Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Раковський Х. Г. – політичний діяч. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Раковський Х. Г. – політичний діяч. Реферат

Християн Георгійович Чаковський - більшовицький політичний діяч болгарського походження. Керівник уряду УРСР (керував урядом: січень 1919 р. — червень 1923 р.)

Народився 13 серпня 1873 р. в болгарському гірському містечку Котел. Лише п’ять років його життя безпосередньо пов’язані з Україною. З них чотири з половиною він очолював уряд УСРР — якраз тоді, коли посада голови уряду в компартійно-радянській ієрархії була найвища.

Діяльність Х. Раковського, який був поставлений на чолі владних структур радянської України Кремлем, не можна оцінювати однозначно. Та якщо збалансувати позитив і негатив цієї діяльності, то сальдо виявиться на користь України. Х. Раковського можна вважати одним з тих небагатьох політичних лідерів, які відіграли в історії України ХХ ст. неабияку роль.

Щоправда, навіть у наші дні мало хто знає про це. У Радянському Союзі дана історична постать залишалася практично невідомою упродовж десятиліть. Сталінське табу на згадування прізвища Х. Раковського у позитивному контексті було дійсне і в країнах, де раніше розгорталася його діяльність, — Болгарії та Румунії.

Заборона не поширювалася тільки на Францію, якій Х. Раковський теж віддав кілька років свого яскравого й насиченого життя. Тому автором першої ґрунтовної монографії про життя і діяльність Х. Раковського став молодий, а тепер всесвітньо відомий французький історик, професор Сорбонни Ф. Конт. Його докторська дисертація, присвячена політичній біографії Х. Раковського, з’явилася у вигляді двотомника, надрукованого Лілльським університетом в 1975 р. 1 Через кілька років у паризькому видавництві була надрукована книга Ф. Конта, присвячена аналізу дипломатичної діяльності Х. Раковського — першого повноважного представника СРСР у Франції.

Партійна реабілітація Х. Раковського була здійснена з ініціативи М. Горбачова наприкінці 1987 р. Швидко після цього в Болгарії вийшли друком перші книги про нього. "Політвидав України" видав у 1990 р. книгу В. Волковинського і С. Кульчицького. Слідом за нею з’явилися книги В. Мельниченка. У Москві в 1991 р. була передрукована російською мовою книга Ф. Конта.

Низку документальних видань впродовж 90-х рр. здійснили харківські історики Г. Чернявський (нині працює в США), В. Головко (у ФРН) і М. Станчев (нині в Болгарії). Влітку 1999 р. появився збірник документів і матеріалів "Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань". Переговори провадив від імені РСФРР Х. Раковський.

З усіх перелічених публікацій, якщо доповнити їх уважним ознайомленням з десятками книг самого Х. Раковського, проступають чіткі контури однієї з найцікавіших постатей позаминулого й минулого століть. Засоби, які він мав у своєму розпорядженні, завжди були набагато менші, ніж його могутній інтелектуальний потенціал. Однак зробленого ним вистачить для того, щоб людство знало цю непересічну людину.

У країнах Центрально-Східної Європи тільки революціонер міг зайняти активну позицію у політичному житті. Кристю (Християн) Станчев (Раковський) став революціонером у 15-річному віці. До цього зобов’язувала й сімейна традиція.

Х. Раковський пишався своїми предками. В автобіографії він писав: "Уся моя сім’я, як можна зрозуміти із словника Брокгауза і Ефрона, з початку ХVIII ст. займає одне з перших місць в історії революційної боротьби на Балканах".

У родоводі Х. Раковського — Георгій Мамарчев, який у 1834 р. зробив спробу підняти болгар на повстання проти турецького гноблення. Племінник Г. Мамарчева, талановитий поет Георгій Раковський три десятиліття очолював боротьбу з поневолювачами і помер у вигнанні 1867 р.

Мати Х. Раковського Марія Терпанська — племінниця патріарха болгарського національно-визвольного руху Г. Раковського. Батько, Георгій Станчев — онук Георгія Гущери, одруженого на Тодорі Мамарчевій — тітці Георгія Мамарчева. Від цього шлюбу народилася дочка Варвара, яка вийшла заміж за Станчо Кинева — родоначальника великого роду Станчевих. У Варвари й Станчо Кинева було шість синів, другий з них — Георгій Станчев. Він розбагатів на вівчарстві й торгівлі вовною (тримав отари у Добруджі).

