Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Тимчасовий уряд і Україна. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Тимчасовий уряд і Україна. Реферат

Для з’ясування прагнень національних меншин імперії Центральна Рада скликала в Києві перший в історії Росії з’їзд вільних народів (вересень 1917 р.). В одностайно ухвалених резолюціях делегати висловилися за право кожного народу організовуватися в національно-персональну автономію, обсяг "правування" якої і певні форми внутрішньої організації життя визначатимуться Національними Установчими зборами, скликаними на основі "вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці статі голосування"

З крахом царського режиму в Росії верховна державна влада на період до скликання Всеросійських Установчих зборів перейшла до новосформованого Тимчасового уряду України. Його політику спрямовувала партія конституційних демократів, яка враховувала господарське і військово-стратегічне значення для майбутнього російської державності.

У травні 1917 р. лідер російських кадетів П. Мілюков, роз’яснюючи завдання партії у сфері обласної реформи, зв’язаної із національними устремліннями народів імперії, висловив упевненість, що партія зуміє знайти таке рішення, яке, давши можливість окремим місцевостям Росії створити в себе обласну автономію на засадах місцевого законодавства, в той же час не зруйнує державної єдності Росії. Збереження цілісності імперського державного комплексу, акцентував увагу П. Мілюков, "це є та межа, якою диктується крайнє рішення партії. Розклад держави на суверенні незалежні одиниці уявляється їй абсолютно неможливим".

Перші законодавчі акти нового правлячого режиму в сфері національної політики відповідали саме цим доктринальним засадам. Однак постанова Тимчасового уряду про відміну віросповідних і національних обмежень, що передбачала використання рідних мов у діловодстві приватних товариств, при викладанні у приватних навчальних закладах різних рівнів, уже не вдовольняла вимог національних меншин. В Україні численні представницькі форуми і найвпливовіші політичні партії висловилися за створення національно-територіальної автономії. Ця вимога й була сформульована в заяві делегації Центральної Ради, Тимчасовому урядові і Виконавчому комітетові рад.

Відповідь петроградських владних структур на домагання українців була негативна. Уряд не волів визнавати Центральної Ради як виразника інтересів усього українського народу, оскільки вона не була обрана всенародним волевиявленням. Крім того, своє рішення уряд вмотивовував і тим, що видання акта про автономію України належало виключно до компетенції Всеросійських Установчих зборів.

Слід наголосити, що у провадженні національної політики офіційний Петроград уже з перших своїх кроків був непослідовний. Посилаючись на відсутність у нього права встановлювати автономію України, уряд водночас у відозві до поляків від 29 березня 1917 р. визнав право останніх на самовизначення, хоч за самодержавства Царство Польське, так само як і Україна, не користувалося жодними привілеями.

Не знайшовши підтримки в Петрограді, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, яким сповістила українському народові: "Однині самі будемо творити наше життя".

Хоч у документі прямо й не вказувалося про встановлення в краї автономного устрою, проте прийняті рішення про відрахування частини податків з 1 липня на національно-культурні потреби, введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді, а також обрання виконавчого органу (Генерального секретаріату) засвідчили про спрямування української політики. 26 червня Центральна Рада доручила Генеральному секретаріатові підготувати до найближчої сесії доповідь про скликання Українських Установчих зборів.

За таких умов Петроград вирішив удатися до переговорів, внаслідок чого було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада ІІ Універсалом зобов’язувалася не вирішувати самочинно питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Натомість Тимчасовий уряд уконституйовував Генеральний секретаріат вищим органом управління крайовими справами, а також задекларував своє прихильне ставлення до розроблення радою проекту про національно-політичне становище України у тому сенсі, в якому вона сама вважатиме це відповідним до інтересів краю.

Досягнута угода, однак, викликала в Петрограді урядову кризу. Зі складу уряду вийшли міністри-кадети, мотивуючи свої дії тим, що термінове створення в Україні місцевої влади, відповідальної перед суспільними організаціями і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначених теренах, є неприпустимим і вищою мірою небезпечним прецедентом.

Втім, невдовзі кадети знову дали згоду ввійти до складу коаліційного уряду. Такому рішенню сприяв передусім той факт, що після липневих подій у Петроґраді політика компромісів, яку провадив О. Керенський щодо України, фактично була відкинута. Так, вироблений Центральною Радою на підставі домовленостей з Тимчасовим урядом "Статут вищого управління України" центральні структури не затвердили.

