Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Взаємозв’язок військового керівника та політичного лідера. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Взаємозв’язок військового керівника та політичного лідера. Реферат

Історія становлення інституту військових керівників на тлі здійснення ними у певних випадках функцій політичного лідерства демонструє зміну акцентів у співставленні військових керівників і політичних лідерів. У більш віддалені часи функції політичного лідера і військового керівника співпадали завдяки синтезу плідної державної і військово-політичної діяльності

Демократично-революційні перетворення, у яких активну участь беруть народні маси, неодмінно висувають на порядок денний питання лідерства, бо народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому обраним ним видатним особам, керівникам, політичним лідерам. При цьому "якість" лідера визначається не його здібностями, моральними якостями, а саме вибором народу. Звідси випливає, що від того, яким буде вибір мас, визначиться тип лідера, а від цього, у свою чергу, часто-густо залежить сама доля демократичних перетворень.

Свого часу Аристотель зауважував, що афінський демос у боротьбі за море обрав собі "дурних керівників", замінивши мудреця Солона тираном [2, c. 441]. Цей неординарний факт привернув увагу французького дослідника В. Дюрюї, і він додав до тлумачення такої події нові аспекти: тиран Пізістрат, що прийшов на зміну Солону, став улюбленцем народу завдяки військовій звитязі. Солон, залишаючись один серед натовпу, переважно бідняків, начебто сказав: "Ви самі створили цю велику людину, яка прирекла вас на рабство".

Вищезгадане має певний зв’язок з демократичними революційними процесами в Україні 2004 - 2006 років, у ході яких відчувався брак лідерів, здатних очолити боротьбу за вирішення назрілих суспільних проблем. Можливо, негативну роль відіграла тут і недостатня увага громадськості та науковців до проблеми політичного лідерства.

Провідні політологи України справедливо вказували, що лідерство як феномен сучасності не привертав уваги радянських науковців, які, очевидно, боялись зіставляти реалії поточного комуністичного лідерства з науково-нормативістським підходом. Зокрема, теорія рис лідерства засновувалась на тому, що лідерові мають бути притаманні особливі масштабні риси характеру, мислення, волі, а парадокс останніх років радянської доби полягав у тому, що формальним політичним лідером КПРС і СРСР обрали К. Черненка, типового бюрократа вищої ланки управління з "усередненими" особистісними якостями (якщо користуватися критеріями, запропонованими М. Вебером).

На нашу думку, недостатня увага до проблеми політичного лідерства спостерігається і в незалежній Україні. Більшість вітчизняних політологів (С. Дмитренко, Ф. Рудич, В. Горбатенко та інші) [8; 9] пов’язують політичне лідерство з політичними елітами. Та українські політологи в цьому випадку не оригінальні – такого принципу дотримуються й російські автори (див., наприклад, тему 11 "Політична еліта і політичне лідерство в політичному процесі" підручника "Політологія" за редакцією А. Радугіна. – М., 1999). Виняток становить хіба що праця А. Паперіна, у якій увага зосереджується на ефективності стилів лідерства.

Буквально катастрофічний стан з розробкою питань лідерства склався у системі воєнно-політичного знання, де, здавалося б, військовий керівник як формальний лідер мав би привертати увагу науковців хоча б на соціально-психологічному чи воєнно-стратегічному рівні. Анекдотичною видається стаття "Лідерство" у "Воєнному енциклопедичному словнику", де зазначається, що "Лідер - це корабель…" [4].

Отже, нагальною стає потреба дослідження феномена політичного лідерства як на загальнотеоретичному рівні, так і на рівні "галузевому", де лідерство зіставляється з керівником військової організації держави – формальним лідером. А. Паперін має рацію, коли вказує, що культура політичного управління не відокремлена від конкретних соціальних практик управління у різних соціальних сферах, бо саме з них генеруються певні стилі лідерства [7, c. 211].

Методологічними засновками для вирішення поставлених питань ми обрали: загальне філософське положення щодо суперечливої єдності свободи і відповідальності суб’єктів соціальних дій; загальні положення теорії рис лідерства; діяльнісний підхід, який, на наше переконання, є одним з ключових, бо політичний лідер – це не мудрець-відлюдник, його особистість "живе" серед людей, реалізується у формах суспільно-значущої діяльності; лідерство в аспекті політично-управлінському характеризує механізм передачі і здійснення влади від соціальної групи до особистості.

