Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Країни Балтії в 1990-х – поч. 2000-х років: економічні та політичні трансформації. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Країни Балтії в 1990-х – поч. 2000-х років: економічні та політичні трансформації. Реферат

З самого початку незалежності Литва, Латвія та Естонія розпочали економічні, політичні та соціальні реформи під гаслом розбудови "спільного Балтійського дому" та "Балтійського шляху". Спільні кордони, історичне минуле, культурна та цивілізаційна ідентичність підштовхнули країни Балтії до створення Балтійської субрегіональної системи, яка існує завдяки єдності підходів у вирішенні головних проблем

Після того, як розпалась Організація варшавського договору, а згодом припинив своє існування і самий творець її – Радянський Союз, відчутно посилився визначальний характер багато полюсності світу. Нові незалежні держави, що виникли на терені колишнього СРСР, а також постсоціалістичні країни Європи одразу ж надали перевагу політичній багатовекторності у своїх міжнародних зносинах.

Відхід у минуле біполярного протистояння, так само як і втрата Росією багатьох вагомих атрибутів наддержави, зменшення її економічних і політичних можливостей диктувати свою волю колись залежним країнам не могли не позначитись на реаліях існуючого світопорядку. Однак це зовсім не означає, що така країна як США має виконувати роль єдиного світового центру сили, а біполярне протистояння – перетворити на такий собі аморфний багатополюсний світ. Бо, зрештою, що таке багато полюсність?

На практиці це означає, що існують й інші держави, здатні перебирати на себе вирішення регіональних та глобальних питань. Вони мають для цього необхідні економічні, політичні та військові можливості, мають, крім усього, власні, скажемо так, амбіції, щоби свої національні інтереси в разі потреби не погоджувати з інтересами інших полюсів сили.

Отже, вони цілком відповідають характеристикам і статусові самостійного полюсу сили, де визначальним чинником і найголовнішою складовою залишається його військова (передусім ракетно-ядерна) могутність. За цим показником Росія була і на певний час залишатиметься світовим полюсом сили. Що ж стосується інших країн світу, то їх перетворення на полюси сили існує як потенційна тенденція, що може бути реалізована за певних обставин при збереженні у незмінному вигляді тих напрямів розвитку, які проявили себе наприкінці ХХ ст.

У більш-менш оформленому вигляді як центри сили нині можна вважати: США, довкола яких, усупереч усім існуючим проблемам і протиріччям, концентруються країни Американського континенту, Європи, Азії, Африки; розмаїтий ісламський світ; Китай, що перетворюється на регіональний центр сили; строката Росія зберігає важливі атрибути глобального центру сили. З огляду на це, багатовекторність зовнішньої політики має сенс тільки у тому разі, якщо можна чітко визначити: з яким результативним вектором пов’язаний той чи інший проміжний вектор, або ж який напрям міжнародних взаємин з тактичних міркувань обирає для себе держава на певний період для досягнення стратегічних цілей.

Спроби ж будь-якої з держав здобути перевагу за рахунок балансування між двома (чи більше) діаметрально-протилежними векторами неминуче призведе до негативних наслідків – чи-то у вигляді збільшення напруги у відносинах, чи у взаємознищенні позитивних наслідків, напрацьованих в умовах протилежно спрямованих векторів зовнішньої політики. Багатовекторність має сенс тільки у контексті розвитку рівноправних, взаємовигідних стосунків з усіма країнами світу. В геополітичному розумінні багатовекторність – це не що інше, як невизначеність національних інтересів, внутрішніх та зовнішніх пріоритетів держави, або ж невдала спроба приховати справжні зовнішньополітичні цілі.

Розвиток взаємовідносин України з країнами Балтії відповідає принципам основних складників західного вектора, так само як, скажімо, білоруський, вірменський чи казахський вектори діють у напрямі Євразії, а точніше Росії.

Ідея створення Балто-чорноморської дуги виникла напередодні розпаду СРСР і була започаткована балтійським Саюдісом та українським Рухом як певний інструмент боротьби з російським експансіонізмом за державну незалежність України та країн Балтії. Але в подальшому реальні процеси у цих країнах знизили актуальність і дещо змінили акценти самої ідеї, висунувши на перший план не політичні, а економічні та інтеграційні проблеми.

Для української політики формування та зміцнення балтійського вектора тісно пов’язане з вирішенням проблем субрегіональної та європейської інтеграцій в умовах, які мають багато спільних рис, а саме:

  • країни Балтії займають особливе місце серед нових незалежних держав. Вони проводять незалежну політику і виступають проти відновлення у будь-якому вигляді колишнього Радянського Союзу. Таку ж саму позицію займає й Україна;
  • Литва, Латвія та Естонія, так само як і Україна, певний період існували в історичних рамках Російської, а потім Радянської імперій. Після розпаду СРСР вони змушені були вирішувати комплекс складних економічних, політичних та соціальних питань з неуникним урахуванням політики свого історичного сусіда – Російської Федерації;
  • вони мають з Росією спільні кордони; на їхніх територіях проживає значна кількість російськомовного населення;
  • економіка країн Балтії була значною мірою зорієнтована на Росію, а тому енергетична та сировинна залежність від РФ змушувала уряди цих, тепер уже незалежних, держав шукати шляхи виходу з цієї ситуації;
  • вирішувались питання виведення російських військ за межі їхніх національних територій та створення власних збройних сил.

