Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Значення політичної еліти в Україні за доби визвольних змагань (1917-1920 роки). Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Значення політичної еліти в Україні за доби визвольних змагань (1917-1920 роки). Реферат

Формування української політичної еліти наприкінці 1910-х років мало особливості, які не сприяли творенню справжньої національної еліти, спроможної очолити й продовжити процес визвольних змагань задля зміцнення незалежної української держави

У статті аналізується діяльність української політичної еліти доби визвольних змагань 1917 – 1920 років. Обґрунтовується, що криза відносин між різними її течіями та угрупованнями обернулася кризою всієї політичної системи країни і втратою незалежності України.

Мета статті – з’ясувати причини, які унеможливили створення незалежної української держави в період визвольних змагань на початку ХХ століття через чвари тодішньої політичної еліти, брак єдності в її колах та неспроможності утримати політичну владу.

Виходячи з поставленої мети, було визначено такі дослідницькі завдання:

  • обґрунтувати, що еліта є одним з основних суб’єктів суспільно-політичного процесу, і її поведінка, так само, як і детермінанти цієї поведінки, стають важливим фактором, який впливає на хід політичного розвитку і функціонування політичної системи;
  • показати, що політична еліта може виступати у ролі як ключового рушійного фактора, так і гальма демократичного реформування суспільства.

Криза у відносинах між різними течіями української політичної еліти наприкінці 1910-х років обернулася кризою всієї політичної системи України. Чотири принципові питання роз’єднували тоді еліту: про незалежність, про ставлення до більшовиків, про ставлення до миру з Німеччиною та про закон щодо переділу землі. Це роз’єднання й зіграло фатальну роль у долі країни.

В українській соціально-філософській і політичній думці проблема еліти почала розглядатися на початку ХХ століття. Саме у працях Д. Донцова і В. Липинського вперше ідея еліти оформилася в концепцію, яка особливу популярність отримала у вітчизняній науці тільки наприкінці ХХ століття у зв’язку з радикальними змінами в суспільстві і набула виняткової актуальності саме після здобуття Україною незалежності. Окремо потрібно виділити низку вчених, які досліджували процеси становлення політичної еліти України в період її визвольних змагань першого десятиліття ХХ століття. Це В. Босий, В. Горський, І. Гусар, Р. Десняченко, Р. Єндик, М. Забаревський, С. Квіт, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, Ю. Русов, М. Сосновський, Д. Чижевський та інші.

Формування еліти – вузлова точка стратегії держави. Особливого значення набуває ця проблема в перехідні періоди, коли руйнуються старі уявлення та цінності і формуються нові. Одним з таких переломних періодів в історії України і стали визвольні змагання 1917 – 1920 років.

Після підписання миру з Німеччиною німецькі та австрійські війська в союзі з частинами УНР ліквідували в Україні більшовицьку владу. Уряд і Центральна Рада повернулися до Києва. Але це була "піррова перемога". В Україні встановилося двовладдя – Центральної Ради і німецько-австрійського командування.

Австрійське і німецьке керівництво вирішило ліквідувати Центральну Раду, оскільки його не влаштовувала "соціалістична політика" і прагнення легалізації влади шляхом Установчих зборів. Вони шукали постать з центристськими або "помірковано правими поглядами", яка б відновила підвалини приватної власності, забезпечила порядок в країні і в той же час не входила в конфлікт з елітою "свідомих українців" та мала вагому підтримку населення.

Головним виразником ідеї утвердження сильної виконавчої влади і центром опозиції стала Українська народна громада (УНГ), яка об’єднала землевласників і військових, зокрема представників вільного козацтва та офіцерів Першого українського корпусу. Її очолив генерал П. Скоропадський. Суголосно з Партією українських хліборобів-демократів та її лідерами М. Міхновським і В. Липинським, УНГ дотримувалася думки, що тільки сильна диктаторська влада спроможна буде вивести державу з безладу та анархії. Прийнятною, на їх погляд, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана –П. Скоропадський.

Історики вважають, що домінуючим фактором при вирішенні цього питання були не тільки чесноти генерала, але і його родовід. Адже він був нащадком одного з українських гетьманів з князівського роду Рюриковичів. До того ж П. Скоропадський був свояком головкома німецьких збройних сил в Україні фельдмаршала Ейхгорна [див. детальн.: 1].