Крім того, феномен лідерства, на нашу думку, варто аналізувати у зв’язку з проявами демократизму, а не елітаризму, як це практикується в сучасних політологічних дослідженнях, бо лідер національного масштабу очолює маси, спирається на їхню підтримку і нерідко висувається самими народними масами. Недарма політичні лідери і водночас військові керівники Юлій Цезар, за свідченням Плутарха, Наполеон Бонапарт, за висновками академіка Є. Тарле, мали схильність до демагогії, яка так імпонує масам.

Сфера воєнно-політичної діяльності та воєнно-політичного керівництва обрана нами не випадково, адже історія людства засвідчила плідний синтез діяльності видатних полководців, військових керівників і політичних лідерів держав, імперій, республік у особах перських царів Кіра і Дарія, індійського царя Ашокі (Асокі), римських діячів Гая Марія, Марка Антонія, Юлія Цезаря, російського імператора і полководця Петра І, українського гетьмана Б. Хмельницького, Наполеона Бонапарта в Новий час та Д. Ейзенхауєра, Ш. де Голля в новітні часи.

Мислителі Сходу і Заходу з давніх часів намагалися розкрити таємниці військового і державного керівництва. Прикметно, що давньокитайський політичний і воєнний мислитель Сунь Цзи глибоко продумані і пережиті особисто ідеї щодо воєнно-політичного керівництва виклав у книзі "Воєнні закони", або "Трактаті про воєнне мистецтво".

Дослідники китайської духовної традиції вважають, що у кожного з видатних мислителів у житті було якесь нещастя, котре перетворювалося на джерело творчої наснаги "фень". Так, Цзо Цю втратив "світ очей" і написав "Промови мудреців про різні держави", Хань Фей сидів у в’язниці і там написав "Як важко повчати", а Лао Цзи був вигнаний з батьківщини і залишив у спадок людству збірку "Дао де цзин". Сунь Цзи за наказом правителів відрубали ноги, і свої роздуми він кристалізував у в’язниці.

Іронія обставин: знаменитий сходознавець академік М. Конрад перекладав на російську мову воєнні твори Сунь Цзи і У Цзи також у засланні в Сибіру на початку Другої світової війни.

Війна, за визначенням давньокитайського мислителя Сунь Цзи, це найважливіша справа для держави, це питання життя і смерті, це або продовження державного існування, або загибель. "Полководець, котрий розуміє сутність війни, - писав він, - керує долею народу і є володарем безпеки держави" [12].

В своїх роздумах Сунь Цзи (Сунь Бін) виходив з принципу панівної ролі політики і політичної діяльності стосовно до війни та управління нею, зверхності політичного керівництва над військовим. "Звичайне правило ведення війни, - відзначав давньокитайський теоретик, - є таке: полководець, отримавши вказівку від (політичного) володаря, збирає військо і зосереджує сили" [12]. Військовий керівник, отже, підкорюється владі політичного лідера.

Іншим визначним древньокитайським теоретиком війни був У Цзи, який у V - IV століттях до н. е. у трактаті "Про ведення війни" (видано у перекладі акад. М. Конрада вперше російською мовою 1950 року) підкреслював важливість вивчення військової історії державними діячами як умови перемоги у війнах майбутнього. Політичні і державні керівники мають бути "підготовленими у військовому відношенні", приділяти увагу розвитку військової справи. Перемога, - на думку У Цзи, - залежить від управління державою, від бойового вишколу військ. Армія перемагає і організованістю та дисципліною, і вмілим керівництвом.

Конфуціанство заклало, можливо, вперше у світовій культурі, зневажливе ставлення до військової практики, хоча й визнавало її суспільну необхідність і висувало до військових керівників загальні (такі, що стосуються й цивільних керівників) і специфічні вимоги. Порівнюючи цивільну і військову управлінську службу, Конфуцій дотримувався думки, що цивільні службовці перебувають на вищому щаблі державної піраміди.

Звертаючись до питання співставлення керівників і політичних лідерів, Конфуцій поділяв людей, здатних до управління, та на інших, які відчувають труднощі на цьому шляху. Керувати державою, згідно з Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з імператором – "сином неба", причому поділ людей на вищих та нижчих не може бути подоланим. "Благородні" люди (сучасною мовою – лідери) у нього відрізнялись від інших моральними якостями і знаннями, тобто масштабними рисами лідера. Принагідно вкажемо, що у Платона вища управлінська верства відрізнялась від інших навіть з біологічної точки зору – в їх крові було золото.

