Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Історіософський аналіз українського минулого і теперішнього. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історіософський аналіз українського минулого і теперішнього. Реферат

Підвалини вітчизняної історіософії лише закладаються і, зрозуміло, в цілому проблема цієї галузі як дослідницького напряму залишається актуальною. Це засвідчує і її громадсько-політичний контекст. Нинішня історіософія України перебирає на себе, до певної міри, функцію національної ідеї, а остання отримує шанс стати своєрідним "щоденним референдумом" стосовно злободенних питань

Вихід двотомника "Україна: проблеми самоорганізації" на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою соціально значущих видань є помітним явищем в сучасній науці і спонукає до роздумів над актуальними проблемами суспільних процесів в країні за роки її незалежності. Праця стала своєрідним підсумком десятирічного творчого співробітництва авторів, які викладали свої погляди у монографіях "Україна: альтернативи поступу" (1996 р.), "Україна: шлях до себе" (1998 р.) та в інших публікаціях. У двотомнику продовжено період дослідження, залучено низку нових вітчизняних і зарубіжних видань, детальніше проаналізовано проблеми, про які раніше говорилося побіжно.

У першому томі осмислюється історичний досвід України з найдавніших часів до проголошення незалежності. В другому критично аналізується перше десятиріччя суспільної трансформації в новітніх тенденціях світового розвитку. Позицію авторів щодо часового фактора в осмисленні історії України влучно ілюструє винесений в епіграф вислів Августина Блаженного: "Неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне й майбутнє; а було б точніше, здається, висловлюватися так: сучасне минулого, сучасне майбутнього".

В цілому праця "Україна: проблеми самоорганізації" є, на мою думку, вдалою спробою заповнити прогалину, яка утворилася після визнання у нас на початку 1990-х років історіософії як нової наукової дисципліни. Формально вона увійшла в класифікатор ВАКу, але реальні дослідження, з різних причин, припізнилися. У цьому контексті спільні роботи В. Кременя, Д. Табачника й В. Ткаченка варто оцінювати як студії в площині історіософських досліджень на конкретних матеріалах України.

По суті, підвалини вітчизняної історіософії лише закладаються і, зрозуміло, в цілому проблема цієї галузі як дослідницького напряму залишається актуальною. Це засвідчує і її громадсько-політичний контекст. Нинішня історіософія України перебирає на себе, до певної міри, функцію національної ідеї, а остання отримує шанс стати своєрідним "щоденним референдумом" стосовно злободенних питань: ким ми були в минулому, ким є сьогодні й ким прагнемо стати в майбутньому?

Було б прикро, якби в суспільстві не знайшлося сил, передусім в інтелектуальній еліті, котрі постійно виносили б ці питання до дискусії. Інакше це був би небезпечний симптом того, що національна еліта не виконує притаманних їй функцій – будити національну свідомість. Більше того – навіть роз’ятрювати національний сором заради стимулювання здорових сил народу до активної життєвої позиції. Аналіз монографічного дослідження "Україна: проблеми самоорганізації" засвідчує, що зазначені проблеми поставлено. Автори викладають і своє бачення платформи задля досягнення національного консенсусу: стосовно минулого – спільна слава і спільна спокута допущених помилок, на майбутнє – спільна конструктивна програма дій, досягнута в процесі громадського діалогу.

Книга відзначається новизною методологічного підходу: автори розглядають історичну "стрілу часу" України як рівнодіючу безлічі факторів (територіально-географічних, етнічних, формаційно-класових, цивілізаційних чи державницьких) що, перетинаючись, надають траєкторії суспільного поступу нашої країни неповторної самобутності [т. 1, с. 28].

Одне з базових положень авторів полягає в тому, що успіх будь-яких суспільних трансформацій, в тому числі й державотворення, забезпечується лише на шляху віднайдення міри відповідності між новими соціальними відносинами й традиційною культурою. Автори слушно наголошують, що культура як своєрідний генетичний код самоорганізації суспільства включає в себе цілий комплекс системоутворюючих принципів, цінностей і норм.

