Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політична діяльність Прокоповича В. К. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політична діяльність Прокоповича В. К. Реферат

Прокопович В. К. – політичний і громадський діяч, педагог, публіцист і історик. Керівник уряду УНР (керував урядом: травень – жовтень 1920 р.)

Народився 10 червня 1881 р.  у Києві в родині священика. Батько походив із старовинного козацького роду з Чигиринського повіту Київської губернії. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету В.  Прокопович викладав історію у державній гімназії.

Після заборони через "українофільство" працювати у державних навчальних закладах учителював у приватних гімназіях, отримав посаду наукового бібліотекаря у Київському міському музеї. На початку ХХ ст. брав активну участь у політичному житті: від 1905 р.  – член Української радикально-демократичної партії, від 1908 р.  – Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911–14 рр. під псевдонімом С.  Волох редагував педагогічний журнал "Світло", друкувався в українській пресі, в тому числі в газетах "Рада" та "Боротьба".

Після Лютневої революції брав участь в утворенні УЦР, яка 9 березня делегувала його гласним до Київської губернської земської управи, а 15 березня – рекомендувала до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій від Таращанського повіту Київської губернії.

На з’їзді ТУП 25–26 березня 1917 р.  увійшов до Тимчасового союзу українських автономістів-федералістів, який послав його на Всеукраїнський національний конгрес, де він був обраний до ЦР. На першій загальній сесії останньої В.  Прокопович увійшов до її Комітету. 26 квітня 1917 р.  на засіданні Комітету саме він запропонував на посаду Київського губернського комісара С.  Петлюру. Щоправда, того вирішили поки що "держати в резерві".

На п’ятій сесії ЦР у червні 1917 р.  В. Прокопович працював у комісії з реорганізації Комітету в Малу раду. Тоді ж увійшов від УПСФ до комісії з підготовки проекту Статуту автономії України. У червні на з’їзді УПСФ обрано до ЦК партії.

Досвід урядовця В.  Прокопович набув у січні – квітні 1918 р., займаючи посаду міністра народної освіти в уряді В.  Голубовича. Він, зокрема, багато зробив у справі українізації школи, чим забезпечив собі популярність серед населення. Коли наприкінці березня 1918 р.  до Києва прибула делегація Лубенського з’їзду хліборобів і представників селянства Полтавщини й висловила незадоволення політикою уряду, особливо у земельному питанні, В.  Прокоповичу та міністрові юстиції С.  Шелухину була виявлена довіра. Їм заявили: "Зоставайтесь на своїх посадах надалі, ви – наші міністри".

Про активну діяльність В.  Прокоповича у складі уряду В.  Голубовича свідчить і те, що його прізвище постійно бачимо у протоколах засідань РНМ, у тому числі під час обговорення таких важливих питань, як:

  • переговори з Німеччиною щодо надання Україні позики;
  • сплата Німеччиною реквізиційних квитанцій, виданих окупаційними властями;
  • встановлення відпускних цін на хліб;
  • законопроект про діяльність та будівництво залізниць на території УНР;
  • становище на Холмщині, Підляшші й окупованій частині Волині;
  • законопроект про статут земельних комітетів тощо.

Підпис В.  Прокоповича є й під такими важливими ухвалами кабінету міністрів УНР, як законопроект про Головну економічну раду, вироблений і винесений 24 квітня 1918 р.  на розгляд ЦР її фінансово-економічною комісією, а також проект закону про загальні основи формування української армії.

Окремо виділимо питання, що належали безпосередньо до відання міністерства народної освіти: законопроекти про тимчасові штати середніх шкіл, про зміну штатів для вищих початкових шкіл, доповідь про статут і штати Київського художньо-промислового й наукового музею, про асигнування 1 тис. крб. на ремонт церкви святого апостола Андрія тощо.

Виконуючи директиву Головного комітету УПСФ, В.  Прокопович разом з однопартійцями С.  Шелухиним та І.  Фещенко-Чопівським 27 квітня 1918 р.  на засіданні РНМ подав заяву про відставку через те, що "досі уряд не опублікував своєї декларації, а значить, не виявив досі повного і ясного шляху конкретної програми діяльності".

Крім того, вони вважали, що тодішній кабінет В.  Голубовича був "не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляв високої здатності до праці", а міністри-есефи не мали серйозного впливу на його політику, "хоч і приймали на себе відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук". Есефи висловили згоду про готовність лише тимчасово залишитись керівниками окремих міністерств.

Після гетьманського перевороту В.  Прокоповичу запропонували працю в новому уряді, формування якого спочатку доручили М.  Василенкові. Він рішуче відмовився й вернувся до викладацької діяльності. Разом з тим у травні – жовтні 1918 р.  працював у складі очолюваної С.  Шелухиним політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР, у президії Всеукраїнського земського союзу.

За часів Директорії при уряді В.  Чехівського В.  Прокопович разом з О.  Карпинським очолював дипломатичну місію УНР у Польщі. Із січня 1919 р.  по квітень 1920 р.  керував дипломатичним представництвом у Югославії. Навесні 1920 р., з підписанням у квітні Варшавського договору та військової конвенції між Польщею й УНР, за якими Україна зазнала серйозних економічних та територіальних втрат, а республіканське військо переходило під "загальне керування начальної команди польських військ", назрівала чергова урядова криза.

Після того, як польське військо у травні 1920 р.  увійшло до Києва, невпинно наростало невдоволення населення іноземним втручанням у внутрішні справи України.

Голова РНМ І.  Мазепа, тільки-но вернувшись до Києва із "Зимового походу", разом зі своїми міністрами засудив дії тимчасово виконуючого обов’язки прем’єра А.  Лівицького, який, власне, сформував паралельний кабінет із соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, хліборобів-демократів, за участі поляків. 19 травня 1920 р.  уряд І.  Мазепи у повному складі заявив про відставку, не зважаючи на заперечення представників республіканського війська, особливо керівника армії "Зимового походу" М.  Омеляновича-Павленка.

