Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Вивчення феномену масової політичної свідомості. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Вивчення феномену масової політичної свідомості. Реферат

Політична свідомість виступає необхідним елементом політичного життя суспільства. За допомогою політичної свідомості індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі та здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управління

Феномен масової свідомості вивчався протягом багатьох століть і в рамках різноманітних світоглядних парадигм: еволюційно-органічної (О. Конт, Г. Спенсер), соціал-дарвіністської (Л. Гумплович, А. Смолл, У. Семнер), позитивістської (соціологізм або соціальний реалізм Е. Дюркгейма), анти позитивістської (німецька соціологічна школа: Ф. Тьонніс, Г. Зіммель), об'єктивістської (загальна теорія дії Т. Парсонса, структурний функціоналізм Р. Мертона, теорії конфлікту Л. Козера, Р. Дарендорфа, Дж. Рекса, теорії обміну Дж. Гоманса, П. Блау), суб'єктивістської (символічний інтеракціонізм Дж. Міда, Г. Блюмера, Е. Гоффмана, феноменологія Е. Гуссерля, А. Шюца, П. Бергера і Т. Лукмана, Г. Гарфінкеля) тощо.

Кожного представника цієї багатої інтелектуальної плеяди тільки з великою часткою умовності може бути віднесено саме до такої, а не інакшої пізнавальної парадигми. Просто так зручніше історикам психології та соціології.

У теоріях вищезгаданих учених можна знайти багато суперечностей, які виникають саме тому, що їхня свідомість декларує один логічно вивірений погляд, а інтуїція, підсвідоме, чуття вченого у процесі аналізу завжди виводять на значно ширші і плідніші позиції. Але ж довіряти своїй інтуїції вчені стали значно пізніше, коли, по-перше, природничі науки досягли більш високого рівня розвитку, тим самим надавши простір асоціаціям та аналогіям представників інших, споріднених дисциплін, і, по-друге, нагромадився історичний культурно різноманітний матеріал, який дав змогу порівнювати, а значить розширювати свої уявлення про ті чи ті соціальні явища.

Психологічна світоглядна парадигма теж не нова. Вона виникла як опозиція натуралізмові в надрах самої еволюційно-органічної парадигми. Спроби пояснювати соціальні явища психологічними чинниками і використовувати психологію для пізнання соцієтальних процесів здійснювалися вже О. Контом і Г. Спенсером, а А. Смолл і У. Семнер звернули увагу на ту обставину, що соціальна взаємодія людей породжує такі специфічні форми колективної свідомості, як звичаї, традиції. Саме з констатування колективних, а не індивідуальних феноменів психічного почала складатися психологічна парадигма в гуманітарних науках.

За найвидатнішого представника психологічного напряму в західній соціології вважається Г. Тард — французький соціолог, засновник соціальної психології як науки. Тард досліджував проблеми громадської думки, психології натовпу, механізми психологічного наслідування. Він уважав, що саме наслідування є головним механізмом соціальної поведінки. Суспільство — це наслідування, а наслідування — це рід навіювання.

Окремі видатні люди створюють щось нове, а всі інші, тобто маси, це нове наслідують і закріплюють. Соціальні конфлікти пояснюються Тардом різними напрямами наслідування. Загальні закони соціології охоплюють три найважливіші соціальні процеси: адаптацію, повторення, опозицію. Наслідування, за Тардом, іде від внутрішнього до зовнішнього і від вищого до нижчого.

Велику увагу Тард приділяв вивченню "психології натовпу". На його думку, будь-який натовп може бути описано за такими параметрами: ірраціональність, почуття, віра, дія, нелогічність, нездатність сприймати критику на свою адресу, відсутність здатності до мислення, тобто відсутність людини з ознаками індивідуальності. У 80 — 90-х роках минулого століття дослідження феномена натовпу було однією з центральних проблем, якою займалися також співвітчизник Тарда Г. Лебон, італієць С. Сігеле, росіянин М. Михайловський та ін.