Країни Балтії досягли певних успіхів у справі використання свого транзитного потенціалу і постійно нарощують зусилля у цьому напрямі; вони послідовно реалізовують свій курс на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури і досягли в цьому досить відчутних успіхів.

З огляду на це, розвиток взаємовідносин України з державами Балтії, врахування їхнього досвіду у вирішенні проблем, з якими постійно стикаємося ми, має велике значення для формування дієвої внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави.

Свою незалежність Литва, Латвія та Естонія здобули як наслідок широкого громадянського руху – своєрідних "бархатних" та "співочих" революцій. Застосування радянської "силової машини" проти громадян Вільнюса та Риги у січні 1991 р. лише прискорило процес розпаду СРСР та утворення на його руїнах нових незалежних держав.

З допомогою, а нерідко і під прямим тиском сил Заходу (передусім США та ЄС) з територій балтійських країн було виведено російські війська (до серпня 1993 р. – з Литви, до серпня 1994 р. – з Естонії та Латвії). Найболючіші питання для російських Збройних сил, а саме – термінова ліквідація радіолокаційної станції СПРН у Скурунді (Латвія), демонтаж ядерних реакторів в Естонії (Палдиски) у навчальному центрі ВМФ, а також питання військового транзиту через територію Литви – були вирішені без особливих ускладнень.

Після закінчення у 1998 р. строку оренди та виведення російського військового об’єкта з Латвії на території країн Балтії не залишилось жодного російського військового формування.

Національна свідомість латишів, литовців та естонців сприйняла незалежність своїх держав як відтворення історичної справедливості, як акт повернення до західного світу, від якого вони були силоміць відторгнені радянською агресією 1940 р. та більш ніж 45-річною окупацією. Переконання в особистій, безумовно західній, ідентичності, належності до західної цивілізації доповнюється у значної більшості громадян Литви, Латвії та Естонії переконанням у тому, що їх країни є невід’ємною часткою Північної (Естонія, Латвія) та Центральної (Литва) Європи.

Балтійські політики, як правило, пов’язують з Росією відповідальність за пакт Молотова-Ріббентропа, насильницьку совєтизацію та депортацію 600 тис. громадян за межі своїх країн. Самий історичний досвід співіснування з Росією, відчутне побоювання нових спроб анексії з боку свого "великого сусіда" створили ефект недовіри до сучасної Росії, підозрілості щодо її політичних намірів та економічного співробітництва. Аналогічний період міждержавних взаємовідносин з Росією пройшла в 1991-1995 рр. й Україна.

Слід підкреслити, що на Заході три прибалтійські країни завжди сприймались (на відміну від України) як частина західного світу, яка постраждала внаслідок радянсько-німецької змови та наступної агресії СРСР. При цьому США та Великобританія ніколи не визнавали вступу країн Балтії до складу СРСР, а інші держави – такі, наприклад, як Швеція – змушені були потім офіційно вибачатись за своє поспішне визнання. Тобто Литва, Латвія та Естонія традиційно вважаються частиною західного світу і Захід, виходячи саме з цього, будує свої відносини з країнами Балтії.

Симптоматичним у цьому плані є ставлення російської політичної еліти до незалежності країн Балтії. У рейтингу зовнішньополітичних пріоритетів Москви прибалтійські країни посідають значно нижче місце, ніж Україна чи Білорусь. Їм відводиться рядок десь між країнами СНД та колишніми союзниками СРСР по Варшавському договору; водночас вони не розглядаються російськими політиками поза межами пострадянського простору та "сфери російських інтересів", щоправда, навіть радикальні захисники ідеї "відновлення Союзу" не ризикують у своїх фантазіях вважати країни Балтії учасниками такого державного утворення.

Чітка прозахідна орієнтація трьох прибалтійських країн дала їм підстави з самого початку незалежності остаточно визначитись у своїх головних векторах зовнішньої політики, а також у стратегічних пріоритетах. Взявши на озброєння західноєвропейську соціально-економічну модель розвитку, країни Балтії розглядають інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури як єдиний шлях зміцнення своєї національної незалежності, що, на їх переконання, гарантуватиме національну безпеку й суверенітет, а також забезпечить вирішення складних економічних та соціальних проблем.

Ось чому про своє бажання вступити до ЄС держави Балтії заявили ще у 1993 р. В 1995 р. усі вони стали асоційованими членами Євросоюзу. А вже у липні 1997 р. рішенням Комісії європейських співтовариств було визначено склад першої групи кандидатів до Євросоюзу із країн Центральної та Східної Європи. До списку увійшла Естонія. Голова зовнішньополітичного відомства цієї країни Рауль Мялка заявив нещодавно, що Естонія буде повністю готовою до цієї акції в січні 2001 р. Що ж стосується Латвії та Литви, то їхні шанси в цьому відношенні теж досить високі.

Чому саме Естонія першою з країн Балтії дістала можливість стати членом ЄС? Фахівці британського дослідницького центру "The Economist Intelligence Unit" вважають, що в економічній сфері Естонія більш ніж усі інші країни наблизилася до вимог Євросоюзу. Динамічно-стабільний розвиток її господарства забезпечується передусім за рахунок ефективної економічної політики держави. В Естонії досить високими темпами, порівняно з іншими країнами Балтії, здійснюється приватизація. Роздержавлення практично повністю охопило промисловість, торгівлю та сферу послуг. З 1997 р. почалась приватизація інфраструктури та енергетичних підприємств.

