Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Остапенко С. С. – на посаді керівника уряду УНР. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Остапенко С. С. – на посаді керівника уряду УНР. Реферат

Сергій Степанович Остапенко – український економіст, державний і політичний діяч. Керівник уряду УНР (керував урядом: лютий – квітень 1919 р.)

Народився 1881 р.  на Волині. 1909 р.  закінчив екстерном Володимирський кадетський корпус у Києві. У 1913 р.  продовжив освіту в Київському комерційному інституті, де до 1917 р.  працював на посаді доцента. Входив до УПСР. У подіях 1917 р.  активної участі не брав.

У січні 1918 р.  С. Остапенка включено як економічного радника до очолюваної В.  Голубовичем господарчої комісії української мирної делегації на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). За рішенням уряду В.  Голубовича 14 березня 1918 р.  увійшов до комісії М.  Порша з товарообміну з Центральними державами, яка була утворена при РНМ УНР і отримала досить широкі повноваження на переговори й підписання умов. За часів гетьманату П.  Скоропадського С.  Остапенко від травня 1918 р.  працював у складі економічної комісії С.  Шелухина при українській мирній делегації на переговорах з делегацією радянської Росії у Києві.

29 січня 1919 р.  С. Остапенка призначили міністром народного господарства у складі першого уряду Директорії, очолюваного В. Чехівським. Проте він не виявив себе досвідченим політиком. В.  Винниченко у своєму "Щоденнику" зазначав розгубленість С.  Остапенка під час загрози вступу до Києва радянських військ, згадував його скарги на військових, заяви про те, що "більшість офіцерів люди підлі, тупі, аморальні. Нема з ким армії будувати".

Під час переговорів з французьким командуванням в Одесі у січні 1919 р.  С. Остапенко залишався далеким від розуміння реальної ситуації і тому після повернення звідти виявляв щиру впевненість у тому, що "порозуміння з Антантою добігає щасливого кінця" і що треба лише "скласти новий кабінет з поміркованіших діячів". Це свідчення належить І.  Фещенку-Чопівському, який у новому уряді С.  Остапенка обійняв посаду міністра народного господарства.

В умовах, коли провід УНР, залишаючи 2 лютого 1919 р.  Київ, усі надії покладав на продовження переговорів з Антантою, кандидатура на посаду прем’єра колишнього есера, а на той час позапартійного економіста С.  Остапенка, який до того ж довів свою непохитну орієнтацію на отримання допомоги з боку французького десанту на півдні, виявилася більш ніж прийнятною.

Доручення сформувати нову РНМ він отримав за наказом Директорії 31 січня 1919 р.  9 Адже можливість продовження переговорів з Антантою пов’язувалася з відставкою уряду українського соціал-демократа В.  Чехівського, який, як пізніше писав І.  Мазепа, "не відповідав моменту і тому не міг допомогти Директорії в політичній ситуації".

Формування кабінету С.  Остапенка затягнулося на два тижні. Його затвердженню 13 лютого 1919 р.  передував вихід з Директорії 11 лютого українського соціал-демократа В.  Винниченка і передача ним повноважень голови С.  Петлюрі. До кабінету С.  Остапенка увійшли переважно представники ліберально-демократичних партій, в тому числі портфелі отримали соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, українські народні республіканці, галицькі націонал-демократи та радикали, представники СДРП "Поалей-Ціон".

Цей крок Директорії значно послабив її вплив у широких масах населення України. Новий уряд бойкотували як більшовики, називаючи його буржуазним, так і українські соціалістичні партії. Орган УСДРП "Робітнича газета" 2 березня 1919 р.  писала: "Всяке, щоб хоч день продержатись, мусить обпиратися на якісь громадські групи, на партії.

Коли уряду на чолі з п.  Остапенком ні на кого обпертись (і с. -ф. кажуть, що кабінет не їхній, і н.  р., і с. -с.), то дозволимо запитати, на яких таких силах стоїть п.  Остапенко? Що це за незрівнянна і не досягнута на всім світі політична еквілібристика, яка дає змогу п.  Остапенкові разом з 18-ма міністрами вільно літати в воздусі?" І далі: "Входити в кабінет і разом з тим одхрещуватись од його політики, хоч тую політику і творять в значній мірі с. -ф.... Ті партії, що послали своїх представників у правительство, відповідальність за політику не несуть".

Тим часом новий уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про трудові ради і одночасно розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих трудових рад та рад робітничих депутатів як "самочинних і незаконно існуючих інституцій". Робилися спроби реалізувати адміністративну реформу.

Закон, схвалений Конгресом трудового народу, характеризувався як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював невірне трактування його на місцях.

С.  Остапенко намагався розширити компетенцію уряду, добитися невтручання Директорії у діяльність РНМ та установ останньої. 14 лютого 1919 р.  Директорія схвалила прийнятий РНМ "Закон про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці" 15, 19 лютого 1919 р.  – "Закон про вибори та призначення мирових суддів" 16, а 24 лют. 1919 р.  – "Закон про залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які залишались на території, зайнятій більшовиками" (вони звільнялися з 1 лютого 1919 р.).