Перехід від однієї стадії суспільного розвитку до іншої відбувається не лише у взаємодії, але й у конфлікті з усталеною культурою. Так, намагання поєднати в Україні переважно східну грецько-візантійську релігійну і культурну традицію із здебільш західною суспільною і політичною структурою впродовж всієї історії створювало в українському суспільстві суперечливість високої напруги. На жаль, і за часів Київської Русі, і за козаччини спроби подолати протиріччя за рахунок синтезу спадщини Сходу і Заходу зазнавали невдач. Автори висловлюють упевненість (і наводять для цього вагомі аргументи), що це завдання може бути виконане в рамках "Великої Європи" у ХХІ столітті.

Двотомник позначений своєрідним характером викладу матеріалу, притаманного лише цьому авторському колективу. Складається переконання, що автори переймаються не так констатацією фактологічного матеріалу, як "роздумами з нагоди" тих чи інших переломних подій історії України, внаслідок чого наукова праця тяжіє до жанру "дослідницького есе" й тим самим розширює коло читачів. Трактування суспільного поступу як процесу самоорганізації людей виводить дискусію з площини вишукування якихось "споконвічних ворогів", що нібито заступили українському народові шлях до прогресу, і переводить розмову в конструктивне русло критичного аналізу власного історичного досвіду і пошуку внутрішніх ресурсів для суспільного поступу.

Кожному поколінню час кидає свій виклик. І кожне покоління покликане дати свою (і лише свою!) версію відповіді, ставлячи запитання і до історії, і до сучасності. Торкаючись походження українського народу, автори трактують давньоруську народність як пульсуюче суспільно-політичне явище, де процеси консолідації то прискорювалися, то уповільнювалися. Зрештою це призвело до утворення трьох самобутніх культурних ландшафтів: південно-західного, північно-східного й північно-західного. В подальшому великі історико-політичні події ХІІІ – ХV століть посилили різницю, поклавши її в основу остаточного формування українського, білоруського і російського народів.

Саме такий шлях їх формування знімає з порядку денного дискусію про те, які з етносів або їх представників, що живуть нині на терені України, є автохтонними. Привертає увагу наведене авторами судження В. Липинського, що основною різницею між росіянами і українцями стала не мова, не походження і не віра, "а інший, витворений віками устрій політичний", "інше взаємовідношення верхів і низів, держави й громадянства" (т. 2, с. 451). Сучасні дискусії щодо реформування політичної структури в Росії у бік посилення президентських повноважень, а в Україні – у бік збільшення повноважень парламенту, очевидно, дають підстави вважати таке судження слушним.

Роздуми авторів наштовхують на висновок щодо неоднозначних перспектив суспільно-політичної та економічної "європеїзації" за умови, якщо ці процеси не будуть збалансовані належним чином з традиційною культурою. Вчені покликаються передусім на невдалу спробу форсованої "вестернізації", яка відбувалася свого часу в Україні після інкорпорації українських земель до складу Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Жорстке запровадження польських порядків в Україні призвело до національної, соціальної та релігійної ворожнечі, а відтак і до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Попри безсумнівні успіхи цієї боротьби, козацька верхівка, на жаль, в цілому виявилася не готовою вирішити проблеми самоорганізації українського суспільства в незалежній державі. Слід зважити й на несприятливі об’єктивні фактори незрілості соціальної структури: недорозвиненість українського міста, слабосилість міщанства, мала чисельність інтелігентських верхів і їх занепад внаслідок полонізації чи еміграції на російські землі. Тут доречно говорити, що у той період соціальна структура лише почала формуватися. Крім того, за здобуття незалежності було заплачено неймовірно високу ціну – втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир становили близько 65 – 70% усіх українців (від 3 до 3,5 млн. осіб). Відтак пересвідчуємося, що незалежність коштує дуже дорого.

Як наслідок – психологічна втома широких верств населення, розчарування у власній старшині через хаос і чвари кількох правлячих одночасно гетьманів, зневіра людей у здатності взяти на себе тягар відповідальності як за власне життя, так і за благополуччя в суспільстві. Все це хитнуло маятник української історії в іншому від "вестернізації" напрямі. Виник потяг до авторитаризму, прагнення знайти правду назовні – через приєднання до твердого режиму православного російського царя. Трагізм ситуації виявився в тому, що покріпачення України імперським режимом Росії стало, за великим рахунком, результатом рішення економічно й соціально слабких елементів українського суспільства стати під захист сильних, бо самостійне ведення господарства стало вкрай обтяжливим.