Зважаючи на певні труднощі у розвитку економічних взаємин з Росією, Естонія спромоглася переорієнтувати свою експортну продукцію на ринки ЄС. Частка ЄС в естонському експорті в 1996 р. становила 51,1%, а у 1998 р. – 57%. Естонія постачає в Західну Європу головним чином електротехнічне устаткування, текстильні вироби, товари деревообробної промисловості. Переважна частина естонського експорту припадає на Росію (17,8%), Фінляндію (16,8%), Швецію (13,4%), Латвію (8,7%). З 78 державами із 152 країн-торговельних партнерів Естонія мала позитивний торговельний баланс.

За останні три роки торговельний оборот між Україною та Естонією збільшився майже втроє при збереженні позитивного балансу на користь Естонії. Естонська продукція виявилася конкурентноздатною на українському ринку як за якістю, так і за рівнем виробничих затрат. З першої половини 1998 р. Україна займає п’яте місце серед країн-імпортерів естонської продукції. Та ось недавно вона порушила угоду з Естонією про вільну торгівлю і ввела зі свого боку імпортне мито на естонські товари.

Естонія вдало прив’язала свою грошову одиницю – крону до німецької марки, а прямі іноземні інвестиції в економіку цієї країни досягли у 1997 р. рекордного рівня – 3,6 млрд. крон (243 млн. дол. США). У першому кварталі 1998 р. Естонія мала зростання ВВП на 8%, а держбюджет на 1999 р. передбачає зростання ВВП на 4%. Тут зафіксовано найбільш високі середню та мінімальну заробітні плати серед інших країн Балтії.

На виконання вимог, пов’язаних з підготовкою до вступу в ЄС, Естонія значно пом’якшила національне законодавство – передусім закон "Про громадянство" та закон "Про мову". Вона також підписала й ратифікувала міжнародну рамочну конвенцію Ради Європи щодо захисту національних меншин (набрала чинності 1 лютого 1998 р.) – і це в умовах, де майже 120 тис. чоловік, які постійно проживають в Естонії, мають російське громадянство, а третину населення становлять росіяни чи російськомовні громадяни.

Після тривалих переговорів з РФ Естонія спромоглася також вирішити питання про делімітацію державного кордону та розмежування акваторії. 5 березня 1999 р. у Санкт-Петербурзі було парафовано договір, за яким визначено сухопутні кордони та розмежовано акваторію у Нарвській та Фінській затоках, а отже, за обопільною згодою остаточно вирішено всі прикордонні питання.

Литва, так само як і Естонія, у жовтні 1997 р. підписала з Росією договір про делімітацію державного кордону у пакеті з іншими документами, які передбачають розмежування економічної зони та континентального шельфу Балтійського моря. Облаштування й укріплення східних кордонів, створення там повно профільної інфраструктури стало одним з пріоритетних напрямів прикордонної політики Литви. Згідно з планами литовського уряду, до 2003 р. литовсько-російський кордон повністю відповідатиме стандартам ЄС. У 1998 р. на ці цілі Литва отримала від країн Євросоюзу понад 2 млн. ЕКЮ.

Суттєві зміни відбуваються і в економіці Литви. Господарство країни перебудовується, а отже, переживає наразі далеко не кращі часи. За останні п’ять років обсяг промислового виробництва скоротився тут більш ніж удвоє, в першу чергу за рахунок згортання енерго- та ресурсозатратних виробництв – таких, зокрема, як металообробка та верстатобудування, які раніше становили основу промислового виробництва республіки. Більш ніж половину промислової продукції Литви зорієнтовано на експорт. Країна експортує 92% одягу, 73% текстилю, 24,8% продовольчої продукції. Так само як і Естонія, Литва переорієнтувала значну частину свого експорту на країни ЄС: 33,9% експорту товарів припадає на країни Євросоюзу, 40,6% – на СНД.

З самого початку керівництво Литви зайняло конструктивну позицію в питанні російськомовних громадян і маючи на 4 млн. жителів близько 20% некорінного населення (росіян – 9%, поляків – 7,3%, білорусів 1,7%) воно обрало "нульовий" варіант, надавши права громадянства всім, хто проживає на території країни.

Політичні й економічні реформи дістали високу оцінку європейської комісії, однак для Литви існують проблеми, без вирішення яких вона не може претендувати на членство в ЄС. Мається на увазі насамперед:

  • встановлення повноцінного прикордонного контролю;
  • прискорення темпів приватизації;
  • прийняття законів про банкрутство;
  • закриття на вимогу ЄС Ігналінської атомної електростанції, де експлуатуються атомні реактори чорнобильського типу (РБМК). Євросоюз поки що надав Вільнюсу 33 млн. ЕКЮ на підвищення безпеки АЕС з подальшим закриттям її. Однак уряд країни прагне зберегти АЕС у робочому стані ще 15 років (на закриття потрібні величезні кошти у розмірі 8 млрд. літів, що перевищує доходну частину бюджету Литви більш ніж удвоє).

