Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політологічний аспект сталого розвитку політичного процесу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політологічний аспект сталого розвитку політичного процесу. Реферат

Зміна моделей політичної участі, громадянський контроль за прийняттям і виконанням рішень, передача певних владних повноважень місцевій спільноті сприяє формуванню відкритого суспільства. В ньому менше перешкод для артикуляції та агрегації інтересів, ефективніше діють політичні комунікації, а це сприяє виявленню проблем, запобіганню конфліктів, відтак і забезпеченню стабільності політичної системи

"Сталий розвиток", "динамічна сталість" політичного процесу багато вчених розглядають як ідеальну модель розвитку, що дозволяє вирішувати кризові проблеми. Політологічні аспекти проблем розвитку суспільства досліджувалися Дж. Касті, С. Хантінгтоном, О. Галкіним, М. Ільїним, О. Глушенковою, А. Дегтярьовим, Г. Пушкарьовою та іншими вченими. Зокрема, О. Глушенкова відзначає, що перехід до сталого розвитку відкриває нові можливості як для політичної науки, так і для політичної практики.

Вона зауважує, наприклад, що нині реанімується поняття "політичний розвиток", яке ще недавно відсувалося на другий план [1]. Крім цього, вивчення проблем сталого розвитку змушує повертатися до теорій модернізації, катастроф, політичного процесу, політичної системи, політичних змін тощо. Категорію "політичний розвиток" використовують здебільш для аналізу аспектів політичної динаміки, пов’язаних з процесами змін інститутів і систем, базових механізмів еволюційних реформ і революційних змін політичного життя [2]. Поняття "сталий розвиток" поєднує динамічні і статичні характеристики політичного процесу.

В теорії катастроф сталість динамічної системи пов’язується із взаємодією полярних тенденцій, одна з яких відтворює і зберігає "старі" системні якості, а друга забезпечує можливість адаптації політичних структур до змін зовнішнього середовища [3].

Стабільне відтворення політичної системи, згідно з теорією Г. Алмонда, залежить від того, як суспільство до неї адаптується. Вчений виокремлює три її аналітичні рівні. Перший – "рівень процесу" – є артикуляцією, агрегацією інтересів, здійсненням політики, арбітражем. На другому рівні політичної системи – "рівні системи" – відбувається соціалізація індивідів (тобто засвоєння ними політичних цінностей), рекрутування прихильників чи противників системи, політична комунікація.

Третій рівень – управління колективними ресурсами – "рівень управління". Другий рівень, на якому відбувається адаптація суспільства до політичної системи, і третій, що дозволяє змінювати соціальне середовище задля забезпечення стабільності політичної системи, відіграють важливу роль у відтворенні і збереженні системних якостей. До слова, теорія політичної системи Г. Алмонда піддавалась деякими вченими критиці за її статичність.

В нинішніх умовах значна увага звертається не тільки на вивчення умов відтворення і збереження стабільності, виживання системи, але й на її зміни. А зміни бувають якісно різними: спланованими і спонтанними, еволюційними, реформаторськими і революційними, внутрішньо системними і транзитними, прогресивними і регресивними.

Сталість розвитку часто пов’язується із змінами спланованими, реформаторськими і внутрішньо системними. Але не обов’язково реформи, політична модернізація, що здійснюються "за планом", будуть прогресивними. Вони, як і революції, доволі часто призводять до неочікуваних результатів, порушення стабільності, руйнування системи.

Адже реформи часто зачіпають не лише окремі сторони політичного життя, але й обумовлюють перетворення, що вимагають докорінних змін у політичній системі, а це може спричиняти серйозні соціальні конфлікти. Збереження стабільності багато в чому залежить від спроможності політичної еліти досягати в цих умовах певного суспільного консенсусу. В усіх постсоціалістичних країнах Східної і Центральної Європи перетворення носили саме такий характер, хоча лише в окремих виникали гострі соціальні конфлікти.

У деяких країнах в період радикальних змін (Іспанія, Польща) успішно використовувалися такі форми досягнення суспільної злагоди, як пакти, "круглі столи" тощо. Вони передбачали збереження певних традицій, спадковості попри серйозну модернізацію суспільно-політичного устрою. Правда, укладання пакту дає бажаний результат лише тоді, коли влада і опозиція домовляються з основних питань суспільного розвитку і за умови підтримання цього пакту народом.

