Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Передумови, історія виникнення та розвиток програми НАТО "Партнерство заради миру". Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Передумови, історія виникнення та розвиток програми НАТО "Партнерство заради миру". Реферат

З моменту створення Північно-Атлантичного Альянсу у міжнародних відносинах з’явилось дуже багато суперечностей, щодо членства, співпраці чи опозиції до цього міжнародного органу. Членами Альянсу та його "друзями" є розвинуті західні країни, та країни, які узяли на себе геополітичну стратегію співдружності з першими. До опозиційного блоку належать країни пострадянського блоку, та азіатські країни

У період між 1945 та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни зобов'язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності збройних сил, уряди західних держав виявляли занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили.

І з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії СРСР стало очевидно, що всі заклики до поваги Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці побоювання посилились після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи були нав'язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались елементарні права людини, громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталися події, які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 року, про блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року. Підписання у березні 1948 року Брюссельського договору стало свідченням рішучості п'яти західноєвропейських держав: Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції - створити спільну систему оборони та зміцнити взаємні зв'язки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори з США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов'язань між Європою та Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів стало підписання Вашингтонського договору в квітні 1949 року, що започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія стала членом НАТО в 1982 році Польща, Угорщина і Чеська Республіка приєднались до НАТО в 1999 році.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між державами-членами, кожна з яких приєдналась до нього добровільно після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов'язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

З дня створення Альянсу минуло півсторіччя. Протягом більшої частини цього часу НАТО було зосереджене на забезпеченні оборони і безпеки держав - членів. Сьогодні це завдання залишається основним, але центр уваги змістився.

Брюссельський договір 1948 року, який був переглянутий у 1984 році, став першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Він поклав початок існуванню Західноєвропейського Союзу і Організації Брюссельського договору. Це був також перший крок у процесі, що привів до підписання 4 квітня 1949 року Північноатлантичного договору та створення Північноатлантичного альянсу.

Цей договір - є правовою та практичною основою Альянсу, його було підписано відповідно до Статті 51 Статуту ООН, яка підтверджує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону. Як сказано у преамбулі до Договору, метою членів Альянсу є "сприяння мирним та дружнім відносинам у північноатлантичному регіоні". Однак під час підписання Договору першочерговою метою НАТО був захист його членів від потенційної загрози, що була результатом політики та зростаючої військової потужності колишнього Радянського Союзу. В свою чергу Брюссельський договір став основоположним документом Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).

У 1990 році, після возз'єднання Німеччини, на колишню Німецьку Демократичну Республіку поширились гарантії безпеки Альянсу як на складову частину об'єднаної держави.

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН. З самого початку існування Альянс працює над установленням справедливого і тривалого мирного порядку в Європі на засадах загальних демократичних цінностей, прав людини та верховенства права. Ця головна мета Альянсу наповнилась новим змістом по закінченні холодної війни, оскільки вперше у повоєнній історії Європи перспектива її досягнення стала реальністю.

Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодній країні-учасниці не доведеться покладатись тільки на свої власні зусилля при розв'язанні основних проблем безпеки, не позбавляючи країни-члени їх права та обов'язку нести власну суверенну відповідальність у галузі оборони, Альянс дає їм можливість досягати власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля. Власне Альянс є асоціацією вільних держав, об'єднаних бажанням зберегти свою безпеку через взаємні гарантії та стабільні відносини з іншими країнами.

Організація Північноатлантичного договору – це міжурядова організація, у якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність. Вона надає державам-членам можливість консультуватися з будь-якого порушеного ними питання та ухвалювати рішення стосовно політичних і військових проблем, які впливають на їхню безпеку. Ця організація має відповідні структури, які забезпечують консультації та співробітництво між її членами у політичній, військовій, економічній, науковій та інших невійськових галузях.

