Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Роль слов'янської ідеї в політичній думці України та Росії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Роль слов'янської ідеї в політичній думці України та Росії. Реферат

Слов’янська ідея займала важливе місце в українській та російській суспільно-політичній думці

Одним з перших українських політологів дореволюційної доби був Микола Костомаров (1817-1885). Він уперше застосував при дослідженні процесів державного життя нашого народу наукові методи аналізу та наукові концепції тих шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці. Крім того, він був не тільки вченим, але й політиком – практиком, одним з ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства.

Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі Кирило-мефодіївців та окремих статтях. Кирило-мефодіївці закликали всіх слов'ян об'єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах.

Для досягнення своєї стратегічної мети – побудови незалежної української держави вони ставили перед собою конкретні завдання:

  • поширення ідей християнського громадського устрою, свободи і рівності;
  • наближення до народу, пізнання його життя та потреб;
  • розвиток української мови та культури;
  • проповідь ідей повної соціальної рівності та ін.

Дослідженням суспільно-політичної історії України займались також такі видатні вчені і громадські діячі, як В. Антонович та М. Драгоманов.

Політичний світогляд В. Антоновича сформувався під впливом двох основних чинників: праць французьких енциклопедистів з яких перейнявся ідеями демократії, вірою в можливість вічного поліпшення життя; ідей Кирило-мефодіївців. Ідею служіння українському народові вчений проніс крізь усе своє життя, назавжди залишившись прихильником народоправства і федералізму.

У своїх історичних дослідженнях того часу він засуджував з позицій демократії і народоправства "польську добу" української історії з її пануванням шляхетського стану і експлуатацією "недержавних" народностей, у тому числі й українців. Проте, на відміну від М. Костомарова, Антонович взагалі негативно оцінював державність як елемент життя суспільства.

Невід'ємною практикою українського народу він вважав його вроджену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі з її регламентацією та апаратом, політикою державності для державності апофеоз вільної творчої суспільності. Радикалізм народницької методології В. Антоновича його учень М. Грушевський пояснював трьома історичними впливами на творчість вченого:

  • традиційною українською опозицією чужому державному життю;
  • вродженою традиційною польсько-шляхетською підозрілістю і ворожістю до всякого зміцнення державної влади;
  • опозицією державній владі, в якій "виховував" всі свободолюбні елементи російський царський режим.

В цілому народницька концепція, основоположниками якої були М. Костомаров і В. Антонович, викристалізовувалась в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в ХІХ – на початку ХХ ст. Тому основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на задній план питання державного творення і території.

Особливе місце у становленні й розвитку української суспільно-політичної думки як науки посідав видатний вчений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який, мабуть, був єдиним противником народницької школи в українській політичній та історичній науці другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Велике значення для розвитку української політичної науки мали методологічні нариси й розробки Драгоманова, перш за все його критика української народницької школи, що домінувала в українській історичній науці до першої світової війни. В багатьох своїх політичних та історичних працях, листах і рецензіях він піддав різкій критиці методологічні принципи народницької школи в українській науці. Основу його суспільно-політичних та державних поглядів становила автономно-федералістична концепція. На основі якої, на його думку, можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні та національні питання.

В 70-80-х роках ХІХ ст. формувалися погляди С. Подолинського політичним ідеалом якого було суспільство де сам народ управлятиме і керуватиме всіма економічними, політичними та культурними справами.

Проблемами виникнення держави, соціальної революції, зміни всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, національної самостійності України займався 80-90-х роках ХІХ ст. І. Франко.

Визначне місце в історії української політичної думки кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. посідав М. Грушевський. "Звичайна схема 1904, руської історії" – Грушевський рішуче поставив питання про необхідність критичного переосмислення пануючої схеми історії Східної Європи. Зокрема, він вказав на неправомірність поєднання старої історії південних племен, Київської держави, з її власним соціально-політичним ладом, правом і культурою з історією Володимиро-Московського князівства ХIII-ХІVст. таким чином, нібито останнє було її продовженням.

