Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політичне лідерство постсоціалістичних держав. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політичне лідерство постсоціалістичних держав. Реферат

Дослідники проблем політичного лідерства акцентують увагу насамперед на створенні психологічних портретів політичних лідерів, стилях політичного лідерства. Дещо відокремлено розглядається інший, не менш важливий аспект політичного лідерства – конституанти (інститути та процедури), в межах яких здійснюється лідерство. Проте вивчення саме контекстів політичного лідерства й дає змогу зрозуміти, чому саме та, а не інша особистість стає главою держави

Питання ролі особистості в історії й надалі лишається одним з найбільш дискусійних. Персоніфікуючи систему влади й управління, лідер ототожнює собою цю владу в очах суспільства, стаючи найважливішим елементом політичної еліти. Протягом всієї історії людства постаті вождів, полководців, правителів викликали до себе цілком зрозумілий інтерес як люди, що уособлюють владу.

З часом роль особистісних компонентів політики зменшилася, поступившись місцем групам інтересів та державним інститутам. Проте якщо в стабільних суспільствах, політичний процес в яких є усталеним, роль політичного лідера нівелюється самоорганізуючими можливостями системи, то в транзитних суспільствах постать політичного лідера може стати вирішальним фактором стабільності або ж нестабільності усієї політичної системи, своєрідним детектором успіху або провалу процесів демократизації.

Політичний процес може набувати різного змісту і розгортатися з різною інтенсивністю. В одних випадках це політична трансформація – динамічні (прискорені) зміни з невизначеним результатом, в інших – модернізація (цілеспрямовані, заздалегідь визначені зміни з прогнозованим результатом). Зазвичай результат тим ближчий до запланованого, чим більш легітимними є сили, яким належить авторство в модернізаціному проекті. У цьому випадку реформи стають результатом домовленостей основних політичних акторів – насамперед політичних еліт, які репрезентують інтереси окремих суспільних прошарків.

У постсоціалістичних країнах початку 1990-х років конфігурації політичних еліт були вкрай нестабільними – це нечисельні і слабо організовані групи з безліччю внутрішніх протиріч, взаємовиключними інтересами і різним баченням майбутнього. Тому ситуація перманентного протистояння еліт і недостатня інституалізація політичних процедур перетворювала політичного лідера держави на вирішальну постать у процесах реформування.

Цим пояснюється надзвичайно висока популярність тогочасних лідерів країн центрально-східної Європи, які зазвичай у виборчих перегонах набирали абсолютну більшість голосів. Однак у міру демократизації і встановлення певних конституційних моделей організації влади простір для маневру політичних лідерів суттєво змінюється. Отже і їх роль у процесах перетворень нівелюється (або ж, навпаки, посилюється).

Темі політичних еліт та лідерства на постсоціалістичному просторі присвячено значну кількість публікацій. Це, зокрема, праці вітчизняних вчених Ф. Рудича, М. Михальченка, А. Пахарєва, Н. Бокало і С. Трохимчука, І. Кресіної, В. Цвєткова та А. Коваленка [1], а також зарубіжних – В. Зоріна, Л. Ликошиної, Е. Задорожнюка, М. Фіша, М. Аріка та інших [2].

Дослідники проблем політичного лідерства акцентують увагу насамперед на створенні психологічних портретів політичних лідерів, стилях політичного лідерства. Дещо відокремлено розглядається інший, не менш важливий аспект політичного лідерства – конституанти (інститути та процедури), в межах яких здійснюється лідерство. Проте вивчення саме контекстів політичного лідерства й дає змогу зрозуміти, чому саме та, а не інша особистість стає главою держави.

Спираючись на названі праці, зробимо спробу простежити взаємозалежність типу, стилю лідерства у постсоціалістичних країнах в залежності від завдань демократичного транзиту. Задля цього використаємо одну з найпопулярніших типологій фаз демократичного транзиту, запропоновану американськими дослідниками В. О’Доннеллом і Ф. Шміттером.

За їх теорією, в процесі формування демократії будь-яка країна проходить через три якісно різні фази - лібералізації старого режиму, безпосередньої демократизації і фазу консолідації демократії [3]. Відмінність цих фаз полягає у принциповій зміні конфігурацій політичних акторів, завдань, які постають перед ними, та принципів вироблення політичних рішень. Зі зміною фаз змінюються й стилі політичного лідерства.