Засоби, за допомогою яких Альянс втілює свою політику безпеки, включають утримання військової потужності, достатньої для запобігання війни та забезпечення ефективної оборони; забезпечення потенціалу, необхідного для врегулювання криз, які можуть впливати на безпеку країн-членів; активне сприяння діалогу з іншими державами; розвиток нового, основаного на співпраці, підходу до європейської безпеки, включаючи заходи, спрямовані на досягнення нових успіхів у сфері контролю над озброєннями та роззброєння.

Для досягнення своєї головної мети Альянс виконує такі основні завдання в галузі безпеки:

  • "Безпека: закладає необхідне підґрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв'язання суперечок мирним шляхом. Він намагається створити такі умови, за яких жодна країна не могла б вдаватись до залякування чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу застосування, або застосування сили.
  • Консультації: відповідно до Ст. 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів.
  • Стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави - члена НАТО, відповідно до Ст. 5 і 6 Вашингтонського договору.
  • Врегулювання кризових ситуацій: Альянс готовий в разі необхідності на основі консенсусу і відповідно до Ст. 7 Вашингтонського договору зробити свій внесок в ефективне запобігання конфліктам та активно залучитись до врегулювання криз, в тому числі й до операцій з реагування на кризові ситуації.
  • Партнерство: розвиває широкомасштабне партнерство, співробітництво і діалог з іншими країнами євро - атлантичного регіону з метою посилення прозорості, взаємної довіри та здатності до спільних з Альянсом дій. "

Створені в НАТО структури дають змогу країнам - членам Альянсу координувати свою політику задля виконання цих основоположних завдань.

У листопаді 1989 року було повалено Берлінський мур, що стало символом закінчення холодної війни. За дуже короткий період у Центральній та Східній Європі відбулися значні зміни, і перед НАТО постали зовсім нові проблеми і завдання в галузі безпеки. Безпрецедентні політичні зміни відкрили нові можливості зміцнення безпеки в Європі, але й водночас сприяли виникненню нових ризиків і факторів потенційної нестабільності.

Що можна було зробити, аби не втратити можливість нового, позитивного розвитку системи безпеки Європи після протистояння холодної війни? Які кроки необхідно було зробити для відновлення нормальних відносин між усіма країнами Європи, між Сходом та Заходом? Якої допомоги потребували країни Центральної та Східної Європи для консолідації щойно набутої незалежності і реалізації своїх прагнень брати активну участь у вирішенні проблем міжнародної безпеки як повноправні демократичні держави, як на регіональному рівні, так і на ширшій міжнародній арені?

Лідери держав Альянсу відповіли на ці запитання на Лондонському самміті в липні 1990 року: вони подали руку дружби колишнім супротивникам і запропонували всім країнам Центральної та Східної Європи нові відносини співпраці. Ці глобальні зміни знайшли відображення в новій стратегічній концепції Альянсу, яка була затверджена в листопаді 1991 року і свідчила про нові широкі погляди на проблеми безпеки. В грудні 1991 р.

Була створена Рада північноатлантичної співпраці (РПАС), яка стала форумом для проведення консультацій з метою зміцнення взаємодовіри. Перед Альянсом відкрились безпрецедентні можливості досягнення своїх цілей суто політичними засобами. Питання оборони залишалися незмінно важливими, але відтепер можна було приділити значно більше уваги економічним, соціальним та екологічним питанням як важливим складовим поширення стабільності і безпеки в усій євроатлантичній зоні. Діалог і співпраця були суттєвими компонентами нового підходу, якого вимагали численні виклики, що постали перед Альянсом.

Після закінчення холодної війни ключовими завданнями стали: зменшення ризику конфліктів, що могли виникнути через непорозуміння або бути спровоковані, а також ефективне врегулювання кризових ситуацій, що могли негативно вплинути на безпеку членів Альянсу, поглиблення взаєморозуміння і довіри між усіма державами Європи, розширення можливостей розвитку щирих партнерських відносин у вирішенні спільних проблем безпеки.