На думку вченого, Київська культура була породженням однієї народності – україно-руської, Володимиро-Московська – іншої, у великоруської. Вже тут Грушевський виходить з окремішності і невід'ємних прав кожного народу на свою історію, протиставляючи загальній схемі ідею необхідності більш глибокого дослідження історії кожної з народностей як окремої етнічної спільності. Вороже зустріли представники офіційної російської історичної науки ці його думки.

Народницька ідеологія Грушевського визначила його особливий інтерес до проблем народності і, перш за все, національного питання. В центрі його уваги знаходиться український народ, який він розглядає як спільність перш за все в історико-політичному плані. Український народ, на його думку, відрізняється від своїх найближчих сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й психофізичними – характером, побутом, культурою, сімейними і суспільними відносинами. Ще більшого значення він надає мові, як культурно-історичному фактору, частині загальної національної проблеми, як одній з найважливіших культурно-політичній вимозі українства в царській Росії. Грушевський зазначає, що українська мова така ж стародавня, як і великоруська.

Грушевський неодноразово звертав увагу на різницю, що існує між етнічним та культурним типами українця, росіянина й білоруса, вважав, що великоруська народність у давні часи формувалася переважно на фінському ґрунті, білоруська – в близьких стосунках з литовською групою, українська – у сусідстві з тюрками. Він вважає, що за складом характеру, своїми історичними зв'язками український народ належить до західноєвропейського, або просто європейського кола, хоча й визнає, що надзвичайно сильні впливи мали на історію та культуру українського народу, ті народи, які проживали на схід від України, зокрема російський.

Особливу увагу Грушевський приділяє тим відмінностям, котрі різко відрізняють російський народ від українського, говорять про глибоку антитезу цих двох близьких по крові, але різних духом народів. Аргументуючи свою думку, він звертається до аналізу поглядів російських слов'янофілів, які протиставляли західноєвропейським принципам права, договору, конституції великоруську патріархальність, проявляли байдужість до питань практичного будівництва життя і, навпаки, підвищений інтерес "народу-богоносця" до проблем моралі.

Віддаючи належне позитивним рисам російського народу – вміння згуртуватись у доленосні моменти історії, патріотизм, постійне відтворення в його середовищі геніїв, учений разом з тим розкриває й негативні риси, притаманні російському народові, а саме: відсутність волі до організованого суспільного й політичного життя, схильність до анархізму і навіть до соціального та культурного руйнування, легковажне ставлення до культурних та суспільних цінностей.

Жовтнева революція 1917 року в Росії уявляється Грушевським "хаотичною і страшною", російський більшовизм він вважає спадкоємцем московського централізму, що руйнує історичні, економічні та інші зв'язки українського народу з народом великоруським.

Народницька ідея (концепція) українських вчених лягла в основу їхньої політичної програми. Стержнем цієї програми стала ідея федералізму. Грушевський говорив про це до революції, і в 17-18 р., і навіть у 1920 р. Одначе коли Україна стала самостійною він закликав згуртувати, навколо цієї мети, всі свідомі і віддані інтересам України політичні сили, відкинувши всі партійні і групові інтереси і вигоди. Все підпорядкувати вимогам моменту. Помилки які будуть зроблені на цьому шляху можуть бути прощені, але нащадки не простять і не пробачать того, що керівництво незалежної України не відчуло вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цього моменту.

Так думав перший президент УНР М. Грушевський розуміючи, що український народ протягом багатьох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави, вільно чи не вільно віддавав свої сили, здібності, матеріальні засоби на службу імперії. Водночас він висловлює думку і про те, що в цих тяжких історичних умовах "добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення, – собачої вірності до Московщини, холопства, служіння не за страх, а за совість державним інтересам Росії", "національними", в широкому значенні цього слова, залишалися тільки народні маси.

Перебуваючи вже в еміграції Грушевський (1920 р.) висловлював упевненість, що наш народ збереже своє національне та політичне існування і посяде чільне місце в політичному і економічному житті Європи.

Міжвоєнний етап української політичної думки (за кордоном) це також етап виникнення і розвитку консервативного напряму у ній. Консерватизм, як ідеологічне обґрунтування особливої цінності традиційного ладу і збереження традиційно освячених установ і форм життєді­яльності, сформувався у Західній Європі на рубежі 18 -19 ст.

