Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Внутрішнє геополітичне становище України. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Внутрішнє геополітичне становище України. Реферат

Багато в чому особливості історії України та її перспективи випливають з особливостей території, що її посідає український народ. "Українська земля творить виразну географічну цілість, самостійну супроти сусідніх земель: Молдови, Угорщини, Польщі, Білоруси, Московщини. Вона опирається від півдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на півночі о багна і ліси Полісся

Географічне розташування України, родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, брак надійних природних кордонів по всьому периметру завжди робили її територію об’єктом численних експансій. 1923 року український дослідник проблем політичної географії Степан Рудницький (1877–1937) писав: "Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України і її народу, не тільки наші сірі інтелігенти, а й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами "інших малих народів".

В практичному напрямкові недостача географічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би те, що в останніх часах наші політичні діячі не те що шафували межовими українськими землями направо і наліво, але по іґнерації своїй навіть не підносили домагань на величезні простори українських земель. Ніхто з них не вмів не те що використати, але навіть і піднести цієї безлічі політично-географічних, економічно-географічних, учбово-географічних та інших аргументів, які промовляють за українською державністю на Південному Сході Європи".

Зародки української політичної географії

В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у "Виводі прав України" Пилипа Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти агресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку ХIХ століття в романтичній формі звертається поет Євген Гребінка (1812–1848): "Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе верба при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче".

Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх "Листах на Наддніпрянську Україну" він писав: "Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили знову частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців.

Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому все європейська, а не спеціально українська задача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-XIX cт. державою московською, а не польською...)". Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме "московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну задачу України!".

М. Грушевський, С. Рудницький, Ю. Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор’ї. Як вважає один з кращих українських сходознавців першої половини ХХ сторіччя А. Синявський: "Територія України в період річкових культур та середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Іспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід".

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю. Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.

Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя.

"Ріки, — формулює Ю. Липа ази геополітики, — ці найзручніші магістралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті, мови і релігії". Мережа судноплавних річок зі спокійним, рівнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрішньої єдності території, а й зміцненню зв’язків із зовнішнім світом. "Річна система українських шляхів кінчається з гирлами рік. Але це не кінець лучби, це розвинення її в ще більшу систему, систему морську.

Чорне море органічно зв’язане з українськими ріками виявом і матеріальних, і духовних тенденцій української території", — твердить Ю. Липа 7. Він вважає, що саме система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України: "Тільки вісь Південь — Північ є віссю українських земель". Дніпро — "це головний нерв України". Основні порухи великих мас населення відбувалися саме на цих напрямках практично до початку ХХ сторіччя, коли зусиллями уряду царської Росії основні колонізаційні потоки українців Наддніпрянщини були спрямовані до Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицію уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак ці нові землі — поселення ніколи не сприймалися як етнічно українські.

Велику роль в історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міграційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки по лінії Північ — Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшім сухопутнім шляху з Західної Європи до Індії... З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.

Торговельні зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначає М. Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кінця ХІІ століття: "Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі". Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні — з Німеччиною. "Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів".

Росія як геополітична проблема

Проблема українсько-російських відносин, Росії взагалі, її історичної долі є однією з найважливіших в українських геополітичних концепціях.

Загальним місцем для незалежної суспільної думки першої половини ХХ ст. був висновок про те, що приєднання України до Московського царства призвело до розриву традиційних зв’язків з Західною Європою, насильницької зміни зовнішньоторговельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій.

Свідома централізація суспільного та культурного життя з боку царського уряду встановлювала заборону виїжджати без спеціального дозволу, на навчання, відбивалася в системі розпоряджень влади, що спрямовували українську торгівлю лише через північні порти імперії і т. ін. "Російська торговельна і митова політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економічно до півночі, до великоруських центрів — Петербурґа і Москви".

Говорячи про особливості геополітичних спрямувань в історії двох народів, С. Рудницький зауважує, що "природа вказала Московщині цілком інші гидрографічні шляхи, як Україні...". Ю. Липа підкреслює, що у той час, коли українці як нація формувались на берегах рік Північного Причорномор’я, росіяни — в басейні Волги. У книзі "Розподіл Росії" Ю. Липа говорить, що хоча за довгі століття експансії росіяни розселились на значному просторі, багато з цих територій так і не стали справді російськими.