В той час зміни в Європі були такими стрімкими, що перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва збіглося з історичною подією: коли учасники засідання узгоджували заключне комюніке, посол Радянського Союзу оголосив, що СРСР припинив своє існування і з цієї хвилини він представляє тільки Російську Федерацію.

Відразу після закінчення холодної війни під час консультацій РПАС обговорювались проблеми безпеки, які були наслідком холодної війни, наприклад, питання виведення російських військ з Балтійських республік. Були також ініційовані заходи політичної співпраці у вирішенні інших питань безпеки і оборони. РПАС відкрила нові шляхи співробітництва в багатьох галузях, проте, головна увага приділялась багатосторонньому політичному діалогу і недостатньо забезпечувала розвиток індивідуальних відносин між окремими країнами і НАТО.

Як ОБСЄ, так і РПАС починається з періоду "холодної війни", коли Європа була "розділена" на Східну та Західну. Першочерговою метою обох організацій було введення процесу інтеграції міх колишніми державами-суперницями; це форуми, на яких відкрито обговорюються симптоми загрози й політика в галузі безпеки. Хоча, обидві установи беруть свій початок з розділу Європи, однією з основних цілей завжди було забезпечення участі неєвропейських держав в європейських справах. Активна участь США й Канади в структурі ОБСЄ вважалося безперечною умовою європейської стабільності. Після розпаду Радянського Союзу ОБСЄ прийняло у свій склад усі колишні радянські республіки, незалежно від їх географічної чи культурної приналежності до Європи.

РПАС було створено з більш специфічною метою, ніж ОБСЄ. Рада повинна була сприяти проведенню консультацій й співпраці між НАТО й колишніми країнами Варшавського договору, з метою адаптувати їх військову політику до нової європейської архітектури безпеки.

Участь в ОБСЄ та РПАС не базується на географічному чи цивілізаційному визначенні району безпеки. Члени як ОБСЄ, так і РПАС, географічно розташовані або на Американському континенті (США, Канада), або в Азії (Грузія, Азейбарджан, Арменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан), це відносно велика група держав: біля однієї п’ятої серед 55 країн-членів ОБСЄ і однієї чверті серед 40 країн-членів РПАС. Обидві організації не ставлять членство в залежність від культурних чи цивілізаційних норм та цінностей, котрі можуть вважатися специфічно європейськими чи атлантичними.

Центральноазіатські країни автоматично стали членами ОБСЄ та РПАС. Критерії для участі в РБСЄ/ОБСЄ та РПАС не повинні, однак, розглядатися як результат суто історичних обставин, як відсутність чітких критеріїв для визначення того, які нові незалежні республіки повинні бути залучені до процесу інтеграції з західним співтовариством. Навпаки, її слід розглядати як усвідомлений політичний задум – створити нову архітектурі безпеки за умови участі усіх країн, котрі були активними супротивниками в епоху "холодної війни"

Ініціатива "Партнерства заради миру" (ПЗМ) була замислена адміністрацією США та висунута на Брюссельському самміті 10 січня 1994 року. Її розглядали та критикували, як засіб вирішення протиріч серед політики включення та виключення (inclusive and exclusive policies), котру вирішила проводити НАТО в своєму просуванні на Схід. НАТО запропонувала усім членам РБСЄ проводити заходи націлені на воєнну співпрацю в рамках РПАС. В ПЗМ бачили засіб полегшення інтеграції нейтральних та неприєднавшихся західно та східноєвропейських країн в стратегію НАТО.

Інтеграція розглядалася як процес диференціації між перспективними та неперспективними партнерами в розширенні НАТО. ПЗМ полегшило б розширення НАТО уникаючи остаточного виключення неперспективних членів "нової" Європи і навіть проклало б шлях до "особливого поглибленого діалогу" з Росією. ПЗМ було націлене на посилення впливу НАТО не тільки на Західну, а й на Східну Європу, переконавши ряд західних нейтральних країн, таких, як Фінляндія чи Швейцарія, співпрацювати з Північноатлантичним альянсом.