У дослідженні дискутується ще один урок історії, який, на переконання авторів, полягає в тому, що культурний потенціал народу й державна незалежність – речі взаємопов’язані, хоча взаємозалежність тут скоріш опосередкована. Посилаючись на визнання російського дослідника М. Трубецького, автори зазначають, що впродовж XV – першої половини XVII століть європеїзована культура Русі-України й культура Русі Московської розвивалися настільки різними шляхами, що до середини XVIII століття різниця між ними стала надзвичайно глибокою [т. 1, с. 120].

Тим не менше, у прагненнях Петра І "європеїзувати" Росію саме українські культурні діячі стали головною силою у піднесенні освіти, науки й культури. Так, реформування Московської духовної академії в культурному розумінні було не чим іншим, як запровадженням в адміністративному порядку у Великоросії того, що вже було в Україні. Творча діяльність українців ставала невід’ємною належністю російської культури, а Україна тих часів – головним постачальником кадрів.

Однак наприкінці XVIII – початку XIX століть становище змінилося принципово. Із скасуванням Гетьманщини, з повною втратою самоуправління (хай і куцого в межах Російської імперії) Україна позбулася і свого пріоритету в культурній сфері. Настають інші часи, коли, за оцінкою С. Єфремова, серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII століття перед вели більш культурні українці, настала рішуча реакція: російська знать мстилася за своє пониження, і кінець віку бачить вже іншу ситуацію. Українство – це вже провінціалізм, мужицтво і некультурність, а замість недавньої моди на українців настало модне "осміювання малоросів" [т. 1, с. 124].

За таких умов значна частина українського панства була деморалізована, стала цуратися свого народу, служила імперії за чини і жалування. Інша частина проймалася духом подвійного патріотизму – лояльності до Російської імперії при збереженні своєї національної ідентичності. Імперське мислення посідало важливе місце у світогляді й системі цінностей цих людей. В цілому привілейована військово-бюрократична каста на чолі з царем всія Русі стала досить космополітичним утворенням: еліта національних окраїн, яка б могла очолити національно-визвольний рух, поглиналась імперською бюрократією.

Та щоб потрапити до цієї касти, слід було говорити російською мовою, засвоїти російські традиції й погляди. Урядова політика зводилася до того, щоб не допустити жодного українства – ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального. Вперто проводився курс і на русифікацію широких верств українського населення задля перетворення його на своєрідного етнічного донора.

Ці фактори спонукали українських громадських діячів на початку ХХ століття до песимістичних висновків щодо браку ґрунту для українського державного сепаратизму, але наявності певних передумов для "політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії" [т. 1. с. 134]. Відтак центральною темою ХХ століття стає перетворення етнічної спільноти на свідому політичну й культурну спільноту.

Проблема формування української модерної нації – провідна тема двотомника. Проблема, скажемо відверто, драматична, бо лютнева революція 1917 року застала Україну з усіма типовими ознаками "малого народу" – без виробленої соціально-економічної структури, без політичної тканини, без чіткого розуміння своїх завдань і можливостей. Те, що Україна входила до складу Російської імперії вже близько 250 років, що українська еліта вклала в розбудову імперії чималий внесок і при цьому розв’язала низку геополітичних проблем об’єднання більшості українських земель – все це змушувало діячів Центральної Ради шукати компромісу між національними й імперськими інтересами на платформі федералізму.

Доля федералістської ідеї залежала від наявності у панівній російській нації сил, готових її сприйняти. Проте перебіг подій 1917 року засвідчив, що реальними альтернативами для нашої країни стали або незалежна Україна, або національне забуття. За короткий період від березня 1917 до зими 1917 – 1918 років тисячі вчорашніх "малоросів" перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних "сепаратистів", які прийшли до розуміння необхідності проголошення самостійності України.

