Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Роль яку відіграв Нестор Махно в українському анархізмі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Роль яку відіграв Нестор Махно в українському анархізмі. Реферат

Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу

Анархізм, суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму - створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною.

Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм - представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський - М. О. Бакунін; комуністичний - П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття "анархізм" втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безладдя, дезорганізації.

В Україні анархізм почав поширюватися в кінця 19 століття під впливом ідей П. Кропоткіна. В 1917 - 1921 роки анархізм був ідейною основою багатьох селянських рухів, особлива махновщини. Лідерами українських анархістів були Нестор Махно, В. Волін (Ейхенбаум), П. Аршинов (Марін). Українські анархісти боролися проти всіх влад - німецьких окупантів, української держави, білогвардійців, більшовиків (з останніми періодично укладали тактичні союзи). На початку 1920-х років всі анархістські рухи в Україні були розгромлені більшовиками.

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині селянина-бідняка с. Гуляйполе Катеринославської губернії. Мав початкову освіту, але читав лекції в університеті Сорбони.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, "безвладний лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно відображав інтереси і прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н. Махна підкреслюють і віковічні прагнення українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н. Махно ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н. І. Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і доктрин.

Для світогляду Н. Махна було характерним розуміння невід'ємності явищ "держави" і "капіталізму". Вважалося, що вони не можуть існувати поодинці. Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою проголошується побудова "держави", значить разом з нею побудується і "капіталізм". Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже свою сутність - експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста чи держави взагалі. В цьому контексті всі соціалістичні заклики УНР вважались Н. Махно обманом народних мас, можливо несвідомим, але обманом.

Нерішучість київського уряду в задоволенні селянський вимог, які Н. Махно вважав антикапіталістичними, певною мірою стверджували цю думку. Але головним, що обурило махновців, стали спроби УНР опертись на іноземну Військову підтримку. Брестську угоду Н. Махно вважав зрадою як революції, так і всього українського народу, якому поновлення обмеженої окупаційним режимом української влади обійшлося жорстоким визиском економічних ресурсів.

Подальші спроби Директорії укласти угоди з Антантою і Польщею трактувалися аналогічно. Впевненість, що саме політика Центральної Ради призвела до загибелі результатів махновських починань в 1917-1918 рр. творила серйозну перешкоду в стосунках махновців з петлюрівцями, аж до того часу, поки Н. Махно не дійшов висновку про існування для "вільного повстанства" ще більшої небезпеки у вигляді російських політичних режимів.

Під час боротьби з денікінцями і більшовиками в 1919-1921 рр. антагонізм між українським анархізмом та націоналізмом іноді поступався місцем нейтралітету і тимчасовим альянсам.

Український характер махновського руху доводить комплекс прояви його національної самобутності, їх ядром є традиції української військовості, такі як ідея загальної рівності та демократизму, на основі яких організаційно будувались повстанські загони. Про національну специфіку руху говорить також використання повстанцями традиційної української військової термінології. Наприклад, використання титулу "Батько", що став невід'ємною частиною ідентифікування повстанських командирів.

"Батько" - вища форма титулування отамана, коли він окрім чисто командних функцій ставав ще й вихователем своїх підлеглих. В цьому вбачають наслідок впливу поняття роду на традицію української військовості. До того ж, з самого початку повстання Н. Махно був не просто "Батьком".

1 жовтня 1918 р. перед боєм за с. Дібрівку 30 повстанців, з подачі Ф. Щуся проголосили Н. Махна "Батьком", але не просто їхнього загону, а усього майбутнього повстанства. В разі невдачі всі вони розраховували полягти в бою, чим і було викликане таке подібне самозванство. Але фортуна була прихильна до них, і після перемоги Н. Махна, на загальному сході дібрівських селян за участю делегатів від сусідніх сіл, було одноголосно затверджено "батьком всього революційного повстанства України".

Махновська ідеологія визнавала існування української надії і користувалася термінами "Україна" та "українці", прихильно ставились до впровадження шкільного навчання "материнською" мовою. Навіть махновська російськомовна преса часто друкувала матеріали на теми української історії та літератури.

Починаючи з 1919 р. махновці само ідентифікували себе як українців. Це відбилося у назві їх військової організації - Революційна повстанська армія України. В ідеології руху існувала специфічна ідея української самостійності. Пропонувалась інакша форма реалізації народного суверенітету. Н. Махно стояв на позиціях самовизначення України як окремого економічного організму, розташованого на певній географічній території, на відміну від підходу до України як до географічної території, населеної людьми переважно української національності.