26 травня 1920 р.  формування нового кабінету міністрів було доручено В.  Прокоповичу. До виконання обов’язків він приступив після 28 травня. Шукаючи компроміс, ЦК УСДРП погодився за певних умов на співробітництво з новим прем’єром. У розв’язання урядової кризи втрутився Ю.  Пілсудський, домагаючись посади міністра земельних справ для поляка С.  Стемповського. Але цей портфель отримав І.  Мазепа, який працював в уряді В.  Прокоповича до 23 червня 1920 р.  14

Серйозні урядові негаразди виникли 18 червня 1920 р.  на засіданні РНМ через незгоди між українськими соціал-демократами та її правою більшістю у зв’язку з пропозицією міністра фінансів Х.  Барановського розпочати для поповнення скарбниці УНР продаж державних, міських та інших націоналізованих земель. 23 червня 1920 р.  українські соціал-демократи, міністр земельних справ І.  Мазепа та міністр праці О.  Безпалко внесли в уряд заяву з вимогою переглянути постанову. РНМ залишила це подання поза увагою. Члени УСДРП подали у відставку.

Після переходу радянських військ в середині липня через Збруч (прит. Дністра) і перенесення військових дій на територію Галичини уряд В.  Прокоповича евакуювався до Тарнова, під Краковом. Польща, удаючи з себе вірну "союзницю" УНР, вела подвійну гру. Ще 3 липня вона розпочала контакти з РСФРР.

Без участі представництва УНР велися й переговори у м.  Рига (нині Латвія). Не визнавала існування самостійної України Антанта. Польща заявила, що квітневий 1920 р.  договір з Україною є таємним і залишився нератифікованим, отже, неіснуючим. У відповідь заступник голови уряду та міністр юстиції А.  Лівицький 20 вересня 1920 р.  повідомив польському кур’єрові у Берні, що коли УНР "не зможе заключити з Росією миру на основі повної самостійності України, то Україна буде продовжувати війну, хоч би як тяжко воно приходилось".

12 жовтня 1920 р.  після переговорів із РСФРР та УСРР Польща, зрештою, підписала в Ризі "Договір про перемир’я та прелімінарні умови миру". Найуразливішим для УНР став пункт про заборону "перебування на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих Совітській Росії". Це безпосередньо стосувалося евакуйованих сюди українських урядових структур та залишків республіканської армії.

В.  Прокопович у гарячкових пошуках союзників наштовхнувся на негативну реакцію республіканської армії. Не зустріла схвалення і пропозиція А.  Лівицького налагодити контакти з 3-ю російською армією генерала Б.  Перемикіна і донськими частинами генерала Яковлєва, що також розташувалися на території Польщі.

Українські соціал-демократи рішуче виступили і проти будь-якої можливості союзу з П.  Врангелем. Проте голова Директорії С.  Петлюра 9 жовтня затвердив прийняту кабінетом В.  Прокоповича "Постанову про ведення переговорів з урядом генерала Врангеля" за умови визнання урядом Півдня Росії "самостійності Української Народної Республіки і її нинішнього уряду".

Того ж дня С.  Петлюра схвалив "Постанову про утворення тимчасової комісії" для ведення переговорів з уповноваженими РСФРР. 14 жовтня 1920 р.  голова Директорії звернувся до В.  Прокоповича з листом, у якому повідомив, що він "з жалем" задовольняє прохання останнього про відставку і висловлює подяку за працю.

Емігрувавши наприкінці 1920 р.  з України, В.  Прокопович на початку 1921 р.  деякий час обіймав посаду міністра освіти в першому еміграційному уряді УНР А.  Лівицького, потім перебував у таборах для інтернованих осіб у Польщі. У 1924 р.  переїхав до Парижа, де став одним із найближчих сподвижників С.  Петлюри й посідав важливі пости в уряді УНР в екзилі. Після вбивства С.  Петлюри від 1926 р.  до 1939 р.  очолював уряд.

Від осені 1925 р.  у Парижі під його редакцією виходив двомісячний журнал "Тризуб". У 1925–29 рр. В.  Прокопович часто друкувався у бюлетенях комітету Франс-Оріан, у спеціально присвячених Україні додатках. Ще за життя С.  Петлюри йому доводилося супроводжувати головного отамана під час подорожування того до Угорщини, Відня, Швейцарії, а також по Франції.

У 1925 р.  В. Прокопович сприяв створенню у Празі Українського академічного комітету. Важливою віхою у його житті стала подорож до Константинополя і зустріч з патріархом, під час якої йшлося про справи церковні. Про результати цього візиту В.  Прокопович розповів у дописі, опублікованому 7 вересня 1930 р.  у "Тризубі". Від жовтня 1939 р.  до травня 1940 р.  – заступник голови Директорії та головного отамана УНР. До 1940 р.  залишався редактором "Тризуба".

Наукові інтереси В.  Прокоповича зосереджувалися на дослідженні історії Києва та в галузі сфрагістики. Він систематично публікувався у "Записках Наукового товариства ім. Шевченка", у часописах "Тризуб", "Наше минуле" та інших. Серед наукових праць варто згадати: "Сфрагістичні анекдоти" (1938), "Сфрагістичні етюди" (1954), про останні роки магдебурзького права у Києві – "Під золотою корогвою" (1943), "Заповіт Орлика" ("Тризуб", верес. 1939) тощо.

Помер В.  Прокопович 7 червня 1942 р.  у Франції і похований у Бесанкурі, поблизу Парижа.


09.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!