Наприкінці ХХ століття політичні процеси, що бурхливо розвивалися, призвели до розпаду супердержави – СРСР, а відтак і до суттєвих змін світового устрою. Про ті події написано вже багато, однак глибокого наукового аналізу причин краху СРСР ще не здійснено.

Однією з причин розпаду Радянського Союзу була ерозія старих норм і цінностей, статусно-рольових стандартів поведінки, що, в свою чергу, призвело до зруйнування інституційної системи – Компартії та контрольованих нею громадських організацій, зміни законів і, зрештою, до розпаду держави. Компартія в СРСР не лише проголошувалась ядром політичної системи – вона й насправді була її центральним елементом.

Проблема була в тому, наскільки ефективно КПРС виконувала свою роль. Адже руйнування старих цінностей і норм розпочалося ще до проголошеної М. Горбачовим перебудови. Демократизація та гласність тільки пришвидшили його. В період перебудови інтенсивно переглядалася історія країни, критично переосмислювалися ідеї, які тривалий час визначали розвиток суспільства. Відтак криза влади переросла в загальну кризу суспільства – вона охопила всі сфери життя.

С. Хантінгтон писав, що коли в традиційних суспільствах політична модернізація набуває надто високих темпів та розширення політичної участі, коли вони випереджають темпи політичної організації та інституціоналізації, то це викликає дестабілізацію, зростання кількості конфліктів, політичну деградацію.

Радянське суспільство у певному розумінні було "традиційним": в країні існувало "традиційне панування". М. Вебер вирізняв такі види традиційного панування: геронтократичне (влада старійшин), патріархальне (влада вождя племені), патримоніальне (влада монарха). На думку Д. Істона, розроблена М. Вебером типологія не враховувала всіх підстав легітимності – ідеологічних принципів, вірності владі внаслідок позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади, прив’язаність до структур і норм режиму. Д. Істон виокремлював, окрім визначених М. Вебером видів легітимності, ще й ідеологічну, структурну та особисту легітимність. В СРСР тривалий час існувала "традиційна ідеологічна" легітимність устрою, влади.

У 1980-і роки в СРСР різко зросла політизація населення. Одним із проявів її було зародження національних рухів, які наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років гостро порушили питання про національне самовизначення. В цей період в країні розгорілося чимало деструктивних конфліктів. Їх класифікацію в книзі "Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні" пропонує Є. Головаха. Він називає деструктивні вертикальні, масові, міжелітарні та комбіновані деструктивні конфлікти [4]. Влада виявилась неспроможною їх врегульовувати. Внаслідок цього розпад СРСР став питанням часу. Зберегти сталий розвиток було вже неможливо.

Г. Пушкарьова вважає, що сталість зберігається доти, доки незмінними лишаються ідеї, цінності, норми, правила та процедури прийняття рішень, моделі поведінки, які стають до певної міри неусвідомленими, автоматичними, стандартизованими. Вони, незалежно від їх якостей, відтворюються політичними акторами. Г. Пушкарьова називає базовими, елементарними компонентами політичної системи саме різноманітні політичні статусно-рольові стандарти [5]. На її думку, руйнування цих стандартів, базисних компонентів політичної системи зумовлює руйнування чинних інститутів.

Для утримання відцентрових і дисфункціональних процесів на рівні політичних інститутів потрібен системно-нормативний рівень політичної системи. Його призначення – задавати загальну спрямованість її розвиткові, синхронізувати діючі політичні інститути, визначати рамки їх функціональних можливостей та зони відповідальності. Цей рівень міститься в нормах конституційного права, які встановлюють функціональні зв’язки і залежності між політичними інститутами [6].

В 1980-х – на початку 1990-х років в СРСР, з одного боку, законослухняність громадян виявилась дуже низькою. З іншого ж боку, низькою була й відповідальність влади. Тобто було підірвано нормативну основу збереження політичної системи.

