Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Традиції ненасильства в політиці: феномен Майдану. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Традиції ненасильства в політиці: феномен Майдану. Реферат

Традицію ненасильства в політиці відзначають взяте за основу всіх дій визнання гідності людини, прийняття власної відповідальності, повага до закону і тактика прямих дій, спрямована на переведення ситуації в режим переговорів, де сторони взаємно визнають гідність одна одної

"Помаранчева революція" залишається для вітчизняної політології багато в чому дискусійним предметом. Продовжують точитися суперечки навіть навколо наріжного питання: чи це є приклад суспільного руху, що виник органічно, за автономними законами, чи це був продукт маніпулювання масами людей за допомогою відповідних технологій. Певною мірою, на нашу думку, це пояснюється дуже обмеженим набором пояснювальних моделей, контекстів, у яких розглядається явище.

Мета дослідження – здійснити спробу аналізу феномена Майдану з точки зору наявності в ньому елементів, властивих для дискурсу ненасильства.

Останні дослідження і публікації

Серед літератури, присвяченої "помаранчевій революції", можна виокремити такі типи видань:

  • аналітичні – серед них можна назвати монографію С. Кульчицького "Помаранчева революція" і збірник наукових праць "Оранжевая" революция";
  • збірники документів – тут найґрунтовнішим є тритомник, підготовлений В. Литвином;
  • видання, що містять мемуари, той чи інший особистий погляд учасників на події – серед таких можна назвати збірники, підготовлені Д. Яневським, книги А. Колесникова, О. Забужко та ін.;
  • нарешті, як окремий жанр, можна виділити збірники матеріалів, відібраних з інтернетівських сайтів, що включають як короткі фактологічні свідчення про події, так і окремі спостереження, репліки, що додають важливі штрихи до їх характеристики [1].

Згадані видання дають багатий матеріал для аналізу. Практично всі вони відзначають ненасильницький характер процесу, містять цікаві окремі спостереження і міркування щодо цього. Проте в жодному з них нам не вдалося знайти спеціального аналізу феномена "помаранчевої революції" (і, зокрема, Майдану), де розглядався б його можливий зв’язок з традицією ненасильства у політиці.

Основний матеріал і результати дослідження

Розпочати слід з характеристики самої традиції ненасильства в політиці, як вона склалася у класичному вигляді в діяльності її найбільш авторитетних представників – М. Ганді і М. -Л. Кінга. Перше, на що тут традиційно звертають увагу, це нагадування про типову помилку щодо ненасильства: трактування його як пасивності (ось одне з таких визначень: "Використання пасивного опору як форми протесту і засобу боротьби"). Насправді термін "сатьяграха", який обрав М. Ганді, означає "стійкість в істині". І в усіх випадках, що увійшли в історію як перемога руху ненасильства (докладніше про це далі), зустрічаємо такі принципові елементи, як стійкість характеру учасників руху, продумана тактика їх дій.

Фундаментальним для традиції ненасильства є введення (повернення) в політику феномена гідності людини, що виступає справжньою універсалією. Перше визначення М. Ганді щодо закону в британській колонії у Південній Африці (спрямованого проти спільноти індійців), з опору якому й почалася перша сатьяграха: "Він в корені підірве наше почуття власної гідності" [2]. І коли М. Ганді говорить про необхідність пробачити англійцям, то вводить цей же елемент як вихідний: "Прощення є прикрасою воїна. Але утримуватися від покарання лише в тому випадку означає "пробачити", якщо є можливість карати.

Прощення не має сенсу, якщо виходить від безсилого" [3]. І коли він пропонує звернутися до традиційної прядки як засобу проти граничної бідності, то тут знову зустрічаємо цей наріжний елемент. Індолог О. Д. Літман зазначає: "Враховуючи, що колоніальний уряд не здійснює жодних кроків для ліквідації безробіття, Ганді вважав, що кхаді (тип тканини, що вироблявся на такій прядці – Е. Щ.) певною мірою економічно допоможе безробітним, а головне – підніме в них почуття власної гідності, вселить в них впевненість у власних силах" [4]. Тобто, і для політичної, і для економічної, і для моральної сфери (щоб пробачити своєму колишньому гнобителеві) – необхідна гідність.