Перша фаза – фаза лібералізації – розпочинається в умовах авторитарного режиму і супроводжується своєрідним його "відкриттям". У постсоціалістичних країнах вона тривала від середини 1980-х до 1990 - 1991 років. Лібералізація у цих країнах проявлялася у наданні ширших індивідуальних громадянських прав, розширенні формальних засобів підтримання легітимності старого режиму. Реформи запроваджувалися комуністичними елітами й лідерами.

До цього їх спонукали як екзогенні, так і ендогенні фактори. Наприклад, у Польщі реформи розпочалися під тиском опозиційного руху "Солідарність". В СРСР же "перестройка" стала наслідком розуміння тодішнім керівництвом ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим безперспективності подальшого змагання з капіталістичним блоком без зміни принципів внутрішньої політики. Але, незалежно від того, що спонукало тогочасні уряди до реформ, їхня мета була залишитися при владі.

У процесі вимушеної лібералізації, яка розглядалася бодай мінімальною гарантією збереження влади, правлячі партії розпадалися на "реформаторів" та "прихильників жорсткої лінії". За цієї ситуації приналежність лідера до тих чи інших визначала наступний перебіг подій: подальша лібералізація режиму або ж її тимчасове призупинення.

Однак політичні зміни, які розпочалися з лібералізацією режиму у постсоціалістичних країнах, виявилися незворотними. Тодішні політичні лідери соціалістичних країн – В. Ярузельський, Я. Кадар, Г. Гусак, М. Горбачов та інші змушені були поступитися місцем новим лідерам – представникам опозиційних сил (у країнах ЦСЄ) або сил, які репрезентували альтернативні (зазвичай прихильники незалежності в республіках СРСР) позиції. Тобто, у процесі змін главами держав ставали лідери – прихильники лібералізації, що було своєрідною реакцією на суспільний попит. До них можна віднести таких лідерів пострадянських республік початку 1990-х років, як Л. Кравчук, Е. Шеварднадзе, Б. Єльцин, Н. Назарбаєв, С. Шушкевич. Вони, вихідці з партійної номенклатури, були носіями ідеї поміркованої лібералізації, і їх кандидатури найбільше співвідносилися з уявленнями суспільства про власне майбутнє.

У період лібералізації і суспільство, і політичні лідери-опозиціонери одностайні щодо повалення старого політичного режиму і фактично перебувають у конфронтації з державою. Ця спільна конфронтація домагається ненасильницького повалення старого режиму, стимулює розрізнені громадські організації до співпраці. Тому в цій фазі громадянське суспільство і еліта нагадують єдиного, консолідованого актора. Політичні лідери при цьому стають заручниками масового екстремізму, і їх роль, незалежно від того, який табір вони представляють, полягає в координації дій політичних сил.

Власне від уміння політичних лідерів вести цивілізований діалог залежить ймовірність (неможливість) переведення конфлікту у крайні форми. Показовим прикладом такої майстерності стали позиції Л. Валенси і В. Ярузельського у Польщі під час "переговорів за круглим столом". Як відомо, не без згоди останнього ПОРП добровільно відмовилася від влади. Подібна ситуація склалася й у тодішньому СРСР, коли позиція Л. Кравчука, Б. Єльцина, С. Шушкевича і М. Горбачова визначила мирний характер процесу "розлучення" радянських республік.

Ще один приклад стосується процесу роз’єднання Чехо-Словаччини, де мудра позиція В. Гавела знову ж таки обумовила мирний "розрив" 1993 року [4]. Тобто, в умовах лібералізації старого режиму політичні лідери як правлячих так і опозиційних сил виконували роль своєрідних запобіжників крайнього екстремізму. Зокрема, мирний характер "оксамитових революцій" кінця 1980-х років був забезпечений суто особистісними якостями політичних лідерів, причому як комуністичних, так і опозиційних, які в умовах протистояння змогли утримати маси від насильницьких дій.

