Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Діяльність лівих партій в Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Діяльність лівих партій в Україні. Реферат

Комуністична партія України. (КПУ). Соціалістична партія України. (СПУ). Селянська партія України. (СелПУ)

Комуністична партія України. (КПУ). Комуністична Партія України була заборонена 30 серпня 1991 року постановою Верховної Ради України в зв’язку з причетністю КПУ-КПРС до "серпневого путчу".

Після заборони КПУ переважна більшість членства відійшла від комуністичних ідей, частина пішла до Соцпартії, інші, більш радикальні партійці, об’єдналися в Союз Комуністів України. Таке становище продовжувалося до середини 1992 року. Економічна криза почала давати знати про себе, частина комуністів активістів низових ланок в спілці з СПУ та СКУ розпочали кампанію по реабілітації КПУ-КПРС. На кінець 1992-початок 1993 року вже активно діяли пункти перереєстрації членів КПУ та збору підписів за відновлення КПУ.

Фундаторами майбутньої КПУ виступили такі відомі постаті як Борис Олійник, Євген Мармазов та Олександр Коцюба, посильну допомогу в цій справі надавав колишній перший секретар КПУ Станіслав Гуренко. Їхній авторитет допоміг комуністам в справі зняття заборони на КПУ.

Ще в грудні 1992-січні 1993 рр. почали виникати територіальні організації КПУ та скликатися регіональні конференції. Розгорнулося підготовка до Всеукраїнської Конференції комуністів України.

6 березня 1993 року відбулася зазначена Всеукраїнська конференція комуністів. Конференція проходила в Донецьку, на ній були присутні делегати від усіх регіонів України. Зібрання прийняло низку заяв та звернень, серед них: рішення про розбудову структур партії, заяву за відміну "неконстуційного та недемократичного рішення Верховної Ради про заборону КПУ", заяву з приводу економічного стану в Україні та вимогу про денонсацію Біловежських угод й негайне відновлення СРСР. Ці заяви повністю відповідали духу конференції, де переважну більшість складали представники Союзу Комуністів України.

Соціалісти, які з прихильністю поставилися до відродження КПУ, все ж виразили свою незгоду з проголошенням Компартії України складовою частиною КПРС и закликами про негайне відновлення СРСР. "Така позиція, - підкреслюється в документі, - не тільки не реалістична в даній ситуації, але й небезпечна, оскільки може призвести до розгрому антикомуністичними силами всіх організацій соціалістичної орієнтації".

Це прекрасно зрозуміли апаратні працівники, які мали на меті не відновлення КПРС чи СРСР, а створення сили, яка здатна посадити їх у владні крісла в Києві. Тому, використовуючи свої професійні навички в апаратних іграх, нові керівники усунули від керівництва лідерів Союзу Комуністів та більш радикальних активістів. Створивши апаратну вертикаль, нове керівництво КПУ зуміло поставити своїх людей на всіх ланках, що допомогло вже в найближчий час скликати з’їзд КПУ, який пройшов без ексцесів.

14 травня 1993 року Президія Верховної Ради відмінила своє рішення про заборону КПУ-КПРС від 30 серпня 1991 року.

Вже в середині червня 1993 р. в Донецьку відбувся I (ХХIХ) з’їзд Компартії. В палаці культури зібралося 550 делегатів з усіх областей України. Хоча з’їзд проходив у кращих традиціях минулих часів (одноголосне голосування, співання "Інтернаціоналу" і т. ін.) все ж він приніс одну несподіванку. Оглядачі напередодні одноголосно вказували, що головою КПУ стане Олександр Коцюба, який виявляв неабиякий ентузіазм. Однак з’їзд обрав на посаду секретаря маловідомого широкому загалу Петра Симоненка. В минулому другий секретар (по ідеології) Донецької обласної організації, здібний організатор, П. Симоненко виринув після Всеукраїнської конференції комуністів.

Після з’їзду П. Симоненко заявив пресі, що 30% населення підтримує відновлену КПУ. Це було майже правдою, оскільки економічна криза увійшла у нову фазу.

17 липня в Києві відбувся Пленум ЦК КПУ - перший робочий Пленум після відновленого з’їзду. Обговорювалася низка організаційних питань. Зокрема, про перереєстрацію членів партії. Також вирішено заснувати друкований орган - газету "Комуніст".

Така оперативність допомогла комуністам за короткий час зібрати рекордне число членів партії - 120 тисяч чоловік. Однак тут потрібно зазначити, що КПУ під час реєстрації використала списки членів Союзу Комуністів, який допомагав КПУ у відновленні структур, але після того, як члени СКУ були усунуті від керівництва відновленою КПУ, Т. Яброва, голова СКУ, звинуватила керівництво КПУ в ревізіонізмі та опортунізмі. Це, в свою чергу, призвело до відходу з КПУ активістів СКУ та активних "радянських" патріотів. Розколу не відбулося, але в Україні почали виникати в масовому порядку комуністичні партії різного спрямування та тенденцій.

Що ж до КПУ, то вона була зареєстрована 5 жовтня 1993 року з членством у 120 тис. чоловік. Отримавши свідоцтво про реєстрацію, КПУ розпочала перетягувати кадри з інших лівих партій. Так, значна частина соціалістів строєм ввійшла в Компартію, тим самим послабивши СПУ. Велися навіть розмови про вливання СПУ до структури КПУ. Однак соціалістам вдалося припинити відтік свого членства до Компартії.