Раніше гетьманську посаду німецьке командування пропонувало українському діячеві націонал-буржуазних поглядів Є. Чикаленку, але той відмовився.

Німці прагнули створити з України маріонеткову державу, яка б забезпечувала німецьку армію сировиною, харчами і була гарантом "спокою на Сході". Необхідна була й колоніальна еліта, яка б своїм статусом завдячувала окупантам.

Таку еліту спробував зібрати П. Скоропадський шляхом автоматичного поєднання досить строкатих елементів. До участі в перевороті він залучив військових – генерала О. Дашкевича, начальника Генерального штабу військ УНР полковника Г. Сливинського, коменданта Києва полковника К. Прісовського, полковника Т. Глинського, поміщиків братів Вороновичів. Вагому підтримку гетьман отримав від представників економічної еліти. З’їзд представників промисловості, торгівлі, сільського господарства і фінансів схвалив гетьманський переворот і плани П. Скоропадського щодо захисту прав власності [2]. Основна підтримка була від Протофісу – організації, яка об’єднувала саме таких діячів (голова – князь О. Голіцин).

Підтримала П. Скоропадського і частина правих федералістів – М. Василенко, В. Науменко, Ф. Штейнгель, яких було усунуто від влади за часів УНР. П. Скоропадський, готуючи переворот, намагався об’єднати партійних однодумців з УНГ з діячами Української хліборобсько-демократичної партії та Союзу земельних власників. Економічна еліта України жадала "спокою і порядку". Вона ще не мала досвіду політичної гри, але відчувала необхідність сильної влади, яка покладе край "соціалістичним експериментам". Та обставина, що в Україні не було сформованого угрупування національної буржуазії зі своїми корпоративними інтересами та прагненням панувати на українському ринку, не давало гетьманові можливості спертися на національний рух.

У той час в Україні проростала нова сила – капіталізм, який повинен був принести поступ і розвій, бо ще жодна країна не могла прогресувати без промисловості, без буржуазії. Відштовхнути буржуазію від керування життям України було неможливо. Але, як підкреслює І. Лисяк-Рудницький, український лібералізм і консерватизм були настільки слабкі, що не становили "... власну творчу силу українського консерватизму", а гетьман спирався на "випадкову міжнародну кон’юнктуру" [3]. Формуючи "двір" на зразок монархічного, П. Скоропадський оточив себе окремими українськими аристократами з шляхетних козацьких родів.

Крім Л. Лизогуба, Д. Дорошенка, С. Заводовського, І. Кістяківського, в його оточенні з’являються аристократи-ад’ютанти М. Ханенко, О. Яценко-Борзаковський, В. Кочубей, М. Сахно-Устимович, секретар В. Полетика та інші. Навколо нього гуртуються й представники князівських родів Долгоруких, Голіциних, Кочубеїв, Волконських, графів Радзивіллова і Браницьких, шляхти з Союзу земельних власників та інші. Ця гетьманська еліта, бутафорно-середньовічна, підштовхує П. Скоропадського до відновлення феодально-монархічного устрою.

Формування гетьманських виконавчих органів на місцях вказує на тенденцію посиленої мілітаризації влади і перетворення військової еліти на військово-політичну. Високі посади в губерніях обіймали генерали, які повинні були "утримувати спокій". (Староста Катеринославщини – генерал О. Хануков, Одеси – генерал В. Мустафін, Миколаєва – генерал де Бонді, Київщини (з кінця серпня) – генерал М. Андріянов.)

Українська політична еліта, "свідомі українці", які в дні перевороту були пасивними спостерігачами, вже через кілька днів виявили своє незадоволення режимом гетьмана. М. Шаповал заявляв, що "…після перевороту соціал-демократи не показувались ніде, але Мала Рада показала пасивність, не сказавши жодного слова з приводу подій". Вже в травні "свідомі українці" оприлюднили "Меморіал", у якому зазначали, що "кабінет міністрів є неукраїнським за своїм складом і політичною орієнтацією. До кабінету не увійшли представники українських партій і українських громадських груп, які власне творили Українську державу. В новий кабінет міністрів увійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих неукраїнських груп, які завжди вороже ставилися до українського руху…" [4].