Г. Лебон прогнозував наступ "ери мас", тобто ери натовпів, і наступний за цим крах цивілізації. За Лебоном, унаслідок промислової революції, зростання міст і поширення засобів масової комунікації сучасне життя дедалі більше визначатиметься поведінкою натовпу, який завжди є сліпою руйнівною силою. Адже в натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності і опиняються під владою ірраціональних чуттів, догматизму, нетерпимості, всемогутності, бо ними керує закон "духовної єдності натовпу".

Лебон уважав, що вирішальну роль у соціальних процесах відіграє не розум, а емоції. Він виступав проти ідеї соціальної рівності та демократії, доводив, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліт. Революцію Лебон розцінював як демонстрацію масової істерії.

Психологічну інтерпретацію суспільного життя визнавали первинною також американці Л. Уорд та Ф. Гіддінгс. Як і Лебон, Уорд уважав почуття, а не розум за найголовнішого рушія соціального розвитку. Усі великі зміни в історії випереджаються та супроводжуються насамперед сильними почуттями. Саме ті люди, почуття яких були найсильнішими, чинили великий вплив на спосіб життя і характер суспільства. Уорд уважав, що чистого інтелекту завжди бракує, щоб зрушити з місця соціальну більшість. Відтак головною метою соціального аналізу повинна стати суть психологічних мотивів, які приводять суспільство в рух.

Визнання первинності колективних форм психічного бачимо у Ф. Гіддінгса. Вихідним принципом і первинним елементом його вчення виступає поняття "колективна свідомість роду". Саме "свідомість роду", за сом, є первинним соціальним фактом, і вона завжди більша за будь-яку індивідуальну свідомість.

Соціальний розум продукує в громадську думку і традиції, колективні настрої і бажання, соціальні оцінки й цінності. Справжнім об'єднанням, асоціацією є психічний процес, у якому центральну роль виконує взаємодія між індивідами. За головні чинники соціальної інтеграції Гіддінгс уважає наслідування і симпатію. На його думку, суспільство прагне до "етичного типу" як найбільш високої та міцної форми соціальної організації.

У цей самий час в Італії створював свою соціологічну концепцію В. Парето — ще один відомий представник психологічного напряму в інтерпретації проблем соціальної динаміки суспільства. Головною вартістю його концепції є її широкий антропологічний підхід до структури суспільства та суспільної динаміки.

На відміну від багатьох представників психологічного напряму, які вибудовували свої теорії на основі спекулятивного методу, на ідеях так званого суб'єктивного духу, Парето створив логіко-експериментальний метод дослідження, який базується на фактах зовнішнього світу та їх закономірних повтореннях.

Iталійський учений наполягав, що пізнання дійсної поведінки людей може виконати тільки синтетична наука, якій у плані вивчення підвладні будь-які факти дійсності, якщо тільки вони спроможні довести — безпосередньо чи опосередковано — деяку регулярність. Як і багато його попередників, Парето вважав, що саме почуття людей — це найважливіший елемент соціального життя й поведінки і саме ними повинна займатися соціологія.

У центрі уваги Парето — дії "людських молекул", велике розмаїття яких він намагався впорядкувати й систематизувати. Людську поведінку вчений поділяв на два типи: логічну, тобто таку, що використовує адекватні засоби для досягнення поставленої мети, і нелогічну — таку, якою керує не раціональне знання про факти і зв'язок між ними, а віра, що тримається на почуттях та інстинктах людей.

Звернення до почуттів, інстинктів, підсвідомості не є чимось новим для науки того часу. Адже досить згадати ім'я З. Фрейда, у працях якого почуття та інстинкти було фундаментально проаналізовано як глибинні першоджерела людської природи ще до теорії Парето. Але Парето вони цікавили не самі по собі, а у зв'язку з тим, що саме вони здатні порушувати процеси логічного мислення як на індивідному рівні, так і на рівні соціуму.

На думку Парето, у загальній структурі соціальної дії людей нелогічна поведінка посідає панівне становище. Це означає, що в суспільстві домінує не раціональна, а ірраціональна мотивація людських учинків. Логічні дії, раціональна мотивація поширені в суспільстві недостатньо для того, щоб відігравати визначальну роль у суспільному розвитку. Таке співвідношення логічних і нелогічних дій не є випадковим для людського суспільства. Воно є родовим для членів соціуму. Але вони не визнають цього факту, і тому буденна свідомість у соціумі, як правило, перевантажена різними "раціоналізаціями" нераціональної поведінки.