Окрім цього, комуністи повели ліберальну лінію, на думку керівництва, по відношенню до Уряду, що викликало незадоволення в багатьох низових осередках. Щоб припинити поширення невдоволення серед членства, апарат погодився з статус-кво, який мав радянський марксізм-ленінізм, тобто набір догм та мертвих положень. Відповідно до цього почалися чистки та структурування партії. Так, в листопаді 1993 року був звільнений секретар Скадовського райкому КПУ Л. Качан, котрий через місцеву газету висунув припущення, що Ленін мав деякі хиби.

Що ж до, власне, самої ідеології КПУ, то вона обмежується "Платфомою КПУ на виборах до Верховної Ради". Згідно Платформи, КПУ зможе "протягом 1,5-2 років стабілізувати соціально-економічну і політичну ситуацію в республіці, зупинити падіння виробництва і зубожіння народу, а в наступні 2 роки, при збереженні регулюючої ролі держави, завершити в основному глибші економічні реформи, забезпечити цивілізоване впровадження соціально орієнтованих ринкових відносин, наступальний розвиток економіки і вийти на основні показники життєвого рівня 1990 року". Для цього комуністи пропонують цілий комплекс економічних, правових та адміністративних заходів:

  • відновлення керованості економіки на основі економічних методів;
  • перехід на лімітований розподіл мінімуму товарів першої необхідності;
  • забезпечення всім громадянам мінімального прожиткового мінімуму;
  • припинення обвальної приватизації;
  • припинення спекулятивно-лихварської діяльності посередницьких, комерційних структур;
  • вирішити гострі проблеми в базових галузях - енергетиці, вугільній промисловості, металургії;
  • забезпечити на ділі пріоритетну увагу до розвитку сільського господарства і всього агропромислового комплексу;
  • усунути штучно зведені кордони між країнами СНД;
  • надання російській мові (поряд з українською) статусу другої державної мови;
  • збереження Рад народних депутатів - виразника демократичних традицій нашого народу.

Також в Платформі зазначається, що "Компартія послідовно виступає за здійснення своєї програмної мети - відродження на принципово нових і виключно добровільних засадах союзу братніх народів незалежних держав, які утворились на території СРСР".

Однак найголовнішим в програмі є пункт, що визначає ставлення КПУ до форм власності. "Гарантувати рівноправне функціонування різних форм власності і господарювання на селі, включаючи колективні селянські та фермерські господарства - без застосування найманої праці, не допустити примусової "деколективізації" - розгону колгоспів і радгоспів".

З вище наведеного бачимо: керівництво Компартії - це нова генерація професійних політиків, які не сприймають архаїчних закликів до класової боротьби, диктатури пролетаріату та соціальної революції. "Нові комуністи" є, до певної міри, респектабельними політиками, які, загалом, вписуються до сучасної української політичної системи. Від державної власності КПУ перейшла до "гарантованого рівноправного функціонування різних форм власності", від революції та класової боротьби до "мирних революційних форм протесту". Останнє допомогло комуністам на виборах.

На останніх виборах КПУ отримала найбільшу кількість (серед політичних партій) депутатських місць у Верховній Раді. Але очікування реальних дій по "радянизації" суспільства з боку фракції комуністів не виправдалося. Так Н. Бузова пише: "Зигзаги сучасного депутатського реформізму наносять удар по довір’ю народу, котрий покладав надію, що всі соціалісти, комуністи та аграрії в парламенті будуть захищати їх інтереси. Виявилося, що це роблять не всі.

Слухаємо декого, й складається таке враження, що вони репрезентують команду Президента, а не ліві сили в парламенті. Через їх лавіювання КПУ, СПУ втрачають авторитет в очах народу". Бездіяльність фракції підкреслили багато партконференцій, що відбулися в регіонах України. Так, В. Іноземцев, один з діячів КПУ, стверджує: "На жаль, до останнього часу робота фракції КПУ в парламенті не давала передумов для оптимізму".

Незадоволення діяльністю лівих фракцій пояснюється й тим, що надії більшості виборців на покращення свого економічного стану не виправдались. Комуністи не виправдали свого обрання. До того ж, керівництво КПУ закликало своїх прихильників голосувати за Л. Кучму на президентських виборах. Можна навіть стверджувати, що саме "лівим" Л. Кучма має завдячувати своїм обранням.

Однак Леонід Данилович "зрадив" лівих і розпочав економічні реформи. КПУ оголосила про свою опозицію до Уряду та Президента. "Об’єднаний пленум ЦК та ЦВК Компартії України, - зазначалося в документі, - вирішує: керуючись програмною заявою передвиборчої платформи партії, виходячи з класових інтересів трудящих в економічній, соціальній, політичній та духовних сферах оголосити про перехід КПУ в опозицію до президентського антинародного Курсу".

Багато проблем у КПУ і з членством. Під час перереєстрації членів КПУ, своє членство в ній підтвердили люди пенсійного віку та ностальгуюче за минулим населення Східної та Південної України. "Дуже маленький відсоток робітників, - пише В. Іноземцев, - в партійних організаціях. Практично, скоро може виявитися, що партія робітничого класу буде без робітників".