Складний період трансформації всіх сфер життя суспільства пережила і Латвія. Економічна реформа 1991-1995 рр. пройшла 4 етапи:

  • 1-й (1991-1992 рр.) – лібералізація у всіх галузях народного господарства;
  • 2-й (1992-1994 рр.) – досягнення економічної стабілізації;
  • 3-й (1994-1995 рр.) – етап економічного розвитку;
  • 4-й (з 1996 р.) – активна структурна реформа, поглиблення процесу стабілізації та зростання у всіх сферах економіки.

У 1998 р. приватизаційний процес в основному завершився. Приватний сектор уже в 1997 р. давав 60% всього ВВП – на 6% більше, ніж у 1996 р.; інфляція становила 7%; у секторі було зайнято 2/3 працюючого населення.

На думку експертів, сутність економічної політики Латвії полягає в тому, щоб максимально зменшити економічну залежність від Росії та водночас прив’язати себе до західних країн, передусім до ЕС, шляхом передачі їм стратегічних об’єктів власності (енергетика, залізниці, телекомунікаційні мережі тощо) та переорієнтації свого експорту.

За результатами 1997 р., вивезення товарів з Латвії до країн ЄС становило 48,9% загального обсягу експорту (до Росії експортувалось 21%), імпорт з країн Євросоюзу досяг 53,2% (з Росії – 15,4%). Німеччина вперше випередила РФ як торговельного партнера Латвії по імпорту. Зростають обсяги іноземних інвестицій в економіку країни. В лютому 1998 р. вони перевищили 1 млрд. дол. США.

Привертає увагу досвід Латвії стосовно інтеграції до Євросоюзу. Початок її співробітництва з ЄС припадає на 1992 р. – у травні було підписано договір про торговельно-економічне співробітництво, того ж місяця Латвія стала членом Міжнародного валютного фонду, а через два роки, у липні 1994-го, було підписано Договір про вільну торгівлю між Євросоюзом і Латвією.

У жовтні 1995 р., заручившись згодою всіх політичних партій, представлених у парламенті, Латвія офіційно подала прохання про прийняття її до Європейського союзу.

Інтеграційні процеси після цього відчутно активізувалися. З ініціативи прем’єр-міністра було створено Інтеграційну раду, яка перебрала на себе організаційні функції і займалась визначенням головних напрямів діяльності. Практичну координацію інтеграційних заходів здійснювало спеціально створене Бюро європейської інтеграції, яке підпорядковувалось безпосередньо прем’єр-міністрові.

Певна консультативна допомога урядові Латвії у вигляді рекомендацій та пропозицій надавалась так званою Білою книгою (White paper). З урахуванням її конкретних питань до кожної країни-кандидата уряд Латвії доклав чималих зусиль, аби наблизити законодавство своєї країни до європейського, він також прийняв Програму інтеграції до ЄС, в якій, крім усього іншого, дається детальний перелік завдань, пов’язаних із прискоренням інтеграційного процесу.

В 1997 р. Латвія не потрапила до складу першої групи із 10 країн Центральної та Східної Європи – претендентів на вступ до ЄС. Та враховуючи зауваження європейської комісії, уряд країни розробив 51 короткострокове завдання, виконання яких дасть усі підстави Латвії претендувати на членство в ЄС у найближчій перспективі.

Незважаючи на певні труднощі на шляху європейської інтеграції, Латвія першою з країн Балтії 14 жовтня 1998 р. вступила до Світової організації торгівлі (СОТ) (статус наглядача ГАТТ – СОТ вона мала з вересня 1992 р.).

Та, мабуть, найскладнішими для Латвії виявились питання соціальної сфери. Маючи, за різними даними, від 43% до 48% некорінного населення на 3 млн. громадян країни, уряд довго вагався в питанні надання "іммігрантам радянського періоду" прав громадянства – вбачалась у цьому потенційна загроза втрати національної самобутності і навіть суверенітету. Така позиція Литви викликала негативну реакцію Росії, яка почала кампанію захисту прав "співвітчизників" за кордоном.

Москва неодноразово заявляла про те, що вона розглядає свої зв’язки з новими незалежними державами Балтії насамперед крізь призму їх ставлення до російськомовного населення. Починаючи з 1994 р. російсько-балтійські відносини розвивались під впливом цієї проблеми і мали періоди досить жорсткого політичного й економічного тиску передусім на Естонію та Литву з метою примусити їх до прийняття більш м’якого імміграційного законодавства.

Значна сировинна та енергетична залежність Латвії від поставок з Росії (палива та кольорових металів – 90%, сировини для хімічної промисловості – 80%, електроенергії – 50% від загальних потреб) надає можливість російському урядові здійснювати ефективну політику економічного тиску. Колишній міністр економіки Латвії А. Сауспітіс оцінив наслідки втрат економіки від російських економічних санкцій, спрямованих на те, щоб примусити уряд Латвії змінити імміграційні закони, у 300 млн. дол. США, або 60% держбюджету країни на 1998 р.

Враховуючи негативні наслідки розвитку такої ситуації, а також відповідні зауваження Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин М. Ван дер Стула, Латвійський сейм з третьої спроби прийняв поправки до Закону про громадянство, якими зняв обмеження (так звані вікна натуралізації) на отримання громадянства, а також скасував ряд обмежень на використання російської мови та здобуття освіти з використанням російської мови. Трансформаційні перетворення в країнах Балтії призвели до позитивних наслідків, особливо ж за умови вдалого використання можливостей субрегіональної інтеграції і транзитного потенціалу трьох прибалтійських країн.

