Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Левицький Кость на посаді керівника уряду ЗУНР. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Левицький Кость на посаді керівника уряду ЗУНР. Реферат

Кость Антонович Левицький (18 листопада 1859 – 12 листопада 1941) – найвизначніший політичній діяч Галичини кінця 19 століття – першої половини 20століття

Народився 18 листопада 1859 р.  у містечку Тисмениця, нині місто Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Після закінчення 1878 р.  Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 р.  отримав ступінь доктора права і 1890 р.  відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Будучи людиною невичерпної енергії та працьовитості, швидко став лідером студентського руху народовецького спрямування, обирався заступником голови "Академічного братства" та провідним діячем першого професійного об’єднання українських правників "Кружка правничого" (1881). З перших років адвокатської практики здобув повагу і авторитет серед правників як блискучий трибун і оборонець прав та свобод краян.

Професійну діяльність К.  Левицький успішно поєднував з підприємництвом: був співзасновником і провідним діячем перших на західноукраїнських землях економічних об’єднань: товариства ремісників "Зоря" споживчого кооперативу "Народова торгівля" (1883), товариства взаємних забезпечень "Дністер" (1891), "Краєвого союзу кредитового" (1898), "Краєвого союзу ревізійного" (1904), "Земельного банку гіпотетичного" (1910) та інших.

Водночас виявив себе знаним науковцем у галузі права, був членом правління товариства "Просвіта". Перекладав з німецької на українську закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав і видав німецько-український правничий словник.

Усвідомлюючи потребу боронити народ від свавілля й зловживань урядовців, видав серію популярних юридичних праць для широкого загалу населення Галичини, зокрема брошури: "Наша свобода, або Які ми маємо права" (1888), "Наш закон громадський, або Які ми маємо права і повинності в громаді" (1889) та інші. Спільно з адвокатами, відомими українськими діячами А.  Горбачевським і Є.  Олесницьким, заснував 1889 р. "Часопись правничу" (з 1894 р. – видання НТШ у Львові), згодом – квартальник Союзу українських адвокатів "Життя і право" і був їх довголітнім редактором.

Політичний гарт пройшов у народовецькому таборі. Був співзасновником, згодом секретарем і заступником першого в Галичині політичного об’єднання "Народна Рада" (1885), яке стало виразником державно-політичних прагнень українців. З утворенням 1899 р.  Української національно-демократичної партії саме його було обрано членом президії, а згодом головою керівного органу партії – Народного комітету.

За короткий час осередки партії вкрили Галичину й Буковину щільною мережею. Під проводом Народного комітету в краї розгорнувся масовий рух за консолідацію українського суспільства в боротьбі за рівні права з іншими народами Австро-Угорської імперії, новий виборчий закон, за український університет у Львові.

Свідченням великої популярності в народі К.  Левицького стало його обрання 1907 р.  послом австрійського парламенту, а наступного року – Галицького сейму, в яких він виконував обов’язки заступника і з 1910 р.  – голови обох посольських клубів.

Парламентська діяльність української репрезентації у Відні була особливо складна: права і свободи українців доводилося відстоювати супроти потужного польського представництва, яке мало значний вплив на керівництво Австро-Угорщини. Зважаючи на ситуацію, К.  Левицький обрав базовою концепцією діяльності українських парламентаріїв осягнення національних прагнень українців шляхом еволюції, органічної праці й широкої політичної роботи в масах.

Принциповий демократ і глибокий аналітик політичних реалій, він вважав першочерговим завданням виховати потужний пласт української інтелігенції, підприємців, політиків і урядовців, розбудувати національно-культурне життя у краї й підготувати основу автономії Галичини в рамках Австро-Угорщини як першого кроку до державності. Всіляко заохочував розвиток масових українських товариств, об’єднань інтелігенції, селянства, молоді, сокільсько-січового руху.

З вибухом Першої світової війни представники провідних українських партій створили у Львові Головну Українську Раду на чолі з К.  Левицьким, яка визначила стратегічний курс українства у війні. Вона закликала до боротьби проти головного ворога нації – царської Росії під гаслом утворення на її уламках соборної Української держави.

Згідно з цією концепцією, Головна Українська Рада у травні 1915 р.  об’єдналася з представниками Наддніпрянщини й була реорганізована у Загальну Українську Раду. Відтак галицький політичний діяч став виразником загальноукраїнських визвольних змагань. За його участі був утворений Легіон українських січових стрільців, який впродовж усієї війни бився на російському фронті й висунув із своїх лав когорту видатних військово-політичних діячів.

Політичний конфлікт у парламенті 1916 р., викликаний маніфестом цісаря щодо майбутнього статусу Галичини, змусив К.  Левицького передати обов’язки голови української репрезентації Є.  Петрушевичу й зосередитися на політичній діяльності в національно-демократичній партії. Він очолив потужний політичний центр у Львові, який зіграв вирішальну роль у перемозі Листопадової національно-демократичної революції 1918 р.  на західноукраїнських землях.

В результаті воєнних поразок і натиску національно-визвольного руху восени 1918 р.  розпалася Австро-Угорська імперія, а на її уламках постали незалежні держави. 19 жовтня Українська конституанта у Львові проголосила утворення на етнічних українських землях імперії суверенної Української держави.