Постійні спроби нав’язати профспілкам своє патронування не приносять успіху КПУ. Є випадки взаємодії апарату Федерації Профспілок України (спадкоємцю ВЦСПС) з КПУ, СелПУ та СПУ, однак ця взаємодія існує лише на рівні лобіювань та допомоги один одному в таборі "червоного директорату". Спроба створити Всеукраїнський Союз Робітників (ВСР) виявилася більш вдалою, ніж створення профспілок, контрольованих КПУ. Однак, після Всеукраїнського з’їзду робітників, що відбувся 17-18 грудня 1994 р. в Києві, де було створено ВСР, діяльність цього союзу зведена до мобілізації робітників на підтримку комуністів у Верховній Раді. Тому на сьогоднішній день ВСР нараховує всього біля 300 активістів по всій Україні.

Симпатії "червоного директорату" КПУ отримала за допомогою обіцянок союзу з Росією. Як правило, представники т. зв. "червоного директорату" є ностальгуючими елементами, підприємства яких частково акціоновані, однак основні поставщики сировини знаходяться в Росії.

Провадячи лінію орієнтації на відродження Радянського Союзу, керівництво КПУ іноді все ж стає на позиції доволі яскраво вираженого націонал-комунізму (головно через позицію Б. Олійника). Однак подібна лінія керівництва зустріла шквал критики з місць. "Боятися стати на цей шлях не на словах, а на ділі, - пише перший секретар Полтавського міському КПУ В. Сільчук, - виступивши на захист людей праці, боятися революції в період контрреволюції й в той же час називати себе комуністами - ганьба!!!".

Той же В. Сільчук пише: "В проекті Програми КПУ записано: "Компартія залишається вірна своїй принциповій лінії на побудову істинно демократичної правової держави..." Мабуть, слід було записати: "Компартія залишається вірною своїй принциповій лінії на побудову соціалістичної держави, вищою ціллю якої є задоволення розумних матеріальних та духовних потреб її громадян, в котрій гарантуються права та свободи, дотримуються закони та принципи справедливості". Про яке "укріплення державності" сьогодні може йти мова, коли держава повністю протистоїть народу".

Показовими є також події на ХХХ з’їзді СКП-КПРС, що відбувся 1-2 липня 1995 року в Москві. На з’їзд прибули 404 делегати з правом вирішального голосу і 58 делегатів з правом дорадчого голосу від 1300 тис. комуністів об’єднаних в 22 компартії та рухи, що діють на території СРСР. Серед гостей були присутні секретар ЦК Компартії Куби С. Херальдо, член ЦК Трудової партії КНДР Кім Хі Су та інші.

Найцікавішим було голосування пропозиції КПРФ (Комуністична партія Російської Федерації) про зміну назви СКП-КПРС, відмова від абревіатури КПРС. До з’їзду перший секретар Кемеровського обкому КПРФ Т. Аваліані заявив в інтерв’ю "Голосу Коммуниста" (Москва), що на з’їзді буде зроблено спробу трансформувати єдину монопартію СКП-КПРС просто в Союз Компартій, причому без вказування території, тобто створення в перспективі Інернаціоналу, куди зможуть увійти Перу і Уругвай, і взагалі будь-яка компартія. Думаю, що деякі компартії, в основному це КПРФ та частина КПУ, виступлять за це".

Однак під час голосування вимоги КПРФ про виключення абревіатури КПСС з назви Союзу Компартій не було підтримано. Таким чином, 270 делегатів, в тому числі від КПУ, проголосували за збереження назви СКП-КПРС, 125 - проти. Від України виступила лідер Союзу Комуністів України, перший секретар КПУ (КПРС) Т. Яброва. Вона проінформувала з’їзд про відновлення структур КПРС в Україні, а також відзначила, що всі присутні на з’їзді є членами КПРС.

Й хоча сьогодні дехто проштовхував думку, що ні КПРС, ні СРСР не може бути, це неправда. Вони є. Умови відновлення Союзу реальні. Союз Комуністів України виступає за єдність наших рядів на ленінських позиціях, а не будь-якою ціною". Таким чином, КПУ була вимушена відмовитися від альянсу з КПРФ, бо втратила б ініціативу, яку відразу б перехопила КПУ (КПРС) -СКУ. Імідж захисника ідеї відродження СРСР ще потрібен керівництву КПУ.

Основою КПУ є первинна партійна організація, яка утворюється рішенням установчих партійних зборів і реєструється вищим партійним органом. Первинні партійні організації об’єднуються згідно з існуючим адміністративно-територіальним поділом у районні, міські, а останні - в обласні, Київську міську організацію, Компартію Криму.

Керівним органом цих організацій є партійні конференції, а в період між ними - районні, міські, обласні, Кримський республіканський комітети.

Найвищим керівним органом КПУ є з’їзд. Він обирає Центральний Комітет і Центральну контрольну комісію.