Головним у структурі логічної поведінки є логічне міркування, а в структурі нелогічної поведінки — певний психічний стан.

Разом із тим, за Парето, суспільство є не хаосом нелогічних дій, не їхньою сумою, а системою, яка прагне до рівноваги. Соціальна свідомість і поведінка залежать від певної структури суспільства, постійними елементами якої є "резидуї" (від хімічного терміна resіdue — осад, тверда речовина, матеріал), тобто константне утворення, базис суспільства; "деривації" (лінгв.: утворення похідних слів), тобто нестабільні елементи, які є похідними від базисних якостей соціуму; "деривати" як результат взаємодії базисного і похідного елементів. Усі ці окремі частини утворюють антропологічну реальність, яка є автономною щодо соціальної системи і незалежною від її впливів.

Резидуї становлять основу цієї автономності, антропологічну психічну основу соціуму, на якій надбудовується друга важлива його частина — ідеологічні теорії, доктрини, вірування тощо (деривації). Але недооцінювати останніх не можна. Людям притаманна схильність до вироблення ідеологічних "раціоналізацій" майже всього. До деривацій Парето відносить також міфи, легенди, казки, політичні програми, гасла, різного роду соціальні, етичні, теологічні теорії, доктрини і т. п., які аж ніяк не пов'язані з об'єктивною логікою, а виконують роль псевдо логічного обгрунтування ірраціональних резидуїв.

Будучи засобом приховування істинних мотивів людської поведінки, деривації неприступні для сприймання раціональної критики та наукової аргументації.

Парето вважає, що різні класи деривацій відповідають різним історичним умовам, а в певних межах також і певним класам резидуїв. У цьому зв'язку ідеологи й політики мають вельми обмежену свободу дій. Домінуюча в соціальних науках і політиці віра у всесильність ідеології в суспільстві відповідає дійсності тільки тоді, коли є збіг резидуїв і деривацій. Мистецтво політики полягає в тому, щоб вивчити сутність резидуїв і враховувати її, а не в тому, щоб її змінити.

За хрещеного батька сучасних психологічних теорій інтеракцій можна вважати американця Ч. Кулі. На його думку, первинними фактами суспільства є уявлення, які люди мають одне про одного, а особистість — це сума психічних реакцій людини на думки оточуючих його людей. Суспільство складається зі взаємних психічних реакцій людей, а найбільше значення для розуміння соціальної динаміки мають між індивідуальні стосунки, які складаються в первинних групах. Первинна група — це фундаментальне поняття, яке надалі дуже поширилося в соціології та соціальній психології. Саме первинні групи, за Кулі, є позаісторичним, універсальним утворенням, яке становить головний базис того, що є спільним у людській природі та людських ідеалах.

Фундаментальні теоретичні розробки в рамках символічного інтеракціонізму належать Дж. Мідові, Г. Блюмерові, Е. Гоффманові. Вони здійснили масштабні дослідження масової поведінки у громадських місцях, чуток, паніки, механізмів поведінки натовпу і великих груп людей.

Дж. Мід та його послідовники привнесли новий підхід до аналізу соціальних і політичних процесів у суспільстві. Більшість соціологів, починаючи з Конта, виходили з того, що люди живуть і діють у світі наперед існуючих об'єктів, а їхня поведінка — лише реакція на ці об'єкти. Iнтеракціоністи обстоюють іншу позицію, згідно з якою саме спільне життя людей постає умовою розвитку свідомості, розуму, виникнення світу об'єктів, особистостей та певної людської поведінки. Так, наприклад, соціальні інститути формуються як результат певного "колективного порядку", який, своєю чергою, складається в процесі сприймання "узагальненого іншого", тобто тих поглядів, що їх ми тримаємо в собі відносно інших.