Поета Георгія Раковського насправді звали Савою. На знак глибокої поваги до свого родича він узяв ім’я Георгія Мамарчева і з ним увійшов в історію болгарського національно-визвольного руху.

Син Георгія Станчева Кристю у гімназичні роки змінив не ім’я, а прізвище: на знак поваги до Георгія Раковського назвався Раковським. Палкий патріот Георгій Станчев цьому не заперечував, бо сам пишався прославленими родичами. У нього й Марії Терпанської вони були спільні. Через це шлюб, в якому народився Кристю Раковський (форма написання імені Християн з’явилася пізніше у румунських документах і залишилася до кінця життя), став можливим тільки з дозволу константинопольського патріарха.

Щоб не втратити маєток у Добруджі, яка за Берлінським трактатом 1878 р. відійшла до Румунії, сім’я Станчевих мусила прийняти румунське підданство і оселитися у причорноморському містечку Мангалія, біля кордону з Болгарією. Лев Троцький, який в еміграції познайомився і подружився з Х. Раковським, побував у маєтку Раковських у 1913 р. і залишив такі спогади: "В домі створений єдиний у своєму роді архів з історії болгарської боротьби за незалежність. Шафи з книгами, старі наївні олеографії, вигадливої форми печі, домоткані килими без чину, у вікна — запах моря, яке тут же, у 50-ти кроках".

Початкову освіту Кристю здобув у Котелі й Мангалії під наглядом матері. Потім вступив до Варненської гімназії — найближчого до Мангалії болгарського середнього учбового закладу. У 1887 р. його виключили з гімназії як ватажка учнівського бунту проти вчителів-чорносотенців.

Через рік він поїхав у Габровську гімназію, де панувала ліберальна атмосфера. Тут він і його товариші по навчанню випускали на гектографі нелегальну соціалістичну газету "Дзеркало", перекладали з німецької й видавали підпільні брошури, які одержували з Женеви (Швейцарія) від плеханівської групи "Визволення праці". Вони були чи не першими болгарськими соціалістами. У газеті "Дзеркало" Кристю вперше підписався прізвищем Раковський.

У березні 1890 р. Кристю Раковського виключили з гімназії за поширення соціалістичних ідей. 17-річний юнак поступив до Женевського університету. Байдужий до медицини, він обрав професію лікаря, яка давала змогу на легальних підставах бути в гущі народу.

У Женеві створив гурток болгарських студентів-соціалістів, познайомився з Георгієм Плехановим, швидко став улюбленцем його родини. Зав’язав близькі стосунки з членами групи "Визволення праці" — Павлом Аксельродом та легендарною Вірою Засулич. Разом з Розою Люксембург, яка жила в одному з ним будинку, керував марксистським гуртком самоосвіти. За провокаційним доносом політичного суперника ненадовго потрапив в одиночку місцевої тюрми Сент-Антуан.

У 1891—92 рр. разом з Д. Благоєвим узяв участь у створенні Болгарської соціал-демократичної партії. У серпні 1893 р. він представив її на Цюріхському конгресі II Інтернаціоналу. На той час юнаку виповнилося 20 років.

У м. Севлієво (Болгарія) разом із друзями почав видавати квартальник "Соціал-демократ". Зовнішній вигляд журналу не відрізнявся від того, який Г. Плеханов видавав для Росії, використовувалися ті самі кліше. Номери журналу Кристю направляв Ф. Енгельсу, за що той написав йому вдячного листа.

Восени 1893 р. молодий болгарський соціаліст продовжив освіту в Берлінському університеті, щоб мати можливість зблизька познайомитися з діяльністю найвпливовішої у Європі соціал-демократичної партії. Він увійшов у контакт з В. Лібкнехтом, А. Бебелем і К. Каутським, але швидко потрапив у поле зору берлінської поліції. Довелось познайомитися з центральною поліцейською тюрмою на березі р. Шпреє. Через кілька тижнів його вислали з країни.

У квітні 1894 р. продовжив навчання в університеті Цюріха, а влітку здійснив агітаційну поїздку по Болгарії. З нового навчального року поїхав в університет Нансі у Франції. Тут на медичному факультеті навчалася дочка московського актора Ліза Рябова, близька до сім’ї Плеханових. Без цієї дівчини юнак уже не уявляв собі власного майбутнього. Одночасно активно друкувався у французькій соціалістичній пресі і налагодив робочі стосунки з провідними соціалістами Франції — Ж. Гедом, Ж. Жоресом, П. Лафаргом.