Програма "Партнерство заради миру" - основна програма практичної двосторонньої співпраці між НАТО і окремими країнами-партнерами, яка стала значним кроком на шляху до подальшого розвитку процесу співробітництва між цими країнами. В 1997 році було створено Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка стала наступницею РПАС.

Рада євроатлантичного партнерства об'єднує членів НАТО і партнерів (загалом 46 країн) у форматі багатостороннього форуму для проведення діалогу і консультацій з питань політики і безпеки. Вона також забезпечує політичне підґрунтя для розвитку двосторонніх взаємин між НАТО та окремими країнами, які беруть участь у ПЗМ.

Прийняте рішення щодо створення РЄАП віддзеркалювало необхідність вийти за межі досягнень Ради північноатлантичного співробітництва і створити форум для обговорення питань безпеки, який дав би можливість розвитку вдосконаленої і більш оперативної системи партнерства, що відповідала б дедалі складнішій системі відносин, які розвивалися між партнерами в межах ПЗМ та в контексті миротворчих операцій в Боснії і Герцеговині, де в 1996 році 14 країн-партнерів розгорнули свої контингенти разом з країнами Альянсу.

Водночас приймалися інші рішення, також спрямовані на вдосконалення ПЗМ через активніше задіяння країн-партнерів у процесі планування і прийняття рішень з усього спектра заходів співробітництва. Заснування РЄАП також відкрило програму партнерства, започатковану для співпраці з країнами колишнього Варшавського пакту, і для інших нейтральних країн Західної Європи.

Окрім короткострокових консультацій в РЄАП з поточних питань політики і безпеки, відбувається і процес довгострокових консультацій та розвитку співробітництва в багатьох галузях. Це стосується, зокрема, врегулювання кризових ситуацій та миротворчих операцій, регіональних питань, контролю над озброєннями та питань, пов'язаних з розповсюдженням зброї масового знищення, міжнародного тероризму та оборонних питань, таких як планування, укладання бюджетів, політика і стратегія в галузі оборони, а також планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф, співпраці в галузі озброєнь, ядерної безпеки, цивільно-військової координації управління повітряним рухом та наукової співпраці.

Залежно від теми обговорення РЄАП може проводити засідання в різних форматах, що дає можливість зустрічатися всім членам НАТО і партнерам, або проводити обговорення в менших робочих групах, відкритих для участі заінтересованих країн. Така гнучкість і є запорукою успішної роботи РЄАП.

Більшість країн-партнерів мають свої дипломатичні місії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, що полегшує регулярне спілкування і дає можливість проводити консультації щоразу, коли в цьому виникає потреба. Засідання РЄАП проводяться щомісяця на рівні послів, щорічно на рівні міністрів оборони і закордонних справ та начальників штабів, а також час від часу -- на найвищому рівні. З 2005 року проводитимуться щорічні засідання нового Форуму з питань безпеки у рамках РЄАП з метою обговорення важливих питань безпеки і розробки найбільш ефективних шляхів їх розв'язання спільними зусиллями.

В основі партнерства і співпраці на багатонаціональному рівні лежить процес регулярних консультацій і спільних заходів, спрямованих на забезпечення прозорості у відносинах і взаємної довіри між всіма країнами євроатлантичного регіону. На двосторонньому рівні головна увага повинна приділятися розвитку таких практичних робочих відносин між окремою країною-партнером і НАТО, які відповідатимуть конкретній ситуації в країні та її національним потребам.

Процес розвитку партнерства передбачає налагодження діалогу і взаєморозуміння між усіма зацікавленими країнами, багато з яких були супротивниками, оскільки належали до альянсів, що перебували у конфронтації, або мали тривалі суперечки регіонального, територіального, політичного, етнічного або релігійного характеру. Спільні зусилля, спрямовані на пошук рішень проблем безпеки, допомогли подолати колишні упередження і сформувати чітке бачення тих переваг, які дає співробітництво.