Цей наріжний елемент для руху ненасильства пов’язаний з іншим: прийняттям відповідальності (зрозуміло, що без гідності немає відповідальності). На відміну від карного злочинця, який намагається приховати свій злочин, учасник ненасильницького руху, виступаючи проти несправедливого закону, від початку свідомо приймає на себе відповідальність. Як промовляє М. Ганді до індійців після подій, коли англійська влада застосувала проти беззбройних протестантів зброю: "Ми повинні бути готові до того, щоб з душевною рівновагою дивитися не на тисячі вбитих невинних чоловіків і жінок, але на багато й багато тисяч, перш ніж Індія підніметься до недосяжного розряду... Нехай кожен дивиться на повішення як на звичайну в житті справу..." [5].

І так само, під час проведення акцій громадянської непокори в південних штатах США, коли адміністрація видала розпорядження про широкі арешти учасників, ті, хто підпадав під ці рішення, самі пішли в поліцію: "Ніхто не боявся. Ніхто не намагався уникнути арешту. Багато негрів добровільно пішли до контори шерифа, щоб дізнатися, чи є в списках їхні прізвища, і якщо їх там не було, йшли розчаровані. Колись заляканий народ відразу перетворився, хто колись трусився перед законом, тепер переживав почуття гордості, якщо їх мали арештувати за участь в боротьбі за свободу" [6].

Перестали боятися навіть погроз Ку-клукс-клану: "Зазвичай після погроз Ку-клукс-клану негри замикали двері будинків, зачиняли ставні, вимикали світло. Але цього разу вони підготували сюрприз. Коли приїхали кланівці, за повідомленнями газет, приблизно на сорока вантажівках, одягнуті у свої балахони і капюшони, двері будинків були відчинені, всюди світилося світло. Коли куклукскланівці проїжджали вулицями, негри поводилися так, ніби дивляться циркову виставу. Багато з них виходили і йшли вулицею, як зазвичай, дехто просто стояв на ґанку. Проїхавши кілька кварталів, машини повернули у провулок і зникли в пітьмі" [7]. Таке явище є прикметною рисою ненасильницьких кампаній.

Нарешті, принциповим для традиції ненасильства є поважання права, законослухняність. М. Ганді пише: "Перш ніж брати участь в кампанії громадянської непокори, кожен має з старанністю і повагою дотримуватися державних законів". "Сатьяграх дотримується законів суспільства свідомо і з власної волі тому, що вважає це своїм священним обов’язком. Тільки коли людина ретельно дотримується законів суспільства, вона здатна судити про те, які з цих законів хороші й справедливі, а які несправедливі. Тільки тоді у неї з’являється право на громадянську непокору певним законам в точно визначених обставинах" [8].

Повага до права, закону необхідна ще й тому, що завданням ненасильницького опору в цих класичних випадках було проведення переговорів: адже ситуація до початку ненасильницьких кампаній відзначалася тим, що і індійці для англійців, і негри для білих не були рівними партнерами, не сприймалися як рівні за гідністю. Говорячи про тактику прямих дій, що стала "візитівкою" традиції ненасильства (докладніше про неї далі), М. -Л. Кінг зазначав: "Переговори і є метою прямих дій. Мета ненасильницьких дій – створити таку кризу і таку важливу за наслідками напруженість, щоб суспільство, яке вперто відмовляється вести переговори, було змушене глянути фактам в обличчя. Ці дії спрямовані на таку драматизацію проблеми, щоб її не можна було більше іногрувати.

Я щойно згадав про створення напруженості як про частину ненасильницького опору. Це може здатися жахливим. Але, зізнаюсь, мене не лякає слово "напруженість". Я щиро виступав проти насильницької напруженості, але існує конструктивна, ненасильницька напруженість, необхідна для розвитку суспільства. Подібно до того, як Сократ відчував необхідність створення напруженості в умах людей, щоб вони могли піднятися над їх міфічними уявленнями і напівправдою, що сковували їх, і вільно досягнути високого рівня творчого аналізу й об’єктивних оцінок, ми маємо відчути потребу в осах ненасильства, які створять у нашому суспільстві обставини напруженості, яка допомагає людині піднятися з похмурих глибин забобонів і расизму до величних висот розуміння і братерства" [9].

Отже, ненасильницька кампанія спрямована на переведення в переговорний режим ситуації, коли одна частина суспільства відмовляється сприймати іншу як гідного опонента. Відповідно, тактика ненасильницького руху поєднує в собі два елементи: створити становище, коли ігнорувати тебе неможливо, і при тому зробити це засобами, які не шкодять гідності опонента: ти зацікавлений в ній так само, як у своїй – тому що перед тобою твій майбутній партнер на переговорах.