Події 1918-1921 рр. трактувалися Н. Махно не інакше як "Українська революція". Це процес, під час якого "російська революція на Україні" перетворилася на революцію "Українську". Восени 1919 р. було створено махновську україномовну пресу у вигляді газет "Шлях до Волі" (Катеринослав) та "Анархіст-Повстанець" (Полтава).

Національний склад махновців відомий виключно з книг російських анархістів П. Аріздшова та В. Воліна. І хоча перевірка наведених даних сьогодні практично неможлива, немає належних підстав сумніватися в їх достовірності. Анархісти виступали прихильниками денаціоналізації руху. Отже, РПАУ/м/ на 90% складалися з українців і на 6-7% з росіян.

І. Мазепа писав, що якщо історики "захочуть", то "знайдуть у махновському русі немало рис, типових для ваших давніх запорожців".

Вирішення подібних проблем справді важка справа, головне через невизначеність критерію та методу, що мають пов'язати собою явища різних історичних епох, небезпеку модернізму, низький авторитет в науковому середовищі суб'єктивних факторів.

Свідчення очевидців, хоч трохи знайомих з українською історією, на диво однозначні (білогвардієць К. Герасименко, член Вищої військової інспекції РСЧА, секретар Л. Камєнєва, міністр УНР І. Мазепа – "це Січ". Проте розбити на складові і дослідити свої спостереження очевидці махновського руху не бажали, а можливо і не могли.

Спорідненість явищ здавалась зрозумілою мало не з першого погляду і водночас досить невловимою. До подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера махновського середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх костюми, ставлення до одягу, грошей, зброї, алкогольних напоїв, тощо.

Важливим аргументом на користь "запорозької" теорії є територіальна спільність історичних явищ. Межі махновського району приблизно співпадають з кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали осередками руху ("бандитськими гніздами" з згідно теорії Р. Ейдемана, були засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, або Азовським козацьким військом в середині XIX ст.

На початок XX ст. в них ще збереглись елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції самоврядування і деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд з офіційним прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників "махновщини" складалась з безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє організаційне втілення у військово-адміністративних системах. Увійшовши в силу, ці політичні утворення висунули претензії на виконання провідних ролей політичного життя України і на впорядкування її соціально-економічного і політичного устрою за виробленими всередині них зразками. Одночасно з цим ці організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України. РПАУ, наприклад, вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федеративного члена "Української республіки".

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства, який намагалась відтворити і політична програма махновців. Функції суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самоврядування, що спиралися на загальнодемократичні принципи, На теренах обох політичних утворень були розповсюджені різноманітні фінансові системи, а судочинство будувалось на практиці звичаєвого та договірного права.

Схожа і сутність ідеології політичних явищ. Новітній дослідник запорозької культури визначає її ідеологію як "релігію волі". Якщо відсторонитись від анархічних закликів махновських декларацій, в політичному сенсі махновський рух, його політична система, це романтична спроба замінити сучасні суспільні відносини на ідеалізовані народною уявою запозичення з козацьких часів, які б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю.

Анархізм був лише сучасною XX ст. формою, в яку вилились подібні умонастрої. Його доктрина з посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їх реального запровадження і приховувала їх утопізм.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був принцип комплектування війська - територіальний, з переважно добровільним характером вступу.

Командний склад був виборним, невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців, що визнавалась головним керівним органом. Обидва війська існували переважно за рахунок самопостачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витворена самобутня військова тактика, що базувалась на застосуванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як своєрідний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав забуттю. Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох історичних явищ. Вельми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.

Аргументи противників запорозьких традицій зводяться до того, що порівнювані явища несхожі за своєю формою в повніших їх об'ємах, фактично приписуючи своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького козацтва, думку, яку серйозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці – механічне продовження запорозького козацтва. Подібне трактування подій є безпосереднім проявом модернізму.

Махновський рух – однокореневе з козацтвом явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які мають виразні риси спорідненості і одночасно спостерігається відсутність цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну історичну спадковість цих явищ.

Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали "білих" і "червоних" чужинцями. Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців чутливо реагувати не на сам факт російської присутності, а на спроби тиску з її боку. О. Беркман, американський, анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді 1920 р., описував ці настрої: "Для України є лише одне сьогодення - Росія, хоча традиції й культура України перевершують північні. Вони не любили російського і постійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо був розташований до них".