Такий перебіг подій підтверджує мою тезу про міцні засади субстракти у структурі національної свідомості українського народу, власне єства українськості, яка завжди шукала можливостей для свого виявлення. І ця українськість за найпершої нагоди заявляла про себе і прагнула утвердитися в суспільному бутті. На жаль, такі нагоди траплялися в нашій історії не часто.

Аналізуючи події української революції 1917 – 1920 років, автори констатують, що хоча революція й не досягла поставленої мети, але дала поштовх до внутрішнього переродження українського суспільства, перед усім світом заявила про Україну як про політичну націю. Саме на цьому фундаменті, незважаючи на всі перипетії радянського періоду, й відбувався розвиток ідеї самостійної української держави [т. 1, с. 196].

Як на мене, сильна сторона двотомника в тому, що справедливе критичне переосмислення періоду більшовизму не обернулося ані апологетикою дожовтневої історії, ані однобічним вихвалянням опонентів більшовизму. Немає тут місця і позиції безстороннього спостерігача, який лише систематизує події і викладає як такі, вносячи лише поодинокі деталі й уточнення.

Власне, це закономірно, адже історіософський підхід змушує дослідника не відсторонюватися від історичних подій, а, навпаки, спонукає перейматися долею народу, яка на тому відтинку історичного часу кинула його у горно революції. Звідси – переусвідомлення авторами її ходу та результатів, розкриття змісту революції як своєрідного апокаліпсису історії, як суду над історією всередині самої історії, коли правлячі кола виявилися нездатними знайти адекватну відповідь на виклики часу.

Логічно, що філософський розділ "Джерела і сутність тоталітаризму" доповнюється розділом "Сталінізм проти України", де йдеться про практику тоталітарно-репресивного режиму, який здійснювався руками мігрантів – місіонерів комуністичної ідеї – та місцевих політиків-пристосуванців, що свідомо чи несвідомо стали на шлях зради інтересів власного народу. Результати їх діянь – болісне проходження суспільства не через фазу "державного капіталізму", як це передбачалося основоположниками більшовизму, а через фазу грубозрівняльного "казарменого комунізму", у якому прихована структурна мутація поступово розривала зсередини сферу виробництва та управління.

Після вичерпання екстенсивних можливостей розвитку соціальна напруженість в СРСР стала виливатися у спалахи жорсткого насильства проти представників інших етносів. Деформації міжнаціональних відносин стали лише зовнішнім виявом класових, групових і корпоративних конфліктів, посилених засиллям бюрократизму. Соціалістична держава в радянському варіанті (і в цьому полягає іронія історії) стала сукупним експлуататором своїх громадян – не тільки трудових колективів, але й цілих етносів. Звідси походження хронічного дефіциту та безпрецедентного зростання тіньової економіки – фактично підпільного капіталістичного виробництва, що супроводжувалося криміналізацією. Суспільство стало усвідомлювати, що розв’язання національного питання – це насамперед проблема ліквідації неадекватності у соціальних відносинах. Процес набув незворотності, що призвело до краху радянської системи і розпаду СРСР.

У другому томі розглядається десятиріччя суспільної трансформації за умов незалежної України. Усвідомлення, що ситуація на межі 1992 – 1993 років уже сприймалася як переростання соціально-економічної кризи в чергову національну катастрофу, сформувала авторську думку про те, що "особливо нагальною стала потреба чіткого визначення стану суспільства і якісно нового етапу, до якого прагнемо, а також механізмів забезпечення переходу до нього" [т. 2, с. 9].

Слід зазначити, що автори ще в публікаціях початку 1990-х років віднесли, на мій погляд, справедливо ідеологію лібералізму до чергових ідеологічних міфів, який не матиме широкої підтримки серед населення так само, як і ідеологія крайнього націоналізму. Вони зазначають, що Україна не змириться також з роллю сировинного придатка, санітарного кордону чи "сірої зони" на периферії чиєїсь цивілізації, а скоріше шукатиме власний шлях до соціально сильної незалежної держави, яку б поважала світова спільнота [т. 2, с. 20]. Давайте погодимося, що пошуки здійснюватимуть конкретні політичні сили, навіть конкретні люди – політики. Тому завважу, що цей шлях надто тернистий, щоб усі, хто бажає такої України, під тиском різних обставин змогли його пройти.