Соціальний світ виникає в ході між індивідуальних контактів, і лише крізь практику проходить шлях розвитку соціального організму та його функцій. Але так само, як і багато попередніх авторів, Мід визнає існування над індивідуальних базисних факторів соціальної динаміки. У нього це — символи та символізація, символічна система взагалі (як основний її компонент розглядається, наприклад, мова).

Саме через культурно-історичну символіку соціуму виникає стихійність індивідуальних дій. Вплив соціалізації розглядався Мідом у його теорії гри, де він намагався проаналізувати інтегральні механізми поєднання індивідуальної стихійності і колективного порядку. Прийняття членами суспільства правил даної гри і є розумінням "узагальненого іншого", з огляду на яке здійснюється індивідуальна поведінка.

У концепції Блюмера детермінуюче значення надається свідомості людини, а не культурним чинникам, які складаються незалежно від неї. А за Гоффманом поведінка людей формується їхнім бажанням залишити відповідне враження в тих, кого вони вважають за важливих для себе. Він фокусує увагу на засобах, за допомогою яких соціальні діячі маніпулюють символами та жестами для справляння відповідного враження на інших. Ще й досі прикладні дослідження в рамках символічного інтеракціонізму зберігають свою актуальність при дослідженні колективних форм поведінки та соціальної свідомості.

Тема соціальної структури та її впливу на соціальну поведінку була основною в теоретизуванні представників структурного функціоналізму. Уведення ними таких нових понять, як функція та дисфункція, явна та латентна функція, порядок і конфлікт (як соціальних процесів, що можуть виступати інструментом формування, стандартизації та підтримання соціальної структури), збагатило метод соціального пізнання за рахунок більш глибокого аналізу емпіричних фактів. Але радикального внеску в розуміння системних факторів, які визначають політичну, економічну, культурну поведінку людей у даному суспільстві, ці теорії не зробили.

Дальше від них пішли представники структуралізму, які подарували світові якісно новий погляд на його сутнісні таємниці. Погляд на суспільство, соціум як явище, незалежне від особистості, її діяльності та поведінки, детерміноване внутрішньою структурою, яка й визначає "поверхневі" явища, відкрив нову світоглядну парадигму. Тут, коли йдеться про структуру соціуму, передусім маються на увазі глибинні, внутрішньо неявні моделі світу. Лідерами структуралістського методу були й залишаються французькі дослідники К. Леві-Строс (в антропології), Л. Альтюссер (у соціальній теорії та філософії), Ж. Лакан (у психоаналізі), М. Фуко (в історії ідей), Ж. Дерріда (у філософії) та ін.

Окремо треба зупинитися на поглядах видатного швейцарського психіатра і психолога К. Юнга, а також теоретика Франкфуртської школи Ю. Габермаса, які якісно змінили сучасні уявлення про витоки і чинники "соціальної характерології" (Г. Шпет), "народного духу" (Г. Штейнталь і М. Лацарус), "тотального людського феномена" (Е. Дюркгейм, К. Леві-Строс, М. Фуко), "психічного складу", "національного характеру", "менталітету" та інших понять, які віддзеркалюють таємничість і силу глибинних психічних регуляторів життя суспільства.

Цю можливість їм надали як природничі науки, прогрес яких на початку ХХ ст. досяг свого історичного апогею, так і власні емпіричні та теоретичні дослідження на основі нагромадженого наукового досвіду. Суспільство розглядається не як сума індивідів, а як певна інтегрована цілісність, система, що має як спільні з індивідом, так і специфічні тільки для цілісності ознаки і властивості. Останні формуються в процесі історико-культурного розвитку, закріплюються в різноманітних формах і символах та несвідомо впливають на індивідуальну і колективну поведінку людей.

З моменту виходу у світ 1900 р. "Тлумачення сновидінь" З. Фрейда уявлення про особистісне несвідоме зробилося вихідним у глибинно-психологічному розумінні багатьох явищ життя. У суспільствах західного типу поняття несвідомого вже в 20-ті роки викликало дедалі зростаючий інтерес політиків, які намагалися його використовувати з метою розв'язання малих і великих, внутрішніх і зовнішніх соціальних конфліктів.