Наприклад, учасники ненасильницьких акцій на півдні США, протестуючи проти політики сегрегації публічних місць, групами з’являлися на автобусних станціях, у кафетеріях, магазинах, мотелях, сідали чи падали на підлогу, добивалися однакового з білими обслуговування [10].

Або один із заходів ненасильницької кампанії в Індії, що мав назву "чхерао": натовп індійців оточував англійських чиновників і, не доторкаючись до них, не давав їм можливості пройти на роботу. Діяльність адміністрації при цьому була повністю паралізована [11]. При цьому слід особливо відзначити простоту форм протесту, їх доступність для всіх учасників акції: зрозуміло, технічно нескладно увійти до приміщення і зайняти місце; або, як під час знаменитого "соляного походу" М. Ганді, прийти до моря, набрати в казанок води і випарити сіль, порушивши тим самим британську соляну монополію. Ця простота важлива для технічного забезпечення масової участі.

При цьому звернемо увагу на те, що внаслідок переведення ситуації у вимір переговорів, оскільки вони вибудовуються на основі взаємного визнання гідності сторін, досягається вищий рівень стабільності суспільства.

Отже, традицію ненасильства в політиці відзначають взяте за основу всіх дій визнання гідності людини, прийняття власної відповідальності, повага до закону і тактика прямих дій, спрямована на переведення ситуації в режим переговорів, де сторони взаємно визнають гідність одна одної.

Тепер, охарактеризувавши в загальних рисах традицію ненасильства, спробуємо перевірити наявність цих рис в "помаранчевій революції" і, зокрема, у феномені Майдану.

Один з дослідників влучно зауважив спільність миролюбності громадянського протесту на Майдані, яка вразила численних спостерігачів (привітність, організованість, жодної розбитої вітрини при сотнях тисяч людей) – і схожої поведінки під час візиту папи римського трьома роками раніше, пояснивши це так: "Заслуга Ющенка... полягає в тому, що він змінив вісь публічної дискусії. Замість обговорювати питання мови, культури тощо – всього, що так дуже болить нашій інтелігенції – він почав говорити про людську гідність і честь. І виявилося, що як тільки вибираєш цю тему як центральну, то дістаєш Україну переважної більшості, а не дві уявні чи зманіпульовані меншості.

Важливо також, хто говорить – бо хоч би скільки говорив про потребу жити в чесності Кучма, йому ніхто не повірить. Покличуся на приклад недавнього минулого: коли до Львова приїхав Іван Павло ІІ, там зібралося близько мільйона людей, котрі прийшли з власної волі й підтримували ідеальний порядок. Чим не прообраз сучасного Майдану? А робили вони це тому, що папа апелював до почуття людської гідності – підставової християнської чесноти – і сам був її втіленням" [12].

А проблема збереження гідності постала на час виборчої кампанії 2004 року з небувалою гостротою. Так, психолог О. Суслова, яка записала розповіді учасниць протестних дій про те, що передувало цим подіям і як вони сприймали це, звернула увагу на регулярність появи в їхніх описах формули "зґвалтування": "... у мене було стійке відчуття, що мене просто ґвалтують. Мене, мою родину, моє оточення – ґвалтування!". "У мене було таке відчуття, що ось тут при дорозі мої діти, мій чоловік, і в мене на очах їх ґвалтують.

І в них на очах мене ґвалтують. І вони не можуть мені допомогти, а я не можу просити їх захисту. І в мене було бажання їх зупинити, просто вийти з машини, лягти під колеса і зупинити їх хоча б ціною свого життя" [12]. І про подібну реакцію, але вже серед представників чиновницького апарату, говорить один з українських політологів: "Коли вирішили привезти до Києва Путіна, то це було, на мій погляд, колосальною помилкою...

Цей факт зафіксували соціологічні опитування: до приїзду російського президента кияни були значно більш лояльно налаштовані щодо єдиного кандидата, а після візиту ВВП звичайно законослухняний Київ більш ніж на 60% підтримав Ющенка. Мабуть, президент РФ, що приймає парад українських Військових Сил, - надто круто навіть для київського чиновника, у якого, виявляється, теж є національна гордість і гідність" [13] Величезна кількість подібних свідчень зафіксована в українських ЗМІ того часу.

