Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політичні стратегії Росії: "Українське питання". Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політичні стратегії Росії: "Українське питання". Реферат

Руйнація української державності своєрідним чином урівноважувалася зникненням за умов більшовицького режиму державності російської. Русифікація створювала нерівність, але впливала скоріше на ставлення українців і решти народів до влади як такої, до того ж не тільки кремлівської, а й республіканської, місцевої. Процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для колишніх взаємин

"Добровільне об’єднання": доктрина і практика. Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини в "українському питанні" стало "добровільне" об’єднання республік у складі Союзу РСР.

Полишаючи осторонь відомі факти звершення цієї акції, звернемо увагу лише на певні намагання більшовиків якось пом’якшити ситуацію. Йдеться, зокрема, про ленінську позицію в питанні про принципи встановлення взаємовідносин між республіками, оскільки вона і тепер нерідко вважається альтернативною сталінській.

Ознайомившись 25 вересня 1922 р. із проектом комісії (сталінський "план автономізації") та матеріалами його обговорення, В. Ленін у записці Л. Каменєву наступного дня пише: "Ви, напевно, одержали вже від Сталіна резолюцію його комісії про входження незалежних республік до РСФРР... На мою думку, питання архіважливе.

Сталіну трохи властива тенденція поспішати". Як бачимо, Ленін говорить не про те, що Сталін концептуально помиляється в самому підході до вирішення цього дійсно складного питання, а лише про тенденцію "поспішати". Що ж натомість пропонує Ленін? Аби не давати поживи "незалежникам", він вважає за необхідне в першу чергу дещо редакційно змінити форму: "У §1 записати замість "вступ до РСФРР" — "Формальне об’єднання з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії".

Що ж до суті проекту, то Ленін обстоював ще більш централізаторську позицію, ніж сам Сталін. Наркомати фінансів, продовольства, праці і народного господарства республік, які, за проектом, передбачалося лише формально підпорядкувати директивам відповідних наркоматів РСФРР, Ленін запропонував злити. Для самостійних наркоматів юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення голова РНК РСФРР пропонував створити спільні конференції і з’їзди з дорадчим характером, що також не передбачалося сталінським проектом. Втім, знаючи позицію "націоналів", передусім українців і грузинів, Ленін не став надто наполягати на цих доповненнях.

Аналіз сталінського проекту "автономізації" і ленінських поправок до нього свідчить, що концептуальних розбіжностей у поглядах цих політиків на методи втягування національних республік до унітарного неоімперського комплексу не існувало.

Отже, упродовж 1917–1922 років тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною лишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення міждержавних зв’язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети — збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централістські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності.

Україна в сучасній російській стратегії

Період існування союзного договору і фактично унітарної держави — СРСР мав своїм наслідком заглиблення України у євразійський політичний та економічний простір, виникнення стану її всебічної залежності. Об’єктивні інтеграційні процеси за умов тотального одержавлення аксіоматично набули спотвореного характеру. Десятиліття надцентралізації, втрата суспільством гнучкості і здатності до саморегулювання, а тим більше до самоврядування, вкрай утруднили процес виокремлення і набуття реальної самостійності.

Росія і Україна виявились щільно взаємопов’язані і доктринально, з точки зору все ще не вирішеної проблеми самоусвідомлення себе як нових державних утворень. Йдеться не про збіг змісту національних концепцій та доктрин, а про накладання, нерозподіленість "цивілізаційного матеріалу": історії, культури, господарства, місця у міжнародному співтоваристві та ін.

У російській геополітичній думці не існує суспільновизнаних концепцій щодо визначення власних природних кордонів, власних масштабів; в ній переважають такі категорії, як "сфери виняткових інтересів", "зони впливу", "ареал розселення російськомовного населення". Наслідками цього стали формування нової російської нації і специфічне ставлення до національного питання як такого, відсутність чіткої межі застосування методів внутрішньої та зовнішньої політики і наявність особливих проблем у стосунках з будь-якою сусідньою державою, якщо тільки вона не погоджується на роль сателіта.

Найяскравіше це виявляється у російській політиці щодо України. Процес становлення двох держав, двох відповідних їм суспільств триває і, зокрема, полягає у тому, щоб остаточно розподілити згаданий "матеріал", навчитись використовувати його на свій розсуд і не на шкоду іншому, а тим самим самовизначитись та дійти взаєморозуміння у своїй новій якості.