Ще Конфуцій вважав, що стабільність, порядок у державі зберігатиметься доти, доки кожен член суспільства знає "своє місце" в ньому: "молодший" за віком і "нижчий" за посадою підкоряються "старшому" і "вищому". Умовою збереження стабільності в традиційному суспільстві є чітке визначення статусу кожного його члена та виконання ним рольових приписів. Чітко визначеними були політичні статуси і ролі в феодальному суспільстві. Класове, демократичне суспільство стало значно відкритішим.

Відкритість розвиненого демократичного суспільства має різні виміри – соціологічний, політичний, економічний. Останній визначає міру відкритості залежно від свободи конкуренції. Соціологічний вимір виявляє, існують чи ні чіткі межі між класами, можливість переходу з одного класу в інший. Політичний вимір визначає відкритість крізь призму існуючих форм взаємодії держави і громадянського суспільства.

В умовах розвиненої, консолідованої демократії виникли нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства. Особливого значення набули комунікативні процеси. К. Дойч розглядає політичну систему взагалі як мережу комунікацій та інформаційних потоків. Він вважає, що їх можна регулювати. В сучасних умовах інформація стала одним із найважливіших ресурсів влади.

На думку Г. Пушкарьової, в основі відтворення політичної системи лежать безперервні комунікативні процеси, завдяки яким стає можливим поширення в соціумі інформації про політичний нормативний порядок, пізнання індивідами політичних патернів, сигналізування про наміри, інтереси, очікування політичних акторів і, зрештою, відтворення в діях людей політичних структур, використання об’єктивованого досвіду попередніх поколінь, інтегрованого в системну тканину політичних відносин. Вона називає три групи комунікативних процесів, що забезпечують відтворення політичної системи: політична соціалізація, інституціоналізація і легітимізація [7].

С. Макеєв та А. Надточій пишуть, що нині тлумачення політики переважно в термінах комунікаційного простору стало чи не загальноприйнятим. І не в останню чергу тому, що сама політична реальність емпірично постає як безперервна комунікація, діалог громадян між собою, а також їх дискурсивна взаємодія зі структурами влади стосовно найважливіших проблем суспільного життя [8].

Комунікації відіграють важливу роль в політичній соціалізації. Нині в цьому процесі громадянин розвиненого демократичного суспільства засвоює багато ролей – виборця, представника групи інтересів, групи тиску, члена територіальної громади, можливо й депутата тощо.

Саме це сприяє формуванню консенсусної демократії, толерантності, зближенню держави і громадянського суспільства. Зміна політичних ролей дозволяє учасникам політичного процесу краще розуміти одне одного. Сьогодні, наприклад, соціальні психологи використовують такий метод корекції комунікативних порушень, як обмін ролями між учасниками "психодрами". Мета, з якою використовується цей метод, – сформувати в учасників спілкування краще розуміння одне одного. Ті ж наслідки має і обмін ролями учасників політичного процесу. Чим більше політичних ролей громадянин виконує, тим толерантнішим він буде.

Найбільш відкритим можна вважати суспільство, в якому всі громадяни можуть мати вільний доступ до будь-якого політичного статусу. В демократичних країнах існує юридична рівність, але вона не означає рівність можливостей. Суспільство, в якому всі політичні статуси доступні кожному громадянинові, – це ще тільки ідеал політичної справедливості. Хоча вже нині американські політики для інтеграції суспільства, формування патріотизму успішно використовують стереотип: "Кожен громадянин США може стати президентом". Американське суспільство можна, звичайно, назвати відкритим, але і в ньому чимало обмежень. Проте вони серйозно не загрожують сталому розвитку.

П. Сорокін називав американське суспільство "інтегральним маятниковим". Зміна влади в розвинених демократичних країнах, тобто передача владних повноважень від політичних сил одного спрямування до політичних сил іншого спрямування, не призводить до порушення стабільності. Це пояснюється тим, що домінуючі політичні сили (праві, центристи, ліві) поділяють певні цінності, які є системними. Такі цінності – об’єднуючий фактор.

П. Сорокін писав: "…панівним типом суспільства, що формується, і культури буде, вірогідно, не капіталістичний і не комуністичний, а тип специфічний, який ми можемо визначити як інтегральний. Цей тип буде проміжним між капіталістичним і комуністичним ладом та способом життя. Він об’єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу" [9].