Такий масштаб дій влади пояснює і масштаб відповіді. Як формулює це історик і журналіст Д. Яневський (він говорить переважно про середній клас, що виступив "мотором" подій, але сказане ним до певної міри характеризує і весь рух протесту): "Вони" програли "нам" тоді, коли заперечили "наше" право на вибір. А це право нам стали поволі давати з часів Горбачова. Право вибирати – за кого голосувати, які газети читати, яку горілку пити, яку музику слухати, займатися бізнесом чи ні – далі перераховувати немає потреби, ви і так знаєте. До цього права, права вибирати, "ми" поволі, зі скрипом, з крепатурою мозку, з неймовірними душевними муками звикали майже два десятки років. І коли ну практично звикли, почули: "казли". Сказано це було "ними", почули це "ми". Почули ДО виборів. Це було більше, ніж злочин – це була помилка" [14].

Слід підкреслити тут наявність ще однієї принципової для виникнення ненасильницького руху характеристики – відмови однієї зі сторін (владної) приймати іншу як рівноправного партнера: уже на третій день акцій, коли лише в столиці в них брали участь кілька сотень тисяч людей, тодішній прем’єр відкрив засідання Кабміну словами: "... в Україні не відбувається нічого надзвичайного" [15], а ввечері того ж дня було здійснено спробу через рішення ЦВК надати наявним результатам виборів значення офіційних і почати підготовку інавгурації.

"Політичний режим... не залишив їм вибору – або померти на колінах перед входом до будь-якої районної державної (податкової, пожежної абощо) адміністрації, або жити стоячи, нехай на морозі, нехай на Майдані, нехай 18 днів і 18 ночей. Погодьтеся – це не трагічна ціна за право почуватися гідною людиною – нехай навіть і у власних очах" [16]. Зрештою, саме переведення ситуації у переговорне русло стало результатом акції протесту; а розв’язання конфлікту на засіданнях Верховного Суду, за якими стежила країна, засвідчило повагу учасників ненасильницької кампанії до права.

Так само численними є свідчення в ЗМІ про зникнення серед протестантів страху. Ми обмежимося лише одним з найхарактерніших, що трапився нам: "Я прийшов у першу ніч, після того, як оголосили результати, о п’ятнадцятій на першу. Метро вже закрилося, більша частина народу роз’їхалася. Виходжу на Хрещатик, а тут – всього чоловік двісті з одного боку і чоловік тридцять з іншого.

Перегородили вулицю – поставили якісь палички і між ними помаранчеву стрічку натягнули. І йде чутка, що зараз будуть розганяти. Що робити? Не знаю, думаю, але щось робити буду, не піду. Я дивлюсь у вічі інших людей. І розумію, що з цією людиною мені загалом нема про що розмовляти, вона зовсім інша. Але вона прийшла сюди тому ж, і не йде тому ж, що і я. Не хоче їм коритися. І якась іскорка проскакує, ми один одному посміхаємося... Там у перші дні була якась дивовижна енергетика... Люди весь час одне одному посміхалися. Тому що кожен відчув себе вільним – і невідомо, що буде" [17].

Нарешті, ми спостерігали і широке застосування тактики ненасильницьких прямих дій, причому у простих формах, доступних кожному: почепити помаранчеву стрічку, гудіти клаксонами біля ЦВК, блокувати приміщення, прийти до приміщення виборчої дільниці, чергувати протягом підрахунку голосів і вимагати видачі протоколу – елементарно прості дії, до яких надзвичайно легко приєднатися. Хоча слід відзначити, що в деяких місцях це вимагало не лише подолання лінощів і байдужості, а й готовності до ризику.

Останнє, про що слід сказати – свідомість вибору саме ненасильницького шляху, де виявилася роль лідерів руху. У великому інтерв’ю "польові командири" Майдану Т. Стецьків і Ю. Луценко так оповідають про це: "Т. С.:... мені кореспондент "Рейтера" сказав: "Я був у Белграді. Ви зараз вивели на вулицю значно більше людей, аніж було там. Чому ви не берете владу?"

А тому що лідер, за яким піднявся народ, — проповідник. І те, що Ющенко щодня проповідував народу миролюбство, елегантність, ненасильництво, виховало людей. Він вбив і собі, і людям у голови думку про неприпустимість пролиття навіть краплі крові. І він налаштував людей на дисципліну і порядок, на світ, навіяв при цьому, що перемога неминуча. Ну як після цього від людей можна очікувати, що вони підуть на штурм?..