Влітку 1896 р. з мандатом від Болгарської соціал-демократичної партії Х. Раковський поїхав на Лондонський конгрес II Інтернаціоналу. Провідні соціал-демократичні діячі Європи уже добре знали 23-річного болгарського революціонера, який виступав за підтримку національно-визвольного руху пригноблених народів Оттоманської імперії.

Вернувшись після конгресу у Францію, Кристю і Ліза вирішили завершити освіту в університеті Монпельє. У липні 1897 р. Х. Раковський здобув учений ступінь доктора медицини. Дисертація "Етіологія злочинності і звиродніння" була присвячена соціальним проблемам медицини. Університет Монпельє видрукував цю працю французькою, а через три роки автор видав її у Софії болгарською мовою. Згодом книга вийшла у Санкт-Петербурзі під редакцією М. Рубакіна у скороченому вигляді в популярній серії "Народная библиотека".

Після завершення освіти Кристю і Ліза поїхали до Румунії, де взяли шлюб, а потім — на короткий час до Росії. Восени 1897 р. Х. Раковський розпочав тривале лекційне турне по Болгарії. За завданням партії він підготував і видав у Варні науково-популярну книгу про східну політику російського уряду — "Росія на Сході". Вона мала важливе значення для боротьби з впливовими русофільськими партіями у Болгарії, Румунії та Сербії.

Восени 1898 р. Х. Раковський вступив до румунської армії, щоб не втратити спадкового права на мангалійський маєток. За кілька місяців служби військовим лікарем у Констанці він написав дві книги — про справу Дрейфуса (вийшла болгарською мовою) і на замовлення Санкт-Петербурзького товариства "Знання" — солідну науково-популярну монографію про історію Третьої республіки у Франції. Одночасно виступав з проблемними статтями в центральному органі німецьких соціал-демократів — газеті "Форвертс", яку редагував В. Лібкнехт, а також у теоретичному органі болгарських соціал-демократів "Нове време", французьких соціалістичних виданнях.

Після демобілізації навесні 1899 р. Х. Раковський виїхав у Санкт-Петербург, де його дружина мала намір зробити сценічну кар’єру. Однак він не дістав дозволу на проживання в Російській імперії і вирушив разом з дружиною до Франції. У Парижі взяв участь у черговому конгресі II Інтернаціоналу, що відбувся у вересні 1900 р., матеріально підтримав організаторів видання газети російських соціал-демократів "Искра". Потім за допомогою підкупу отримав дозвіл і приїхав-таки навесні 1901 р. до Санкт-Петербурга.

У Росії Раковський пробув майже рік. Тут під час пологів померла його перша дружина. Тоді він вернувся до своєї улюбленої країни — Франції, де працював лікарем у містечку Больє на березі океану в департаменті Луара. Одночасно навчався в Парижі на юридичному факультеті.

У 1902 р. відбулася перша зустріч з В. Леніним, який постійно жив у Лондоні і приїхав у Париж, щоб прочитати реферат на зборах російських емігрантів. Співбесідники сподобалися один одному. В усякому разі, так можна гадати за спогадами, опублікованими Х. Раковським у 1924 р. За першою зустріччю пішли інші, які в майбутньому круто змінили життя революціонера-космополіта.

З листування Ю. Мартова з В. Леніним напрошується висновок, що Х. Раковський надавав істотну допомогу агентам "Искры". Завдяки їй активно діяв болгарсько-румунський канал транспортування "Искры" в Росію.

Смерть батька у квітні 1903 р. порушила життєві плани. Коли Раковський став власником маєтку, він залишив навчання і лікарську практику. Навесні 1904 р. на умовляння Д. Благоєва вирушив у велике пропагандистське турне по Болгарії. Його блискучі промови стенографувалися і виходили окремими брошурами.

У серпні 1904 р. в Амстердамі відбувся черговий конгрес II Інтернаціоналу. Х. Раковський мав два мандати — від болгарської й сербської соціал-демократичних партій. За віком значно молодший від таких визначних діячів, як А. Бебель, Е. Бернштейн, А. Бріан, Ж. Гед, Ж. Жорес, К. Каутський, Г. Плеханов, він уже вважався ветераном європейського соціалістичного руху. Балканський соціаліст взяв вагому участь у розробці документів конгресу.