Цікаво, що автори свідомо вмонтовують в структуру монографії цілі розділи, які вони публікували в різних виданнях впродовж 1990-х років, іноді навіть підкреслено акцентуючи на тому, що в тексті не зроблено жодних купюр чи редакційних вставок, що матеріал залишається автентичним. Очевидно, в цьому відбивається їхня впевненість у адекватному відображенні обраної моделі соціального розвитку України. Співставляючи ліберальну модель (з її гаслом необмеженої свободи і обмеженого захисту населення) з патерналістською (з мінімальною економічною свободою при наявності зрівняльного розподілу), автори виступають за "третій шлях" соціально сильної держави, який передбачає достатній ступінь економічної свободи, обмеженої проте вимогами соціальної справедливості в контексті підтримки найуразливіших верств населення [т. 2, с. 30]. Принагідно зверну увагу, що наша історія засвідчила: йти цим "третім шляхом" досить-таки складно.

У своїй аргументації науковці апелюють до авторитету В. Винниченка, який добре знав менталітет українського народу. Захищаючи принцип "знищення класів", В. Винниченко мав на увазі поступове витіснення з громадського життя факторів, які розколюють суспільство на ворожі класи і зумовлюють класовий характер панування еліти. Так, залучення робітника до участі в акціонуванні й ухваленні рішень, що стосуються компетенції власника, хоч і не перетворює робітника на "стовідсоткового" власника, але безумовно розмиває його визначеність як "стовідсоткового" найманого робітника. Автори наголошують, що нині "експлуатація полягає в тому, що суспільство не в змозі контролювати призначення й розподіл додаткового продукту. Останній свавільно здійснюється людьми, які володіють монополією прийняття рішень щодо використання засобів виробництва" [т. 2, с. 44].

Причиною становища, що склалося, є багато в чому об’єктивний процес одночасного формування засад приватної ініціативи громадянського суспільства і творення незалежної державності, де єдиним класом, що, як виявилося, спроможний артикулювати свій інтерес і піднести його до рівня загальнонаціонального, стала державна бюрократія.

Попри всю казенність її життя і мислення, вона, тим не менше, на етапі становлення незалежної держави формулює ідеологію корпоративізму, виключає тим самим традиційне гасло класичного лібералізму "війна всіх проти всіх", передбачає стабілізацію відносин всередині виробничих колективів з державою на засадах "законності і порядку". Корисливий інтерес бюрократії та її гонитва за матеріальними благами є запорукою забезпечення нею дієвого й ефективного зв’язку корпорацій з державною бюрократією. Як би там не було, але на першому етапі утвердження незалежності феномен посилення ролі бюрократії став фактом доконаним. Принаймні українська реальність це підтверджує.

Ще одна примітна сторона другого тому дослідження – органічне включення в канву історичних роздумів матеріалів соціологічних опитувань. Ця принципова позиція навіть зафіксована в епіграфі. Одне з ключових положень соціології полягає в тому, що будь-які суспільні зміни не повинні завдавати народу страждань, котрі перевищують своєрідний "больовий поріг".

Ситуація ускладнюється тим, що різні суспільства мають різні запаси міцності, тобто різний поріг, за яким дискомфортний стан переходить у стадію ірраціональної поведінки. І тут багато залежить від обраного шляху суспільних трансформацій, недопущення курсу на некритичне наслідування досвіду інших країн, недопущення жодних імітацій, що стимулюють поспішність, зловживання вольовими методами, прагнення сформувати громадські інституції, для розвитку яких у країні немає соціально-політичних передумов.

Можна погодитися з авторами, що після серпня 1991 року жоден демократичний суспільно-політичний рух України не мав програми перебудови суспільства. Виступаючи під гаслами відродження прав людини, розбудови громадянського суспільства, правової держави та ринкової економіки, політики "нової хвилі" не змогли дійти до того, як і за допомогою яких механізмів визначені цілі можуть бути реалізовані [т. 2, с. 128]. Парадокс ситуації полягав у тому, що брак чіткої програми зовсім не свідчив на той час про слабкість цих рухів чи їх нерішучість.