В українській суспільно-політичній науці виникнення консервативного напряму було викликане необхідністю обґрунтування політико-правових підстав монархічного гетьманського ладу в Україні в 1918 р.

Найбільш відомими представниками українського консерватизму, які в своїх наукових працях намагалися довести необхідність саме монархічного ладу для України і обґрунтувати його правомірність, були В'ячеслав Липинський (1882-1931), Степан Томашівський (1875-1930), Кучабський Василь (1895-1945). Засновник консервативної школи в українській політології В'ячеслав Липинський і інші вчені консервативного напряму обґрунтовували різноманітні концепції майбутньої української державності спираючись на історичні традиції української монархії. В. Липинський у своїй концепції української монархії обґрунтовує необхідність 5-ти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватись:

  • аристократія;
  • класократія;
  • територіальний патріотизм;
  • український консерватизм;
  • релігійний епос.

У своїх "Листах до братів-хліборобів" Липинський визначає, три основні ідеї і три методи організації для розв'язання проблем укра­їнського державного будівництва, що існують у новітню добу:

  • демократія з республікою;
  • охлократія з диктатурою;
  • класократія з правовою – "законом обмеженою і законом обмежуючою" монархією.

Вважає, що лише третя із зазначених форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох перших. Вибори до демократичних парламентів політична бутафорія. Охлократія – лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежене панує над даним громадянством.

Класократія – лад, де активна меншість – аристократія – приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних станів і класів, з яких складається суспільство. Класи:

  • хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники), промисловий (власники фабрик, інженери, робітники);
  • фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами);
  • комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі, телеграфісти і т. д.);
  • інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т. д.).

Стани (сословіє, соц. положення): організатори і організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою владу послугом монархії. Монарх, у свою чергу, обмежується законами, які ухвалюють у законодавчих ус­тановах представники класів. Вузловими пунктами своєї конкретної української політичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, мов, здатні перебороти внутрішні органічні слабості українства.

Українську націю можна найкраще об'єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного-рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян – росіян, поляків, євреїв, вірмен і т. д.

Почуття до рідного краю – української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв'язку людей, що зветься нацією. Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку вченого, - явище глибоко руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і, в кінцевому рахунку, впаде божою карою на самих українців, "нищачи будь-які державницькі творення і намагання українського народу". Тому-то й аристократія у Липинського зв'язана не стільки з українською національністю, скільки з українською державністю.

Майбутня українська держава, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Без гетьманату, здатного примирити конфліктуючі політичні угрупування на Україні, кожне з яких вважає, що його позиція єдино вірна, ці останні, на думку Липинського "будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало".

Усім має керувати національна аристократія (найкращі люди нації з усіх станів) в середовищі якої можливі і навіть потрібні групування, різні думки, ідеї, передача фактичної влади з одних рук в інші – в цьому запорука прогресу держави, але над усім тим має возвеличуватись і бути недоторканою влада дідичного гетьмана. Влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами монарха, персоніфікую чого собою цілу націю і цілу Державу, – так само, як влада монарха мусить бути обмежена точно означеними політичними правами народу.

Не вірив В. Липинський в те, щоб правда і добро виходило від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової арифметичної більшості, а вірив в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінності були завжди створені вмілою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю.

Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов.

Нація – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави. Основна умова здійснення української державності єдність – релігійна, регіональна, політична, національна, організаційна. Побудова української держави – залежатиме від стосунків з Росією. Україна:

  • не союзник Заходу в руйнуванні більшовицької Росії;
  • не союзник Росії проти них;
  • союзник і авангард у класократичному відродженні й оновленні Росії.

З огляду на всі ці проблеми Липинський пропонує організацію політичної влади у формі дуалістичної конституційної монархії:

  • гетьман, як суверен незалежності української нації, який зосереджував би у своїх руках виконавчу владу;
  • територіальна і трудова, або нижча і вища, законодавчі палати.