В інтегральному маятниковому відкритому суспільстві формується демократична політична культура, характерними ознаками якої є політичний плюралізм і толерантність. Демократична політична культура – одна з умов збереження сталості розвитку. Такій культурі притаманні й певні моделі поведінки, участі в політичному житті.

Першим політичним кроком на шляху до сталого розвитку О. Глушенкова вважає зміну моделі політичної участі, запровадження практики громадянської участі на місцях. Члени громади можуть пропонувати громадянський контроль за прийняттям рішень і виконанням певного рішення, пряме делегування місцевій громаді владних повноважень з конкретних питань, регулярні консультації між владою і населенням [10].

Ідеологія комунітаризму поширилась в країнах Заходу в 1990-х роках. Її виникнення пов’язують з появою в США руху інтелектуалів на чолі з А. Етціоні. Цей рух було названо "комунітарною мережею". Тоді ж почав виходити в світ журнал "Відповідальна ком’юніті: права і обов’язки".

Комунітаристи вивчають проблеми збереження порядку і стабільності. На їхню думку, комунітарний порядок не можна встановити шляхом примусу чи економічного стимулювання, а лише на основі базових моральних цінностей, які поділяються членами суспільства. Проте комунітаристи не заперечують існування різних цінностей і норм. Вони визнають їх легітимність.

Комунітаристи вважають, що удосконалення особи є умовою вдосконалення суспільства. Але підкреслюють, що самовдосконалення може забезпечити поліпшення суспільства лише за умови дії індивіда через посередництво соціальних груп. Згідно з комунітарною парадигмою, хорошим можна вважати суспільство, в якому процвітають як суспільна доброчесність, так і права особистості. Хорошому суспільству необхідна рівновага між порядком та індивідуальною автономією, а не перевага однієї з цих цінностей. Розвиток горизонтальних зв’язків сприяє формуванню демократичного суспільства.

Важливі форми залучення громадян до участі в прийнятті рішень – місцеві референдуми, територіальне громадське самоврядування. І. Демін, зокрема, вважає, що мінімальна соціальна дистанція між керівниками й керованими є однією з найважливіших переваг місцевого самоврядування [11].

Однак не завжди такі форми залучення громадян до політичного процесу сприяють вирішенню проблем в інтересах усіх громадян, що проживають на певній території. Це пояснюється тим, що багато людей не знає своїх прав і не вміє їх захищати. Тому представники влади намагаються використовувати самоврядування для легітимізації свого політичного курсу. В країнах, де тільки зароджується демократія, рішення, ухвалені більшістю на референдумах, можуть і не відповідати інтересам цієї більшості. Тому інститут прямої демократії сьогодні (як і раніше) оцінюється неоднозначно.

Ще давньогрецькі філософи Сократ і Платон називали демократію неправильною формою правління, бо народ, на їхню думку, не має необхідних для управління державою знань. Деякі сучасні вчені також вважають некомпетентність громадян серйозною завадою для широкого використання такої форми прямої демократії, як референдум.

Проблема прямої демократії набула особливої актуальності в Україні у зв’язку з політичною реформою. У нас, як і в багатьох інших країнах, проведення референдумів передбачається Конституцією. Із усіх референдумів, які сьогодні проводяться в різних країнах, лише референдум з поточної політики не вимагає глибоких знань з права. Інші (конституційний, законодавчий) потребують спеціальних знань.

Незважаючи на певні недоліки, референдуми є одним із способів реалізації народовладдя. Цікавою формою референдуму, яка використовується, наприклад, у Швейцарії, є народне вето. Згідно з цією процедурою, якщо у визначений конституцією термін певна кількість виборців в офіційній формі заявить про свою незгоду з ухваленим парламентом законом, то останній обов’язково виноситься на референдум. За результатом народного волевиявлення він або скасовується, або набирає чинності. Конституційна процедура народного вето на рівні федерації ґрунтується на передачі законів і парламентських постанов на референдум за вимогою 50 тисяч виборців або восьми кантонів [12].

Референдум на місцевому рівні, який проводиться після збирання необхідної кількості підписів, є найпридатнішим для вирішення питань місцевого самоврядування. І. Демін пише, що стосовно питань місцевого рівня існує велика ймовірність того, що громадяни виявляться, по-перше, компетентними, по-друге, зацікавленими, по-третє, належно інформованими. З іншого боку, референдум і на цьому рівні може бути досить маніпулятивним інструментом в руках сил, що контролюють органи виконавчої влади.