Більше того, саме розмитість програми й стала передумовою об’єднання їх усіх на платформі противників КПРС. Подальші події 1990-х років засвідчили, що Україні, на відміну від деяких країн пострадянського простору, вдалося уникнути фази відвертих силових зіткнень. При всіх негараздах суспільство вийшло на новий рівень громадянського консенсусу й консолідації. З прийняттям Конституції України 1996 року завершувалася фаза революційних змін, закладалися основи нового соціально-економічного ладу на грядущі десятиліття.

Вже з середини 1990-х років автори зазначали, що завдання наступного етапу – досягти стабільності й прогнозованості. Привертає увагу положення про високу ймовірність входження українського суспільства у своєрідну фазу "термідору" (аналогія з французькою революцією 1789 року), яку "не слід вважати якимось державним переворотом", оскільки в результаті такого політичного переструктурування "зміцнюється саме політичний режим", але не утворюється новий суспільно-політичний лад [т. 2, с. 145].

Як швидко буде досягнуто стабільності, залежатиме від співвідношення сил між різними економіко-політичними угрупованнями. Саме під цим кутом, прогнозували автори, варто розглядати й "результати наступних виборчих кампаній – якою мірою сподівання широких верств громадян щодо стабілізації державної влади збігатимуться з таким же бажанням економіко-політичних груп, зорганізованих за інтересами" [т. 2, с. 146].

У цьому контексті варто згадати аспект прогнозу, викладеного авторами ще 1996 року. Йшлося про їх впевненість у неминучості проходження України через фазу подолання системної кризи, що супроводжуватиметься протистоянням політичних сил і піднесенням неоконсервативних фундаменталістських рухів під гаслами "пріоритету державності та духовного розвитку нації" [т. 2, с. 296]. Але, зауважували автори, лише наступний етап, який "досягне свого апогею у 2005 – 2008 роках, пройде, очевидно, під знаком забезпечення протекціоністських заходів, що створять "передумови для інтеграції України у Європейську спільноту як рівної з рівними" [т. 2, с. 296].

Зважаючи на схильність дослідників до прогнозів, хотілося б відзначити, що вони у них базуються на добротному науковому ґрунті. Тому до певної міри й здійснюються. Зокрема, що стосується подолання у 2000 – 2002 роках тривалої економічної кризи, яка сягала своїм корінням ще радянської доби. Досить згадати, що внаслідок кризи 1990 – 1999 років обсяг ВВП зменшився на 59,2%, промислової продукції – на 48,9%, сільськогосподарської – на 51,5%. Значно скоротилися доходи населення, повністю розбалансованою виявилася фінансова система. В перші ж роки ХХІ століття Україна за темпами зростання економічних показників увійшла до лідируючої групи європейських країн.

Керівництво країни поступово починає розуміти, що одним із найактуальніших завдань є перехід вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку, а системним епіцентром нової економічної стратегії має стати створення реальних передумов для вирішення основного геополітичного завдання держави – набуття спочатку асоційованого, а потім повного членства в Європейському Союзі. Щоправда, ми є свідками того, що час від часу вектори цієї геополітики змінюються якщо не кардинально, то, принаймні на певному відтинку часу, очевидно, під тиском форс-мажорних обставин. Такі хитання не наближають до поставленої мети. Що ж стосується прогнозу щодо очікуваних кардинальних змін у суспільно-політичному житті України в 2005 – 2008 роках, то, як мовиться, поживемо – побачимо.

Особливий інтерес викликають розділи "Україна в контексті глобалізму" та "Доба "європеїзації". Автори не ідеалізують процес глобалізації, звертають увагу на його зворотний не надто привабливий бік, особливо в тій частині, що стосується формування нових незалежних держав на пострадянському просторі. Вони наголошують, що утвердження демократичних принципів організації суспільного життя в сучасній Україні перебуває під дією низки факторів: з одного боку – західних демократій, які намагаються прискорити процес формування громадянського суспільства, з іншого – з боку нашого північного сусіди, де відчувається вплив імперської ідеології, і, зрештою, під тиском завдань, що висувалися історією і ментальними очікуваннями народу.