Друга фаза демократичного транзиту – фаза демократизації – передбачає "інституалізацію демократії" і розпочинається в умовах наявності залишків авторитарних структур, коли демократичні інститути остаточно ще не встановлені, і триває від "деінституалізації" старої системи до реінституалізації демократії. На практиці це означає прихід нових політичних лідерів і політичних еліт на основі вільних виборів.

Фаза демократизації закінчується формуванням процедурного "мінімуму" демократії (у термінах Р. Даля) – запровадженням не лише повноцінних виборів, а й політичної відповідальності урядів перед народними обранцями (народний суверенітет), наданням прав на формування коаліцій та партійною конкуренцією. У постсоціалістичних країнах ця фаза тривала від початку 1990-х років – часу запровадження нових виборчих систем, прийняття "малих конституцій", якими встановлювалися нові правила гри для політичних акторів, і закінчилася з прийняттям нових конституцій.

Така формула спрацювала у країнах ЦСЄ, тоді як в пострадянських республіках фаза демократизації набула формальних ознак, призвівши фактично до відходу в попередній дещо модифікований, але авторитарний стан.

"Оксамитові революції" у країнах ЦСЄ були антиавторитарними за своїм спрямуванням. Їх очолили "лідери-інтелігенти" – вихідці із середовища, яке найбільш категорично ставилося до існуючого режиму, і були апологетами ідеї забезпечення політичних прав та свобод громадян. Обрання президентами Угорщини, Чехо-Словаччини, Болгарії, Польщі колишніх дисидентів свідчить про відповідний суспільний попиту – попит на "моральних лідерів".

Однак реалізація такої політики була б неможливою без сприяння політичних еліт. Проте "основним джерелом формування нової політичної еліти стала, - за висновком Ю. Щербакової, - "революційна вулиця", тобто робітники, службовці, представники творчої інтелігенції, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму і попередніх лідерів країни. Брак у них досвіду політичної і державної діяльності в тих умовах розглядався як плюс, а не мінус" [5]. Вони стали, у термінах В. Гавела, моральними лідерами [6], з’єднувальною ланкою між державою і громадянським суспільством, що дало цим країнам великий шанс на повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей та ідеалів громадянськості.

Інакше розгорталася фаза демократизації у пострадянських республіках. Тут "оксамитові революції" були насамперед національно-визвольними революціями. Тому лідерами держав ставали особи – носії ідеї незалежності, але й водночас вихідці з радянської партійної номенклатури, які на момент розпаду СРСР опинилися "ближче до влади". Отже, завдання утвердження незалежності затьмарило усі інші. Не дивно, що й політика пострадянських лідерів (Л. Кравчука, Б. Єльцина, Е. Шеварднадзе та інших) спрямовувалася на розбудову державності, тоді як питання демократизації, економічного розвитку вважалися другорядними.

Інший контекст, який визначав поведінку політичних лідерів цього періоду, полягав у тому, що політичне лідерство кінця 1880 – 1990 років здійснювалося в умовах своєрідного конституційного вакууму, коли старі конституції виявилися нелегітимними, а нові не були створені. Фактично єдиними нормативно-правовими документами, які регулювали межі діяльності політичних акторів, були документи, підписані у ході переговорів за "круглими" столами або ж Біловезькі домовленості (у випадку пострадянських республік). Це суттєво розширювало простір для маневру тогочасних лідерів, наявність політичної волі у яких і величезний кредит народної довіри були достатніми умовами для інтенсивного реформування.

Зауважу, що простір для маневру розширювався й своєрідним міжнародним вакуумом сил, який утворився з розпадом Організації Варшавського договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) на початку 1990-х років. Тому міжнародна спільнота була зацікавлена у якомога швидшому прийнятті політичних рішень і формуванні політико-правових процедур, виказуючи тодішнім ЦСЄ-країнам всіляку підтримку. Це дозволило країнам ЦСЄ досить швидко, здебільш завдяки "вольовим рішенням" лідерів, визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, розпочати кардинальні політичні й економічні реформи.