Для вирішення політичних організаційних питань, добору кадрів в організацію, виконання партійних рішень ЦК обирає зі свого складу Президію, Першого Секретаря, Секретарів ЦК, а також утверджує Секретаріат

КПУ видає часопис "Комуніст", що є органом ЦК. Також виходять регіональні часописи: "Радянська Волинь", "Комуніст Кривбасу" та інші. Досить сильна видавнича база допомагає комуністам видавати різноманітні видання локального характеру, наприклад, "Прапор жовтня" - орган Великолепетинського райкому КПУ.

Соціалістична партія України. (СПУ)

СПУ виникла після проголошення незалежності України в зв’язку з забороною діяльності КПУ (КПРС).

Лідером СПУ став вже відомий тоді політик, депутат Верховної Ради, секретар Комісії ВР з питань агропромислового комплексу О. Мороз. Саме йому належить фраза, сказана 24 серпня 1991 р. на сесії ВР: "Якщо Пленум ЦК, який має відбутися найближчим часом, не візьме на себе сміливості заявити про автономізацію комуністів України, я беру на себе відповідальність за створення Української комуністичної партії". Однак Президія українського парламенту спочатку призупиняє діяльність КПУ (КПРС), а потім і забороняє (30 серпня 1991 року). Тому вважати СПУ "навмисно створеним перехідним етапом для комуністів є недоцільно.

Так, після заборони КПУ, лівим нічого не залишалося, як погодитися з О. Морозом та створити нову партію лівого спрямування. І ось вже 18 вересня відбулося перше засідання оргкомітету по підготовці з’їзду партії лівих сил, а 19 жовтня часопис "Демократична Україна" публікує звернення оргкомітету Партії соціального прогресу. Протягом вересня - жовтня 1991 року пройшли установчі конференції регіональних організацій, зокрема, в Донецьку, Луганську, Києві.

Установчий з’їзд СПУ відбувся 26 жовтня в Києві. На з’їзд прибуло 287 делегатів з 321 обраного, які репрезентували усі регіони України, за виключенням Запоріжжя та Тернополя. Зібрання, заслухавши голову оргкомітету О. Мороза, після деякої дискусії, прийняло Декларацію про створення Соціалістічної партії України, Програмну заяву та Статут.

"Не до капіталізму повертатися, - казав О. Мороз на Установчому з’їзді СПУ, - а рухатися вперед, до соціалізму".

На І Всеукраїнській загальнопартійній конференції (13 - 14 червня 1992 року) у Києві, що зібрала біля 400 делегатів, прийнято програму надзвичайних заходів по стабілізації ситуації та виходу з кризи. Програма передбачала призупинення введення націоанльної валюти, введення карткової системи та державного регулювання цін і т. ін. Окрім цього Конференція вимагала тіснішого союзу з країнами СНД, особливо з Росією. "Майбутнє України не має перспективи без тісних зв’язків з суверенними державами колишнього Радянського Союзу".

Партконференція підкреслила необхідність єдиних збройних сил в рамках СНД, "відновлення політичного, економічного та військового союзу братніх народів. На це гасло відразу відгукнувся значний прошарок ностальгуючого електорату, а вдала маніпуляція економічними вимогами допомогла привернути до СПУ маси. "Саме тут і складається виграшна для нас ситуація, - писав голова СПУ О. Мороз, - якщо не зволікатимемо. Бо економіка - наша сфера. Це умова соціального захисту і соціальної справедливості - опора наших лозунгів та мети. Це наша соціальна база, наші кадри".

Програмна заява СПУ свідчила, що основним завданням партії - є захист прав трудящих (трудової інтелігенції, робітників, селян та студентства). Однак серед 287 делегатів З’їзду було лише 44 робітники та 30 селян, середній вік делегатів складав 55 років. Окрім цього, Голова партії зазначив, що він не збирається відновлювати "Компартію та її структури, а лише бере все найкраще від марксизму-ленінізму" та практики КПУ-КПРС, світового комуністичного і соціал-демократичного руху". Це призвело до деяких непорозумінь з ортодоксальними комуністами, які пізніше об’єдналися в Союз Комуністів України, та повного розриву з групою послідовників Ніни Андреєвої. До того ж в самій партії виразно почали виявлятися протиріччя між деякими течіями.

Намагаючись балансувати між двома течіями в партії, Мороз був вимушений піти на ряд поступок, як ортодоксам, так і "модерністам". Однак ці поступки не призвели до бажаних результатів. Навпаки - протиріччя загострилися.

Намагання балансувати між ностальгістами за СРСР та державниками поки що дозволяють мати СПУ спільний з КПУ електорат. "Кожна нація має історичне право, - пише О. Мороз, - на самовизначення. Україна зараз переживає період підйому національної самосвідомості та формування національної державності. Цей процес об’єктивний. Тому природне повернення до СРСР у старому, тобто жорстко централізованому вигляді - неможливе. СПУ пов’язує перспективи розвитку України з підписанням економічних, політичних, воєнних, культурних зв’язків з усіма країнами СНД на рівноправній основі.

Вважає, що інтереси трудової людини кожної нації будуть максимально захищені за умов інтернаціоналізації життя всіх колишніх республік СРСР при одночасному розвитку кожної з низ окремо". Така компромісна позиція не сприймається більшістю ностальгістського елемента в партії та електорату. Тому скандування на святах членами міському СПУ "Радянський Союз, м'яко кажучи, не співпадає з думкою лідера партії.