Реалізацію постанови покладено на новостворену Українську Національну Раду (УНРаду), яка взяла курс на перебрання влади в краї мирним шляхом, для чого голова президії Ради Є.  Петрушевич виїхав до Відня. Але під загрозою з боку поляків львівська делегація Ради під проводом К.  Левицького 31 жовтня прийняла рішення брати владу з допомогою зброї. В результаті переможного Першолистопадового повстання влада у краї перейшла до рук українців.

Незважаючи на складну ситуацію, спричинену збройним виступом поляків у Львові, захопленням ними західних повітів, і загрозу прямої агресії з боку Польщі, у краї розгорнулося державне будівництво. 9 листопада 1918 р.  УНРада під головуванням К. Левицького прийняла опрацьований за його участі Тимчасовий Основний Закон, за яким уконституйовано ЗУНР й утворено її перший уряд – Державний секретаріат. Його головою обрано К.  Левицького, крім того, він очолив фінансове відомство.

За відсутності президента Національної Ради Є.  Петрушевича, який перебував у Відні, голова уряду був фактичним керівником держави. Під його проводом розроблялися й приймалися перші закони, постанови уряду щодо адміністративного устрою ЗУНР, структур і компетенцій органів влади, організації освіти, релігійного життя.

Оскільки з перших днів існування молода держава була у стані війни з Польщею, чи не найважливішою ділянкою праці уряду були організація оборони, військове будівництво з метою створення боєздатної регулярної армії, а також сприятливих зовнішньополітичних умов.

Менше двох місяців існував уряд К.  Левицького, але його державотворча діяльність залишила глибокий слід в історії ЗУНР. Після падіння 22 листопада 1918 р. столиці держави Львова уряд перебрався до Тернополя, потім до Станіславова (нині Івано-Франківськ).

Наприкінці грудня К.  Левицький уступив посаду голови уряду С.  Голубовичу і очолив комісію Національної Ради з підготовки виборчої реформи. Коли у липні 1919 р.  польське військо захопило Галичину й змусило керівництво ЗУНР і Галицьку армію відступити за Збруч (прит. Дністра), він виїхав до Відня, куди восени після поразки визвольних змагань прибув уряд Є.  Петрушевича. К.  Левицький був запрошений до нього на посаду уповноваженого в справах преси й пропаганди, а з січня 1921 р.  – закордонних справ.

Досвідчений політик очолював дипломатичні місії ЗУНР, які виїжджали на міжнародні конференції в Ригу (1920), Женеву (1921), та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об’єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу. Після ліквідації 1923 р.  екзильного уряду вернувся до Львова.

У міжвоєнні роки К.  Левицький входив до ЦК Українського національно-демократичного об’єднання, але головні свої зусилля зосереджував на сфері національного економічного й культурного життя.

Невтомно працював на посадах директора "Центробанку", голови Союзу українських адвокатів, члена Начальної ради адвокатів Польщі, редактора журналу "Життя і право". Крім того, написав низку фундаментальних праць з історії українського національно-визвольного руху, насамперед таких, як "Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914 рр." (1926), "Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914–1918 рр." (1928–1930), "Великий зрив" (1931).

Відразу ж після вступу Червоної армії у Львів 22 вересня 1939 р.  К. Левицький на чолі делегації прибув до керівництва нової влади з метою встановити стосунки, але за особистим наказом наркома внутрішніх справ УРСР І.  Сєрова був арештований. Вважаючи цю акцію важливою, М.  Хрущов негайно доповів Й.  Сталіну.

Вивезений до Москви 80-літній галицький діяч провів у Луб’янці майже півтора року. Його справою займалися особисто Л.  Берія і В.  Молотов, які нарешті усвідомили, що репресії й ув’язнення К.  Левицького викликали різко негативну реакцію українців приєднаного краю. Навесні 1941 р.  його звільнили, і він вернувся до Львова.

На початку радянсько-німецької війни у Львові, 30 червня 1941 р., заходами бандерівського крила ОУН проголошено утворення Української держави, 6 липня утворено представницький орган – Раду Сеньйорів (з 30 липня – УНРада) у кількості 45 членів; її головою став К.  Левицький, а почесним президентом – митрополит А.  Шептицький.

Попри утиски й перешкоди з боку німецької окупаційної адміністрації, Національна Рада захищала інтереси українців, намагалася пом’якшити окупаційний режим. Її голова неодноразово вів переговори з керівництвом нової влади, зокрема з губернатором, вимагав припинити безпідставні репресії, звільнити ув’язнених. У посланні до губернатора дистрикту "Галичина" від 14 жовтня 1941 р.  він сміливо наголошував: "Українська Національна Рада репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної незалежної України".

Тверда позиція мужнього й послідовного борця за Україну та її поневолений народ спричинила на початку 1942 р.  ліквідацію Національної Ради. Але до її розгону К.  Левицький не дожив.

Він помер 12 листопада 1941 р.  і був похований у присутності вищого духовенства та численної громадськості Львова на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з національним героєм Галичини генералом М.  Тарнавським. У надгробному слові владика Й.  Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К.  Левицького перед українським суспільством, іменував його як "керманича політичного життя народу до останньої хвилини".


08.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!