Після повернення до Румунії зайнявся відновленням соціал-демократичної партії, що розпалася 1899 р. З мандатом від румунських соціал-демократів поїхав у 1907 р. на Штутгартський конгрес, де був обраний членом постійного інформаційно-дорадчого органу — Міжнародного соціалістичного бюро (МСБ). Цей орган, членом якого Х. Раковський залишався до розпаду II Інтернаціоналу у 1914 р., готував конгреси і дбав про виконання прийнятих рішень.

У лютому 1907 р. в Румунії спалахнуло селянське повстання, яке власті потопили в крові. Розпочалися репресії проти утвореного Х. Раковським Соціалістичного союзу і профспілкових організацій. Румунський уряд не впустив лідера соціал-демократів у країну, коли він повертався після Штутгартського конгресу, хоч не мав для цього законних підстав. Розпочалася виснажлива боротьба румунської демократичної громадськості за його повернення. Вона завершилася успіхом лише через п’ять років.

У 1913 р. в життя Х. Раковського увійшла Олександрина Олександреску, яка співпрацювала в румунських соціалістичних виданнях під псевдонімом Іляна Праля. Дочка Олександрини від першого шлюбу Олена Кодряну виховувалася в сім’ї Раковських.

Під час Першої світової війни було створено Балканську соціал-демократичну федерацію. Секретарем її (тобто фактичним керівником) став Х. Раковський. Не поділяючи крайніх позицій В. Леніна, він все-таки відійшов від ідеї "національного миру" й на цьому ґрунті розірвав особисті стосунки із своїм духовним батьком Г. Плехановим.

З 1915 р. деякі члени МСБ і насамперед Х. Раковський не раз намагалися відновити діяльність II Інтернаціоналу. З цією метою було проведено міжнародну соціалістичну конференцію в Ціммервальді (Швейцарія). Більшість її делегатів були, як і Х. Раковський, центристами. Однак ні ця, ні чергова конференція в Кінталі, біля Берна, не дали бажаних наслідків. В останній Х. Раковський не брав участі, тому що його заарештували румунські власті за антивоєнну діяльність.

Звільнений 1 травня 1917 р. російськими солдатами з тюрми у Яссах, Х. Раковський вирушив у революційний Петроград. Центристські політичні погляди Х. Раковського радикалізувалися. Опинившись у Петрограді під загрозою арешту, він з допомогою більшовиків виїхав у Швецію.

Меншовики-інтернаціоналісти часто робили спроби залучити до своїх лав Х. Раковського — на той час одного з найвпливовіших діячів міжнародного соціалістичного руху. Проте він ще не вирішив, де йому залишатися. Балкани все-таки здавалися периферією після перебування у європейських столицях. Соціалістичний рух у балканських країнах не зустрічав надто великої громадської підтримки.

Російські масштаби завжди приваблювали Х. Раковського. Лише смерть першої дружини змусила його покинути цю країну. І він запропонував свої послуги більшовикам, коли ті взяли владу. Незважаючи на політичні розбіжності, у нього склалися з В. Леніним нормальні особисті стосунки. Мабуть, не останню роль зіграла й особиста дружба з політиком № 2 у більшовицькому керівництві — Л. Троцьким. Так на 44-му році життя поміркований західноєвропейський соціаліст став комуністом.

Посланий В. Леніним з дипломатичною місією в Одесу, він блискуче справився з дорученням і уклав у березні 1918 р. російсько-румунський договір, за яким Бессарабія мала бути звільнена від румунських військ протягом двох місяців. Однак підписані Україною й Росією сепаратні мирні угоди з Центральними державами перетворили цей договір на клаптик паперу.

У квітні 1918 р. Х. Раковський на чолі радянської делегації приїхав до Києва. За умовами Брестського миру радянська Росія мусила визнати незалежність УНР і укласти з нею мирну угоду. Спритно маневруючи між німецькою військовою адміністрацією і своїм партнером на переговорах, яким після державного перевороту став уряд гетьмана П. Скоропадського, він зволікав з прийняттям рішень, не беручи жодних зобов’язань. Як і передбачав Х. Раковський, Центральні держави незабаром зазнали поразки у війні. У Німеччині спалахнула революція, Брестський мир був анульований.

Діючи за сценарієм, який довів свою ефективність взимку 1917— 18 рр., керівництво більшовицької партії 28 листопада 1918 р. сформувало тимчасовий радянський уряд України і під його прикриттям розгорнуло наступ на Харків і Київ.