З боку України вирішення цих проблем гальмується її недостатньою готовністю до незалежності; для Росії — нездатністю до адекватного сприйняття нових історичних реалій і визначення нових національних цілей. Парадигма розбудови російської державності — беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення зовнішніх справ, бачення своєї геополітичної ролі. Питання про переосмислення імперської спадщини, історичну відповідальність, необхідність оновлення відносин з найближчими сусідами у Москві навіть не виникло. Все це обумовлює концептуальні підходи та зміст російської стратегії щодо України.

Росія не має досвіду (крім вельми давнього) ведення справ з Україною як зовнішніх. П’яти років незалежного існування виявилось недостатньо для завершення переведення російсько-українських відносин з внутрішньої до зовнішньополітичної сфери. У плани Кремля це не входить і самим змістом цих відносин не детермінується, що повною мірою відбивається як у формальному так і реальному їх стані. Умови міждержавних взаємин зафіксовані Біловезькою угодою: прозорі кордони, єдиний інформаційний простір, найширші зобов’язання щодо всебічної інтеграції, поряд з усе ще значною ізольованістю від решти світу є надзвичайно вагомими чинниками формування і російської, і, особливо української (ефект масштабу) державності, створює ефект неостаточності роз’єднання.

Дві новостворені у 1991 р. держави успадкували надзвичайно розвинені, обопіль життєво важливі, але практично не формалізовані відносини, які, таким чином, важко реґулюються, є закладником "доброї волі" і можуть легко перетворитись на інструмент свавілля. Російсько-українська дружба не є міфом. Навпаки, це об’єктивна реальність. Вона не потребує переосмислювання, розвінчування, бо ж вона не належить до сфери міждержавних відносин.

Руйнація української державності своєрідним чином урівноважувалася зникненням за умов більшовицького режиму державності російської. Русифікація створювала нерівність, але впливала скоріше на ставлення українців і решти народів до влади як такої, до того ж не тільки кремлівської, а й республіканської, місцевої. Процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для колишніх взаємин.

Зміцнення сучасної російської державності, закономірне відродження російського патріотизму містить у собі загрозу захворювання на зверхність, великодержавність і, таким чином, низведення стосунків між російським та українським народами до обслуговування того чи того "офіційного курсу".

Російська політика щодо України протягом останніх років зазнала симптоматичних якісних змін. Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р. та Україною 16 липня 1990 р. поклало початок відбудовуванню справжніх двосторонніх відносин. На етапі виборювання самостійності дві країни виступали як союзники, що мають спільного супротивника — Союз. Наявність центру, маневри М. Горбачова, конфедеративні перспективи і, не в останню чергу, важкі перші самостійні кроки Росії обумовлювали ситуативну паритетність у російсько-українських взаєминах.

З розпадом СРСР стосунки між двома країнами деякий час залишались значною мірою закамуфльовані такою специфічною структурою, як Співдружність незалежних держав (СНД). Українсько-російське співавторство у розробці базових документів СНД лише підкреслило контраст у їхніх підходах до інтеграційних процесів на євразійських теренах. Для Москви Співдружність — інструмент легалізації та практичної реалізації власних "особливих інтересів" у регіоні; для України — засіб "цивілізованого розлучення".

Позицію Києва сприймати як антиінтеграційну було б помилкою; вона є закономірним наслідком усвідомленої неможливості створення власної держави без глибокої якісної перебудови стосунків з Росією, звільнення з-під її нагляду. Саме на це передусім були спрямовані такі кроки, як проголошення наміру "стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках" та ліквідує свою ядерну зброю, що позбавляло Москву, з її реінтеграційною стратегією, можливостей апелювати до проблем безпеки.

Натомість російський міністр закордонних справ М. Козирєв відверто заявляв, що Росія не може погодитись на втрату "географічних позицій, на завоювання яких були потрібні віки", що навіть не може бути впевненості у гарантованості територіальної цілісності України, бо ж її кордони можуть бути змінені мирним шляхом.

До того ж, у воєнній доктрині Росії було зазначено: "... чинниками, що підвищують ступіть загроз воєнній безпеці Російської Федерації, є неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону РФ і незавершеність врегулювання правового статусу перебування військ Російської Федерації за її межами". СНД немов би відгороджує колишні республіки від загального міжнародно-правового простору і створює на євразійських теренах якісно відмінні стандарти взаємин.

Під впливом обставин, що супроводжують проголошену російським політичним істеблішментом програму розбудови "Великої Росії", у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності. Певною мірою це визначає й настрої російської політичної еліти, отже, створює сприятливий фон для виникнення реваншистсько-агресивних концептуальних підходів стосовно України.