У 30-ті роки з'явилися перші праці К. Юнга, присвячені "колективному несвідомому" та його "архетипам", а також роботи з типології психічних функцій. У цих працях розглядалася як природа психічного, так і вплив архетипічних енергій на людську психологію, свідомість і поведінку.

На великій емпіричній і теоретичній базі Юнг "проявив" те, про що лише здогадувалися соціологи та соціальні психологи, коли задовго до нього говорили про глибинні структури соціуму. Він довів, що колективні психічні сили не можна осмислити і зрозуміти безпосередньо, що спочатку потрібно осягнути розумом ті архетипічні енергії, які є мотиваційним ядром динаміки соціуму, глибинною причиною індивідуальної або колективної поведінки.

У кожному соціумі — своє колективне підсвідоме і своє історико-культурне тлумачення універсальних архетипів, що відбивається в способі життя та мислення людей. Політики, які не бажають цього зрозуміти і не враховують глибинних підвалин буття свого суспільства, приречені прискорювати процес зміни еліт навіть собі на шкоду.

Але Юнг усіляко протестував і проти розчинення індивіда в колективному несвідомому чи в рамках будь-якої колективності. У зв’язку з цим він наголосив на великій небезпеці абсолютної держави, абсолютного державного життєтворення в суспільстві, де людина може втратити самоконтроль, моральність, порядність і врешті-решт — індивідуальність. Багато думок Юнга присвячено проблемі масовізації суспільства та формування нового типу людини — людини масової.

Юнгівська теорія колективного несвідомого, а також його аналітична психологія загалом і досі не сприйнята в належному обсязі в українському суспільстві, зокрема стосовно наукового осмислення політичних явищ, хоча саме в кризові періоди історії глибинні юнгівські феномени "оживають" і "правлять" світом людей.

Народам і суспільствам, так само як і окремим людям, притаманні певні духовні напрями, поведінкові настанови, тобто певна соцієтальна психіка з усім набором властивостей, функцій і процесів. Саме вона й постає головним регулятором подій у скрутні періоди історії. Самоорганізаційні процеси, про які дедалі частіше тепер згадують аналітики, базуються саме на соцієтальній психіці даного соціуму. I що менше до цього феномена прислуховуються, то тривалішою є криза.

Феномени масового суспільства та масової людини хвилювали також розум відомого іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета. У своїй всесвітньо відомій роботі "Повстання мас" він аналізує культурно-історичну ситуацію, яка склалася в Європі на початку ХХ ст., саме з огляду на небезпеку появи на соціальній арені масової людини з усіма притаманними їй негативними рисами. І що є, на його погляд, найбільш небезпечним, то це перетворення елітарних меншин на глуху, сліпу, інтелектуально тупу егоїстичну частину суспільства, яка вже не здатна виконувати історичні функції, покладені на неї минулим розвитком цивілізації.

Адже цивілізація, на думку Гассета, не є даністю і не тримається на одному й тому самому рівні сама собою. Вона є штучна і вимагає мистецтва та майстерності управління. Маса ж, саме з якої утворюються нові й нові елітарні групи, не бажає рахуватися із законами життя і не спроможна до сприймання чогось нового, із чим вона не знайома. Розрив між рівнем сучасних проблем і рівнем мислення сучасної еліти постійно зростає, і саме  в цьому Гассет убачає головну трагедію епохи. Сьогодні краху зазнає сама людина, яка вже не здатна встигати за своєю цивілізацією. Проблеми, які вона ставить, архіважкі. І дедалі менше людей, чий розум є на висоті цих проблем.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася величезними змінами в життєвому просторі людей. Революційні перетворення в науці й технологіях, упровадження нових видів комунікації, інформатики, джерел енергії відбилися на способі життя людей та їхніх можливостях сприймати світ.

Руйнація традиційних цінностей, видів праці, виробництва, торгівлі, політичної економії, лінійного нагромадження знань, існуючої системи символів; розвиток споживчого, гіперіндивідуалістичного і гедоністичного стилю життя; фрагментація економічної, політичної та культурної сфер життя, кожна з яких структурується за своїми цінностями, що, як правило, уже не збігаються; руйнування релігійних меж, різниці між високою і низькою культурою, ілюзіями і реальністю тощо — усе це ознаки нової епохи в земній цивілізації, усе це породило якісно нові погляди на державу, владу, політику.