Від самого початку СПУ повела кампанію за реабілітацію КПУ-КПРС та об’єднання навколо себе лівих сил. Граючи на емоціях мас, які опинилися у злиденному стані, соціалісти мають на меті створити жорстку опозицію новій владі. Використовуючи про-російську номенклатуру та т. зв. "червоний директорат", які вимагають відновлення СРСР, СПУ отримала вплив на значну частину місцевих органів влади.

Кожного року, СПУ спільно з іншими лівими партіями проводить акції масового протесту та маніфестації, як правило в свята. Хоча О. Мороз є головою Верховної Ради України, Соцпартія стверджує свою опозицію до влади.

Потрібно відзначити, що соціалісти, спільно з їхніми товаришами з КПУ, підтримали Л. Кучму на президентських виборах. Пізніше, побачивши, що Л. Кучма не збирається будувати соціалізм та приєднуватись до Росії, соціалісти піддали його анафемі. Кучма, так би мовити, "зрадив" лівих, що дало поштовх для ортодоксів як в КПУ, так і СПУ.

Щодо ідеології соціалістів, то це питання вимагає докладного аналізу та дослідження. О. Мороз так визначив соціалізм, який сповідує СПУ: "Сьогодні ясно, що соціалізм - не якийсь застиглий суспільний устрій, або універсальна форма управління, під яку треба підганяти дійсність.

Це - суспільство, що забезпечує процес постійної демократизації життя, ліквідації несправедливості, експлуатації, гноблення у всіх їх формах, здолання відчуження трудящих від засобів і результатів їх праці і всієї культури на основі розвитку різноманітних форм загальнонародної єдності". Звичайно, подібне твердження не сприймалося ортодоксами марксистами. Тому з відновленням КПУ на чолі з П. Симоненком велика частина членів СПУ перейшла до КПУ. Велася навіть дискусія відносно доцільності діяльності СПУ за відновленої КПУ. "Сьогодні розмова про відхід з політичної арени СПУ, - писав голова Київської СПУ О. Божко, - не тільки передчасна, але й небезпечна для існуючої політичної рівноваги в Україні.

Інша справа - офіційне створення блоку лівих сил, Координаційної ради лівих сил".

Тому партія підписала заяву спільну з КПУ та СелПУ, де зокрема зазначалося, що ці партії мають намір об’єднати свої зусилля для досягнення перемоги на виборах 1994 р.

Однак той самий О. Божко в інтерв’ю "Киевским ведомостям" заявив, що "соціалісти мають намір висунути своїх кандидатів в депутати по більшості округів, а також, що "ні в які передвиборчі блоки та об’єднання соціалісти вступати не збираються". Все зводилось до регіонального координування дій лівих сил. "Все потрібно вирішувати на регіональному рівні. Те, що це реально, показують приклади Полтавської, Кіровоградської, Львівської та інших областей", - писав Божко. Для координування зусиль соціалісти увійшли в "Трудову Україну", "Трудовий Харків, "Трудову Полтавщину" та "Трудову Луганщину". Також СПУ має повне порозуміння з "Фронтом Трудящих України".

Фракція соціалістів у Верховній Раді була доукомплектована комуністами, а проведення виборів було визнано незадовільним. Отримавши всього 14 мандатів (фракція 29 ос.), СПУ опинилася в залежності від більш сильнішої КПУ. Це дало можливість деяким політологам стверджувати, що СПУ не є самостійною силою. Однак докладний аналіз внутрішньопартійної структури стверджує зовсім інше.

Так, В. Попков, аналізуючи причини перемоги комуністів на виборах, пише: "Причинами перемоги комуністів є, по-перше, авторитет минулої КПРС. Люди, особливо похилого віку, з комуністами пов’язують надії на повернення втрачених соціальних гарантій. Друга причина успіху комуністів - в простій, зрозумілій масовій агітації, відомих гаслових спрощеннях. Третя причина - в організаційних можливостях Компартії. Навіть при тому, що Компартія нараховує зараз набагато менше "штиків’, чим КПРС, їй вдалося налагодити внутрішню організацію".

Що ж до СПУ, то вона підійшла до виборів без чітко окресленої політичної лінії, своєї політичної філософії. Так, Соцпартія розробила "сильну" антикризову програму. Але в масовій свідомості вона продовжувала бути маловідомою та не зовсім зрозумілою. "Голосували "за" чи "проти" звичного - Компартії".

Напередодні виборів зіткнулися соціалісти із рядом організаційних труднощів. Після зняття заборони з КПУ, частина СПУ, як кажуть, "колоною", перейшла до КПУ. В СПУ зосталися ті, хто в меншій мірі володіє навичками традиційної організаційно-партійної роботи, хто налаштований на пошук нових форм. Нерідко це представники гуманітарної інтелігенції, викладачі гуманітарних предметів у технічних вузах та бувші партійні й комсомольські працівники. І якщо в теперішньому керівництві КПУ виявилося багато робітників директорату, то в структурах СПУ кадрових апаратних працівників набагато менше. Найчастіше ці люди прийшли вперше на цю роботу, або їм не вистачило місця в структурах КПУ.