Процес розвитку партнерства був надзвичайно успішним, попри всі труднощі і ускладнення, які, мабуть, були неминучими, якщо взяти до уваги складність багатовимірного процесу політичних, економічних і соціальних змін, що відбувалися в країнах Центральної і Східної Європи та колишнього Радянського Союзу.

РЄАП і програма ПЗМ набули власної динаміки розвитку внаслідок того, що НАТО і країни-партнери послідовно докладали зусиль для розширення співпраці в галузі безпеки на основі партнерських угод, які вони уклали. З роками НАТО трансформувалась відповідно до змін у середовищі безпеки, так само розвивалась і система партнерства. Для збереження динамізму і актуальності партнерських відносин Альянсу необхідно було вдосконалювати заходи і механізми партнерства відповідно до нових пріоритетів НАТО.

Так само важливо було поглибити і розширити партнерські відносини і для того, аби вони відповідали сподіванням країн-партнерів і залишались для них не менш привабливими, ніж раніше. Подальші кроки для поглиблення співпраці між НАТО і країнами-партнерами були зроблені на Празькому самміті 2002 року. Після проведення комплексного аналізу роботи РЄАП і програми "Партнерство заради миру" були вироблені рекомендації щодо розвитку політичного діалогу з партнерами та їх активнішого залучення у процесі планування, реалізації та контролю тих заходів, в яких вони беруть участь.

У Празі був запропонований новий механізм співпраці - План дій партнерства. Першим був План дій Партнерства проти тероризму, який, замість готового списку заходів на вибір, дає Альянсу можливість надавати конкретну допомогу заінтересованим партнерам, які потребують структурної підтримки внутрішніх реформ, зокрема, в галузі безпеки і оборони, відповідно до потреб і обставин.

Прогрес, досягнутий у Празі, був доповнений рішеннями Стамбульського самміту (червень 2004), спрямованими на зміцнення євроатлантичного партнерства і подальшу конкретизацію ключових завдань, які мають відповідати потребам і можливостям країн-партнерів. План дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій був розроблений для підтримки зусиль партнерів у розвитку ефективних і демократично підзвітних оборонних інституцій.

Розширення можливостей робити ефективний внесок в операції під проводом НАТО має бути забезпечено шляхом залучення країн-учасниць у процесі прийняття рішень на ранніх етапах і поглиблення процесу політичних консультацій. До того ж буде вдосконалено Концепцію оперативної спроможності, і країни-партнери отримають можливість мати свої представництва в Командуванні з питань трансформації, яке відповідає за процес поточної трансформації збройних сил і ресурсів країн Альянсу. Це забезпечить вдосконалення оперативної сумісності між НАТО і силами країн-партнерів, а також формування систем оборони відповідно до еволюції оперативної ролі і обороноспроможності НАТО.

Було прийнято рішення щодо особливої уваги, яку необхідно приділити співпраці з партнерами з двох стратегічно важливих регіонів, а саме: на Кавказі (Вірменія, Азербайджан і Грузія) та у Центральній Азії (Казахстан, Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). НАТО призначила для цих регіонів Спеціального представника і двох офіцерів зв'язку для забезпечення контактів і надання, за необхідності, дорадчої допомоги у впровадженні відповідних аспектів Індивідуальних планів дій партнерства, Планів дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій та боротьби з тероризмом, а також у співпраці із застосування Процесу планування і оцінки сил.

На Празькому самміті в листопаді 2002 року були ухвалені Індивідуальні плани дій партнерства (ІПДП) призначені для країн, що мають політичну волю і можливості поглиблення відносин з НАТО. Ці плани розраховані на два роки і спрямовані на об'єднання різних механізмів співпраці з Альянсом, з особливим наголосом на підтримці розвитку національних реформ.

Два раунди розширення НАТО, які пройшли у 1999 та 2004 роках, змінили баланс між членами Альянсу і партнерами. У березні 2004 року партнерів залишилось менше, ніж членів Альянсу і вони представляли собою досить неоднорідну групу країн. Ця група включає в себе балканські країни, що все ще мали подолати проблеми минулого, стратегічно важливі, проте недостатньо розвинуті країни Кавказу та Центральної Азії, а також нейтральні держави Західної Європи.