Політичні діячі "середньої руки", адміністратори залишилися при посадах і працювали на гетьмана, але у вирішальний час повстання Директорії миттєво перейшли на її бік. Д. Дорошенко підкреслював, що "…весь персонал міністрів був залишений на службі в тому складі, як він був зорганізований за часів Центральної Ради. Серед цього персоналу було багато людей, які попали на дуже відповідальні посади, не маючи для цього ні підготовки, ні службового стажу, ні навіть потрібної освіти. Своїми посадами вони завдячували просто приналежності до національних українських кругів або до соціалістичних українських партій" [5].

За часи гетьмана до управління було прийнято багатьох урядовців, вправних фахівців, які проте не володіли українською мовою і не були "свідомими українцями". Незадоволені "свідомі українці", еліта, яка відчувала втрату своїх позицій, почали створювати центр легальної опозиції – Український національно-державний союз. До нього увійшли переважно центристи, яким не подобалося, що кабінет міністрів сформувався без їх участі: федералісти, самостійники, Українська трудова партія, Партія хліборобів-демократів, Поштово-телеграфна спілка, Союз залізничників.

Інший опозиційний табір склався з центристів-демократів, які були в земствах чи в міських думах. Заборона гетьманом з’їзду міст, земств, ліквідація земських управ, спроби протидіяти Всеукраїнському союзу земств призвели до того, що серед еліти земств і міських дум почався процес переходу до опозиції режимові. Був створений опозиційний Український національний союз, до якого увійшла еліта всіх українських партій, за винятком хліборобів-демократів. Вона стала найпотужнішою політичною силою в Україні [6].

Є припущення, що на "київських пагорбах" домінувала неафішована таємна політика – гетьман П. Скоропадський був людиною тільки зовні німецькою, а насправді, виконуючи завдання Антанти, утримував частини німецького і австрійського війська в Україні. Листопадова переорієнтація гетьмана на країни Антанти виявляється тоді повністю логічною, як і її згода підтримати його. Ложа "Молода Україна" була явно франкофільською.

В ній, окрім П. Скоропадського, майстром був С. Петлюра. Причому "Молода Україна" поширила свій вплив і на військово-міліційну організацію "Вільне козацтво". Своєю владою гетьман звільнив заарештованого німцями за опозиційну діяльність С. Петлюру. Пізніше, коли до Києва увійшли війська Директорії, С. Петлюра заборонив арештовувати гетьмана [7].

Починаючи з середини 1918 року, коли по Україні прокотилися антигетьманські повстання, П. Скоропадський знову почав шукати порозуміння з національною елітою. Він доручив Д. Дорошенкові вести з нею переговори і умовити лідерів "свідомих українців" увійти до складу уряду. Підсумком переговорів була згода лідерів Національного союзу на прем’єрство Ф. Лизогуба. Новий кабінет передбачався як "коаліційний" і формувався Ф. Лизогубом і В. Винниченком (Національний союз вимагав 8 міністерських портфелів). Кабінет Ф. Лизогуб сформував, але амбіції Національного союзу не були повністю задоволені: він одержав тільки 5 місць (до того ж не провідних міністрів), 4 місця мали прихильники Протофісу, 2 – українські ліберали. Федералісти в уряді лишилися в більшості.

Хоча Національний союз і брав активну участь у формуванні кабінету, тим самим фактично підтримуючи режим гетьмана, але публічно оголосив про свою "невідповідальність за діяльність нового кабінету" і опозицію до нього. Більше того, керівництво Національного союзу на чолі з В. Винниченком стало на шлях підготовки антигетьманського повстання. Вони шукали допомоги в цьому від радянської Росії.

У другій половині жовтня 1918 року гетьманський режим став більш національним і навіть полівішав. Гетьман виступив за земельну реформу, будівництво національної держави, скликання Сейму. Такі зміни були пов’язані з тим, що стала очевидною неминуча поразка "німецького блоку"; гетьман вже міг відкрито підтримувати стосунки з представниками Антанти задля збереження миру в країні.

Але миру якраз і не було. На початок листопада 1918 року гетьман остаточно втратив підтримку в політичних колах. Стара політична база – кадети і "праві" були незадоволені поступками П. Скоропадського. Союз "хліборобів-власників" розколовся на групу дрібних власників, які пішли за Національним союзом, і групу великих власників, що тягнули до російських правих — білогвардійців.