Нездатність нового кабінету міністрів оволодіти ситуацією дехто з сучасників пояснював тим, що в умовах швидкої втрати території України з відновленням на її частині влади рад, постійних переміщень і змін складу уряду С.  Остапенка ні останній, ні Директорія уже не становили єдиного цілого. Частина урядовців перебувала на переговорах в Одесі, інші разом з прем’єром перемістилися за Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої під час відступу на захід під тиском радянських формувань танули. В результаті провід УНР безповоротно взяв "курс на антантівський десант в Одесі".

Директорія 17 лютого 1919 р.  ухвалила постанову про направлення туди міністра закордонних справ К.  Мацієвича і товариша міністра С.  Бачинського з правом "заключати і підписувати умови згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії УНР". Цього ж дня Директорія доручила голові РНМ С.  Остапенкові налагодити зв’язки з Державним секретаріатом Галичини.

На переговори з союзниками прем’єр С.  Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р.  і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р.  у Бірзулі делегація УНР складалася з прем’єра С.  Остапенка, генерала О.  Грекова, товариша міністра закордонних справ С.  Бачинського та І.  Мазепи.

У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контр умови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії тощо.

Утопічність викладених претензій очевидна. Але уряд С.  Остапенка продовжував вірити в успіх, хоч йому й довелося залишити Вінницю і податися далі на захід. Міністр закордонних справ К.  Мацієвич на Трудовому конгресі у м.  Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) 21–22 березня 1919 р.  оптимістично доповідав про перспективи переговорів з Антантою. Сам С.  Остапенко знову виїхав на переговори, тепер до Румунії. І це тоді, коли у Кам’янці-Подільському виник Комітет охорони республіки, перед яким стояло завдання усунути діючий уряд УНР.

Тим часом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух.

10 березня 1919 р.  ЦК УСДРП разом з однодумцями передав у м.  Проскурів (нині Хмельницький) Директорії "Доповідну записку" з аналізом ситуації в Україні. Вони підкреслювали факт відсутності допомоги з боку антантівського десанту на півдні і вказували на те, що переговори з Антантою, "яка разом з російськими добровольцями прямує до відновлення єдиної Росії, лише компрометує ідею української державності в масах українського народу". Щоправда, припускалася можливість погодження справ з союзними державами в разі негайного надання ними допомоги урядові УНР у боротьбі з більшовиками. До УСДРП приєдналася й УПСР.

Все настійнішими ставали вимоги повернення до уряду соціалістів. Зрештою, 11 березня 1919 р.  при Директорії зібралася нарада для обговорення питання про припинення переговорів з Антантою. Українські соціал-демократи для зменшення напруги в українському народі вважали корисним тактичним кроком початок переговорів з більшовиками. Українські есери акцентували увагу на тому, що республіканські війська "майже без бою відступають головно тому, що їм доводиться битися з своїми ж братами-українцями".

Прем’єр С.  Остапенко змушений був визнати, що "селянин... не буде ніколи боротися з більшовиками, бо це не в його інтересах". Посланці галицького уряду погоджувалися на контакти з радянською стороною лише в разі повного краху переговорів з Антантою, у що вони не вірили. Член Директорії соціаліст-самостійник А.  Макаренко заявив, що його партія не сприймає російських більшовиків, але українські більшовики (УСДРП (незалежні)) її не лякають.

С.  Петлюра відкидав ідею переговорів як з тими, так і з іншими, вважаючи, що "український більшовизм – це мильний пузир, який існує лише в такій мірі, в якій його піддержують російські більшовики". Він вважав можливим продовжити боротьбу в разі утворення на місцях у згоді з Галичиною трудових рад. Але проти цього рішуче виступав голова РНМ УНР С.  Остапенко.

Прем’єр продовжував віддавати перевагу зовнішній політиці, незважаючи на складність ситуації всередині країни. Вже в останні тижні перебування при владі він підписав постанову, затверджену Директорією 23 березня 1919 р., про направлення надзвичайних посольств до урядів Кубані, Грузії, Республік Північного Кавказу. І це тоді, коли вже неможливо було ігнорувати вимоги утворення коаліційного кабінету з участю соціалістів, а також відповідної зміни політики і зміцнення фронту.

Зрештою, 5 квітня 1919 р.  українські есери на спільній нараді з українськими соціал-демократами, членами київського Трудового конгресу та представниками уряду, незважаючи на відсутність прем’єра С.  Остапенка, який у пошуках "союзників" знову перебував на переговорах в Румунії, порушили питання про відставку його кабінету і висунули ультимативні вимоги щодо визначення взаємин уряду з Директорією та реорганізації останньої. Після досягнення певного компромісу С.  Петлюра оприлюднив "Маніфест", у якому відзначив великі заслуги перед українською революцією УПСР та УСДРП і цим мотивував необхідність передачі саме їм державної влади.

9 квітня 1919 р.  з’явився наказ Директорії про припинення діяльності кабінету С.  Остапенка. Того ж дня прем’єром призначили українського соціал-демократа Б.  Мартоса.

Після відставки С.  Остапенко у 1919–20 рр. повернувся до викладацької діяльності, посів професорську кафедру у Кам’янець-Подільському університеті, читав курси статистики та демографії, а пізніше займав професорські посади у навчальних закладах Харкова. В еміграцію не виїхав. У 1937 р.  його заарештовано і розстріляно.

Серед наукового доробку С.  Остапенка насамперед слід згадати праці: "Курс статистики і демографії" (1920), "Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923 роки" (1925). Протягом усього життя С.  Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі "Червоний шлях".


09.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!