"За два з лишнім роки існування СПУ, - пише В. Попков, - в ній встигло сформуватися якісно нове політичне ядро, не закомплексоване традиційними ідеологічними схемами, яке мислить вільно та відкрито... Над соціалістами практично не висять стереотипи та звички традиційних організаційних структур. Однак поступово в партії створюється система партійної освіти. Так, у Кіровограді, при міській організації СПУ створено постійно діючий теоретичний семінар, який проводить навчання партійців за визначеним планом. Це починання соціалістів наштовхується на ідеологічну невизначеність, яка має місце в СПУ.

О. Мороз, визначаючи різницю між ортодоксальними комуністами, типу Н. Андреєвої, та СПУ, сказав: "Головних відмінностей дві. Ортодоксальні комуністи наполягають на поверненні старих форм державності і централізованого управління... Соціалісти проти такого утопічно-примусового підходу, вони виходять з реальної ситуації і у відповідності з нею діють. Крім того, СПУ не заперечує функціонування приватної власності".

Однак Мороз не визнає "демократичного соціалізму" Соцінтерну. "Щодо розуміння суті демократичного соціалізму, то у цьому питанні розходжень у СПУ і Соцінтерну фактично немає. Розбіжності виникають у зв’язку з включенням в це визначення проблеми власності.

Соціалістична партія України вважає, що демократичний соціалізм - це суспільство, постійний розвиток гуманістічних цінностей якого здійснюється на основі провідної ролі суспільної власності в різноманітних її формах у системі багатоукладної економіки".

Звичайно, за такого розуміння соціалізму ніякої мови про диктатуру пролетаріату чи класову боротьбу мова йти не може.

"СПУ не заперечує необхідність класової боротьби, але вважає, що в умовах складних і диференційованих відносин, в тому числі у межах самих класів, головними є такі форми розв’язування соціальних конфліктів, як переговори з метою пошуку консенсусу, правовий захист людини".

Висунувши популістську передвиборчу програму, не підкріплену реально розробленими пропозиціями, соціалісти визнали багатоукладність економіки та фермерство як один із способів господарювання на землі.

Позиція Мороза не сподобалась ортодоксальним захисникам "чистоти ідеї". Так, голова Київської СПУ О. Божко декілька раз ставив питання про недовіру Голові партії. В передвиборчій програмі О. Божка зазначалося, що він вимагає "відновлення державного обліку та народного контролю за збереженнями суспільної та державної власності. Всі форми власності мають право на існування, якщо вони носять трудовий характер. Підприємства повинні належати трудовим колективам, а не купці управляючих-капіталістів.

Створити комісію по розслідуванню соціально-економіних та політичних наслідків Біловезької угоди 1991 року" й т. ін. "Буржуазна контрреволюція завершилася не тільки в економіці, політиці та державі - вона завершилася в головах багатьох трудящих... в ідеології..." - пише О. Божко в статті "Соціалістична партія України. Жовтень 1994 р". Тому соціалістичну революцію потрібно робити саме в головах мас, а це можливо на підставі гасла "відновлення Союзу". На думку Божка, відновлення СРСР (оновленого Союзу Радянських Соціалістичних Республік) є необхідним для всіх країн колишнього Союзу. Інакше Україна загине від капіталізації.

Іншу течію репрезентує проф. В. Кізіма, член Президії Політради СПУ. Він висунув гасло: "СПУ - партія правового порядку, активного нейтралітету та лібертизму". Кізіма пропонує лібертизм, як ідеологію Соцпартії, "нову стратегію".

"Шановні товариші, - пише В. Кізіма, - сподіваюсь, що навіть ті з вас, хто вважає, що будь-які соціальні протистояння та конфлікти прямо чи опосередковано зводяться до класових протиріч, тобто до відношень в сфері економіки, не будуть наголошувати на тому, щоб в такій складній та нетривкій ситуації, яка має місце в Україні, в ім’я підйому активності трудящих розгортати соціальні протистояння за принципом "чим гірше, тим краще". Це може призвести, вважає Кізіма, до самознищення людства. "Буде просто трагедія, якщо закінчення "холодної війни" послужить прологом до ще більш тяжкої війни між багатими та бідними", - наводить проф. Кізіма слова колишнього міністра фінансів Пакистану Мубаба Уль Хака. Тому "СПУ - партія несилових рішень".

"Класова боротьба як самоціль - злочинна. На відміну від класової боротьби лібертизм означає таке зняття конфліктів та кризових явищ, коли тканина суспільного життя не руйнується з кожним конфліктом, а навпаки, стає більш монолітною. Головним завданням лібертизму є не перемога одної сторони над іншою, а зняття протиріч через виявлення загальних інтересів та їх реалізацію".

"В проведенні своєї стратегії, - пише далі Кізіма, - партія має спиратися на три основних принципи - правового порядку, активного нейтралітету та лібертизму. Силові зіткнення, страйкові рухи і т. п., якщо їх не вдалося обминути, мають носити підпорядкований характер, щоб не призвести до чергового витка монополізму чи диктатурі з одного чи іншого боку".

Як кінцеву мету Кізіма пропонує "демократичний соціалізм", до якого потрібно прийти від бюрократичного. При цьому проф. Кізіма різко засуджує соціал-демократизацію СПУ, оскільки це приведе до капіталізації країни. Потрібно "перескочити" етап капіталізації, або не допустити його (за Кізімою).