Те, що за своїм характером і національним складом РКП (б) та Червона Армія були безумовно російськими, завжди привертало увагу махновської преси. І коли в травні 1919 р. "Путь к свободе" говорив про більшовиків, як про тих, що прийшли ".., з півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їх по братерському", то "Голос махновця" в листопаді 1920 р. різко змінював інтонації, "Комуністи винні, вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросїї". Це були прояви постійно присутніх в махновському середовищі настроїв.

Було б невірним говорити, що махновцям взагалі вдалося уникнути проявів національної ворожнечі, особливо враховуючи невисокий культурний рівень рядових повстанців, але на фоні "всеукраїнського погрому" "вільний район" являв собою досить спокійну місцевість.

Своєрідним критерієм у оцінці проголошеної махновцями політики інтернаціоналізму є ставлення махновців до антисемітизму. На відміну від інших українських повстанців 1917-1921 рр., махновці створили у складі власної армії національні єврейські формування. В їх середовищі проводили роботу ряд культурних та політичних діячів єврейського походження. Проводилась політика жорстокого придушення проявів антисемітизму. Періодичні його спалахи придушувалися, що дозволило до весни 1919 р. стабілізувати положення.

Випадок погрому в колонії Гіркій потяг за собою ретельне розслідування і розстріл винних. Завдяки послідовності дій командуванню РПАУ/м/ вдалося не допустити переходу антисемітських настроїв у погромну форму.

Державний та анархічний українські національні рухи, розвиваючись паралельно, з початку свого існування перебували в стані відкритої чи прихованої конфронтації. вбачаючи один в одному насамперед ідеологічних конкурентів у оволодінні українськими масами. Проте національні сили не впали в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємо порозуміння. Перебіг подій цього процесу був одним з ключових моментів новітньої української історії, коли вона могла змінити свій хід.

На конкретний випадок союзу з УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої, викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий поступово охоплював махновські маси. Використання ідеологічною верхівкою російської мови і політична конфронтація з УНР деяким чином гальмували українізацію РПАУ/м/, але не могли зупинити її. Політичний рух, який відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.

Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним, тому що Н. Махно не вкладався в рамки їх теорії національного визволення. В перші часи ця невизначеність базувалася насамперед на відсутності інформації. Характерна позиція В. Винниченка: "З розповідей одних, він (Н. Махно - В. Ч.) ідейний анархіст, свідомий українець з романтичним укладом свого війська, по розповідям інших він звичайний бандит, антиукраїнець".

Після безпосереднього контакту петлюрівців з махновцями, що закінчився потужним військовим конфліктом в грудні 1918 - січні 1919р., ця невизначеність стала вже ідеологічного плану. Н. Махно виявився українцем, але антидержавником і про його інкорпорацію в УНР не могло бути і мови. Загалом починає домінувати ставлення до махновців, як до руху споживацької спрямованості.

На тих, хто радив віддати Н. Махну належне, дивились як на диваків. Все той же В. Винниченко протягом року зміг таки визначитися в питанні. 10. XI. 1919 р. у Лансі він зустрівся. і українськими дипломатами - кн. С. Трубецьким та М. Грецьким, які виказували прихильність до політики орієнтації на повстанців і вважали Н. Махна "національним героєм". Нагадаємо, це був час найбільших успіхів РПАУ/м/ в денікінському тилу. В. Винниченко, загалом "бідних" дипломатів пожалів, як людей, що не відають, про що говорять.

З літа 1919 р. успіхи на Україні російських військ і зростаюча самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н. Махна до думок в українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися анти петлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР був надісланий делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри.

До пошуку нових союзників штовхала і махновська ідея "єдиного революційного фронту". Ії не сприйняття а боку РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим партнером в її рамках став Н. Григор'єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго. Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н. Григор'єва, Н. Махно закінчив небаченим до цього серед махновців гаслом: "Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка!" Це був заклик до конгломерату українських соціалістичних партій. До їх підтримки і звертались тепер махновці.

Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа українських культурних працівників. Евакуювавшись з захоплених денікінцями територій, вони мандрували в повстанських обозах. З іншого боку, влітку 1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що мали вплив на Н. Махна.

Склалась ситуація, коли українські культурні сили і були не просто в більшості, але і як єдина культурна сила РПАУ. М. Ірчан, що відвідав у цей час розташування РПАУ (м) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угрупувань: українських патріотів і байдужих до цього. "Перша група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української літератури".

Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повернути ідеологію руху до національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар армійської ВРР Х. Шпота та Г. Кузьменко, дружина Н. Махно. Її прибуття до війська 25 липня 1919 р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Намагання С. Петлюри порозумітися з Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї національного визволення України. Махновці з їх безкомпромісністю щодо "кадетів" мали перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не суперечить базовому гаслу руху: "З пригнобленими проти гнобителів завжди", але й природньо доповнює його.

Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і Ф. Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н. Махно. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо розповсюджується чутка, буцімто Н. Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в переговорах з УНР.

13 серпня 1919 р. в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто проукраїнським: "На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх кидаючих і насідаючих на Україну!". З'єднавшись 30 серпня з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.

С. Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але махновці могли вельми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність петлюрівської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори і з Н. Махно, і з А. Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної політики було помилкою, вона дискредитувала С. Петлюру навіть серед махновців-патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як застави україно-російської дружби.

Н. Махно здавався С. Петлюрі небезпечним не лише у військовому відношенні. При бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації України на міжнародній арені. Так, вже 30 березня 1919р. під час переговорів з розміщеною в Маріуполі французькою ескадрою, О. Чубенко говорив від імені махновців, як від представників українського народу. До С. Петлюри дійшли відомості і про польську делегацію, що відвідала Н. Махна. Той відмовився вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб замінити представника України з С. Петлюри на Н. Махна.

20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода була підписана. З боку УНР це зробили: головний отаман С. Петлюра та генерал Ю. Тютюнник. З боку РПАУ/м/: армійський дипломат і скарбник О. Чубенко та завідуючий культпросвітом армії В. Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено, зрештою його планомірні пошуки ніколи не проводились. Перекази його змісту, що приводяться в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена реконструкція.

Г. Кузьменко згадувала, "що договір про перемир'я укладався аби не проливати української крові". Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно з принципом "військового нейтралітету" - продовжує П. Аршинов. "Обидві сторони зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним" - повідомляє В. Білаш, "до повного знищення білих" - додає більшовицьке донесення. В разі перемоги УНР зобов'язувалась надати махновцям територію для побудови на ній "Вільного радянського ладу".

Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно виклав В. Білаш. Махновці зобов'язувались узгоджувати свої оперативні плани з штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала боєзапаси й спорядження від армії УНР. Хворі й поранені махновці розміщуються в петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами заборонялась.

Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу турботи про поранених, вже не могли переконати Н. Махно в тому, що з ним ведуть чесну гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про контакти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/ внутрішньої змови.

Результати впливу українських активістів на Н. Махна не вдовольнили їх запитів. Посилаючись на важке військове становище, Н. Махно не пішов на негайне затвердження гасел національного визволення, перенісши їх "до кращих часів у площину теоретичної дискусії". Навіювало тривогу і повернення до армії російських анархістів. В цих умовах "українська група" зважились па організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР.

Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється таємним характером справи. І. Тепер каже тільки, що змова були. І, що вірогідніше всього, українську групу заслало петлюрівське командування, що відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить конкретні відомості наводить В. Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р. Копчунского, а той на почуте від Х. Шпоти під час його візиту до петлюрівців. З його слів, Х. Шпота вступив в змову з Ф. Щусем на випадок зміщення Н. Махна з посади командуючого на користь Х. Шпоти, отримавши в цьому підтримку Г. Кузьменко.

Шанс для заколоту був втрачений тому, що Н. Махно дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен учасників Н. Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з Н. Григор'євим Н. Махно повинен був відчувати особливу чутливість до випадків таємних змов, а мало поінформованість давала простір для фантазії.

Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною переходу махновців на анти петлюрівські позиції й випуску відповідної відозви. Більш того. Н. Махно вирішив помститися, організувавши замах на життя С. Петлюри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних проти С. Петлюри галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста зустріч лідерів, під час якої планувалося вчинити замах, не відбулася, але ні про яку співпрацю після подібних додій не могло бути і мови.

Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але багато в чому готувала їх вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали об'єднаний фронт проти спільного ворога. В разі перемоги передбачався розподіл сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування.

Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопаду 1918 р., коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла 100000 чол., перевищивши чисельність державних армій, відступаючих і уражених епідемією. Тоді штаб Махно знову відвідав Ю. Тютюнник, але вже як прохач, згодний за озброєння повстанців Київщини визнати зверхність РПАУ/м/. Та надто багато довіри було втрачено за цей час. "УНР - наш класовий ворог, - кричав Н. Махно на Ю. Тютюнника – жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного васала".