Яким чином здійснити державність України і як надалі вирішувати проблеми її зміцнення? Перш за все – це довготривале повсякденне виховання українського народу в дусі державницької ідеї, в дусі боротьби за незалежність. Не менш важливим завданням класократії є поширення серед українського громадянства культу державницької ідеї в такій формі, в якій вона може бути здійснена. Такою формою, за Липинським може бути легітимний монархізм і консерватизм.

На його думку функції влади у майбутній монархії могли б розподілятися таким чином:

  • гетьман, який персоніфікує і репрезентує державу;
  • гетьманська управа (уряд) – виконавчий орган, який очолює і організовує всю внутрішню і зовнішню політику країни;
  • класократичне представництво – законодавчий орган;
  • рада присяжних – як вищий судовий орган країни. Тобто майбутня українська держава мала б спиратися на три незалежні форми влади: законодавчу, виконавчу та судову, які врівноважували б одна одну.

Якщо розглянути ще думки В. Липинського про демократію, політичну культуру і ін., то стане зрозумілим за що так високо поціновує його весь цивілізований світ. Це дійсно один з двох великих мислителів якого подарувала Україна світу за останнє століття як сказав І. Липняк-Десницький.

Потрібно відмітити, що в цей же час жили і творили такі видатні діячі і вчені як В. Вінниченко, Д. Донцов, М. Шаповал, Ю. Липа і багато інших.

Попри всі його політичні хитання незмінним залишається місце В. Вінниченка в українській історії, бо непроминальною зостається навіки його безкорислива любов до України, подвижницька праця й жертовність, з якою прокладав він шляхи до її свободи, незалежності та соборності.

У своїй унікальній книзі "Заповіт борцям за визволення" він писав: "Найсутніша, найперша потреба українського народу? Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв'язують його в компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному майбутньому.

Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані. І тому не дивно, що деякі члени тих націй, які тільки що створили свою державу, але які через ті чи інші причини мусили покинути свій край, часто так перечулено, так суб'єктивно і так іноді помилково оцінюють здобуття своєї нації. Деяким часто здається, що коли вони особисто не стоять при державних здобутках, то тих здобутків зовсім немає.

Про державність говорив Вінниченко так: "Що таке державність? Це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури, це – величезний складний процес". Склавши з себе державні обов'язки 28.04. 1918 р. на засіданні ЦР сказав: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію в чужій державі...".

М. Шаповал у своїй книзі "Соціологія українського відродження", що вперше вийшла друком у 1936 р. у Празі, детально проаналізував складний процес національного відродження українського суспільства, причини поразки УНР, висловив своє бачення шляхів руху вперед. Сьогодні, коли наше суспільство так болісно шукає дороговкази до суверенної України, ідеї, оцінки, поради одного з найактивніших борців за нашу державність набувають особливої значущості.

Теоретик, політик, публіцист, літературний критик, непересічна і суперечлива особистість, може, одна з найяскравіших в українській історії ХХ століття. Його постать, думки і діяння оцінюються по-різному. Але праці Д. Донцова треба знати не з переводів, щоб мати можливість сформувати свою особисту, може, й різко відмінну позицію.

Гірка правда про "літературну", недержавну, неісторичну націю, що задивлена в матеріальне (Хліба й видовищ!), що задовольняється провінційним існуванням, мала на меті збудити націю від провінційщини та споживацтва, дати їй ясний політичний ідеал, навчити керуватися в політиці національним інтересом.

Важко уявити книгу, більш потрібну для сучасного українця, ніж "Призначення України" Ю. Липи. Перш за все, що потрібно мати на увазі це аспект україно творення, тобто формування українського "я", української ментальності, що має надзвичайно важливе значення в усвідомленні українцями свого місця у світовому історичному процесі.

Пересічний українець – все ще малорос, як і в часи Юрія Липи. Демонтаж цього внутрішнього малоросійства і формування української культури духу – цій місії була присвячена вся його творчість і життя.

Список літератури

  1. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. - К., 2000.
  2. Брегеда А. Ю. Політологія: Навч. -метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.
  3. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995.
  4. Гелей С., Рутар С. Основи політології. - Львів, 1996.
  5. Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.


25.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!