І йдеться тут не тільки про ті краї, де росіяни не становлять етнічної більшості: Україна, Прибалтика, Кавказ, Середня Азія і т. ін., а й про Сибір і Далекий Схід. "Останні роки історії Росії — це щораз тяжча боротьба центральної влади з ріжнородністю людей і краю. У цій боротьбі найтрагічніше було те, що централістична ідея виявилася недоцільною на просторах Росії. Щораз тяжчі удари завдає ця ідея попросту людському життю". Ці удари забирали і забирають мільйони життів і в народів, підкорених імперією, і у власне етнічних росіян — заручників російської імперської ідеї.

Аналізуючи географічні особливості власне Росії, розташування населення, промислових центрів, комунікацій, Ю. Липа доходить висновку, що за умов демократичного політичного устрою та вільного розвитку виробництва і економічних зв’язків від Росії почнуть відходити території поза її європейською частиною. Першою серед них буде Сибір, яка є "властива російська Америка, що лежить коло самої Росії і зв’язана залізницею з нею і Середньою Азією". Симптомами аналогічного розвитку подій для нього були сибірський сепаратизм та численні сибірські уряди часів революції. Сибірська промисловість більш зацікавлена в економічних зв’язках поза Росією, ніж у ній самій.

Ще яскравіше ці тенденції виявляються на прикладі Далекого Сходу, коло економічних інтересів якого лежить у Тихоокеанському басейні: вивезення сировини до США, Японії, Австралії, Південно-Східної Азії та ввезення звідти промислової та сільськогосподарської продукції — набагато вигідніше, ніж з власне Росії. Висновок щодо майбутнього Росії однозначний — її розподіл. Питання лише в тому, на думку Ю. Липи, коли це відбудеться і яким шляхом та з якою кількістю жертв. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі життєві зусилля нації на утримування в покорі інших.

Подібну думку висловив у праці "Чому ми хочемо самостійної України" С. Рудницький: "У оновленій демократичній Росії буде великоруське живло безумовно продовжувати заграничну політику царської Росії. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостійності, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю — вже не царську, а поступову. Треба коли не самостійність, то автономність України так сильно поставити й так гарно захистити перед всякими посяганнями московських централістів, щоби Україна мала з свого догідного географічного положення тільки користь, а не шкоду".

Плани для майбутнього

Багато в чому особливості історії України та її перспективи випливають з особливостей території, що її посідає український народ. "Українська земля творить виразну географічну цілість, самостійну й окремішну супроти сусідніх земель: Молдови, Угорщини, Польщі, Білоруси, Московщини. Вона опирається від півдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на півночі о багна і ліси Полісся. Хоч нема в України добрих природних границь від заходу, північного сходу і сходу, то вона як північна побережна країна Чорного моря, має важні ціхи одноцільності... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцільну географічну одиницю".

Перевага згаданої одноцільності, що в нормальних умовах мала бути однією з важливих умов нормального розвитку держави, практично повністю перекреслювалась іншою географічною особливістю української території — браком на значних ділянках природних кордонів. У зв’язку з цим і "політичні границі мали на Україні завсіди непостійний і неготовий характер".

Брак природних кордонів стояв на заваді політичній самостійності. Набуття політичної незалежності створює для України умови реалізації свого призначення. Географічне розташування та особливості історії розкривають суть цього призначення. Після Росії, Україна є найбільшою за територією державою Європи із великим промисловим та людським потенціалом, з родючими ґрунтами та помірним кліматом. "Український нарід належить до західноєвропейського, чи, коротше сказати, — просто-таки європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру". Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв’язки з європейськими країнами, насамперед Німеччиною.

Контакти з Європою мають допомогти ліквідувати технологічний розрив і відновити культурні взаємини, гарантуючи зовнішньополітичну безпеку. З цього виводить М. Грушевський необхідність нашої західної орієнтації, заміну нею орієнтації московської.

Ясна річ, що така ідея могла бути реалізована лише самостійною Україною. Говорячи ж про її геополітичне становище у складі Радянського Союзу, А. Синявський, наприклад, 1927 року констатував: "Україна є також мостом між східною частиною нашого Союзу, Азією й Західною Європою. Україна є виступ на Захід в вороже оточення Західної Європи".

На противагу ідеям М. Грушевського про орієнтації на Захід український політичний діяч, прибічник монархічної ідеї В’ячеслав Липинський в середині 20-х років вважав, що "в даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-національної традиції і при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь "орієнтації", а навпаки мусимо бути готові, що ріжні зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати".