Поступово у фазі демократизації співвідношення політичних сил змінюється, що означає зміну контексту політичного лідерства. Насамперед інститут глави держави "вмонтовується" в механізм стримувань і противаг, його роль, на перший погляд, мінімізується за рахунок конституювання елементарних прав і свобод громадян. Тобто, тепер не глава держави, а закон виконує роль арбітра і гаранта. До того ж конституювання політичного плюралізму і форм політичної участі спричиняє прихід інших політичних акторів, які зазвичай артикулюють інтереси, котрі виникли вже в процесі демократизації.

При цьому проявляються внутрішні розбіжності (у нас їх прийнято називати амбіціями), які в процесі лібералізації заради "спільної справи" були відсунуті на другий план. Нові політичні актори переміщуються на передній план. Ризик неконсолідованих дій, який зник разом з диктатурою на тлі майже повної відсутності державних акторів, зазвичай підпорядкованих громадянському суспільству, слабкість політичних партій та величезні можливості дій на політичній арені, на якій старі інститути зникли, а нові ще не сформувалися, спричиняють справжній бум громадянського суспільства.

Однак кожне суспільство має свої "тіньові сторони". Неконтрольована активність суспільства на цьому етапі здатна призвести до остаточного розбалансування системи – своєрідної анархії і безвладдя. Тому у цей період роль політичного лідера зводиться до здатності стимулювати подальший розвиток громадянських потенцій суспільства, але водночас до вміння спрямувати потужну громадянську ініціативу у конструктивне русло. Задля цього має бути забезпечений певний рівень взаємодії, комунікації, кооперації політичних акторів, створено тимчасові альянси з політичними і державними акторами.

Завдяки цьому, власне, й відбувається нормалізація і стабілізація політичної системи після приходу до політичного керівництва професійних політичних акторів – партій та їх лідерів. За таких обставин постать "лідера-мораліста" дисонує з політичною елітою. Отже, лідер або змінюється, або ж змушений підпорядковувати нові політичні сили шляхом вибудовування владної вертикалі, яка б "замикалася" на ньому. З огляду на політичну практику постсоціалістичних країн, можна виокремити дві протилежні тенденції – одна характерна для більшості країн ЦСЄ та Балтії, інша – для пострадянських республік. Це стосується конституантів політичного лідерства – політико-правових норм, якими впорядковувалися стосунки правлячих еліт, опозиції і власне лідерів.

Зокрема, лібералізм політичних лідерів у постсоціалістичних країнах уможливив формування парламентських республік. Тим самим політичні лідери ніби "діляться" владою на користь політичних еліт, які приводять їх до влади. Однак ця тенденція не є тотальною. Шлях до парламентських республік у багатьох країнах ЦСЄ пролягав через боротьбу між прихильниками і противниками "жорсткої лінії". Наприклад, особиста харизма президента Польщі Л. Валенси дозволила йому навіть після прийняття Малої Конституції 1992 року зберегти всю повноту влади щодо вирішення зовнішньополітичних питань.

Інша тенденція, яка проявилася у пострадянських республіках, полягала у формуванні президентських або змішаних, але з надзвичайним домінуванням президента, республік. Однак домінування президентів у владних моделях може мати неоднозначні наслідки. Щодо цього переважна більшість дослідників схиляється до думки, що "гіпертрофія виконавчої влади завжди згубна для процесів демократизації,... приймаючи форму прем’єрського або президентського абсолютизму, що створює загрозу для демократизації". На нашу думку, загроза "згортання демократизації" [7] справді існує, однак домінування інституту президентства або глави уряду створює можливості для швидшого, а часто й раціональнішого прийняття стратегічних для держави рішень.

Оскільки в умовах парламентської республіки принцип колегіальності при виробленні державної політики ускладнює і уповільнює проходження рішень, то для транзитних суспільств він фактично означає рух у зворотному напрямі. Тобто, за наявності у лідера політичної волі і бачення ним перспектив, країна одержувала шанс для стрибка вперед. Однак тут слід брати до уваги синдром "інерційності системи", характерний для будь-якої системи, але який спрацьовує значно виразніше у країнах з низьким рівнем розвитку соціокультурних передумов демократизації.