До того ж Партія хліборобів-демократів теж ішла у фарватері Національного союзу, плекаючи самостійність. Великою небезпекою для гетьмана було проголошення Національним конгресом наміру перебрати на себе функції передпарламенту. Гетьман розумів, що еліта "свідомих українців" зробить усе, аби мирним шляхом позбавити його влади.

Останньою крапкою в обранні політичного напрямку стали вимоги країн Антанти і масонерії згодитися на федерацію України і ліберальної Росії за умови підтримки "білих". У листопаді 1918 року гетьман проголошує грамоту про майбутню федерацію з Росією і розпускає коаліційний уряд Ф. Лизогуба. Новий кабінет під орудою С. Гербеля був проросійськи налаштований і правіший, ніж кабінет його попередника. Він працював у обставинах кривавої боротьби проти еліти, яка, об’єднавшись у Національному союзі, підняла народне повстання.

Орієнтація кабінету на Антанту не призвела до очікуваних змін і жаданої допомоги. Франко-англійські війська хоча й допомогли білогвардійцям витіснити війська Директорії з Причорномор’я, але широкомасштабної війни проти неї не розпочали, що й вирішило долю режиму гетьмана.

Вся цивільна адміністрація в Україні підлягала військовій владі після проголошення військового стану у зв’язку з антигетьманським повстанням. Було встановлено диктат головнокомандуючого збройними силами української держави – генерала графа Келлера. Цей генерал був провідником проросійськи налаштованого офіцерства, яке хотіло стати під знамена білої гвардії.

За кілька днів в Україні сталися великі зміни, в результаті яких українська політична еліта опинилася у підпіллі. Офіцерські загони розгорнули справжнє полювання на все українське. Російське офіцерство і "праві" рвалися до влади, причому генерал Келлер ігнорував накази гетьмана і розпочав змову проти П. Скоропадського, пропонуючи себе у військові диктатори. Постійні хитання гетьмана призводили до втрати соціальної бази. Хоча його підтримували ще окремі земці, кадети, промисловці, було зрозуміло, що режим банкрутує.

Наприкінці листопада 1918 року гетьман усунув генерала Келлера з посади головкома. Замість нього було призначено "правого" монархіста генерала князя Довгорукого. Він почав шукати компромісу з самостійниками і федералістами. (Після повалення гетьмана князь Довгорукий з династії Рюриковичів проголосив себе царем – великим князем України, але цього майже ніхто не помітив).

Політика гетьмана орієнтувалася на українського власника, але не дала йому жодних позитивних результатів, бо прошарок не був настільки сильним, щоб стати потужною соціальною базою гетьманату. Власність було оголошено недоторканною, чим скористалися поміщики і хутко повернули свої землі та майно. В. Липинський, оцінюючи гетьманську владу, писав, що провід перейшов з рук революціонерів – "синів" до рук консерваторів – "батьків", а джерело влади виведено з традиції, а не з бунту. "Влада ж була віддана не за персональні заслуги, а представникові роду, що вже гетьманував" (тобто закладався підмурок монархії) [8]. Хоча еліта Центральної Ради частково інкорпорувалася в еліту гетьманщини, зворотного процесу переходу еліти гетьманщини в еліту Другої Української республіки не сталося.

Повстання проти гетьманського режиму охопило всю Україну, і вже на кінець 1918 року П. Скоропадського підтримували тільки Київ і Одеса. Організаторами повстання були партії УПСР, УСДРП, Селянська спілка, УНС, самостійники, які й стали ініціаторами створення Директорії Центральної Ради. До першого складу Директорії як політико-адміністративного центру повстання входили В. Винниченко, С. Петлюра – лідери УСДРП, Ф. Швець – член УПСР. Згодом до них приєдналися лідери самостійників П. Андрієвський і А. Макаренко. Кандидат Союзу залізничників Ф. Швець був обранцем ще й Селянської спілки, а за С. Петлюрою стояло Січове стрілецтво.

