єднань зумовлено, поряд з іншим, станом їх внутрішньополітичного та економічного розвитку, пошуком політичною елітою та лідерами таких міждержавних механізмів взаємодії, які могли б ефективно забезпечити національні інтереси. Водночас фактичний стан багатостороннього співробітництва в усіх цих об’єднаннях свідчить, що домінуючою у їх діяльності залишається політична складова, хоча майже всі вони задекларували основним пріоритетом вирішення економічних питань.

При цьому склалася ситуація, коли одні й ті ж держави-учасниці СНД беруть участь у різних об’єднаннях і мають на меті вирішувати поставлені завдання за допомогою різних організаційно-правових форм. Зокрема, проголошено про важливість формування зони вільної торгівлі у рамках Співдружності, а згодом, вже в інших форматах, про необхідність створення єдиного економічного простору у рамках ЄврАзЕС та ЄЕП.

Водночас досвід становлення і розвитку багатьох міждержавних об’єднань свідчить, що міжнародна інтеграція передбачає послідовне проходження певних ступенів взаємодії держав - зону вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний союз; єдиний економічний простір. Кожний з цих ступенів має свої особливості та характеризується відповідними позитивними зрушеннями, в першу чергу, у сфері багатостороннього економічного співробітництва.

У цьому зв’язку необхідно зауважити, що інституційна структура таких об’єднань, як Єдиний економічний простір, на сьогодні ще недостатньо вивчена. Вважається, що ця форма регіональної інтеграції передбачає перетворення зрілого єдиного ринкового механізму в цілісний господарсько-політичний організм, який являтиме собою політичний союз держав [13].

Аналізуючи існуючі механізми взаємодії держав у рамках Співдружності та її регіональних об’єднань, необхідно констатувати, що вони не враховують об’єктивного стану внутрішньополітичного та економічного розвитку на сучасному етапі. Це ще раз підтверджує тезу про те, що вирішення будь-яких питань щодо налагодження ефективного багатостороннього співробітництва держав залежить не лише від політичної волі сторін.

Практика функціонування СНД підтвердила, що будь-які політичні рішення щодо формування міждержавних механізмів взаємодії мають ухвалюватися на основі об’єктивних чинників. Важливо, на мою думку, враховувати те, що після розпаду СРСР виникли нові держави із своїми економічними комплексами, товарними і фондовими ринками, а тому вважати, що всі господарські відносини, які існували раніше, знову можна відновити при наявності лише політичної волі сторін, і при цьому вони будуть ефективними, означає не враховувати об’єктивні реалії сьогодення.

Світовий досвід свідчить, що для взаємної інтеграції держави, перш за все, повинні мати досить близький рівень чотирьох основних макроекономічних показників: співвідношення дефіциту держбюджету до ВВП, співвідношення зовнішнього боргу до ВВП, рівня інфляції і ставки рефінансування. На сьогодні ці показники держав СНД значно відрізняються, а тому говорити про ефективну їх взаємодію в економічній сфері не доводиться.

Принципи створення і діяльності міждержавної організації, основними завданнями якої задекларовано ефективне економічне співробітництво та подальша інтеграція держав, мають враховувати не тільки політичну волю сторін, але й базуватися на об’єктивних факторах їх політичного і соціально-економічного розвитку.

При цьому необхідно зважати на те, що потреба у розширенні економічного простору виникає тоді, коли на певному етапі вже вичерпано внутрішньодержавні можливості економічного розвитку. Отже, співробітництво у межах будь-якого міждержавного об’єднання може лише надати додатковий імпульс позитивному розвитку держав, але не вирішує внутрішніх проблем становлення їх економік. Підтвердженням цьому може бути тривалий інтеграційний процес європейських держав.

Змістовне багатостороннє співробітництво держав неможливе без розвитку двосторонніх відносин. Проте саме двосторонні відносини не раз ставали нагодою для заяв щодо виходу з СНД. Зокрема, 11 квітня 2006 року на засіданні парламенту Грузії голова парламенту Н. Бурджанадзе заявила про можливість виходу її країни із Співдружності, мотивуючи це економічними обмеженнями та запровадженням візового режиму з боку російської сторони [14]. Раніше, у грудні 2005 року, під час перебування в Україні президент Грузії М. Саакашвілі заявив, що визнає всю складність проблем, які існують у функціонуванні Співдружності, проте не розглядає можливість виходу з СНД [15].