Зокрема, збереження домінуючих позицій президентів у владній моделі Росії, Білорусі, України стало джерелом для своєрідного "задкування" політичної системи якщо не до попереднього авторитарного стану, як це сталося у Білорусі і колишніх азійських республіках СРСР, то до своєрідного неоавторитаризму (Україна часів Кучми) [8]. Дещо меншим був інерційний синдром у Словаччині, де домінування прем’єра В. Мечіяра спричинило посилення авторитаризму. Однак у випадку Словаччини запобіжником від авторитаризму стало саме суспільство, не проголосувавши за партію В. Мечіяра на парламентських виборах 1998 року.

По-іншому розгорталися події у Польщі, Чехії, країнах Балтії. Відносне домінування президентів у владних моделях на початку 1990-х років у поєднанні з харизматичністю тогочасних президентів (позиції польського президента, який вважається найсильнішим серед країн ЦСЄ, є значно слабшими порівняно з тими, які має Президент України навіть після внесених змін до Конституції) дало можливість не лише швидко визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, а й стримати суспільний екстремізм, властивий кризовим суспільствам.

Водночас не варто залишати поза увагою економічні та соціальні контексти політичного лідерства середини 1990-х років. Відомо, що докорінні політичні та економічні реформи фази демократизації супроводжуються різким зниженням рівня життя, галопуючою інфляцією, різким зростанням безробіття. Водночас надані суспільству можливості щодо ротації влади призводять до того, що суспільство, користуючись цими ж правами, замінює лідерів-лібералів на лідерів-господарників (технократів). Роль лідерів фази демократизації є незавидною. Стимулюючи реформи, вони "спалюють" себе. Цим пояснюється зміна на посту президента Л. Валенси, В. Гавела, Л. Кравчука у першій половині 1990-х років.

Фаза демократичної консолідації настає тоді, коли основні політичні актори досягають згоди щодо "правил гри". Перехід до демократії закінчується демократичною консолідацією, коли в межах перехідного режиму демократичні поведінкові зразки переходять у стабільні структури, а доступ політичних акторів до процесів прийняття політичних рішень відбувається в межах легітимних процедур, які визнаються основними політичними акторами.

Однак цей період супроводжується масовим суспільним розчаруванням, що обумовлено тим, що головну вимогу виконано, старий режим зруйновано, права на свободи реалізовано, демократичні і конституційні відносини встановлено, але.... Групи, які добивалися цієї мети, втратили основні мотиви для подальшої активності. При цьому політичні актори вважають за необхідне потурбуватися про власні соціальні та економічні основи існування. На перший план виходять власні інтереси, пов’язані у постсоціалістичних країнах з елементарним виживанням, оскільки політичні зміни супроводжувалися економічним спадом і тотальним зниженням рівня життя.

Тим часом партії прагнуть монополізувати функції артикуляції та агрегації суспільних інтересів і поступово знешкодити "конкурента" у вигляді громадянського суспільства. Громадянське суспільство при цьому розпадається на окремі сегменти і організується на основі інших, зазвичай вкрай диференційованих інтересів. Виникають структури домінування і гегемонії, які представляють економічно привілейовані прошарки, лобіюючи у державних органах власні інтереси. Це поглиблює соціальні розколи.

Подібний розвиток, у свою чергу, посилює дезінтегруючі тенденції, коли різноманітні інститути громадянського суспільства ніби "замикаються" в собі. Подібна сегментація посилює відцентрові процеси, що проявляється у сплесках екстремізму, ксенофобії, коли на поверхню виходять мовні, релігійні, територіальні конфлікти. Звісно, це може мати вкрай негативні наслідки для державності як такої.

Інший аспект проблеми цього періоду полягає у зміні ставлення до держави, яке при неможливості нівелювання "тіньових сторін" громадянського суспільства, але вже в умовах демократії, призводить до політичного відчуження і обертається девальвацією демократії як політичного режиму взагалі. Така фрустрація виливається, у кращому випадку, в масову суспільну аномію, у гіршому – в насильницькі дії проти влади.

Отже, в цих умовах тверда і консолідуюча позиція політичного лідера є не менш важливою, ніж на початку перетворень. Цим пояснюється прихід до влади політичних лідерів іншого типу. Зазвичай це господарники, які в уявленні суспільства здатні "міцною рукою" якщо не консолідувати націю, то бодай зупинити подальшу дезінтеграцію системи, у випадку країн ЦСЄ – забезпечити виконання завдань, пов’язаних з набуттям членства у ЄС.

