Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політизація мовного питання в Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політизація мовного питання в Україні. Реферат

Мовне питання в Україні повинно було вирішуватися одразу. Час на початку періоду незалежності втрачено, питання загострилось (звичайно, не само по собі). Питання переросло у проблему

На перший погляд мовне питання непримітне, але у разі суперечок виноситься "на перші сторінки". Спекулювати ним дуже і дуже вигідно. Мабуть, тому його й загострюють. Питання у тому, хто і навіщо це робить.

От про останнє - спекуляції, загострення - ми і поговоримо докладніше.

Щоб розкрити суть, я поставлю навідні запитання:

1. Чому мовне питання не є серед десяти-двадцяти найголовніших у думках громадян України, але про нього так багато говорять у ЗМІ?

2. Що ближче до пересічного громадянина - політичний бік питання чи життєвий?

Почнемо з початку — з логіки. Чи можуть одночасно сотні тисяч або мільйони людей дійти єдиної думки у засобах вирішення їхньої проблеми та так одностайно вимагати цього? Звичайно, що ні, хоча можливо, що усі одразу збагнули, ніби щось відбувається не так. Щоб велика кількість громадян дійшла єдиної думки щодо конкретних засобів, потрібен єдиний керівний центр, ідеологічний керівник.

Я припускаю, що у середовищі переконаних російськомовних (прихильників другої державної) й виникали подібні думки, але вони ніколи не виходили за рамки права на користування і не перетворювались на вимоги, які можна було б розцінювати як претензію на подальшу русифікацію майбутніх поколінь й викорінення української мови зі сходу держави. Це вже занадто. А саме так можна розцінювати державні зазіхання прихильників державності для російської мови. Тобто постановка питання була іншою... на початку. Ніхто не ставив так гостро питання у середовищі пересічних громадян, як це роблять зараз - одразу про державний статус російської мови і баста.

Коротше кажучи, акцент (тобто об'єкт обговорення) був спрямований на своє право, тобто своє право виступало як кінцева мета вимог й не пов'язувалось з якимись конкретними засобами вирішення (чи статус мови, чи новий закон, чи ще якось).

Тепер все інакше: об'єктом обговорення, суперечок та кінцевою метою став вже конкретно статус російської мови. Ніби право російськомовних може бути вирішено лише при умові державному статусі російської мови. Я дуже сумніваюсь, що люди дійшли такої думки самостійно. Звичайно, що їх до такого способу вирішення підштовхнули політики і люди зрозуміли що "нізко плавалі" у своїх вимогах, що можна вимагати "на всє сто!". От і "пошло-поєхало"... Політики гріли руки, обіцяли усім усе, але нічого не вирішували, а ці бідні люди навіть таким терміном, як "державний статус" не володіли, поки їм не підказали що він існує.

Вирішувати життєві питання наданням державного статусу мові все одно що вбивати маленький віконний цвях (рос. -гвоздик) кувалдою: для вирішення такого питання існують інші шляхи: окремий закон, наприклад, підзаконні акти, тощо. Для цього й існують державна мова та інші.

Задля захисту прав зовсім не обов’язково надавати російській мові державного статусу. Це неадекватний засіб вирішення щодо такого питання.

Мова та національна безпека

На перший погляд, у демократичному суспільстві усі важливі питання повинні обговорюватись всенародно. Але, з іншого боку, де та межа, до якої питання підлягає всенародному обговоренню? Наприклад, приватизація Криворіжсталі та інших стратегічно важливих підприємств, вступ до ЄЕП-ЄС-НАТО, встановлення монумента історичній особі, територіальні питання (Крим, Карпати), уведення другою валютою рубля тощо...

Усім відомі політичні настрої переконаних російськомовних громадян південно-східної України - вони щонайбільш антиукраїнські та щонайменш проросійські.

Ми маємо бажання деякої частини громадян замінити російською мовою українську в усіх сферах життя (ЗМІ, освіта, виробництво...) та знищити її у південно-східних регіонах як якесь жахливе явище. Це відображає їх ставлення до української мови та їх бачення рівноправності мов. Як не дивно, але саме такі громадяни під час будь-яких мітингів постійно проголошують "Навеки с Россией!", "Долой бандеровщину!", "Мы любим тебя, Москва" та щось подібне. А чи люблять вони ще щось, окрім Москви?

На жаль, завжди усі ці питання згадуються поряд з питанням про статус російської мови, тобто вони ототожнюються, розглядаються як одне ціле і неділиме.