У цей період С. Петлюра виступив з програмою народної консолідації заради перемоги і, відкинувши плани союзу з Антантою і компромісів з більшовиками, повів політику спирання на власні сили. Це було пов’язано з могутнім селянським повстанням проти більшовиків. Але різка зміна у політиці С. Петлюри – зміна "правого" кабінету на "лівий" внесла ще більший розлад в українську політичну еліту. Новий уряд проголосив соціалістичний шлях і орієнтацію на власні сили, продовжуючи змагання проти більшовицьких і польських військ.

Значні зміни відбулися й у місцевому керівництві. Так, М. Кириленко як губернський комісар Поділля за свої праві погляди був звільнений, а на його місце було призначено члена УПСР М. Кондрашенка. "Лівий" уряд І. Мартоса хоча й підтримував війну проти більшовиків, але проводив внутрішню політику, яка за своїми соціалістичними експериментами наближалася до більшовицької. Цей уряд не міг задовольнити ані генералітет і офіцерство армії УНР, ані галицьку еліту, ані партії УПСС і УПСФ.

Нову спробу державного перевороту вчинив представник правого крила військових, колишній командувач корпусу П. Болбачан. Він хотів проголосити на територіях УНР диктатуру Є. Петрушевича та командуючого Українською галицькою армією генерала О. Грекова. Через два місяці С. Петлюра вдався до арешту керівників Всеукраїнського ревкому з "лівих" соціалістів, які теж плекали антидиктаторський заколот.

Він змінив уряд на компромісний кабінет І. Мазепи, теж "лівий", але з ширшим представництвом тодішнього політикуму. Цей уряд проіснував три з половиною місяці в надскладних умовах поразок на фронтах боротьби проти "білих". Саме він санкціонував переговори з більшовиками про спільний військовий союз. Уряд орієнтувався на вже існуючу верству партійних функціонерів, близьких до С. Петлюри, і військових, які були повними володарями влади на місцях, а також на селянство правобережжя України, де переважав середняк.

Політична еліта доби Директорії зароджувалася в Національному союзі, серед верхівок політичних українських партій, у колах колишніх діячів Центральної Ради, земств, спілок. Знову, як і за часів Центральної Ради, домінував партійний принцип, до якого додався харизматичний образ революціонера-повстанця. Тим часом суспільство за часів боротьби проти гетьмана все більше мілітаризувалося. Активні діячі повстання, народні ватажки, які до цього не відігравали значної політичної ролі, постали як конкуруюча елітарна група отаманів, діячів, які "самі зробили себе". До влади продовжували рватися військові у спілці зі самостійниками, зокрема П. Болбачан і В. Оскілько. Влада військових значно посилилася після того, як С. Петлюра – головний отаман, перша людина в армії – став членом Директорії.

Взаємовідносини політичної еліти УНР і гетьманату вивчені мало, хоча діяльність української влади у 1917 – 1920 роках, яка еволюціонувала до напіввійськової диктатури, викликає значний інтерес. Окремі (переважно дуже суб’єктивні розвідки) з’явилися тільки останнім часом [див., напр.: 9; 10; 11].

1917 року склався своєрідний феномен українського офіцерства. Генерали і вищі офіцери, які викликалися служити УНР, були соціально чужими революціонерам з УПСР і УСДРП – керманичам Центральної Ради. За соціальним станом, віком, життєвим досвідом, ставленням до української мови і культури це були зовсім різні світи. Відтак частина цього генералітету 1919 року перебігає до білогвардійців. Показово й те, що під час гетьманського перевороту жоден генерал чи офіцер не вивів своїх солдатів на захист Центральної Ради. Переважна їх більшість без проблем пішла служити у військо гетьмана, а пізніше так само легко перекинулася до гетьманового ворога – Директорії УНР.

Такий склад вищого офіцерства не міг не турбувати уряд – він постійно відчував небезпеку "генеральського перевороту". Через це Центральна Рада зволікала з розвитком збройних сил України, віддавши цю справу під опіку партійним діячам – С. Петлюрі та М. Поршу. І це поглибило прірву між партійною і військовою елітою.