Найбільше, на що спромоглися петроградські урядові кола, — це на схвалення "Тимчасової інструкції", якою значно обмежувалися права України. Показові в цьому документі декілька моментів, що виразно ілюструють новий курс російської влади у провадженні української політики. По-перше, в "Інструкції" констатувалося, що Установчі збори мають вирішити питання не про національно-територіальну автономію України, а лише питання про місцеве врядування. По-друге, Генеральний секретаріат продовжував розглядатися не як крайовий владний орган, а як вищий орган центрального уряду для місцевої адміністрації.

Затверджувати його склад мала не Центральна Рада, а Тимчасовий уряд. Сфера компетенції секретаріату щодо обсягу прав була звужена, а чинність його рішень розповсюджувалася лише на п’ять губерній (Київську, Подільську, Полтавську, Волинську і Чернігівську). Крім того, у складі секретарів повинно було бути чотири представники від національних меншин, що перевищувало їхній пропорційний відсоток кількості в Україні. По-третє, за Центральною Радою і Генеральним секретаріатом було закріплене право лише законодавчої ініціативи в справі управління краєм, а затвердження законів залишалося за центральним урядом.

Прискорене наростання анархійних тенденцій в Росії дедалі більше увиразнювало стратегію української політики Петроґрада. На Державній нараді у Москві (серпень 1917 р.), яка за задумом ініціаторів її скликання мала продемонструвати консолідацію російського суспільства, О. Керенський від імені Тимчасового уряду заявив, що виконає свій обов’язок перед державою і не прийме жодного рішення, яке не відповідало б її інтересам. Міністр внутрішніх справ Авксентьєв наголосив, що у внутрішньому будівництві покладе в основу ідею державності і боротиметься проти антидержавної розпорошеності всією повнотою влади.

Враховуючи означені тенденції, Центральна Рада на засіданні 9 серпня 1917 р., базуючись на засадах нічим не обмеженого права на самовизначення націй, ухвалила рішення про якомога скоріше скликання Установчих зборів етнографічної України з тим, щоб саме населення краю вирішило питання про політичний устрій України та її ставлення до Росії.

Для з’ясування прагнень національних меншин імперії Центральна Рада скликала в Києві перший в історії Росії з’їзд вільних народів (вересень 1917 р.). В одностайно ухвалених резолюціях делегати висловилися за право кожного народу організовуватися в національно-персональну автономію, обсяг "правування" якої і певні форми внутрішньої організації життя визначатимуться Національними Установчими зборами, скликаними на основі "вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці статі голосування".

Практичні кроки українського керівництва, спрямовані на скликання Установчих зборів, призвели до нового конфлікту між Києвом і Петроградом. Міністерство юстиції Росії надіслало запит прокуророві київської судової палати, в якому дії Центральної Ради кваліфікувалися як сепаратистські. Водночас наголошувалося, що уряд, маючи всю повноту влади, вживе відповідних заходів до збереження честі та гідності Росії.

Україна — невід’ємна частина Росії, а Генеральний секретаріат — орган урядової влади в краї і як такий повинен провадити політику центральних властей. Тому було запропоновано терміново призначити розслідування дій Ради і секретаріату і, в разі порушення ними всеросійських законів, притягти до карної відповідальності. Однак цим намірам не судилося збутися, оскільки імперія невдовзі опинилася у вирі нових соціально-політичних потрясінь.

У жовтні 1917 р. внаслідок перевороту до влади в Росії прийшла ліворадикальна більшовицька партія, політична доктрина якої всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики підпорядковувала виключно "інтересам" класової боротьби пролетаріату за утвердження нових форм організації державного життя. У контексті реалізації цього стратегічного завдання Україні з огляду на її матеріальні ресурси та геополітичні характеристики відводилася першорядна роль.

Доктринальні установки Петрограда щодо України були детерміновані до того ж усією історичною спадщиною російської імперії. У цьому сенсі, як слушно зауважував М. Бердяєв, більшовики репрезентували лише третє (після Московського царства та петровської імперії), дещо змодифіковане і трансформоване відповідно до нових реалій, явище російської великодержавності.


23.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!