З самого початку незалежності Литва, Латвія та Естонія розпочали економічні, політичні та соціальні реформи під гаслом розбудови "спільного Балтійського дому" та "Балтійського шляху". Спільні кордони, історичне минуле, культурна та цивілізаційна ідентичність підштовхнули країни Балтії до створення Балтійської субрегіональної системи, яка існує завдяки єдності підходів у вирішенні головних проблем.

У травні 1992 р. Латвія, Литва і Естонія домовились про створення Вільної торговельної зони у Балтії, ввели безвізовий режим між своїми країнами, утворили митний союз, започаткували роботу міждержавних органів управління – Балтійської ради міністрів та Балтійської асамблеї. Тепер президенти трьох балтійських республік традиційно зустрічаються для обговорення спільних проблем. Вони також є членами Ради держав Балтики.

Країни Балтії стали єдиними на пострадянському просторі, кому вдалось у січні 1998 р. заручитися підтримкою Сполучених Штатів, які підтвердили їхню незалежність, національний суверенітет і засвідчили, що США ніколи не визнавали законності включення цих країн до складу СРСР.

З цього приводу між США та країнами Балтії було підписано Хартію про партнерство, в якій Вашингтон недвозначно взяв на себе зобов’язання допомогти Литві, Латвії та Естонії підготуватися до членства в НАТО. Крім того було створено спеціальну чотиристоронню комісію з контролю за виконанням Хартії. Очолив її заступник держсекретаря США Строуб Толбот. Свідченням поступової інтеграції трьох балтійських країн до Європейського союзу є рішення виконавчого комітету Шенгентської зони, за яким з 31 березня 1999 р. громадяни країн Балтії дістали змогу без віз мандрувати у державах, які підписали Шенгентську угоду.

Природно, що розвиток тристоронніх відносин між балтійськими країнами має і свої певні проблеми, найголовнішими серед яких вважаються територіальні суперечки (невизначеність морського кордону між Латвією та Литвою; дві частини вулиці одного міста – латвійського Валка та естонського Валга опинилися по різні боки кордону; питання державної належності зон вилову риби тощо), відсутність єдиної митної, транзитної та інформаційної політики, невисока ефективність роботи спільних міждержавних органів. Але всі ці проблеми не затьмарюють факту поглиблення співробітництва країн Балтії, їхніх об’єднаних зусиль стосовно інтеграції до європейських та євроатлантичних структур.

Однією з суттєвих ознак розвитку країн Балтії є вдале використання можливостей транзитного потенціалу. Так само як і Україна, балтійські країни мають значення для Росії насамперед як транзитні коридори. Вони пов’язані спеціалізованою інфраструктурою (порти, залізниці, автомагістралі, нафтопереробні заводи тощо), яка склалася ще за часів колишнього Радянського Союзу. СРСР мав на Балтійському морі вісім портів, здатних переробляти протягом року майже 90 млн. т вантажів.

У середині 80-х років близько 12 тис. комерційних суден здійснювали заходи в балтійські порти, з них 4 тис. припадало на Ленінград, а всі інші 70% – на прибалтійські республіки та Калінінград.

Сьогодні частка Росії в загальній кількості вантажних потоків цих портів становить 80-90% (загальні річні обсяги російського транзиту через Естонію сягають 9 млн. т, Латвії – 36 млн. т, Литви – 10,1 млн. т. У 1996 р. транзит російських вантажів приніс країнам Балтії до 60% національного доходу. Тільки перевалка російської нафти через Вентспілський порт становить 12% загального обсягу експорту російської нафти – вартість операції 1,5 млрд. дол. США). За оцінками експертів, російський товарообіг через країни Балтії до 2000 р. має зрости до 55,5 млн. т, а у 2005 р. – більш ніж до 98 млн. т.

Росія не зможе переорієнтувати свої транспортні потоки навіть у віддаленій перспективі. Будівництво трьох нових російських портів (Усть-Луга, Приморськ та Батарейна) у Фінській затоці може лише додатково розширити пропускні можливості, але не здатне замінити існуючу прибалтійську транспортну структуру.

Зробивши ставку на розвиток власних транзитних можливостей, три прибалтійські держави докладають чимало зусиль, аби наростити потужності існуючої інфраструктури. Латвія, наприклад, розробила національну програму розвитку транспорту до 2010 р., згідно з якою планується ввести в дію нові потужності у Вентспілському порту – нафтовий пірс, термінали для контейнерів та рідких хімічних вантажів. Литва, у свою чергу, здійснила реконструкцію Клайпедського порту та збудувала Бутінгський термінал (планувалось, що він розпочне роботу влітку 1998 р.). Розпочались також відновлювальні роботи у порту Швянтойї, де планується завершити литовську технологічну лінію переробки і транспортування нафтопродуктів на Захід.

Естонські порти за своїми можливостями поступаються портам сусідніх держав, проте в останні роки на північному сході країни, на додаток до діючих портів Таллінна та Пярну, будується новий нафтовий порт, який буде спроможний переробляти протягом року до 700 тис. т темних нафтопродуктів та продуктів місцевого сланцевого виробництва. Планується також спорудження нафтових терміналів у портах Мууга та Коплі. Експерти вважають, що Естонія у балтійському транзиті може перебрати на себе головні обсяги коротких та незначних за тоннажем морських перевезень.