Заяви про вихід з СНД лунали і раніше з боку керівництва Грузії, хоча зрозуміло, що вони, швидше за все, були реакцією на загострення двосторонніх грузинсько-російських відносин і, можливо, своєрідним засобом впливу на іншу сторону. Безумовно, що такий стан двосторонніх відносин не може позитивно впливати на розвиток багатостороннього співробітництва у рамках СНД.

Подальший розвиток багатостороннього співробітництва держав у рамках Співдружності та її регіональних об’єднань залежатиме, в першу чергу, від тих процесів, які відбуватимуться в самих державах.

У цьому зв’язку необхідно зауважити, що трансформаційні процеси в державах Співдружності відбуваються складно і суперечливо [16]. Разом з тим, в результаті складних процесів трансформації в державах поступово формується нове покоління еліти та лідерів, які прагнуть формувати нові політичні стратегії, виходячи з тих ресурсів, які є в їх розпорядженні, у тому числі економічних та політико-правових. Цей процес проходить досить складно, оскільки нове покоління політичної еліти і лідерів формується в боротьбі з цінностями, нормами і стратегіями, притаманними попереднім поколінням. Разом з тим, в усіх випадках йдеться про відхід від традиційних підходів та бажання розвивати в сучасних умовах нові напрями зовнішньої політики.

У подальшому політичній еліті та лідерам держав-учасниць СНД належить переглянути свої підходи до механізмів міждержавного співробітництва у межах Співдружності та її регіональних об’єднань з метою віднайдення ефективніших, спрямованих на забезпечення національних інтересів.

Досвід багатьох країн свідчить, що зовнішня політика держави матиме успіх лише тоді, коли вона спиратиметься, з одного боку, на національні інтереси, які є об’єднуючим, консолідуючим чинником, а з іншого - є наслідком позитивних внутрішньодержавних політичних та економічних перетворень.

З огляду на це, одним з важливих завдань, які постають перед державами-учасницями СНД, є формування здорової політичної і економічної еліти та лідерів, спроможних забезпечити стабільність, динаміку і стійкий поступ своїх держав як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Література

  1. Рудич Ф. М., Балабан Р. В., Ганжуров Ю. С. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. - К.: Парламентське видавництво, 2006. - С. 124 - 125.
  2. Цит. праця. - С. 125.
  3. Цит. праця. - С. 113.
  4. Див.: Віденська конвенція про право міжнародних договорів, 1969 р.
  5. Див.: Решение Совета глав государств СНГ об утверждении Правил процедуры Совета глав государств, Совета глав правительств, Совета министров иностранных дел и Экономического совета Содружества Независимых Государств от 7 октября 2002 года.
  6. Справка: саммиты СНГ// http://www. china. org. cn/russian/172258. htm
  7. Решение Совета глав государств СНГ о разграничении полномочий между Советом глав государств и Советом глав правительств СНГ от 2 апреля 1999 года // Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ. - 1999. - №1 (31). – С. 74 – 75.
  8. Див.: згадане Рішення Ради глав держав СНД.
  9. Див.: Решение Совета глав государств СНГ об утверждении Правил процедуры Совета глав государств, Совета глав правительств, Совета министров иностранных дел и Экономического совета Содружества Независимых Государств от 7 октября 2002 года.
  10. Решение Совета глав государств о механизме решений Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ (концептуальные положение) от 2 апреля 1999 года // Содружество. Информационный вестник Совет глав государств и Совет глав правительств СНГ. - 1999. - №1 (31). – С. 80 – 81.
  11. Дем’янець В. І. Договірно-правове співробітництво держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав // Право України. - 2003. - №7. - С. 148.
  12. http://yakovenko. rian. ru/11/20040224/102. html
  13. Дадалко В. А., Дадалко А. В. Международные экономическое сообщество: современное состояние и перспективы развития. - Минск, 1999. - С. 51 - 55; Семенов К. А. Международная экономическая интеграция. - Москва, 2001. - С. 21 – 23.
  14. http://www. rosbalt. ru/2006/04/13/250432. html
  15. http://www. civil. ge/rus/article. php?id=9415
  16. Див.: Ф. Рудич. Політичне лідерство в країнах СНД та Балтії: загальне, особливе // Політичний менеджмент. – №2 (17). - 2006. - С. 3 - 18.


13.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!