Історичний досвід показує, що навіть коли в України і з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однією рукою руйнують те, що іншою допомагали будувати. Така сама ситуація була за часів Хмельниччини та Руїни, коли українські гетьмани у пошуках зовнішньої підтримки хилилися і до Варшави, і до Стамбула, і до Бахчисарая, і до Москви, але всі "помічники" лише розоряли наш край. Під час революції 1917–1920 рр. підтримка німців, австрійців та Польщі Пілсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський і певен, що зовнішня підтримка в кращому разі допоможе Україні стати країною-буфером між Європою і Росією.

М. Грушевський, розуміючи недоліки односторонньої західної орієнтації, відзначає, що "коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край завертає енергію, нашу працю на схід і полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванню нашими інтересами, а не мали ми своєю метою — навпаки — боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя".

Країни на Півдні і на Сході можуть постачати в Україну сировину для промисловості і стати ринками збуту її товарів, якість яких не дозволяє поки що експортувати їх на Захід. Широкі зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор’ям повинні створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.

Східний вектор українських інтересів

У своїх дослідженнях української економіки А. Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськості й такою частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці та обміну продукцією."...

Природно-географічні умови й різний ступінь економічного розвитку, певна диференціація господарств держав Близького Сходу та України є певною підставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебічна проробка мусять ставити одну з актуальніших проблем нашого післяреволюційного часу". На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напівфабрикатів для промисловості, то для країн цього регіону — готової промислової та сільськогосподарської продукції, машин та обладнання.

Проте чорноморську орієнтацію України зумовлюють не лише економічні чинники, а й географічно-політичні: "... Уклад рік... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечністю нашу вітчизну шукати головної політично-географічної підпори на чорноморському побережжі: польська та московська політично-географічна небезпека все будуть вимагати від України, щоб вона свою політичну точку тяжкості переложила на Чорне море, оперлася постійно і сильно об його побережжя й шукала зв’язків і союзів з могутніми державами, що панують і мають інтереси в Передній Азії", — писав С. Рудницький.

Ідея зони чорноморської співпраці, така приваблива для багатьох наших сучасних політиків, була популярною в українських колах уже в першій половині ХХ сторіччя. Її однозначно вирішували і М. Грушевський, і С. Рудницький, і Ю. Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в регіоні Чорного моря, ці діячі підкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — ані політичного, ані економічного.

Особливе місце в майбутній чорноморській зоні співпраці належить Кримові. Крим — це ключ до морських комунікацій Чорного моря. Хто володіє Кримом, той контролюватиме вихід України до моря і далі — до океанів. Як зауважив С. Рудницький щодо української кримської політики в часи УНР: "Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську державність. Бо без Криму нема самостійної України — він розбиває її головну основу і опору — чорноморський берег".

С. Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Західної Європи проблему стратегічних партнерів. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С. Рудницький розглядає можливість утворення балтійсько-понтійської федерації в складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії й України. На відміну від сьогоднішніх пропагандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що "... Польща є середньоєвропейським краєм, котрого природні зв’язки лежать у Середній Європі".

Відносини України не мають бути спрямовані проти третіх країн за умови, що вони не загрожують нашій державі. Однак українська держава "... своїм положенням і основною ідеєю приневолена стати фронтом проти Росії, притулитися можливо тісно до своєї одиноко доброї границі — до Чорного моря. Україна потрібує тільки боротись за свою самостійність проти Росії, щоб заразом успішно боронити Середземного моря й Передньої Азії проти російських експанзійних посягань".

Один з організаторів СВУ А. Жук опублікував в тижневику "Дойче політик" (травень 1918 року) статтю під назвою "В які державні зв’язки повинна входити Україна".

Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного регіону.

Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.

Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбург, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таганрог, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.

Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.

Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами.

Відповідь на питання про значення України в сучасній і майбутній долі світу була для українських геополітиків однозначною: "Світово політичне значіння України полягає на цім, що вона своєю великою й довгопростягнутою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського моря, до Передньої Азії й Єгипту й робила б майже неможливою експанзію до Індії". "Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним і геополітичним — це одна з найважливіших земель світу. Це значення України тільки зростатиме в сучасному".


23.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!