З осені 1919 р. махновські програмні документи й друкові органи висувають претензії щодо розповсюдження руху всю територію України і його гегемонію в політичній репрезентації країни, По суті претендуючи на новий варіант української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно з її положеннями, Україна стала колискою "третьої" революції, що має охопити всю Україну і "визволити її від всіх сальників і владників". "Путь к свободе" розвивав ідею: "Ми повинні прийти трудящим на допомогу з об'єднаними зусиллями, встановити знамена трудового народу по всій Україні від крайньої півночі до крайнього півдня".

В зверненні українського "трудового народу" від 7. ХІІ. 1919 р. Н. Махно закликав надати руху загальної підтримки. Тут же містися апеляції загального змісту до світової громадськості, що мала зрозуміти сутність українських подій і стати на заваді узурпаторам влади на Україні", серед яких значився і "ворог революції" Петлюра.

Справжнім рупором патріотичної пропаганди стала полтавська газета "Анархіст-повстанець". Згідно з її визначенням "Анархо-махновський рух на Україні є рух самобутній, національний". Ця ж таки газета запитувала: "В чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давно омріяної свободи і процвітання українського народу".

Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу українських повстанців, особливо влітку 1920 р., після звістки про союз УНР з Польщею. Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх петлюрівців, що вступали в РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до махновців приєдналися загони петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова.

За свідченнями члена ЦК УПСР Лизанівського, Махно створив з полтавськими повстанцями спільний штаб і писав у відозвах, "що український народ треба визволити від великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас, захищайтесь самі. За нами йде Врангель, а тому озброюйтесь!" Винниченко додає, що відозви Н. Махно мали підпис: "Син України".

Постійних зв'язків махновців з урядом УНР в цей час не було. Існують лише окремі свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського проводу в липні 1920 р. та в січні 1921 р. Начальник махновського штабу В. Вілаш свідчив на допиті: "не було ніяких офіційних зв'язків з петлюрівськими з'єднаннями за винятком випадкових, так як петлюрівці боялися нас як опозиційний табір і уникали зустрічей".

В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декларації РПАУ/м/, де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин з українськими державниками. Н. Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли треба було створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що Н. Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з "Комітетом врятування України", очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І. Тепер говорить, що сутність проекту зводилася до "національного визволення України". Однак штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма.

Дві течії українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу між ними до рівня практичної реалізації школи більше не порушувалося.

Національний характер руху в 1920-1921 рр. визнавав і М. Кубанін: "Нападки махновських газет і самого Н. Махно спрямовані проти "московських насильників", відозви рясніють все більше і більше фразами типу "звільнення рідної України від російського гніту" і т. п. Заключним актом, що повинен був оформити перехід махновців у табір шовіністів, був вихід спеціального універсалу про визволення "неньки України". Цей акт не встигли випустити через втечу до Румунії.

В 1928 р. Н. Махно написав спростування вищенаведеного, стверджуючи: що М. Кубанін свідомо перекрутив ідею підтримки місцевої автономії з метою створення засад для обвинувачення Н. Махна в націоналізмі. На жаль, Н. Махно не приводить ніякої конкретної інформації щодо цього періоду, а його ствердження, що Г. Кузьменко навіть не намагалась схилити його до української ідеї, не співпадає з усім комплексом історичних відомостей відносно неї.

Написані в 20-30 роках мемуари Н. Махна виявляють в ньому людину, яка гостро визнає свою власну національну приналежність і не полишена патріотизму. Мемуари містять в собі велику кількість промов, спеціально написаних Н. Махно, в яких пояснюється банкрутство українського державні державницького руху і правильність махновської програми.

В мемуарах навіть можна знайти абзаци, де описуються якості української революційної душі. Н. Махно писав російською мовою, але в передмові до 1 тому він в першу чергу повідомляє: "Про одне лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це - що він виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки на мові свого народу, провина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь".

В. Волін, коментуючи мемуари Н. Махна, визнавав, що у останнього: "... проступав, поряд з фанатичною вірою в селянство (до того ж саме в українське селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього неселянського (і неукраїнського). Багато в міркуваннях і вчинках Махна пояснюється саме тими умонастроями". Постать Н. Махна дуже показова. Якою б не була його власна національна свідомість, його відданість анархізму значила, що він не міг прихильно ставитись до націоналістичної ідеології. Н. Махно селянин за світоглядом і його приклад може допомогти зрозуміти селянське ставлення до національного відродження.