На Заході склалась інша традиція ставлення до військових керівників у порівнянні з політичними лідерами. Так, Аристотель у "Державі" (у 2 - 4 книгах) приділяє напрочуд багато уваги взаєминам військового і політичного керівника, у видатних постатях яких він вбачав справжніх політичних лідерів. Держава, - вказує Стагирит, - має не одну, а багато складових, це народ, ремісники, торговці, зрештою – військовики. При цьому, якщо душу вважати частиною важливішою, ніж інші складові тіла, що забезпечують лише буденні потреби, то і в державі до душі слід віднести найважливіші прошарки суспільства.

"А душею держави є військові та ті, кому належить відправлення правосуддя, а, крім того, люди, які радяться про державні справи, у цьому і знаходить свій вираз політична мудрість" [2, c. 494]. Аристотель нагадує про аналогічні, але недостатньо розвинені погляди на роль військових у державі Сократа і Платона. У першого військові з’являються на арені політичного дійства лише тоді, коли держава опікується територіальними надбаннями (очевидно, у війнах), а у Платона з воїнів-стражів можуть рекрутуватись політичні лідери, однак вони ведуть вельми незвичний для демосу спосіб життя і навряд чи можуть бути зрозумілими і, відповідно, підтриманими народом.

Аристотель вказує, що "правитель і розпорядник влади державної" має навчитись і пройти вишкіл у школі підпорядкування; наприклад, щоб бути стратегом, слід прослужити у війську [2, c. 453]. Недарма, як ми вважаємо, і в новітні часи народ схильний звертатись і підтримувати тих лідерів, які пройшли школу збройної сили держави. Цікаво, що Аристотель вказує і на зворотній зв’язок. На його думку, "військові чесноти частіше зустрічаються в народній масі" [2, c. 456]. Отже, у Аристотеля державне і воєнне керівництво поєднані високим значенням цієї діяльності, а особи, що її здійснювали, належать до "душі" держави.

В епоху античності у практиці військово-політичного керівництва Риму складався дещо інший стан речей. Політичне і військове керівництво на високих рівнях співпадали, а на середньому рівні розділялись. У римських легіонах спеціально виокремленим прошарком військових керівників були центуріони, які з V - IV століть до н. е. визначали організаційний стрижень армії, тоді як вищий командний склад військових формувань – трибуни уособлювали політичний елемент керівництва; це були знатні особи (лідери), що обирались на такі посади на час війни.

Центуріони як професійні, а не обрані командири майже два століття (V – IV ст. до н. е.) визначали організаційну структуру римської армії, а вищий командний склад становили легати – помічники полководця, вони, з політичних міркувань, призначались сенатом. Таким чином, в римській армії простежується зародження розшарування командирів на нижчу ланку та вищу верству – зародок військової еліти і політичних лідерів, які пройшли бойовий вишкіл, а політичне керівництво здійснювали під контролем сенату.

В часи середньовіччя на Сході, зокрема, в Японії формується особлива аристократична військова верства самураїв, з яких у подальшому рекрутувались лідери державного управління. Інститут самурайства з’явився у добу Хейан (794 - 1192 рр.). Ці люди під час війн і збройних конфліктів виступали як політичні лідери, бо "обіймали високі державні посади, відіграючи головну роль у державному управлінні" [5]. Крім того, владні військові відносини самурайства, за свідченням японських дослідників, не просто проектувались на суспільство, а збереглись в системі владних структур сучасної Японії.

Що стосується проблеми воєнно-політичного лідерства у середньовічній Європі, то зауважимо, що саме в середовищі військового лицарства виникає ідея Лідера – Героя, вояка і керівника шляхетного і благородного. Живе почуття станової честі і вишуканої мілітарності спричинили появу нового стилю життя знатних осіб. Підйом на вищий щабель ієрархічної драбини набувають у лицарів форму благородного суперництва і змагальності. В епоху лицарства встановлюється система відзнак військової доблесті, виникають перші бойові нагороди – ордени і медалі.

Щит лицаря стає своєрідним табло, на якому відображається у символічному вигляді його бойова вдача. З часом у формі щитів розробляються герби лицарських родів; герби стають відзнакою благородності і мужності аристократичних родів, включаються в систему формування державних атрибутів. Те ж можна сказати і про бойовий прапор, трансформований у стяг держави. На нашу думку, це стає історичним підґрунтям для виокремлення представників військових лідерів з інших верств ще і на формально-символічному рівні. Можливо, відтоді від лідерів очікують високих моральних стандартів, честі і благородства.