Радикальні послідовники Кізіми навіть вимагали якісно змінити Програму СПУ. "Необхідно записати в Програмі, що Соціалістична партія України не є ідейною спадкоємницею партії більшовиків і не вважає марксизм-ленінізм єдиною складовою своєї теорії. Керуватися теоретичними схемами кінця ХІХ - початку ХХ століття, стоячи на порозі третього тисячоліття, мабуть, недоцільно. Надзвичайно шкідливими видаються ідеї економічного детермінізму і войовничого атеїзму, що принижують, спрощують духовну сутність людини.

Ми, соціалісти, повинні відстоювати не вузькокласовий, вузькопартійний інтернаціоналізм, а єдність чесних людей усіх класів та соціальних груп, націй і народностей усіх країн світу на ґрунті спільної відповідальності за долю планети".

Зрозуміло, що подібні думки не залишилися поза увагою. Розпочалася жвава дискусія на сторінках "Товариша". А це могло призвести до організаційного оформлення партійних фракцій, і в кінцевому рахунку, - розколу. В редакції "Товариша" створили т. зв. "редакційну раду", яка стала вирішувати, які статті публікувати і дискусія припинилася. Однак таке штучне стримування ідеологічної дискусії може призвести до тяжких наслідків для СПУ. Проти Кізіми виступили О. Ющик, член Президії Політради СПУ, та численні керівники регіональних організацій.

Так, О. Ющик в своїй статті "Що далі?" нещадно громить "антипартійну" позицію Кізіми, а керівники Чернівецької організації СПУ пропонують "звільнити марксизм-ленінізм від збочень, догматизацій та забезпечити його розвиток з урахуванням сучасних умов. До дискусії приєдналися й ортодокси.

Голова Дніпропетровського обкому та член Політради СПУ В. Березко зазначив: "Потрібно прямо заявити, що програма-мінімум СПУ - це є не що інше, як програма, що стверджує соціал-демократичні ідеї. Але чому ми не задовольняємося програмою-мінімумом - бо більш важливо, значно складніше і ближче по духу соціалістам України - продовження соціалістичного будівництва. Тому заклики окремих активістів СПУ потіснити її з лівого ряду в бік соціал-демократії на постійну основу є не що інше, як зрада інтересів свідомої частини трудового народу". Як бачимо, в керівництві партії, на противагу групі, що тягне програму в лоно європейської соціал-демократії, дехто почав активно задумуватися про стрибок ліворуч, щоб обійти довго розгойдувану і більш аморфну КПУ і виїхати таки фаворитом, використовуючи незадоволення мас.

А. Славін, аналізуючи діяльність СПУ на даному етапі, зазначив: "Можливо, маємо розгортання розколу між двома групами апаратчиків в СПУ: першої - яка отримала шмат пирога влади та використовує звичайні апаратно-номенклатурні інтриги для закріплення свого положення, та другої - що не отримала свого. А, можливо, це лише ілюзія розколу, чергове намагання СПУ всидіти на двох стільцях та не звалитися між ними".

Найближчий з’їзд має остаточно визначити ідеологію СПУ як самостійну від КПУ та інших лівих угруповань. Ідея "єдності лівих сил" лише зашкоджує соціалістам перейти на рейки Соцінтерну. Позбавившись люмпенсько-ностальгістського баласту, СПУ зможе стати партією парламентського типу.

Активно діє СПУ і в міжнародній сфері. Так, 30 жовтня 1994 року в Києві відбулася нарада представників ряду партій соціалістичної орієнтації євразійського регіону. Нарада прийняла рішення про необхідність створення міжнародної організації по координації регіоні - Євразійський Соцінтерн (ЄСІ). Комюніке підписали окрім СПУ, ще Соцпартія Молдови, Соцпартія Казахстану та Соціал-демократи Грузії. Соцпартія Румунії та Сербії виразили готовність прийняти участь в підготовці Установчого З’їзду ЄСІ. Підтримали цей проект ПАСОК (Греція) та ФКП (Франція). До учасників-засновників також приєдналась Соціалістична Партія Трудящих (Росія).

Установчий з’їзд Євразійського Соцінтерну відбувся в травні 1995 року під Києвом. Хоча ЄСІ активно співробітничає з Світовим Соцінтерном, все ж люмпенський рудимент затримує зближення. Цікавим є той факт, що документи Євразійського Соцінтерну де в чому копіюють Соцінтерн - це вказує на намагання керівництва відійти від "стану невизначеності".

Структура СПУ є майже копією структури колишньої КПРС. Вертикальна піраміда місцевих організацій, яку завершує Політрада Партії та іі Голова. Однак керівництво не завжди діяльності політичних сил соціалістичної орієнтації в євразійському спроможне контролювати регіональні осередки. Особливд це стосується східних регіонів. Місцеві осередки СПУ, під час, висувають радикальніші гасла, чим ВКПБ або ПК (б) У. Під час, члени СПУ є одночасно членами КПУ, ГКУ, ПКПБ чи "Єдинства". Подібна ситуація ще більше загострює без того складні стосунки керівництва партії та регіонів.