Таким чином, усі три прибалтійські держави, орієнтуючи головні вектори економічної стратегії розвитку на Захід, спромоглися не втратити, а навпаки, збільшити свої транзитні можливості й у повному обсязі використати переваги свого геополітичного розташування для збереження та розвитку економічних зв’язків з Росією. І це здійснено за умов неприхованої послідовної реалізації країнами Балтії планів приєднання у майбутньому до європейських та євроатлантичних структур безпеки і рішучої негативної реакції Москви на такий розвиток подій.

Росія дуже хворобливо ставиться до втрати колишніх переваг своєї військово-політичної присутності на Балтиці.

У російських елітних колах факт незалежності трьох прибалтійських країн сприймається як результат тимчасової слабкості Росії, а Прибалтика розглядається загалом як тимчасово втрачена частина колишньої Російської імперії, а потім і Радянського Союзу. Теза про втрату "великих завоювань Петра І" та повернення у допетровську епоху постійно виникає у зв’язку з тими чи іншими проблемами взаємин Росії з колишніми прибалтійськими республіками СРСР.

Московські стратеги пам’ятають, що за часів існування Союзу та Варшавського договору вони разом контролювали третину узбережжя всього Балтійського моря і що Росії на кінець ХХ ст. залишилась лише п’ятнадцята частка тих колишніх можливостей.

Росія втратила майже 80% військово-морських баз і пунктів базування флоту, значну частину військової інфраструктури – аеродромів, об’єктів протиповітряної оборони (ППО) та систем попередження про ракетний напад (СПРН), 60% судноремонтних та суднобудівних заводів. Майже вдвоє порівняно з 1986 р. скоротилася чисельність особового складу Балтійського флоту і втроє – кораблів та літаків морської авіації. Саме тому рух країн Балтії до західних військово-політичних структур сприймається Росією як пряма загроза її національній безпеці та відверте зазіхання на останній атрибут великої держави – її військову могутність.

Росія не одразу сформулювала свою стратегію поведінки стосовно трьох прибалтійських країн. Але вже у 1997 р. з’явився документ, який визначив концептуальні підходи Кремля в сценаріях подальшого розвитку відносин з Латвією, Литвою та Естонією. МЗС РФ 13 лютого 1997 р. дало з цього приводу пояснення, в якому зв’язки з країнами Балтії визначалися як такі, що "мають виняткове значення для Росії"; зазначалось також, що відносини з Естонією та Латвією загнано в кут, з якого може їх вивести лише добра воля обох або однієї із сторін.

Москва наголосила на тому, що її стратегічні цілі в регіоні полягають у "створенні конструктивної моделі стосунків" із сусідами на засадах "врахування взаємних інтересів" сторін. Вона також заявила, що не замикатиметься на двосторонніх стосунках з прибалтійцями і готова "максимально широко використовувати" міжнародні структури – ООН, Європейський союз, ОБСЄ, Раду Європи та Раду держав Балтійського моря. Росія також підтвердила свою відмову від застосування силових чи примусових заходів щодо трьох прибалтійських країн.

Намагаючись запропонувати прибалтійським країнам альтернативу їхньому прагненню вступити до НАТО, вже у 1994 р. РФ висунула ініціативу – укласти угоду з проблем безпеки у балтійському регіоні. Країни Балтії пропозицію відхилили. Нову спробу зробила Росія на переговорах з колишнім литовським президентом А. Бразаускасом у 1997 р. – йому було передано заяву президента РФ "Про гарантії безпеки країн Балтії та заходи зміцнення довіри у відносинах між ними і Росією".

Документ було також надіслано дипломатичними каналами у Таллінн та Ригу. Посилаючись на невідповідність пропозицій Росії законодавству республік, президенти Литви, Латвії та Естонії на тристоронній зустрічі у Паланзі відхилили російські гарантії як неприйнятні. МЗС Росії почало готувати новий документ "Пакт регіональної безпеки та стабільності", який передбачав можливу участь усіх країн Північної Європи в регіональній структурі безпеки.

Країни Балтії, так само як і Росія, зацікавлені у зміцненні регіональної стабільності та безпеки у регіоні, проте погляди політичних еліт в Росії та прибалтійських державах на те, яким чином слід досягати цієї мети, – діаметрально протилежні. З перших кроків незалежності Литва, Латвія та Естонія розглядають інтеграцію у натовські військові структури як основу своєї зовнішньополітичної діяльності. Ідея вступу до НАТО ґрунтується на широкій підтримці населення, вона не має супротивників серед впливових політичних сил у жодній з прибалтійських держав.

На вступ до НАТО офіційно подали заявки всі країни Балтії. Починаючи з 1992 р. вони беруть участь в роботі консультаційного форуму Західноєвропейського союзу, а з 1994 р. стали його асоційованими партнерами; постійно зростає їх участь у програмі "Партнерство заради миру".