Деякі з цих країн перебувають у процесі розвитку власних збройних сил і структур оборони, в той час як інші вже зараз можуть робити вагомий внесок в операції під проводом НАТО і можуть запропонувати іншим партнерам дорадчу, навчальну і практичну допомогу у різних галузях.

Сьогодні 20 країн-партнерів проводять регулярні консультації з 26 членами Альянсу у форматі РЄАП, який дає можливість поглиблювати співпрацю у вирішенні багатьох питань оборони і безпеки. Вони часто проводять спільні військові навчання та взаємодіють, військові країн-партнерів беруть участь у миротворчих операціях НАТО, члени Альянсу і партнери спільно виконують завдання в межах боротьби з тероризмом. На момент закінчення холодної війни ніхто не міг передбачити такі глобальні зміни в розвитку євроатлантичного стратегічного середовища.

Первинною метою політики НАТО, спрямованої на розвиток партнерства, було подолання бар'єрів та зміцнення безпеки через діалог і співпрацю.

За весь період до програми партнерства приєдналися 30 країн — Албанія, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Естонія, Фінляндія, Грузія, Угорщина, Ірландія, Казахстан, Киргизька Республіка, Латвія, Литва, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Швеція, Швейцарія, колишня Югославська Республіка Македонія, Таджикистан, Туркменістан, Україна і Узбекистан.

У 1997 році із підписанням Основоположного акту про взаємні відносини, співробітництво і безпеку між Росією і НАТО та Хартії про Особливе партнерство між Україною і НАТО були встановлені особливі відносини партнерства з Росією та Україною. Відносини між Росією і НАТО поглибились після створення Ради Росія - НАТО в 2002 році, в межах якої Росія і країни Альянсу зустрічаються на рівних.

У листопаді 2002 року були зроблені чергові кроки для поглиблення і розширення відносин між Україною і НАТО, що засвідчило ухвалення Плану дій Україна - НАТО, який спрямовано на підтримку українських реформ на шляху країни до цілковитої інтеграції в євроатлантичні структури безпеки. Також щороку складається Цільовий план. І вже оприлюднено Цільовий план Україна НАТО на 2006 рік, затверджений президентом Віктором Ющенком.

Десять країн-партнерів стали членами Альянсу. Чеська Республіка, Угорщина та Польща приєдналися до Альянсу в 1999 році, а в 2004 до НАТО вступили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія. Три країни-кандидата готуються до майбутнього членства, а саме: Албанія, Хорватія і колишня Югославська Республіка Македонія.

Боснія і Герцеговина та Сербія і Чорногорія також сподіваються приєднатися до програми "Партнерство заради миру" та Ради євроатлантичного партнерства. НАТО підтримує їхні прагнення, але визначила ряд необхідних вимог. Серед них співпраця з Міжнародним трибуналом в Гаазі, зокрема, затримання Радована Караджича та Ратко Младича, найвідоміших підозрюваних військових злочинців.

Тим часом НАТО вже надає допомогу Боснії і Герцеговині у здійсненні військової реформи. З Сербією і Чорногорією також розвивається обмежена військова співпраця, наприклад, військові і цивільні представники цієї країни навчаються на орієнтаційних курсах НАТО, що дає їм можливість ознайомитись з Альянсом, питаннями врегулювання криз, миротворчими операціями і принципами військово-цивільної співпраці.

До основних механізмів діяльності НАТО належить проведення регулярних консультацій з країнами-партнерами в Раді євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка забезпечує загальний політичний формат для відносин з партнерами. Кожна країна-партнер також має можливість розвивати індивідуальні відносини з Альянсом у межах програми "Партнерство заради миру", що є програмою практичної співпраці і заходів, з яких партнери можуть самі обирати ті напрямки, які відповідають їхнім пріоритетам. Ці два основних механізми партнерства стали невід'ємними складовими євроатлантичної архітектури безпеки.