Ю. Л. — Та будь-хто, хто закликав би людей йти на штурм, був би з ходу затаврований ними як провокатор!

Т. С. — Тобто Ющенко зробив усе, щоб не пролилося жодної краплі крові" [18].

Висновок. В цьому дослідженні нами було здійснено спробу розширити контекст, в якому обговорюється явище "помаранчевої революції". Розглянувши класичну традицію ненасильства у політиці, як вона подана в дискурсі лідерів ненасильницького руху М. Ганді і М. -Л. Кінга, ми виокремили як ключові для неї принципи покладення в основу політики феномена людської гідності, прийняття відповідальності, поваги до права і використання тактики прямих дій для переведення в переговорний режим ситуації, коли одна з сторін (як правило, та, що перебуває при владі) не визнає іншу як таку, що рівна їй за своєю гідністю.

Особливою рисою є також те, що учасники ненасильницьких акцій протесту позбавляються страху перед загрозою насильства. Аналіз феномена Майдану показав наявність у його проявах всіх цих принципових елементів, що є переконливим свідченням на користь належності його до великої традиції руху ненасильста. Оскільки як одне з ключових в обговоренні дискутується питання, чи був він органічним рухом суспільства, чи результатом застосування технологій маніпуляції, а в основі феномена ненасильства лежить людська гідність, яка визнається і в собі, і в опоненті, і принципово відмовляється від манупіляцій – наш аналіз дає вагомий аргумент на користь першої позиції.

Література

  1. Кульчицький С. Помаранчева революція. – К.: Генеза, 2005, "Помаранчева революція". Версії, хроніка, документи. – К.: Оптима, 2005 (рос. мовою).
  2. Литвин В. М. Україна – 2004. Події. Документи. Факти.: У 3-х томах. – К.: Видавництво ТзОВ "3 Медіа", 2005.
  3. Яневський Д. Хроніка "помаранчевої" революції. – Харків: Фоліо, 2005;
  4. Яневський Д. Б. Обличчя "помаранчевої" революції. – Харків: Фоліо, 2005;
  5. Колесников А. Первый украинский. Записки с передовой. – К.: Вагриус; Национальный книжный проект, 2005.
  6. Забужко О. Let my people go: 15 текстів про українську революцію. – К.: Факт, 2005; Новели Помаранчевої Революції. – Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 2005.
  7. Дубинянський М. Тисяча посмішок помаранчевої революції: політичні сатири. – К.: Факт, 2005.
  8. Ганди М. К. Моя жизнь. – М.: Наука, 1969. – С. 147.
  9. Цит. за: Роллан Р. Махатма Ганди. – Л. -М.: Изд. "Петроград", 1924. – С. 47.
  10. Цит. за: Горев А. В. Махатма Ганди. – М.: Международные отношения, 1989. – С. 103.
  11. Цит. за: Роллан Р... – С. 52.
  12. Кинг М. Л. Есть у меня мечта... – М.: Наука, 1970. – С. 36.
  13. Ганди. Сатьяграха // Ненасилие: философия, этика, политика. – М.: Наука, 1993. – С. 167.
  14. Кинг М. Л... - С. 67 - 68.
  15. Киселев В. Ненасильственный опыт движения за гражданские права в США (50-е – 60-е гг.) // http://ethics. iph. ras. ru/works/N/3. html
  16. Никольский С. Путь аскета. http://www. kastopravda. ru/kastalog/gandi. htm
  17. [Грицак Я. Репліка] До дискусії про "дві України" // Критика. – 2004. - №12. – С. 13.
  18. Суслова О. Люди, які нас здивували, в країні, яку ми не знали. – К.: Інфомаційно-консультативний жіночий центр, 2005. – С. 73.
  19. Меритократы. Виктор Небоженко vs Дмитрий Выдрин // Киевский телеграф. – 2004. – 5 - 11 ноября.
  20. Яневський Д. Хроніка "Помаранчевої революції". – Харків: Фоліо, 2005. – С. 198.
  21. Буртин А. Впечатления от "помаранчевої революції" // http://www. globalaffairs. ru/articles/3336.html.
  22. Силіна Т., Рахманін С., Дмитричева О. Анатомія душі Майдану // Дзеркало тижня. – 2004. – 5 - 11 грудня.


11.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!