Інтеграційні процеси між трьома прибалтійськими країнами найвідчутніше проявилися у військовій сфері. За рішенням, прийнятим 5-ю сесією Балтійської асамблеї, з листопада 1994 р. тут почав діяти оборонний союз, зроблено перші кроки в напрямі об’єднання збройних сил трьох держав у єдину систему, а саме:

  • створено спільні військові підрозділи, зокрема миротворчий батальйон "Балтбат", відповідальність за підготовку якого покладено на Латвію, а також з’єднання мінних тральщиків "Балтрон" та підрозділи контролю за повітряним простором (BASCC) – відповідальність за їх діяльність покладено відповідно на Естонію та Литву. Надалі планується організувати єдину Балтійську систему управління повітряним рухом (ВALTNET);
  • поєднано зусилля в практичній реалізації програми "Партнерство заради миру" (модернізація елементів військової структури, консультації з питань військового будівництва, організація прикордонної служби, навчання військовиків у військових закладах західних країн тощо);
  • проведені спільні військові навчання (у квітні 1996 р. маневри "Янтарна долина" проводились на полігонах литовської мотопіхотної бригади "Залізний вовк"; у липні того ж року – навчання підрозділів країн Балтії та ЗС США на латвійському полігоні Адажи поблизу Риги; на початку вересня 1996 р. – спільні навчання ВМС Латвії та Німеччини з пошуку та ліквідації морських мін у Ризькій затоці; регулярні навчання "Балтбату" – "Baltic Trainer-1 та 2", "Baltic Trail-1 та 2"; у 1997 р. – оперативно-тактичне навчання ЗС Балтії; "Павасаре-веяс-98" – 23-27 березня 1998 р.);
  • військове співробітництво з країнами Північної Європи, які здійснюють стосовно країн Балтії так звану політику м’якої безпеки. Передбачається постійне збільшення участі прибалтійських країн у різних формах співпраці, зокрема в питаннях ядерної та екологічної безпеки, торговельно-економічного, транскордонного та митного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією та організованою злочинністю.

Одне слово, сфера міждержавних взаємовідносин передбачає створення ефективних регіональних механізмів упередження не стільки воєнних дій, скільки нових викликів та погроз. З ініціативи Норвегії для координації зусиль країн Північної Європи створено спеціальний орган, що розглядає питання допомоги Литві, Латвії та Естонії в організації їх системи оборони. Цей орган дістав назву "Балтсеа". Таку ж мету переслідує Данія, яка провела у 1997 р. засідання так званої Копенгагенської групи і постійно заохочує її діяльність. Схвалення і підтримка балтійських оборонних проектів країнами Північної Європи знаходять прояв і в таких акціях:

  • · фінансування модернізації оборонних систем Латвії, Литви та Естонії (у 1998 р. Данія, наприклад, надала цим країнам фінансову допомогу в розмірі 13 млн дол. США, а у 1999 р. – до цієї суми додано ще 2,5 млн. дол.);
  • · підготовка військовиків (у Норвегії проводився вишкіл естонського підрозділу "Балтбату", а рота естонських ЗС побувала у норвезькому миротворчому батальйоні "Норбат", який несе службу в Лівані. У Норвегії проходять навчання екіпажі кораблів "Балтрону");
  • · лобіювання практичної участі країн Балтії в роботі натовських структур (датський міністр оборони Х. Хеккеруп, наприклад, відстоює участь трьох прибалтійських країн у роботі командування ОЗС НАТО в зоні Балтійських заток – КОМБАЛТАП, яке розташоване у датському місті Каруп).

Таким чином, країни Балтії, не потрапивши у першу хвилю кандидатів до вступу в НАТО, знайшли певні механізми співпраці з країнами-членами Північноатлантичного альянсу. Вони не втрачають надії на позитивне вирішення цього питання в майбутньому, а їхній досвід економічної та військово-політичної інтеграції з урахуванням специфіки відносин у трикутнику Росія – НАТО – країни Балтії являє певну цінність для України та інших країн-членів ГУУАМ.

У цьому контексті нового смислу набуває ідея балто-чорноморського співробітництва, активним учасником якого планує стати Польща. Як слушно зауважив перший заступник міністра закордонних справ України Є. Бершеда, "економічним стрижнем цього співробітництва Півночі і Півдня в середині Європи служить проект транспортування каспійських енергоносіїв через Україну, що дозволяє підвищити ступінь диверсифікації енергозабезпечення європейських країн і відродити древній шлях "із варяг у греки".

Свідченням актуальності питання забезпечення міжрегіональної співпраці чорноморських та балтійських країн стало проведення за є пропозицією Президента України Л. Кучми конференції "Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи ХХІ століття без розподільних ліній".

Відбулася вона в Ялті у першій половині вересня і визначила нові можливості співпраці країн Балтії та Чорномор’я, сприяла формуванню спільних підходів до участі в процесах інтеграції Європи ХХІ століття. Гостями Леоніда Кучми були президенти: Азербайджану – Гейдар Алієв, Болгарії – Петр Стоянов, Вірменії – Роберт Кочерян, Грузії – Едуард Шеварднадзе, Естонії – Ленарт Мері, Латвії – Вайра Віке-Фрейберга, Литви – Валдас Адамкус, Молдови – Петру Лучинські, Польщі – Александр Кваснєвський, Румунії – Еміль Константинеску, Словаччини – Рудольф Шустер, Угорщини – Арпад Гьонц і Фінляндії – Марті Ахтісаарі. Президенти Чехії – Вацлав Гавел і Туреччини – Сулейман Демірель не змогли приїхати до Ялти з поважних причин.