Прикметно, що у Європі Нового часу так звані "дворяни шпаги", тобто особи, що здобули дворянське звання на військовій службі (так званим способом аноблювання), мали перевагу перед "дворянами мантії" - особами, які отримали дворянство на цивільній службі. На жаль, у подальшій історії армії та її військової касти така зневага до нижчих за рангом гіпертрофовано розвивалась в бік напівпрезирливого ставлення до цивільних посадових осіб, а ще далі вела до роз’єднання військових керівників і політичних лідерів.

З XIX століття окреслюється нова лінія наукового дослідження рис військово-політичного керівника державного масштабу, які будуть притаманними і політичному лідерові. Ця лінія була започаткована творами Наполеона Бонапарта і продовжена у працях М. Драгомирова, Б. Теплова та інших.

І в цьому випадку ми знову спираємось на роздуми Аристотеля щодо важливості практичного розуму для діяльності керівника. Практичний розум, вказував грецький мислитель, спрямований на діяльність і повинен мати "два види знання – знання загального і знання конкретного". Радянські соціальні психологи С. Рубінштейн і Б. Теплов, осмислюючи положення Аристотеля щодо практичного і теоретичного розуму, зазначали, що розумова діяльність полководця і політичного діяча мають спільні риси за складністю, значними вольовими зусиллями, ризиком, неясністю вихідних даних, умовами керівництва [13].

Наполеон Бонапарт вважав, що видатний розум і сильна воля мають у військово-політичного керівника бути пропорційно розвинуті, утворюючи своєрідний квадрат. Цю формулу цитували постійно, але у зв’язку з тим, що рівновага в людській природі зустрічається рідко, постає питання: що важливіше для військового керівника і політичного лідера? Стосовно військового керівника, то важливішим вважається вольове начало, а у політичного діяча начебто більш цінним є розумове начало. Ця помилкова точка зору заснована на неадекватній оцінці деяких військових керівників стратегічного масштабу, скажімо, О. Суворова, Д. Ейзенхауєра та й інших.

Слід мати на увазі, вказують дослідники А. Петрушевський і А. Геруа, що творчий геній О. Суворова не міг повністю розкритись, бо він ніколи до 1799 року (менше, ніж за рік до смерті) не був головнокомандувачем, його сковували політичні настанови або російського царя, або австрійського гофкригсрату. Тим самим підтверджувалась думка К. Клаузевіца, що роль розуму в діяльності військового керівника залежить від висоти посади: на нижчих ступенях військово-соціального управління досить "звичайної розсудливості", а на верхньому, воєнно-політичному щаблі це "найбільш складне завдання з тих, які випадають на долю людського розуму" [6, c. 118].

Сучасне розуміння взаємодії керівництва і лідерства у будь-якій суспільно значимій сфері зумовлюється рівнем диференціації та інтеграції соціальної групи, соціуму в цілому, яке уможливлює передачу керівної ролі особистостям з лідерськими якостями [11]. У цьому випадку військовий керівник воєнно-політичного (стратегічного рівня) управління виступає як формальний лідер з відкритими можливостями для виконання ролі загальнонаціонального лідера.

В цілому характеризуючи риси воєнно-політичного керівника, з яких виростали політичні лідери загальнонаціонального масштабу (Марк Антоній, Юлій Цезар, Александр Македонський, Петро І, Богдан Хмельницький, Наполеон Бонапарт, Дуайт Ейзенхауєр, Шарль де Голль), відзначимо наступні.

По-перше, це практичний конкретний розум лідера, який не переймався створенням складних планів, а був невід’ємним від їх виконання. Вміння охопити проблему в цілому з надзвичайною увагою до деталей, сміливість задумів і обережність у виборі варіантів характеризують синтетичні розумові здатності військового керівника і політичного лідера.

По-друге, діячів воєнно-політичного масштабу характеризують здатність прийняти непопулярне рішення і взяти відповідальність на себе. Наполеон називав таку здатність сміливістю думки, мужністю розуму.

Таким чином, історія становлення інституту військових керівників на тлі здійснення ними у певних випадках функцій політичного лідерства демонструє зміну акцентів у співставленні військових керівників і політичних лідерів. У більш віддалені часи функції політичного лідера і військового керівника співпадали завдяки синтезу плідної державної і військово-політичної діяльності.