Варто зауважити, що порушені у дослідженні проблеми розглядаються в динаміці: пошуки Україною свого шляху в період кризи 1990-х років, а також на новому етапі економічного піднесення та вирішення низки соціальних і культурно-освітніх завдань.

Зрозуміло, центральними залишаються проблеми євроатлантизму, українсько-російських та українсько-американських відносин, актуальні питання інтеграції на пострадянському просторі (СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ), контури ЄЕП, а також аналіз доцільності статусу "сусідства". Посилаючись на соціологічні опитування під час президентської кампанії 1999 року, автори солідаризуються з вченими, які виводили зовнішньополітичні орієнтири держави з ментальності переважної частини її населення: найбільше було прихильників збалансованого розвитку відносин України як з Росією, так і з Заходом.

Щоправда, і тут є свої нюанси. Як зазначають автори, велика кількість українознавчих матеріалів на російських сайтах Інтернету мимоволі наводить на думку, "а чи не перемістився центр опрацювання української національної ідеї до Москви?" [т. 2, с. 380]. Наприклад, російський політолог А. Окара стверджує, що "українська проблема – чи не найголовніша для Росії", оскільки "саме українсько-російські відносини і тип субординації цих держав стосовно одна одної фактично визначають ідентичність самої Росії".

До цього положення, як на мене, варто поставитися серйозно, бо в геополітичних розкладах "євразійців" сталися певні зрушення: відсовуючи ідею "просвіченого малоросійства" на другий план, але й не визнаючи за Україною перспективи розвиватися "в руслі національної держави", теоретики "євразійства" проголошують, що "третій шлях України – це імперський шлях". На їхню думку, йдеться про "дуже складний симбіоз, взаємодоповнюваність і взаємну залежність Москви і Києва, за яких Київ – це "духовне первородство", позбавлене впродовж останніх століть державно-вольового аспекту... Москва ж – втілення саме політичної могутності". Подібні плани, якщо ми були б і найріднішими братами чи сестрами, насторожують.

Розмірковуючи над матеріалами двотомника, хотів би звернути увагу на обставину, що вже принаймні десяток років В. Кремень, Д. Табачник і В. Ткаченко захищають у своїх публікаціях ідею "третього шляху" для України – "утвердження перевірених часом принципів соціальної держави", яка й має стати стрижнем української загальнонаціональної ідеї, як це вже утвердилося в ідеології країн "Великої Європи" [т. 2, с. 461]. Нині на користь своєї тези вони наводять додаткові аргументи, які засвідчують наявність національних варіацій "третього шляху" в суспільному житті Німеччини, Франції, Японії, не кажучи вже про Швецію.

Називаючи традиційні й нові форми державного управління економікою у цих країнах, автори акцентують увагу й на вирішенні ними питання розбудови ціннісно орієнтованого суспільства. Зокрема, на появу в останнє десятиріччя ХХ століття ідеології комунітаризму, в якій наголошується не так на принципі свободи (лібералізм), чи рівності (соціалізм), як на принципі братерства. Ідеологи комунітаризму піддають критиці сучасне індустріальне суспільство в його капіталістичних і соціалістичних формах і обґрунтовують значущість ідеалу братерства.

Дотримуючись принципів комунітаризму, як доводить приклад Японії, індивіди не прагнуть максимального прибутку будь-якою ціною, а орієнтують виробничі колективи на якнайкраще задоволення потреб населення. Власне у цьому може полягати чи не головна рушійна сила поступу до соціальної держави. Автори вказують також на позитивні елементи "третього шляху", напрацьовані голландською та шведською економічними культурами, які дали змогу цим країнам посісти провідне становище в світі за рівнем життя та соціальної забезпеченості.

Науковий потенціал авторів, до того ж їхня дослідницька манера (не ставити усі крапки над "і", а радше попередніми працями забезпечувати простір для подальшого наукового пошуку) дають надію на нові зустрічі професіоналів (та й широкого кола читачів) з результатами історіософського осмислення історії та аналізом сучасного стану нашої держави, нашого народу.

Література

  1. Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т. ] / В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко. К.: Промінь, 2003
  2. Т. 1. Критика історичного досвіду. – 384 с.
  3. Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації. - 464 с.


07.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!