Ще у березні 1998 р. в ході візиту до Швеції Президент України неодноразово наголошував на необхідності поглиблювати зв’язки півдня та півночі Європи, а балто-чорноморське співробітництво пропонував націлити на реалізацію спільних проектів транспортування нафти і газу, на розвиток комунікаційних мереж, створення спільних підприємств.

Після здобуття незалежності найвдалішим роком для країн Балтії був 1997-й. Тоді темпи зростання економіки в Естонії досягли 10,6%, у Латвії — 8,6%, а в Литві — 7,3%. На той час ці країни вже нагадували швидше розвинені західноєвропейські, ніж те, чим була більшість колишніх радянських республік. За досить невеликий проміжок часу вони змогли перетворитися з цілком закритих економік на найяскравіший приклад швидкої дерегуляції й торгової лібералізації. Також вражала створена за такий короткий термін і ефективно функціонуюча юридична система, включаючи відповідне до умов ринкової економіки право власності.

Деякі незалежні дослідження визнавали в Естонії більш відкриту економіку, ніж в багатьох країнах ЄС. Більшість торгових бар’єрів було знято невдовзі після здобуття незалежності, і для членства в СОТ (яке вона одержала в листопаді 1999 року) країні фактично довелося запровадити нові мита на імпорт.

Незважаючи на те, що до 1998 року країни Балтії вже істотно переорієнтувалися на Захід, криза в Росії сильно вдарила по їхніх економіках. 1999 року лише Латвія змогла збільшити виробництво на 1,1%. Естонія закінчила рік із спадом на рівні — 1,1%. Проте ознаки пожвавлення економіки з’явилися ще в другій половині 1999-го. Уже в першому півріччі 2000 року темпи зростання економіки Естонії становили 6,4% — вона перша з країн Балтії вийшла з кризи й продовжує лідирувати серед них.

Спрямована на макроекономічну стабілізацію політика уряду призвела до того, що компанії були змушені реструктуризуватися та швидко пристосуватися до нових умов діяльності. Це дозволило Естонії одержати максимальну вигоду від більш сприятливих міжнародних економічних і фінансових умов.

У результаті скоротилися великі дефіцити бюджету й рахунки поточних операцій, а також знизився інфляційний тиск. Так, якщо 1996 року рівень інфляції в Естонії становив 19,8%, то в другому кварталі торік цей показник знизився до 3,7% у розрахунку на рік. За перші сім місяців 2000-го експорт товарів у вартісному вираженні збільшився на 49% (!) — значно швидше, ніж імпорт, а експорт послуг лише за перший квартал 2000 року зріс на 31%, що ще збільшило й без того значний надлишок балансу послуг.

Така ситуація пояснюється розвиненим банківським сектором. Нині в Естонії функціонують шість банків і одне відділення іноземного банку, проте до вересня 2000 року 95% загальних активів контролювалося трьома найбільшими вітчизняними банками. На цю саму дату безнадійні кредити становили лише 2,1% їх загального кредитного портфеля. Усі значні банки мали позитивний фінансовий результат як 1999 року, так і 2000-го.

Після продажу третього найкрупнішого державного банку іноземним інвесторам під контролем банків з іноземною власністю виявилося понад 95% внутрішніх банківських активів. Це зміцнює позиції місцевих банків у довгостроковому періоді.

Водночас однією з проблем Естонії залишається безробіття, яке переступило 10-відсотковий рівень, і це незважаючи на брак кваліфікованої робочої сили. Аналітики пояснюють те, що відбувається, масштабною реструктуризацією компаній, а також тим, що система освіти просто не встигає за потребами ринку.

Також надалі реформування потребують системи — пенсійна й охорони здоров’я. Проте запровадження персональних накопичувальних рахунків відкладено до 2002 року. Крім того, уряд планує зробити цю систему добровільною, а не обов’язковою.

Країни Балтії вже високо інтегровані з країнами ЄС. За даними Конфедерації галузей фінської промисловості, сьогодні одна п’ята торгівлі дев’яти країн Балтійського регіону відбувається всередині регіону, і цей показник щорічно збільшується на 20%. 60—70% торгівлі Естонії, Латвії й Литви припадає на власний регіон. Нині найбільшим торговим партнером Естонії є Фінляндія. А для Скандинавських країн порти країн Балтії є найзручнішим торговим шляхом: продовольчі товари, технології з виробництва товарів споживання й устаткування рухаються у південному напрямку; текстиль, лісоматеріали й інші товари — на північ.

Нинішній рік також обіцяє бути успішним для економіки Естонії. Більшість аналітиків сподівається на продовження позитивних тенденцій, які намітилися 2000 року. Проте можливе незначне уповільнення темпів зростання економіки, приблизно до 5,5%, що здебільшого обумовлюватиметься погіршенням світового економічного клімату.

Також очікується збільшення цього року середньої заробітної плати в Естонії ще на 10%.

Основні надії Естонія пов’язує з подальшим своїм просуванням убік Європейського союзу, зміцнення торгових відносин з ним і, отже, збільшенням інтересу до своєї економіки з боку інвесторів. Вона також має намір поглиблювати співпрацю з країнами Балтії та прихильно ставиться до ідеї виникнення єдиного балтійського ринку.


21.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!