Часом такий стан підтримувався суспільною думкою і народним вибором – народні маси вбачали у видатних полководцях лідерів, здатних очолити державу за скрутних обставин. Безумовно, такий вибір мав логічно спрощену підставу – хто вдало захищає державу, той здатний нею ефективно керувати; водночас такий вибір породжував побоювання щодо надмірної влади військових керівників – тимократії, однак він залишається у глибинних структурах народної свідомості.

Перший висновок. Лідери нації, які виходили з військово-соціальної сфери управління, репрезентували особливий тип лідерства. Ми в цілому підтримуємо класифікацію типів політичних лідерів, запропоновану Ж. Блонделем, згідно з якою У. Черчілль і Ш. Де Голль віднесені до "рятівників" нації [3]. Ця категорія політичних лідерів характеризується широкою сферою діяльності, які в консервативному дусі намагались зберегли соціальну і політичну стабільність.

Другий висновок полягає в тому, що такий специфічний вид соціально корисної і небезпечної діяльності, як керівництво збройними силами держави, формує особливі лідерські якості. Одним із перших воєнно-політичних лідерів Нового часу, хто звернувся до цієї проблеми, був Наполеон Бонапарт.

У воєнно-теоретичних працях він доводив, що саме військовий керівник повинен поєднувати протилежні якості - волю (твердий характер) та особливо уважне ставлення до людей, розумові здібності, пам’ять і сильні емоції. Такі якості необхідні і для політичного лідера, про що писав ще Н. Макіавеллі. Тому політичний лідер нації, країни повинен не стільки пишатись вибором народу, бо той буває і хибним, а прагнути набути відповідних для політичного лідера національного масштабу рис характеру.

Третій висновок полягає в тому, що інституалізація феномена політичного лідера є прикметою владних відносин ХХ століття. Інститут президентства стає однією з форм трансформації формального (а, можливо, і неформального) політичного лідера у главу держави, який синтезує керівну функцію в державі і збройних силах.

Аналіз форм і способів політичних владних відносин у XXI столітті показує, що феномен політичного лідерства, який не випадково пов’язують з інститутом президентства, практично ніхто не заперечує, бо в особливі, "перехідні" часи політичні лідери - президенти держав уособлювали владу, могутність, надію нації. Такими президентами, особистостями з лідерськими якостями, були у складні часи для своїх країн Т. Рузвельт, Д. Ейзенхауер, Ш. де Голль. Певні надії в цьому аспекті покладалися і на М. Горбачова. Але в цьому випадку надії соціально-політичного середовища значно перевищили можливості останнього генсека. На нашу думку, М. Горбачову не вдалось виконати владні функції "інтегративної складності" [7, c. 229], які тільки й доступні політичному неформальному лідерові. Такий лідер, на думку Д. Ейзенхауера, має володіти "передбаченням, чесністю, сміливістю, мудрістю, силою переконань і глибиною характеру" [1, c. 5].

Демократичні, "президентські" революції 2003 - 2005 років показали, що народ підтверджує важливість інституту президентства, але бажає бачити на цих посадах не формальних партійних лідерів старого гатунку, а національних лідерів з високим ступенем довіри. Так, М. Саакашвілі у Грузії отримав 96% голосів виборців. Президент у такому випадку є "народним президентом" і, по суті, це поняття збігається з поняттям політичного лідера, того, який, за словами К. Маркса, бачить перспективу соціально-політичних перетворень далі від усіх, бажає більше від усіх суспільних змін.

Четвертий висновок може бути сформульований у якості врахування відкритої можливості рекрутування (обрання, віднайдення) політичних лідерів із середовища військових керівників воєнно-політичного рівня. На жаль, цей висновок-побажання здійснити в умовах сучасної України вельми складно. Зокрема, провідні фахівці Української академії державного управління при Президентові України і в першому наближенні не розглядають генералів – офіцерів вищої ланки як представників особливої соціально-професійної еліти, з яких можуть висуватись політичні лідери.

Відповідно, військові керівники перебувають осторонь важливих процесів формування комплексу якостей представників правлячої еліти, політичних лідерів. Водночас у Державній програмі реформування і розвитку Збройних Сил України лише констатується: "У нинішніх умовах військовий професіонал повинен мати не лише високий рівень підготовки у суто військовій справі, а й чітко орієнтуватись в інших сферах діяльності".