Для того, щоб зрозуміти, чому я намагаюсь переконати у неприпустимості такого шляху вирішення даного питання (референдум), я пропоную вам поміркувати над тим, чому б заодно не проголосувати з питання про:

  • статус міста Севастополя;
  • приналежність Криму, Донбасу, Карпатських гір, острова Зміїний;
  • подвійне громадянство;
  • додаткову валюту тощо.

Ви не помічаєте чогось спільного у цих питаннях? Усі ці питання торкаються національної та державної безпеки. Усього-на-всього... А більше й не треба.

Згадаймо тепер старі гасла про єдність з Росією; згадаймо події під час виборів 2004 плакати з карикатурами на Ющенка, питання нібито федералізації (тобто, по суті, відокремлення східної України) тощо. Усе це – питання одного розряду.

Отже, ніяких сумнівів не виникає у тому, що вимога державного статусу для російської мови є прихованим приводом (початком) до розділення України, а це вже цілісність України, це вже питання державної безпеки, а питання державної безпеки, вибачайте, на референдуми ніде не виносять.

Звичайно, що референдуми та вибори поки що найдемократичніші речі, але демократія буває різна. Хто може гарантувати, що будь-яке людське бажання є доцільним, що про нього не шкодуватимуть пізніше. А як часто так траплялося! І все нібито було демократично. Гітлер до влади теж прийшов демократично. Та чи мало демократичних вчинків перетворилися на горе! Отож бо. У випадку, коли треба обирати між демократією та життям, обирають завжди останнє. І це правильно. І винні у цьому не міфічні націоналісти. Ніхто не має права змушувати українців копати своїй мові могилу власними руками, тобто голосами; і в цьому питанні не має значення, як вважає більшість чи меншість.

Просто російськомовні відчувають себе у більшості, тому й тиснуть на цей варіант, бо він вигідний особисто їм. А от подивився я б на них, коли б якась більшість цілком демократично проголосила про заборону російської мови взагалі. Сумніваюсь, що російськомовні були б у захваті від такої демократії. Тепер, сподіваюсь, стало більш зрозумілим, чому демократія не завжди може буди головним чинником у таких питаннях.

Висновок: коли демократія існує лише заради демократії, то це вже хвороба. А що робити у разі, коли абсолютно демократично ми проголосуємо про заборону демократії? Питання до всіх!

Користь та шкода від урахування історичного боку питання

Одне з найважчих для сприйняття є питання про потребу звертати увагу на те, як саме ми стали двомовними, тобто історичний бік проблеми. То треба чи не треба враховувати історію при вирішенні мовного питання в Україні?

Російськомовні обстоюють точку зору, згідно з якою не має значення, як в Україні з'явилося багато російськомовних людей, а головне лише те, що їх зараз багато. Для них це головне. Звичайно ж, тлумачити норми моралі "під себе" завжди було приємно. Україномовні ж часто розпочинають докори своїм опонентам з акценту саме на цей бік питання, що, на мій погляд, абсолютно логічно. Бо для них саме це головне. Я не кажу поки що про правильність такого підходу, я кажу лише про логічність.

Що означає позиція "не звертати увагу на історичні обставини"? Це означає ігнорувати усі жертви і беззаконня минулих літ. Це означає, що через деякий час після якоїсь поганої дії вже ніхто нікого не повинен питати за злочин, бо яка різниця, як так сталося — головне те, що ми маємо зараз. Тобто росіян не турбують факти етноциду чи лінгвоциду — їм і так добре; навіщо ж ворушити минуле, якщо для них головне - майбутнє. Цікаво, але для українців майбутнє теж важливе, і саме заради нього вони говорять про історію, а не замовчують її. Різниця лише у тому, що росіяни і українці бачать це майбутнє різним! Росіяни бачать Україну щонайменш двомовною, а українці — щонайбільш україномовною (як і було колись до русифікації).

Виникає цікаве питання переконаним російськомовним: "А навіщо було взагалі звільнятися від завойовників, якщо для вас не має значення історичний бік питання? Так би й залишались під монголами!" Тож, мабуть, є якась історична пам'ять землі та народу, чи не так? То чому ж цю пам'ять можуть мати усі, крім українців?

Спроби людини ігнорувати історичну несправедливість є одночасно дозволом на таку ж несправедливість щодо неї самої. І це справедливо. Не можна до самого себе застосовувати один підхід, а до інших — інший.