Соцпартія видає загальноукраїнський часопис "Товариш", що є органом партії, а також теоретичний журнал "Вибір".

Селянська партія України. (СелПУ)

Хоча Селянська партія України є однією з найчисельніших в країні, маємо досить обмежену інформацію про її діяльність.

Офіційно відстоюючи "суверенітет України" і виступаючи за створення незалежної держави в рамках світового економічного простору, СелПУ насправді є утворенням більшості колгоспного керівництва. Партія входила до блоку КПУ-СПУ-СелПУ під час виборів до Верховної Ради. У своїй діяльності спирається на аграріїв-господарників, профспілки робітників АПК, Мінсільгосп України та адміністрацію на місцях. Фактично, діяльність СелПУ направлена на відродження системи управління селом, що склалася в СРСР. Ця робота вже дала про себе знати в більшості східних, південних та частково в центральних регіонах. Вирішальну роль у низових організаціях партії відіграють керівники та спеціалісті колективних господарств.

Електоратом СелПУ є багатомільйонна маса селян, життя яких залежить від голови колгоспу чи радгоспу.

СелПУ бере активну участь у діяльності Ком- та Соцпартії. Плинність кадрів між організаціями блоку КПУ-СПУ-СелПУ вказує на їхню ідеологічну спорідненість або спорідненість електорату. В нашому випадку - це скоріше друге.

"СелПУ вважає, що соціально-економічний розвиток України можливий на основі різних форм господарювання за збереження життєздатності важливих галузей промисловості та сільського господарства шляхом поетапного входження в ринкову економіку та міжнародні економічні зв’язки з метою побудови суспільства соціальної справедливості". І далі: "визнає право на розвиток усіх форм економічної діяльності, що сприяють зростанню матеріального добробуту народу", а також: "розглядає приватизацію як необхідний механізм ефективної економічної діяльності на сучасному етапі в тих галузях народного господарства, що вичерпали свої потенційні можливості в умовах спотвореного соціалістичного способу виробництва".

Які це сфери, СелПУ не вказує, однак: "У сільському господарстві вважає неприпустимою суцільну приватизацію усієї колгоспно-радгоспної власності". У той же час, підтримуючи на папері "розвиток орендних і фермерських господарств з наданням їм землі у тривале чи безстрокове користування з правом передачі в спадщину, але без права купівлі і продажу".

Як бачимо, програма СелПУ є набором різних постулатів, що суперечать один одному, тим більше конкретним діям партії у справі "захисту" фермерських господарств та приватизації, яку "селяни" розпинають "цукровими кредитами", не лишаючи навіть шпарини для фермерства.

Оголосивши "основним напрямком своїх найближчих дій - не допустити подальшого вирішення долі селян без їх участі", СелПУ змогла встановити прямий зв’язок з головами колгоспів, сільрад, міністерствами та сільгосп керівництвом різних рівнів.

"У новому парламенті повинна бути така кількість депутатів від села, - пишеться в програмі СелПУ, - яка б дала змогу грамотно і в повному обсязі вирішувати аграрні питання". Очевидно, мається на увазі: вирішувати проблеми селян, надавши всю повноту влади головам колгоспів.

Усі з’їзди СелПУ відбуваються за зачиненими дверима. Це викликає деяку плутанину серед політологів в оцінці СелПУ. Одні відносять її до ліво-центристів (за програмою), інші - до лівих (КПУ, СПУ), покликаючись на спільний електорат.

Фракція далеко не в усьому підтримує лівих, а в деяких питаннях виступає у блоці з фракцією "Єдність". Особливо це виявилось під час розколу фракції на фракцію СелПУ та "Аграріїв за реформи". Перші залишились репрезентантами СелПУ, в той час як "Аграрії за реформи" проголосили своєю метою захист інтересів фермерів.

Таким чином, маємо досить цікавий феномен партії-фантома, який "матеріалізується" лише під час виборів.

Головою партії з 3 березня 1992 року є п. Довгань. СелПУ складається з первинних осередків, сільських, районних та обласних організацій. Вищі органи - збори, конференції та з’їзди. З’їзд обирає Раду партії у складі Голови партії, трьох його заступників, редактора центрального друкованого органу (якого зараз нема) та її членів. Практичну організаційну роботу між з’їздами веде секретаріат партії.

Література

  1. БіленчукП. Д., ЗадоянийМ. Т., Форостовець В. А. Місцеві податки і збори. Правове регулювання: Навч. посіб. — К.: АТІКА, 1999.
  2. Болдырев Г. И. Подоходный налог на Западе и в России. — Л., 1924.
  3. Боголепов Д. Краткий курс финансовой науки. — Харьков: Пролетарий, 1929.
  4. Василии О. Д. Державні фінанси України. — К.: Вища шк., 1997.
  5. Величко О., Дмитренко І. Іноземний досвід реформування податкової системи // Економіст. — 1998. —№ 7-9. С. 120-123.
  6. Гридчина М. В., Вдовиченко Н. И., Калина А. В. Налоговая система Украины: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2000.
  7. Дикань Л. В. Налогообложение. —Харьков: Консум, 1996.
  8. Д'яконова І. І. Податки та податкова політика України. — К.: Наук, думка, 1997.


02.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!