Далі, можлива причетність військових професіоналів до вищої управлінської еліти, до лідерів обмежена коротким списком осіб, які на даний момент обіймають відповідальні посади керівників міністерств, відомств та їх провідних структур. Часто трапляється, що залишення посади з будь-якої причини автоматично веде до втрати місця "обраних" на олімпі влади. Так, майже за 15 років незалежності України і за 15 років існування національного війська не набула поширення практика дієвої участі колишніх представників військової верхівки у владно-політичному й управлінському процесі на високому рівні.

У цьому аспекті ми програємо Росії, де діяльність колишніх військових адміністраторів високого рангу пов’язана з вищим щаблем влади, не кажучи вже про США, у якій Д. Чейні, К. Пауелл, сотні колишніх військових адміністраторів перебувають на верхніх щаблях влади, входять до складу рад директорів, адміністрацій тощо. Це призводить до того, що офіцери нашого війська мають низьку соціально-політичну активність і навіть не мріють про високі вершини, не демонструють впевненості у своїх можливостях.

До цього додаються виступи ЗМІ про ганебні, іншого слова не можна підібрати, запрошення колишніх військових професіоналів з навичками адміністративної роботи і управління на посади охоронців, ледь не підсобних працівників. Нагадаємо, що управлінська праця військових керівників належить до найбільш складних, напружених у розумовому і вольовому відношенні, доволі ефективних, доступних не багатьом.

Крім того, слід зважати на брак механізму формування нових політичних лідерів і реалізації лідерських якостей, бо авторитарний стиль навчання в системі вищої воєнної школи, недостатній простір для ініціативи й самостійності в службовій діяльності, штучне відмежування Збройних Сил від верхніх щаблів управління державою фактично унеможливлюють рекрутування політичних лідерів із середовища вищого командного складу, тоді як в США на прикладі генерала К. Пауелла, "героя" першої війни в Іраку, доведено доцільність такої трансформації.

Слід прагнути досягнення стабільності соціального статусу військових керівників в сучасному суспільстві. З одного боку, шляхом запровадження системи демократичного контролю за діяльністю воєнно-адміністративної ланки управління з боку цивільних структур, а з іншого – включення представників вищої ланки воєнного керівництва у процес прийняття важливих державних рішень.

Президент і уряд визначають пріоритети оборонної політики, а державні установи забезпечують матеріальні і духовні умови виконання їх, тоді як військові керівники забезпечують боєздатність армії та безпеку держави. Це досить суперечливий процес, бо демократичний контроль поєднується з посиленням державного контролю.

Взаємини армії і суспільства, військової еліти, політичних лідерів та уряду мають бути досить стабільними, незалежними від виборчих компаній, політичних колізій тощо. Незважаючи на те, що в конституціях різних країн керівна роль президентів, парламентів, прем’єрів окреслена законом, проблемою є реальний розподіл влади і реальний вплив на збройні сили, а також ступінь довіри до них військових керівників високого рангу.

Слід враховувати, контролювати та регулювати зворотний вплив воєнних керівників – формальних лідерів на інші інститути. Мілітаризм в цьому контексті можна розглядати як гіперболізація соціальної ролі та соціального впливу армії, як силове нав’язування військових лідерів суспільству у якості альтернативи політичним лідерам.

Література

  1. Амброз С. Эйзенхауэр. Солдат и президент. Пер. с англ. – М., 1993.
  2. Аристотель. Политика // Соч. в 4-х т. Т. 4.
  3. Блондель Ж. Политическое лидерство. Пер. с англ. – М., 1992. - С. 58 -60.
  4. Лидер // Военный энциклопедический словарь. – М, 1983. – С. 403.
  5. Касая К. Джерела моделі японського суспільства в контексті системи примусу стосовно верхівки влади // Що таке японська модель? - К., 2003. – С. 63.
  6. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1941. Т. 1.
  7. Паперин А. С. Политология. Учебник. - М., 2001.
  8. Політологія. - К.: Альма матер, 2001. - С. 303 – 305.
  9. Рудич Ф. М. Політологія. Підручник. - К.: Либідь, 2005. - С. 171 - 175.
  10. Самые народные Президенты экс-СССР // Столичные новости. - 2005. - №4.
  11. Соціологія: короткий енциклопедичний словник - К., 1998. - С. 290.
  12. Сунь-Цзы. Трактат о военном искусстве. – М., 1955. - С. 46.
  13. Теплов Б. Ум полководца // Избранные труды. В 2-х томах. - Т. 1. - С. 226.


06.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!