У нашому питанні це не означає відновлювання печерного віку тому, що так колись було; це погане порівняння, бо вже не існує тих форм життя та суб'єкта права, що були у печерному віці, відносно яких можна відновлювати історичну справедливість, але існує такий суб'єкт права в наш час — це українська нація (український етнос), який і має це саме право на історичну справедливість, власну країну, власні закони, власну державну мову тощо.

Отже маємо колізію: з одного боку, ми не маємо права на утиск прав нацменшин, а з іншого боку — нам треба зупинити русифікацію і перейти до поступового відновлення історичної справедливості шляхом повернення українців до їхніх споконвічних традицій і перш за все - до мови!

Сенс орієнтації на світовий досвід у вирішенні мовного питання

Цього разу я висловлю свою думку про те, варто чи не варто у суперечках орієнтуватися на світовий досвід вирішення мовного питання; та й взагалі, чи завжди цей досвід вирішує питання, а не консервує його або ще більше загострює.

Усім відома істина, що кожний народ і кожна ситуація оригінальні й неповторні. Їх неповторність видна не через спільні риси, а через окремі риси. Це аксіома. Не стану перечити тому, що існують і спільні риси, але для вирішення мовного питання в Україні важливо спочатку розгледіти, яка ситуація у світі. У цьому нам допоможуть відповіді на такі запитання:

  • чи в усіх країнах існує двомовність і чи вона офіційна;
  • чи обов'язково розв'язувати мовне питання шляхом офіційної двомовності;
  • чи спосіб вирішення мовного питання однаковий в усіх країнах світу, якщо не однаковий, то чому;
  • чи вирішена взагалі мовна проблема в інших країнах;
  • чи варто нам рівнятися на інших й приміряти до України чужі методи вирішення вказаної проблеми.

Відповідь самому собі я дав завдяки фільму "Собачье сердце": "Всё взять и поделить!" – сказав Шаріков. Це мені нагадало ті самі суперечки про світовий досвід: "Всё взять и сделать официальным! Государство для граждан, а не наоборот!". Може, нам ще й польську зробити офіційною? Століттями Україна перебувала під Польщею, як і під Росією, і нас з Польщею єднає не менш давня історія. У такому разі, наприклад, Росії доведеться зробити українську мову офіційною, бо 50 млн. громадян Росії мають українські корені і російська культура століттями живилась українською (тобто праукраїнською - русинською) культурою.

Складається враження, ніби у світі всі керуються одним-єдиним універсальним правилом вирішення цього питання — надання усьому офіційного статусу.

Ми живемо у спільному світі, і тому маємо деякі спільні риси наших проблем, але ми маємо різну історію їх виникнення, маємо різних сусідів, різні можливості, нарешті, тому, окрім спільних рис у мовному питанні, маємо й свої власні, неповторні. Саме останні риси відходять на другий план, коли ми намагаємося вирішити свої проблеми шляхом копіювання чужих методів. Вирішення, загострення чи втеча від вирішення певного питання залежить саме від його оригінальних рис, від ситуації у певному суспільстві!

Отже, говорити про досвід Канади чи Фінляндії заздалегідь некоректно, бо вони мали свої риси, а ми - свої. І нам зазвичай мало відомо, який шлях і які компроміси довелося робити сторонам перед тим, як прийняти остаточне рішення. Нам показують лише результат. Наприклад, Канада після прийняття двомовності постала перед проблемою розділення на дві частини. Захисники офіційної двомовності чомусь не афішують про такі наслідки двомовності Канади. Невже нам потрібен такий досвід? Хоча, можливо, дехто саме цього і бажає. Хтозна …

Я навіть припускаю, що у Канаді взагалі було неможливо вирішити проблему, і тому це призвело до втечі від вирішення — вводу офіційної двомовності, що ще більше загострило ситуацію й призвело до розколу країни. Що ж це за вирішення таке? Та й взагалі, про який канадський досвід може йти мова, коли це країна емігрантів, а ми маємо автохтонну націю з колоніальним минулим. Саме це і є нашою основною рисою, ліквідація якої вирішить мовне питання в Україні.

Вирішенням мовного питання може бути лише одномовність. Звичайно, не за рік-два. Тільки у цьому разі Україна матиме стабільність і міць, і саме тому усі балачки про додаткову офіційну мову в Україні є не що інше, як намагання створити прецедент заміни української мови на російську під прикриттям гасла про "рівноправність мов", щоб викинути взагалі зі сходу країни українську мову. Рівноправність мов можлива лише за умов існування власних держав для цих мов:

  • українській мові — Україну;
  • російській — Росію.


06.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!