Наступ просувався успішно, але більшовики України не змогли домовитися між собою, хто з них перший. Затверджений Москвою на посаді голови уряду Г. Пятаков не користувався достатнім авторитетом. 10 січня 1919 р. ряд провідних членів ЦК КП (б) У звернувся до В. Леніна з колективним проханням "не переміщати кандидатури в існуючому складі уряду і ЦК, а негайно прислати Християна Георгійовича".

В. Ленін пересвідчився, що "криза голови уряду" в Україні справді вимагає негайного втручання центру. Х. Раковський був політичним діячем європейського масштабу, але не мав коренів в Україні і цілком залежав від Москви. Він влаштовував В. Леніна на посаді керівника партійно-радянських владних структур найбільшої національної республіки.

19 січня вождь більшовиків зустрівся з Х. Раковським і запропонував йому нове призначення. Через кілька днів Х. Раковський поїхав у своє третє, найбільш тривале відрядження в Україну.

У березні 1919 р. в Москві відбувся VIII з’їзд РКП (б). Х. Раковського, партійний стаж якого становив трохи більше року, обрали до керівництва більшовицької партії — одним із 19 членів ЦК. Щоб цей факт не виглядав так вражаюче, йому зарахували весь час перебування в соціал-демократичному русі — з 1890 р. Партійний стаж самого В. Леніна йшов з 1893 р. Щоправда, до п'яти особового політбюро, тобто неформального керівного органу ЦК, який з’явився якраз після цього з’їзду, Х. Раковський не увійшов. Більшовики високо цінували європейську славу, енциклопедичну освіченість і організаційний талант цієї людини, але не без підстав вважали її чужою.

Навесні 1919 р. на Дону й Кубані запалало головне вогнище громадянської війни. Антикомуністичні сили очолив генерал А. Денікін. Він перейшов у наступ в Донбасі. Незабаром білогвардійці захопили Харків і Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Денікін дав наказ йти на Москву.

До цих поразок першої половини 1919 р. призвели не прорахунки уряду Х. Раковського у земельному питанні і навіть не зрада отаманів М. Григор’єва і Н. Махна, як тлумачили раніше (ці причини були насправді наслідками), а згубна економічна політика керівників правлячої партії.

Більшовики домоглися підтримки з боку селян у 1917 р. тільки тоді, коли замінили власну програму в аграрному питанні вимогою зрівняльного поділу землі. Однак після VIII з’їзду РКП (б) вони взяли курс на негайне створення в Україні великого землеробства у формі соціалістичних економій (радгоспів) і селянських комун. Це було повернення до власних гасел. Більшовикам здавалося, що тепер вони можуть менше рахуватися з селянськими вимогами. Однак Червона армія, яка складалася переважно з селян, одразу втратила боєздатність.

Під тиском денікінців і військ УНР червоноармійці наприкінці серпня 1919 р. залишили Київ, а незабаром всю Україну. Х. Раковський виїхав до Москви, де майже півроку очолював політуправління Реввійськради.

Восени 1919 р. білогвардійський наступ на Москву захлинувся. Завдяки колосальній перевазі в чисельності армії Л. Троцького перемололи добірні сили білогвардійців. Останні почали відступати. У зимові місяці 1919— 20 рр. Україна знову опинилася під контролем більшовиків. Поновилася робота Раднаркому УСРР на чолі з Х. Раковським.

Якщо до відступу з України Х. Раковський просто виконував вказівки компартійно-радянського центру, то тепер він щораз рішучіше почав проводити політику, яка враховувала місцеві умови. Щоправда, кожного разу він заручався підтримкою найвпливовіших членів політбюро ЦК РКП (б) — В. Леніна і Л. Троцького.

Війська Л. Троцького, що переслідували денікінців, приходили в Україну визволителями. Маючи вже негативний політичний досвід двох війн з УНР, більшовицький керівний центр прагнув зробити все, щоб в очах українського народу прихід Червоної армії виглядав визвольним походом, а не черговою окупацією.

У період формування влади в Україні гостро постала проблема впливової партії боротьбистів, яка контролювала численні селянські партизанські загони. Ця партія українських есерів перейшла на комуністичну платформу, але виступала проти цілковитої залежності України від Москви.

