Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Основні етапи української політології. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основні етапи української політології. Реферат

Політична думка Київської Русі. Українська політична думка від періоду феодальної роздробленості та козацько-гетьманської доби. Українська політична думка ХІХ століття

Зародження й розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період із Х до початку XX ст., має велике значення для з'ясування поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

Загальна характеристика політичної думки України

Основні етапи

Особливості і характерні риси

Основні представники

Політична думка Київської Русі

Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії. Проявилась у двох концепціях "богоугодного володаря" і "князівського одновладдя" Домінувала ідея необхідності об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.

Володимир Мономах, Іларіон, К. Смолятич, літописець Нестор, Феодосій Печерський.

Політична думка перехідного періоду (XIV-перша половина XVI cт.)

             Розробка ідей природного права та т. зв. "піраміди влади".

             Поступове визволення політичної науки від теології, відстоювання принципу невтручання церкви у державні справи.

Ю.  Котермак-Дрогобич, Cт. Оріховський (Роксолян).

Політична думка періоду від Люблінської унії до козацько-гетьманської доби

Політична думка була в основному представлена полемічною, культурно-освітньою літературою.

Паралельно співіснували два напрямки: 1) орієнтований на унію православної та католицької церков, 2) анти уніатські ідеї; акцент на необхідності реформ православної церкви.

М.  Смотрицький, І. Вишенський, П. Скарга, X. Філалет.

Політична думка періоду козацько-гетьманської доби

Синтез традиціоналізму й новаторства покладений в основу відновлення української державності Конституція П Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави. Створення теорії освіченого абсолютизму.

П. Могила, С. Яворський, Ф. Прокопович, П. Орлик.

Політична думка періоду XIX cт.

Початок національного відродженню відобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно - територіальної, культурно-соціальної слов'янської федерації і федерації з Росією.

М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський

Політична думка періоду ХХст.

Підвищення рівня національної політичної свідомості, боротьба за національне відродження і державність. Входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо.

М. Грушевський, М. Міхновський, В. Винниченко, С. Бандера Д. Донцов, Я. Стецько, ВЛипинський

 

Політична думка Київської Русі

Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття "молодші" від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, "демократичні" царства скіфів, державні утворення протиукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., "Руська правда". Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, "Руська Правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.

Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді "Про закон і благодать" виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція "князівського одновладдя" (представники - митрополити Іларіон та К. Смолятич).

Автори першої концепції сформулювали:

  • ідею "духовного проводу над світською владою";
  • ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;
  • ідею божественної природи влади.

Автори другої концепції вважали, що:

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина ". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) "шляхетська демократія" орієнтувалася на "Руську правду", приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

Українська політична думка від періоду феодальної роздробленості та козацько-гетьманської доби

Політична думка України в XIV - першій половині XVI століть.

Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450-1492 pp.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513-1566 pp.)

У праці Ю. Дрогобича ''Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету" висловлено думки:

  • про зміцнення сильної королівської влади;
  • про зверхність світської влади над церковною.

Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С.  Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т. зв. "піраміди влади", де на вершині перебуває духовна влада, а забезпечувати її повинні священнослужителі та король.

С. Оріховський:

  • виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблем політичної влади;
  • зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології;
  • розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.

Однак, погляди С.  Оріховського пройшли складну трансформацію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці "Польські діалоги політичні" він висловлювався за зверхність папської влади над королівською.

Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави.

У цей період розвитку українська політична думка була, насамперед, представлена полемічною літературою (М. Смотрицький, X. Філалет, І. Вишенський, З. Копистенський та ін.). Її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали появу тенденцій до церковної унії. Крім полемічної, розвивалася культурно-освітня, наукова література (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець. К. -Т. Ставровецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом.

У полемічній літературі виділялися два напрямки:

  • був орієнтований на унію православної та католицької церков (П. Скарга);
  • виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (X.  Філалет).

Головною тезою книги "Про єдність церкви Божої", автором якої є Петро Скарга, була критика православної церкви через пихатість константинопольських патріархів, тиранію візантійських імператорів, шлюби духовенства, за втручання світської влади в церковні справи тощо. На його думку, все це впливає на рівень християнської науки, розхитує моральні основи східного духовенства.

Виступаючи за унію церков, П. Скарга вважав, що для цього необхідно:

  • визнання влади папи православною церквою;
  • єдність віри;
  • послух перед папою.