На саммітах в Мадриді (1997), Вашингтоні (1999), Празі (2002) і Стамбулі (2004) були зроблені кроки на шляху поглиблення співпраці між НАТО і країнами-партнерами. Ініціативи, запропоновані на саммітах, базуються на принципах співпраці, демократії, індивідуальної свободи та верховенства права і свідчать про відданість основній меті партнерства: зміцненню і поширенню миру і стабільності в євроатлантичній зоні та поза її межами. Ці спільні цінності та принципи задекларовані в Статуті ООН та Вашингтонському договорі

На сьогодні можна виділити такі основні етапи розвитку партнерства:

  • 1991 рік - перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва;
  • 1994 року Започатковано програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ) Початок роботи місій країн-партнерів у НАТО Засновано Центр координації партнерства в Штабі Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил (ОЗС) НАТО в Європі;
  • 1995 року міжнародний координаційний центр починає працювати в Штабі НАТО в Європі;
  • 1996 року Партнери беруть участь у діяльності сил НАТО, сформованих для впровадження Боснійської мирної угоди;
  • 1997 рік - перше засідання Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) в Сінтрі, Португалія
  • На наступних саммітах НАТО і РЄАП в Мадриді, Іспанія, прийнято рішення про вдосконалення оперативної складової ПЗМ;
  • 1998 рік - створення Євроатлантичного центру координації реагування на катастрофи і Відділу реагування на катастрофи;
  • 1999 року три країни — партнера – Чеська Республіка, Угорщина та Польща - вступають до НАТО;
  • Діалог і співпрацю включено в Стратегічну концепцію НАТО, як складові фундаментальних завдань у галузі безпеки;
  • На Вашингтонському саміті прийнято рішення щодо подальшого вдосконалення ПЗМ та посилення її оперативної ролі Країни-партнери беруть участь у розгортанні Сил Косова під керівництвом НАТО;
  • 12 вересня 2001 року відбувається засідання РЄАП, на якому засуджено терористичні напади на Сполучені Штати і прийнято рішення про боротьбу з тероризмом;
  • 2002 року після проведення комплексного перегляду на Празькому самміті прийнято рішення про посилення ролі РЄАП і ПЗМ;
  • Започатковано План дій Партнерства проти тероризму;
  • 2003 Року, країни-партнери надають свої сили для формування Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, керованих НАТО;
  • 2004 Сім країн — партнерів - Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія - приєднуються до НАТО;
  • На Стамбульському самміті ухвалюються рішення щодо подальшого зміцнення партнерства;
  • Започатковано План дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій.

Після другої світової війни, коли кожна країна, що приймала участь в бойових діях, розуміла, що всі існуючі досі інстанції та об’єднання не можуть протистояти великій загрозі. Коли СРСР вирішило нав’язати свою ідеологію більш ніж половині Європи. Країни-союзники усвідомили, що потрібен орган, який може об’єднати країни та забезпечити загальну та індивідуальну безпеку. Так з’явилося НАТО, і вже у 1948 році був прийнятий шлях до об’єднання у мілітаризований орган, який пропонував колективну безпеку, і став супротивником СРСР.

Під час "холодної війни" діяльність НАТО була направлена проти своїх супротивників, але вже 1984 року на самміті цілі Альянсу були переглянуті і НАТО взяв шлях до співпраці з країнами, які ще нещодавно були ворогами. У 1994 році була відкрита програма співпраці та обміну інформацією "Партнерство заради миру", яка і стала ядром для об’єднання, та шляхом для інтеграції у Північно-Атлантичний Альянс. І вже у 2002 році на празькому самміті НАТО був прийнятий план співпраці країн членів Альянсу з країнами дружними до нього, а саме співпраця проти тероризму, щодо загальної безпеки та індивідуальні плани щодо інтеграційних процесів.


03.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!