В. Ленін порадив Х. Раковському утворити спільний з боротьбистами блок на виборах до рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Спокусивши лідерів боротьбистів високими державними посадами, він розраховував змусити їх ліквідувати власну партію і погодитись на вступ боротьбистів до РКП (б) в індивідуальному порядку.

Голова Раднаркому УСРР успішно реалізував цей підступний план. Із членами конкуруючої партії, які не побажали влитися в КП (б) У, він розправився за допомогою чекістів.

Великим лихом для українського народу обернувся неврожай 1921 р. у південних губерніях. Щоб викачати з УСРР якнайбільше хліба, центр розпорядився замовчувати голод. Збіжжя примусово вилучали навіть у голодуючих селян. Запаси продовольства, заготовлені на Правобережжі і Лівобережжі, вивозили до "червоних столиць", а південні губернії республіки залишалися без хліба. Співробітників Американської адміністрації допомоги (АРА) не пускали в Україну, яка не вважалася голодуючим регіоном.

Х. Раковський намагався протестувати, але дістав догану по партійній лінії. Лише коли в Україні почалися масові голодні смерті, центр зняв інформаційну блокаду. Голова уряду радянської України негайно уклав угоду з АРА, яка врятувала сотні тисяч селян.

Х. Раковський без ентузіазму зустрів нову економічну політику, започатковану з весни 1921 р. Х з’їздом РКП (б), але дисципліновано почав проводити в життя принципово інший курс. Значну увагу приділяв відбудові зруйнованої промисловості, очолював республіканський штаб подолання паливної кризи. Тримав у полі зору соціальні проблеми й робив усе, щоб зменшити безробіття, яке з’явилося внаслідок переведення промисловості на госпрозрахунок.

Важливим напрямом його роботи в Раднаркомі було культурне будівництво. Найбільш принциповим питанням він вважав забезпечення розвитку культури в її національних формах. Він відкинув під час полеміки твердження секретаря ЦК КП (б) У Д. Лебедя про те, що в Україні розгортається боротьба двох культур — російської та української, і в цій боротьбі майбутнє за більш розвинутою російською культурою. Х. Раковський заявляв: завдання держави — дати змогу розвиватися тій культурі, яку штучно придушували й обмежували.

Становище Х. Раковського в Україні було міцним, доки в центральному керівництві державної партії хід подій визначали В. Ленін і Л. Троцький. Коли ж В. Ленін через хворобу почав відходити від справ, а в політбюро ЦК РКП (б) сформувалася спрямована проти Л. Троцького "трійка" в особі Й. Сталіна, Г. Зінов’єва і Л. Каменєва, Х. Раковський втратив підтримку у вищих ешелонах влади. У 1922—23 рр. розпочав боротьбу — не на життя, а на смерть з наркомом у справах національностей РСФРР і генеральним секретарем ЦК РКП (б) Й. Сталіним. Предметом боротьби став адміністративно-політичний устрій радянської федерації.

У 1922 р., під час короткочасного відходу В. Леніна від справ внаслідок хвороби Й. Сталін зробив спробу ліквідувати незалежний статус національних республік і втягнути їх у кордони Російської Федерації. Протести Х. Раковського (якого підтримав В. Ленін після одужання) зробили своє: Радянський Союз було утворено як федерацію формально рівноправних республік. Все значення такої побудови виявилося набагато пізніше, у 1991 р.

Керівна "трійка" в політбюро ЦК РКП (б) зробила відповідні "оргвисновки". Х. Раковського відкликали з України і перевели на дипломатичну роботу. Повноважним представником (послом) Радянського Союзу у Великій Британії і Франції Х. Раковський працював до осені 1927 р. Вернувшись в СРСР, він продовжив безкомпромісну, хоч і безнадійну боротьбу зі Й. Сталіним. У січні 1928 р. його вислали в Астрахань, де він працював на скромній посаді консультанта в окружному плановому управлінні. Потім були інші міста й такі самі скромні посади.

31 грудня 1936 р. Х. Раковського заарештували. Він проходив у сфабрикованій справі так званого антирадянського правотроцькістського блоку разом з М. Бухаріним, О. Риковим та іншими керівними діячами партії. 65-річного хворого Х. Раковського засудили до 20 років ув’язнення.

11 вересня 1941 р. під час наближення гітлерівців до Орла всіх політичних в’язнів місцевої тюрми розстріляли. Серед розстріляних був і Християн Георгійович Раковський, третій голова уряду радянської України, людина унікальної долі.


09.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!