Найглибший конфлікт, пов’язаний з військовою владою, стався наприкінці 1917 року між міністром військових справ С. Петлюрою, який шукав контактів з офіцерством і генералітетом, і генеральним секретарем, другою людиною в УНР – В. Винниченком. С. Петлюра, хоча і був "партійцем", спирався у своєму міністерстві на фахівців – генерала О. Грекова, підполковників Ю. Капкіна і В. Павленка. В. Винниченко тоді заперечував потребу в повноцінних збройних силах, він визнавав лише міліцейські формування. Наприкінці 1917 року соціал-демократична фракція відкликала С. Петлюру з уряду і поставила на його місце "партійця" з УСДРП – М. Порша. Небезпеку захоплення влади С. Петлюрою в союзі з військовими було, на думку партійців, ліквідовано.

З кінця 1918 року починає формуватися нова, "отаманська" еліта. Вона проявила себе у чотирьох формах: еліта, що оформилася у співпраці з С. Петлюрою, січові стрільці, офіцерство армії УНР та еліта "правого" офіцерства. Прикладом отаманських ідей можна вважати діяльність махновців в дусі анархізму (владу Н. Махна можна розглядати як форму делегативної демократії — своєрідного режиму, де інститут влади забезпечує не права громадян, а інтереси лідера, який не контролюється ніким, при тому, що цей лідер обирався народом).

Повалення гетманського режиму і встановлення влади Директорії не зупинило громадянської війни. Безупинні воєнні дії спричиняли часті переїзди і пертурбації в уряді. Через складність військово-політичної ситуації місцеве самоврядування (сільські сходи, міські думи, трудові ради) функціонували не всюди. У другій половині 1919 року фактично запроваджується авторитарне правління С. Петлюри та окремих військових отаманів.

Загроза повної окупації України змусила головного отамана шукати порозуміння з Польщею, а це призвело до розриву з урядом ЗУНР. Невдовзі керівництво УНР втратило контроль над територією і змушене було емігрувати. Очікуване С. Петлюрою всенародне антибільшовицьке повстання так і не вибухнуло.

Крутими і тернистими виявилися шляхи українства до відродження національної державності. На жаль, у той час окремі політичні потоки не злилися в єдине державницьке річище. Поразку визвольних змагань спричинила також деструктурованість суспільства, слабкість соціальної бази УНР. Усе це призвело до національної катастрофи – ліквідації нетривалої незалежності України.

Таким чином, формування української політичної еліти наприкінці 1910-х років мало особливості, які не сприяли творенню справжньої національної еліти, спроможної очолити й продовжити процес визвольних змагань задля зміцнення незалежної української держави.

Окремі риси того вже давнього процесу притаманні й сучасному етапові розвитку нашої держави. Наголосимо, що історія не тільки відбувається, а й твориться. І твориться незрівняно більше, ніж відбувається. Як підкреслював К. Поппер у праці "Відкрите суспільство та його вороги", хоча "історія позбавлена цілей, ми можемо нав’язати їй наші цілі, і хоча історія позбавлена сенсу, ми можемо надати їй сенс... Ні природа, ні історія не можуть сказати, що нам слід робити.

Факти, чи то факти природи, чи історії, не можуть прийняти рішення за нас, не можуть визначити цілі, які нам слід обрати..." [12]. Стало вже аксіомою твердження, що саме політична еліта, як вирішальна сила історичного та соціально-політичного процесу, визначає мету і сенс цих процесів і тому несе відповідальність за їх напрямок, ефективність і наслідки.

Література

  1. Феденко П. Влада Скоропадського. – Лондон-Мюнхен, 1968. – С. 5.
  2. Верстюк В. Україна Центральної Доби. – К.: Заповіт, 1997. – С. 248.
  3. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 134 – 145.
  4. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. – 1995. – № 11 – 12. – С. 135.
  5. Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. Доба Гетьманщини. – Нью-Йорк: Булава, 1954. – Т. 2. – С. 99.
  6. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. – 1996. – № 1 – 2. – С. 135 – 137; 1995. – №11 – 12. – С. 135 – 138.
  7. Hass L. Wolnomularstwo ukrainske. 1917-1921 // Studia z dzejow ZSRR i Europy Srodkowej. – 1983. – T. 18. – S. 57 – 62.
  8. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Воля, 1922. – С. 32.
  9. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття 1917 – 1921 років. – К., 1995.
  10. Колянчук О., Литвин О., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. – Львів, 1995.
  11. Штендер Я. Засуджений до розстрілу. – Львів, 1995.
  12. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994. – В 2 т. Т. 2. – С. 302.


11.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!