Ю. Габермас намагається описати такі структури суспільства, які не мають інституційного оформлення, але існують як реальний, невимушено сконструйований "життєвий світ", що поряд із "системою" регулює політичну та іншу поведінку людей. На думку Габермаса, змінилася й природа політичних криз, причини яких криються не так в економічній, як у соціокультурній і психологічній сферах.

Основний сучасний конфлікт — це конфлікт між управлінням, яке виходить із принципів виробничо-трудової раціональності, і реально існуючою в суспільстві мотивацією людей. Тобто мова йде про конфлікт між інструментальною (орієнтованою на досягнення економічного результату) і комунікативною (орієнтованою на досягнення взаєморозуміння в суспільстві) поведінкою. Комунікативна поведінка дає змогу налагоджувати діалог для розв'язання політичних криз саме тоді, коли офіційні інституції вже не спроможні цього робити.

За Габермасом, саме в суперечності між "життєвим світом" і "системою" криються джерела основних типів суспільної кризи: економічної, "кризи раціональності" (або, на рівні соціальної інтеграції, "кризи легітимації", коли влада, неспроможна запропонувати стратегію примирення конфліктних інтересів різних соціальних груп, руйнує власну легітимність в очах населення і її існування як влади стає проблематичним для широких мас), "мотиваційної кризи" (це криза людської мотивації, зацікавленості людини в соціальній системі як такій).

Багато цікавих і корисних думок із приводу впливу сучасної неординарної світової ситуації та, особливо, якісно нового інформаційного і культурного простору на свідомість і поведінку людей можна почерпнути у постмодерністів А. Тойнбі, Ч. Міллса, А. Етціоні, Д. Белла, Ж. Бодрійяра, Ж. -Ф. Ліотара тощо.

Виходячи з попереднього екскурсу, можна припустити, що більшість мислителів, які аналізували соціум з урахуванням психологічних чинників, визнає той факт, що суспільно-політичне життя в основних своїх параметрах розгортається на рівні, далекому від безпосередньо усвідомлених інтересів і розуміння більшості членів суспільства. Такий висновок навряд чи підтримають ті дослідники, які пов'язують зміцнення в суспільстві демократичних форм правління із включенням дедалі більшої частки населення до процесу управління поряд зі зменшенням формально правлячої піраміди.

Ще П. Сорокін, який мав змогу практично втрутитися в життя радикально різних соціумів (на початку життя — у царській Росії, пізніше — за більшовицького режиму, а згодом — в американській "демократичній ідилії"), на величезному культурологічному та статистичному матеріалі довів, що політична будівля сучасних демократій є така сама, як політична будівля багатьох недемократичних країн. Він не побачив у світі народження жодних тенденцій, які б вели до політичної рівності, до руйнування феодальних форм політичної стратифікації.

Тільки в перехідні, тобто кризові, періоди спостерігається ніби сплощення правлячої піраміди за рахунок стихійного, ірраціонального примноження політичних груп і їхніх лідерів. У ці періоди загострюється одвічний конфлікт між силами політичного вирівнювання і силами політичної стратифікації. Iрраціонально-чуттєвий менталітет цих періодів веде до відмови від вічних цінностей, які витісняються тимчасовими, сьогоденними мотивами. Відбувається деградація істини, коли людина принижується до рівня тварини і за допомогою різноманітних "ідеологій" раціоналізовує свою жадібність, апетит, егоїзм. Влада в ці періоди використовує "істину" як димову завісу для виправдовування своїх "реліктів" та інших комплексів.

Протягом останнього півстоліття у працях західних дослідників Т. Парсонса, У. Ростоу, Р. Міллса, Г. Полсвелла, Д. Белла, Р. Міхельса, С. Ліпсета докладно аналізувалися проблеми бюрократії, еліти, політичних партій і груп тиску. Цим самим напрямом ідуть вітчизняні психологи й соціологи.


10.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!