Приклад такої ротації знаходимо у чеській практиці, де 2003 року було організовано акцію "Дякуємо! Йдіть!", аби усунути В. Гавела з посади президента країни. Причина не в тому, що В. Гавел перестав бути "моральним лідером нації", а в тому, що змінилися контексти політичного лідерства з окресленням чітких перспектив вступу до ЄС. Відтак В. Гавел став постаттю неадекватною завданням країни, і мусив поступитися місцем В. Клаусу.

Контексти політичного лідерства в сучасній Україні

Відповідно до періодизації демократизації, запропонованої В. О’Донеллом і Ф. Шміттером, Україна нині перебуває на етапі переходу від власне демократизації до консолідації демократії. При цьому слід враховувати те, що під час другого президентського терміну Л. Кучми відбувся "відхід" до попередньої фази – фази лібералізації, але вже неоавторитарного режиму.

Власне, через постійне звуження сфери громадської активності й сталася "помаранчева революція". Зміна влади (політичного лідера) відбулася у досить незвичний спосіб – шляхом ненасильницького повалення старого режиму завдяки масовій активізації суспільства. Причина небаченої суспільної активності – невміння попередньої влади ввести дедалі зростаючу соціальну активність у правове русло, оскільки діяльність інститутів громадянського суспільства набувала дедалі більш формалізованого характеру. Суспільні ініціативи використовувалися вибірково – лише ті, які "влаштовували" владу.

Спотворювалися й форми політичної та суспільної участі, коли результати референдуму, виборів "підганялися" під побажання влади. "Помаранчева революція" стала закономірним явищем – акцією протесту проти пасивної поведінки влади щодо суспільства. Тому зміна авторитарного Л. Кучми на ліберала В. Ющенка є закономірною. Цим Україна продемонструвала власну європейськість: спрацювала європейська "система гойдалок" – на зміну лібералам приходять консерватори і навпаки. Зауважу, що така система не спрацьовує у країнах, які зазвичай більш схильні до авторитаризму, наприклад, у Росії.

Завданням нового лідера, який власне й прийшов до влади на хвилі "масової суспільної активності" – перевести її у правове русло. Задля цього мали б бути задіяні механізми суспільної участі – через створення каналів комунікацій органів влади і громадських організації. На перший погляд, в Україні проведено чесні парламентські вибори, відбувся перехід до пропорційної виборчої системи, парламентського принципу формування уряду, створено громадські ради при органах державної влади тощо. Однак прийняті нововведення не стали "єдиними для усіх правилами гри". У чесності виборів все ще сумнівається значна частина партій, що не потрапили до парламенту, і їх електорат.

Громадські ради існують формально, ініціативи громадських організацій все ще не задіяні. Навряд чи зблизила суспільство і владу нова виборча система. Громадяни, реалізуючи своє виборче право, все ж виявилися усунутими від якісного наповнення партійних списків. Остаточно не визначеним залишається й механізм формування уряду. Тобто, незважаючи на конституційні зміни й нововведення, політична система й надалі залишається розбалансованою, а політичні партії лише наближаються до того, щоб стати повноцінними артикуляторами політичних інтересів громадян.

Брак суспільного консенсусу щодо зовнішньополітичних пріоритетів (зокрема, більшість партій власну виборчу кампанію вибудовували на чиннику НАТО і ЄЕП), незрозуміла для більшості громадян економічна політика уряду, постійна загроза підвищення платні за джерела електроенергії і комунальні послуги суттєво послаблює позиції Президента.

Радше несприятливою є й геополітична кон’юнктура. Розширений Європейський Союз, з огляду на необхідність адаптації нових членів, і надалі, навіть незважаючи на зміну системи влади, не бачить у найближчому майбутньому євроінтеграційних перспектив України. Докорінно змінила власну зовнішньополітичну стратегію й Росія. Тобто, "російський чинник" в українській політиці нині значно вищий, ніж це було в 1990-х роках.

В таких умовах Україна потребує сильного політичного лідера з вкрай виразною і зрозумілою політикою. З огляду на це, позиції лідера-мораліста дедалі слабшають, про що свідчить постійне зниження президентського рейтингу.