Формально незалежні об’єднання, що виступають ініціаторами референдуму, можуть скеровуватися зовнішніми політичними силами. І. Демін вважає, що влада схильна створювати маріонеткові організації для ініціювання референдуму, який має легітимізувати її політичний курс. Маніпуляції можливі також за допомогою набору запитань та їх формулювання. Вчений зауважує, що референдум не завжди дає позитивні політичні наслідки в довгостроковій перспективі, оскільки формулювання запитання часто не відображає всіх варіантів вирішення проблеми [13].

Існують й інші форми прояву громадянської активності, які доцільно підтримувати і розвивати. О. Глушенкова відзначає, що плюралістична концепція політики передбачає участь у її формуванні організованих представників громадянського суспільства. На думку О. Глушенкової, в процесі переходу до сталого розвитку комуналістична громадянська участь в політиці і традиційна мажоритарна модель демократії, яка дозволяє населенню лише обирати правлячу еліту, є "сусідами", але поступово перша починає витісняти другу [14].

В сучасній Україні поступово формується громадянське суспільство. 1995 року в країні було 646 всеукраїнських громадських організацій, 1997 року – 697, 1999 року – 954, 2002 року – 1192 [15]. Але, як і раніше, лише незначна частина населення бере участь у їх роботі. Та, попри стартові труднощі, у нас вже є цінний досвід участі громадських організацій у вирішенні регіональних проблем.

Наприклад, херсонська асоціація громадських організацій "Партнерство за прозоре суспільство" створила центр громадського правозахисту, громадські приймальні, які контролюють дії влади, залучають громадян до участі в політичному процесі. Реформа демократії, як пише О. Глушенкова, торує шлях для перетворення нашої держави в державу національних громадянських спільнот.

Перехід до сталого розвитку вимагає зміни ролі держави в політичній системі – серйозніші позиції повинно посісти громадянське суспільство. Парадигма сталого розвитку передбачає підвищення організованості, упорядкованості життя за рахунок самоорганізації, а не за рахунок зростання централізації – згідно з логікою старого ліберального лозунгу: "Більше управління без більше уряду".

Формою самоорганізації в умовах постіндустріальної демократії виступає "демократія участі". Громадянське суспільство може бути визнане в цьому розумінні виразником інтересів і виступати від імені наступних поколінь. Ослаблення системи-держави і посилення середовища-громадянського суспільства при переході до сталого розвитку відповідає логіці, заданій парадигмою сталого розвитку [16].

Фактори, що впливають на самоорганізацію суспільства, розвиток громадської активності вивчаються в теорії "капіталізму участі". Її концепція визначає умови інтеграції людини в суспільство, формування соціальної відповідальності, солідарності. Держава загального добробуту, її життєздатність, на думку авторів теорії, є виміром соціального здоров’я суспільства.

Серцевиною такої держави вони називають концепцію справедливого суспільства – такого, що гарантує представникам найвразливіших верств захист, певний доход, доступ до системи охорони здоров’я, а для їхніх дітей – доступ до освіти і професійної підготовки. Тобто все необхідне для поліпшення соціального статусу. Пов’язується вирішення цих проблем з вирішенням проблеми включеності, а це залежить переважно від держави. "Капіталізм участі" передбачає зміну соціально-економічних відносин, розвиток повноцінного громадянського суспільства та ефективної держави добробуту. Держава, вирішуючи проблему включенності, одночасно створює умови для збереження стабільності, забезпечення сталого розвитку.

Проблема сталого розвитку нині вивчається не лише окремими вченими, але й міжнародними організаціями, в тому числі ООН. Конференція ООН 1992 року в Ріо-де-Жанейро ухвалила документ під назвою "Порядок денний на ХХІ століття". У його 28 розділі говориться, що кожна місцева адміністрація має встановлювати діалог з громадянами, місцевими організаціями та приватними підприємствами і формувати місцеву програму "Порядок денний на ХХІ століття". Через проведення консультацій і пошук консенсусу місцеві адміністрації мають залучати громадян і громадські організації, комерційні та промислові підприємства як джерела інформації, необхідні для вироблення оптимальної політики сталого розвитку.