Філалет на противагу П. Скарзі:

  • відстоював ідею демократизації церкви;
  • захищав право світських людей на участь в духовних справах;
  • виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість;
  • вважав незаконним втручання Папи Римського в світські справи.
  • А видатний український полеміст І. Вишенський (1550-1620 рр.):
  • виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти;
  • висував концепцію колективної соборності правління християнською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом;
  • заперечував як абсолютизм духовної влади (Папи Римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Політична думка України у козацько-гетьманську добу

Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який:

  • розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;
  • виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;
  • був проти втручання держави у церковні справи;
  • в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Ф. Прокопович (1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися.

Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.

Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

3. Українська політична думка XIX ст.

На першу половину XIX ст. припадає початок національного відродження, зростає політична активність громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилося у Києві близько 1845 р. Члени цієї організації - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т.  Шевченко та ін. - згуртувалися довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації.

Ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжив М. Драгоманов (1841-1895 pp.). Аналізуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення "політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації", бо "державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою".

Суть його програми політичної боротьби для українства полягала у тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини, виходячи з того, що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М. Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичній думці був Франко (1856-1916 pp.). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема.

І. Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І. Франком мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв.

Він виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки XIX - початку XX ст. ст. посідає М. Грушевський (1868-1934 pp.). М. Грушевський еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної - до самостійницької. Він вважав, що держава - "це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвитку громадянства ".

М. Грушевський був першим президентом України, ним підписаний 4 універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політичних досліджень була проблема національного самовираження.

Українська політична думка першої половини XX століття

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873-1924 рр). На його думку, "державна самостійність є головною умовою існування нації". Він пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.

Саме йому належить максималістське гасло: "Україна - для українців!". Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського "Самостійна Україна" "була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми". У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

У політичній думці 20-30-х pp. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків, зокрема:

  • державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький);
  • інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я.  Стецько);
  • консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський).

В. Липинський (1882-1931рр.) є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:

  • політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;
  • особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;
  • суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;
  • реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;
  • в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В. Липинського - "до української нації через українську державу". Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Д. Донцов (1883 -1973 pp.) увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

  • вольовий принцип;
  • постійне прагнення до боротьби за незалежність;
  • романтизм і фанатизм у національній боротьбі;
  • синтез національного та інтернаціонального;
  • необхідність виховання нової політичної еліти;
  • орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Український правник, політолог С. Дністрянський (1870-1935 pp.) відомий як автор проекту конституції ЗУНР, а також праць "Загальна наука права й політики", "Погляд на теорії права і держави", "Нова держава'' та ін. Як представник державницького націоналізму, С. Дністрянський відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних кордонах. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення. Він вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин.

У Радянському Союзі до середини 60-х років негативно ставилися до політології. Вважалося, що політика вивчається в рамка історії КПРС, філософії, політичної економії, наукового комунізму. З середини 60-х років ставлення до науки про політику почало змінюватися. 5 січня 1965 р. в газеті "Правда" була опублікована стаття "Про політичну науку", в якій Ф. М. Бурлацький обґрунтував право вчених розглядати, формулювати нові ідеї реконструкції тодішньої держави на загальнолюдських цінностях, на принципах демократії і свободи.

Вчені, які досліджували ці проблеми, об'єдналися в Асоціацію політологів Радянського Союзу, що створювало можливості для ширшого спілкування із зарубіжними колегами, формування вітчизняної політичної науки.

На сучасному етапі в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, відбувається інтенсивний процес становлення науки про політику. Окреслено предметне поле науки, визначено проблематику й методи досліджень. Політологія вивчається у вищих закладах освіти.

Останнім часом вийшли друком окремі праці, навчальні посібники та підручники. Поряд із журналами "Політика і час", "Віче" з'явилися нові часописи відповідного профілю – "Політологічні читання", "Політична думка", "Розбудова держави", "Людина і політика" і "Нова політика".

Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, інститут держави і права ім. В. М. Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут українсько-російських відносин, ряд суспільно-політичних центрів і кафедр політології вищих закладів освіти. Створено Українську академію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію молодих політиків і політологів.

Отже, політична наука в Україні поступово посідає відповідне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності.

Список літератури

  1. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
  2. Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
  3. Головаха E. І., Паніна H. B. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1997 pp.). – К., 1998.
  4. Муляр B. I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 1999.
  5. Скиба В. Й. Політологія. Теорія і методика навчального курсу. – К., 1992.
  6. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології. – К., 1996.
  7. Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали /Упорядники Т. Гунчак, Р. Солчаник. – К., 1994.


01.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!