Стосунки Н. Махна з українською культурою вельми специфічні. При всій своїй любові до рідного краю, він під час ув'язнення дозволив русифікувати себе лінгвістичне. До свого шлюбу з Г. Кузьменко (осінь 1918 р.) Н. Махно розмовляв російською мовою і вважав мову другорядною ознакою національної приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново.

Н. Махно визнає, що влітку 1918 р. говорив українською настільки погано. що соромився себе. Проте, зустрівшись з Н. Махно у вересні 1919 р., М. Ірчан відзначав, що Н. Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, не наважуючись писати літературною мовою. В листі до українських анархістів США Н. Махно сповіщав, що опублікує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде перекладача. Перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Н. Махна. В світлі цих фактів запевнення про можливість авторства Н. Махно кількох віршів, написаних українською мовою, виявляють свою повну безпідставність.

Відступ загону Н. Махна в Румунію в кінці серпня 1921 р. не розглядався ним як кінець політичної діяльності. Залікувавши рани, Н. Махно взявся за організацію в Галичині національно-визвольного повстання проти польської влади. 22 липня 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової угоди. Одним з його пунктів була пропозиція надання махновцям військової допомоги в їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада піддала Н. Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту.

Спроби Н. Махна почати "українізацію" серед анархістів-емігрантів не мали жодних результатів. В 1926 р. газета "Дело труда" опублікувала його статтю "Кілька слів щодо національного питання", в якій висувався проект створення спеціальних україномовних агітаційних груп. "Українці говорять по-українському, і через частку націоналізму, вони часто не слухають прибульців, які не говорять рідною мовою, якщо зараз анархісти мають дуже слабкий ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись по містах, вони не приймають до уваги національної мови українського села".

Ініціатива Н. Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві анархістські групи, організовані в США, що випускали газету "Воля України" і здійснювали роботу в середовищі галицьких робітників, проте їх утворення не було результатом старань Н. Махна.

Ілюструючи відірваність ідей Н. Махна від української діаспори, Ф. Мелешко із зловтіхою сповіщав, що на похоронах "Батька" був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої однак підтримувалися не всіма. Газета "Громадський голос" (Львів), повідомивши про сумну подію, додавала: "Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою".

Не дивлячись на використання російської мови та інтернаціональні гасла, ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити антиукраїнською, хоч вона й протистояла політичним цілям більшості партій національного українського руху. В ході свого розвитку махновський рух витворив оригінальний різновид української ідеї, який одначе не дав загального позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної консолідації України.

Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обернулось трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Провина лежить на обох таборах. І на Н. Махно, котрий виступав безкомпромісним прихильником лише власного варіанту національного суверенітету, і на діячах УНР з їх ставленням до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання української держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.

Висновок. Якщо коротко підсумувати висловлене, то висновки можуть бути такі:

  • непересічний скарб особистості і постаті Н. І. Махна ще належить очистити від нашарувань прокомуністичних і посткомуністичних часів;
  • його творчий спадок слід ретельно вивчити і зробити надбанням якнайширшого кола людей нинішньої України;
  • вже час подбати про створення відповідних центрів по обранню, зберіганню і публікації спадщини Н. І. Махна;
  • як і час подумати про увіковічення пам'яті цього гуляйпільця, останнього запорожця, який поклав свою долю і життя за свободу.

Не ми сучасні потрібні Н. І. Махнові, а він нам потрібен. З цього давайте виходити і це браги в дорогу, в яку вирушаємо. І побажаємо собі терпіння і стійкості на цьому шляху.

Список літератури

  1. Н. Махно и махновское движение. Сост. Г. А. Борисов, Д. Ю. Мешков, М. А. Скон. – Днепропетровск: Акционерное общество "DAES", 1993. – 78 с.
  2. Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Нестора Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. – Запоріжжя: Просвіта, 1998. – 152 с.
  3. Аршинов П. А. История махновского движения. – Запорожье: "Дикое поле", 1995. – 195 с.
  4. Тимощук А. В. Анархо-коммунистические формирования Н. Махно (сентябрь1917 – август 1921). – Симферополь, 1996. – 83 с.
  5. Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1. Русская революция на Украине. – Париж, 1929. Книга 3. Украинская революция. – Париж, 1937.
  6. Телицын В. Нестор Махно. – М., 1998. – 448 с.
  7. Шубин а. Махно и махновское движение 1917-1921 гг. // Дружба народов. – 1993. - № 3-4. С. 56.
  8. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. – К., 1997. – 560 с.
  9. Политические деятели России 1917 г.: Биографический словарь. – М, 1993.


24.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!