Принципи сталого розвитку на кожній конкретній території мають впроваджуватися у певній послідовності:

  • Дається оцінка відповідності стану території принципам збалансованого розвитку.
  • Визначаються пріоритети та індикатори сталого розвитку.
  • Розробляється концепція сталого розвитку території, яка окреслює стратегічні цілі розвитку та індикатори, що мають бути досягнуті.
  • Обговорення концепції з громадськістю, врахування її пропозицій при доопрацюванні документа.
  • Затвердження концепції рішенням органів влади.
  • Розробка на основі концепції та визначених пріоритетів стратегії (програми) сталого розвитку території. Програма має включати дії, терміни їх виконання, очікувані результати й відповідальних за виконання.
  • Моніторинг індикаторів сталого розвитку території; за необхідності – їх уточнення та коригування [17].

Демократичні реформи мають обумовити децентралізацію влади, що передбачає делегування частини владних повноважень місцевій владі, а не регіональним елітам, як це сталося, зокрема, в багатьох пострадянських країнах. Місцеву владу населення може контролювати ефективніше, ніж центральну. "Концепція сталого розвитку передбачає створення такого економічного і соціального середовища, яке б забезпечило доступ до можливостей і ресурсів цивілізації, розширення стабільної участі кожного громадянина в розвитку суспільства як для нинішніх, так і для майбутніх поколінь" [18].

Отже, зміна моделей політичної участі, громадянський контроль за прийняттям і виконанням рішень, передача певних владних повноважень місцевій спільноті сприяє формуванню відкритого суспільства. В ньому менше перешкод для артикуляції та агрегації інтересів, ефективніше діють політичні комунікації, а це сприяє виявленню проблем, запобіганню конфліктів, відтак і забезпеченню стабільності політичної системи.

Адже сталість розвитку залежить не лише від відтворення і збереження системних якостей, але й від адаптації політичних структур до змін зовнішнього середовища. Нині актуальною проблемою, що потребує вивчення, є координація діяльності громадських асоціацій з органами влади. Вона дозволить максимально використати ресурси для вирішення найважливіших суспільних проблем.

Література

  1. Глушенкова Е. И. Проблема формирования политической модели устойчивого развития России // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2002. - № 2. - С. 70.
  2. Див. Дегтярев А. А. Основы политической теории. –М.; Высшая школа., 1998. – С. 88.
  3. Див. Касти Дж. Большие системы: связность, сложность, катастрофы. –М., 1987. – С. 42.
  4. Див. Головаха Є. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. – К.: Фонд "Демократичні ініціативи", Інститут соціології НАН України, 1997. – С. 54 – 57.
  5. Пушкарева Г. В. Политическая система: синергетический подход // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2001. -№ 6. – С. 33.
  6. Там само. – С. 34 – 35.
  7. Пушкарева Г. В. Цит. праця. – С. 37, 38.
  8. Макеєв С., Надточій А. Колізії політичної соціалізації // Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. - Київ.: Політична думка, 1997. – С. 394.
  9. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1992. – С. 16.
  10. Глушенкова Е. И. Проблема формирования политической модели устойчивого развития России // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2002. - № 2. - С. 73.
  11. Демин И. Ю. Элементы непосредственной демократии и механизмы представительства политических интересов на муниципальном уровне // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2002. - № 6. – С. 40 – 58.
  12. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: "АртЕк", "Вища школа", 1997. – С. 66.
  13. Демин И. Ю. Цит. праця. – С. 41 – 42.
  14. Глушенкова Е. И. Цит. праця. - С. 73.
  15. Абетка української політики 2001 – 2002 рр. Довідник. Керівник авторського колективу М. Томенко. – Київ. "Смолоскип", 2002. – С. 115.
  16. Глушенкова Е. И. Цит. праця. – C. 74.
  17. Сталий розвиток суспільства. 25 запитань і відповідей. Тлумачний посібник. – К.: Поліграф-експрес, 2001. – С. 16 – 18.
  18. Глушенкова Е. И. Цит. праця. – С. 75.


13.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!