Один з поглядів на Україну полягає у тому, що вона є штучним, слабким, аморфним утворенням, приреченим на перманентну кризу та безплідну руйнівну внутрішню боротьбу. Така Україна, мовляв, не має перспектив як незалежна держава і рано чи пізно чи розпадеться, чи буде змушена відмовитись від самостійної стратегії, піти на глибоку економічну та військово-політичну реінтеграцію з Росією. Виходячи з цього, варто тільки зачекати й не створювати зайвих міжнародно-правових перешкод реалізації такого варіанта у майбутньому.

Інша концепція базується на тому, що Україна має право на незалежне існування, але її кордони й статус взагалі мають бути "уточнені". Поширеною, зокрема серед фахівців-міжнародників, є думка, згідно з якою Україна скористалась наслідками історичних зусиль російської імперії, зовнішньополітичними успіхами СРСР і, таким чином, отримала "занадто багато" у процесі унезалежнення та перетворення умовних республіканських кордонів на державні. Відомі намагання ув’язки питання про визнання кордонів України лише за умов і на термін її участі в СНД і, таким чином, — збереження особливого режиму російсько-українських міждержавних стосунків.

За цією концепцією фактично діяла у 1992 р. Верховна Рада Росії, коли визнала незаконною передачу Криму до складу України, а у 1993 р. — ухвалила рішення щодо "російського статусу" Севастополя. Відмежування від цих рішень виконавчої влади аж ніяк не знімає проблеми. Кількарічний досвід політико-дипломатичної боротьби навколо проблеми розподілу і умов дислокації Чорноморського флоту продемонстрував не стільки суперечки, скільки взаємодію різних політичних сил на українському напрямку. Практично всіх ідеологів російської державності з’єднує домагання міжнародного визнання виключності, пріоритетності інтересів Москви в Україні.

Багато у чому прояснює зміст неофіційної, проте реальної стратегії Росії щодо України концепція "лідерство замість прямого контролю", викладена у "Стратегічному курсі Росії з державами — учасницями СНД": "не поновлення з модифікаціями стану, що існував до розпаду СРСР, а вигідна Росії модернізація таких відносин, за яких вона зберігала б численні переваги свого колишнього геостратегічного становища і, водночас, створила б собі набагато привабливіші умови у співдружності держав".

Така стратегія Москви у 1992–1993 рр. спрацьовувала досить ефективно. Незважаючи на широке формальне міжнародне визнання, Україна залишалась значною мірою ізольованою у євразійському просторі, в якому домінувала і продовжує домінувати Росія. Нові незалежні держави взагалі погано вписувались у глобальну систему підтримання безпеки і стабільності, "руйнували" механізми обмеження озброєнь та роззброєння. Росія автоматично набула певних формальних переваг над рештою спадкоємців СРСР, ставши країною — продовжувачем Союзу. Західні держави, насамперед США, виявляли очевидну заінтересованість у тому, щоб мати справу з цих питань лише з Москвою. Остання вповні використовувала питання про ядерну зброю, загальну невиразність зовнішньополітичного курсу України задля її ізоляції.

Поступові якісні зміни спостерігаються з 1994 р. внаслідок часткового поліпшення міжнародного іміджу України та нагромадження проблем у стосунках між Росією та Заходом. Поступово Росія втрачає ті чи ті політичні та дипломатичні важелі впливу на Київ. Тим часом на передній край дедалі більше висуваються економічні чинники двосторонніх відносин, які за умов перманентної кризи та істотного відставання у темпі реформ в Україні залишаються досить дійовими.

1996 рік гострими дискусіями виборчої кампанії позначив зміни акцентів у офіційному зовнішньополітичному курсі Москви. Досить потужний рецидив антизахідництва, втрата пріоритету (у порівнянні з рештою пострадянських держав) у стосунках із Заходом визначили "новий" пріоритет — країни СНД.

Зрозуміло, що при детермінованості відносин Росії з Казахстаном та Білоруссю та обмеженості ваги стосунків з іншими членами Співдружності вісь Москва — Київ виявляється найбільш значущою. Відносини між двома державами перетворились у значущий чинник сучасного міжнародного життя; вони вже не вписуються у схеми СНД, поступово позбуваються ранньопосткомуністичних ознак і входять у міжнародно-правове поле.

Події останнього періоду засвідчили, що Росія остаточно втратила Україну як свою окраїну; невміння Кремля зрозуміти логіку геополітичних змін унеможливило на даному етапі (а скоріше за все і на подальшу перспективу) взаєморозуміння та стратегічне партнерство між ними.

Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності та партнерства. Наявною залишається жорстка дихотомія: або диктат та підпорядкування, або протиборство. Російсько-українські відносини — це відносини між двома державами, що далеко не завершили своє формування. Очевидно, що в російсько-українських відносинах саме слабкість України є головною перешкодою паритетності.


23.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!