На підставі викладених міркувань можна вивести певні закономірності політичного лідерства на постсоціалістичному просторі.

По-перше, роль політичного лідера у процесах демократичного транзиту є більш важливою у розколотих суспільствах. Тут можна перефразувати тезу Л. Даймонда про те, що "життєздатне громадянське суспільство має важливіше значення для консолідації демократії, ніж для її встановлення" [9], в твердження, що чітка і недвозначна позиція лідера держави має важливіше значення не у зламі авторитарної системи, а саме в "консолідації демократії". При цьому, лідер має нейтралізовувати як крайню активність громадянського суспільства, що звужує поле для маневру урядів при здійсненні економічних реформ, так і стати на заваді "необмеженим апетитам" нових економічних еліт, будучи справді гарантом конституції, виконуючи, за словами В. Гавела, місію "морального дисидента".

По-друге, висока динаміка суспільно-політичних процесів у постсоціалістичних країнах змінює як контексти політичного лідерства, так і суспільний попит на лідерів певного ґатунку. Цим пояснюється те, що на зміну лідерам-моралістам приходять лідери-технократи (господарники) і навпаки.

По-третє, в міру створення політико-правових умов для функціонування політичних акторів, роль політичних лідерів нівелюється. На зміну лідерам-моралістам приходять вкрай невиразні лідери, які зазвичай залишаються лише лідерами певних політичних сил і не стають лідерами усієї нації. Їх роль зводиться до такого собі політичного менеджменту в масштабах країни. Позаяк це і є ознакою європейськості...

Література

  1. Див. напр..: Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти / За ред. Ф. Рудича. – К., 2002; Бокало Н., Трохимчук С. Проблеми і перспективи демократизації в країнах Центрально-Східної Європи (на прикладі країн Вишеградської групи). – Львів, 2000; Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М., 1996; Михальченко М. І. Елітність у системі культуротворення / Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти. – Х., 2004; Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры на постсоветском пространстве. – К., 2002; Пахарєв А. Д. Державне управління і кадрова політика в сучасній Україні. Навч. посібник. – К.: Світогляд, 2005; Рудич Ф. М. Випробування асортиментом // Віче. – 2004. - №9; Цвєтков В., Кресіна І., Коваленко А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. – К., 2003.
  2. Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе: Сб. обзоров и реф. / РАН ИНИОН. – Центр науч-информ. исслед. глобальных и региональных проблем. Отв. ред. – Шаншиева Л. Н. – М., 2003. – 236 с.; Arik M. Controverсies of the Post-Communist Transition // Eurasian Studies. – 1999. - №16. – P. 51 - 68.
  3. Цит. за: Лаут Х. И., Меркель В. Гражданское общество и трансформация / Повороты истории. Постсоциалистическая трансформация глазами немецких исследователей. Т. 1. – Спб, 2003. – С. 364 - 400.
  4. Лыкошина Л. Политический портрет президента-драматурга Вацлава Гавела // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе: Сб. обзоров и реф. / РАН ИНИОН. – Центр науч-информ. исслед. глобальных и региональных проблем. Отв. ред. – Шаншиева Л. Н. – М., 2003. – С. 44 - 75.
  5. Щербакова Ю. Политические силы чехословацкой революции // Международный исторический журнал. – 2000. - №7.
  6. Havel V. A Crying Need for Intellectuals. The New Presence, 1999, №4.
  7. Фиш М. С. Конец "мечиаризма" // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе: Сб. обзоров и реф. / РАН ИНИОН. – Центр науч-информ. исслед. глобальных и региональных проблем. Отв. ред. – Шаншиева Л. Н. – М., 2003. - С. 203.
  8. Див.: Зорин В. Психологические профили политических лидеров России, Украины, Белоруссии // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе: Сб. обзоров и реф. / РАН ИНИОН. – Центр науч-информ. исслед. глобальных и региональных проблем. Отв. ред. – Шаншиева Л. Н. – М., 2003. – С. 7 - 38.
  9. Diamond L. Towards Democratic Consolidation // Journal of Democracy. – 1994. – Vol. 5. - №3. – P. 7.


04.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!