Osvita.ua Вища освіта Реферати Політологія Політика Київської Русі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політика Київської Русі. Реферат

Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них перебувала проблема державності

Політичні ідеї періоду Київської Русі. У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., "Руська правда". Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, "Руська Правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.

У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були:

  • погляди на походження держави і князівської влади;
  • правове регулювання суспільних відносин;
  • стосунки між церквою і державою;
  • проблеми єдності та суверенності політичної влади;
  • об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі.

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.

Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

"Повість врем'яних літ"

Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів.

Одним із найважливіших питань у "Повісті... " є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен).

Особлива увага приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних.

"Руська правда"

Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054) "Правда Ярославичів" (1073- 1076) широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія.

"Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства.

"Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

За політичними традиціями слов'янства князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187)

По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів - поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів (так зване золоте слово великого київського князя Святослава). Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому.

Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили систему жорсткого адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація виступала представником влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві.

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв:

  • в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями;
  • в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;
  • включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.

Переважаючою тенденцією є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, тому що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, залежить від самої людини.

Концепції демократії

Термін "демократія", як відомо, має грецькі корені й у дослівному перекладі означає "народовладдя". Відповідно до цього, демократія і визначається, насамперед, як державний лад, що ґрунтується на владі народу і гарантує залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень.

Найбільш лаконічно сутність такого розуміння демократії сформулював А. Лінкольн, окресливши її у відомій формулі "влада народу, влада для народу, влада за участю самого народу". Однак, таке, суто етимологічне тлумачення демократії сьогодні багатьом видається занадто спрощеним. На їхню думку, воно відображає лише початкову стадію розвитку демократії - демократії античної або афінської, яка поширювалася на невеликі за розміром і чисельністю населення міста-поліси і була формою безпосередньої участі всіх громадян у політиці.

Сьогодні ж ми маємо справу із зовсім іншою демократією, яка поширюється на великі плюралістичні суспільства, що характеризуються складною структурою, постійно змінюваною системою внутрішніх і зовнішніх взаємодій. Це вимагає кардинальної перебудови політичної системи й інститутів влади та управління, а отже - вияву нових сутнісних характеристик і визначень демократії, більшість з яких, тим не менше, так чи інакше пов'язує її з конкретними формами та ступенем участі мас в управлінні державою. Саме на цій основі й формується переважна частина сучасних концепцій демократії.

Серед них привертає увагу так звана "концепція участі", яка набула особливої популярності в 60 - 70-ті роки ХХ століття. В її основу покладено ідею про здатність простої людини бути керманичем політичного процесу, творцем політичних рішень. Прихильники цієї концепції відстоюють якнайширше застосування принципів прямої демократії, що передбачає безпосередню участь у підготовці, прийнятті та впровадженні в життя політичних рішень найширших верств населення. Ця концепція демократії спрямована на подолання політичної відчуженості громадян, піднесення їхньої політичної активності та забезпечення дієвого громадського контролю за політичними інституціями та посадовцями.

Проте, зазначена концепція піддавалась і піддається доволі гострій критиці - насамперед стосовно того, що прийняття важливих рішень широкими колами ніким не контрольованих непрофесіоналів, які не несуть персональної відповідальності, може мати трагічні наслідки. До того ж, інституційна відповідальність посадових осіб має схильність до зниження, водночас із зростаючою небезпекою популістського авторитаризму. Нарешті, всезагальна, а отже обов'язкова, участь громадян у політиці є прямим порушенням свободи особистості.

Протилежною до вищезгаданої концепції є елітарна концепція демократії. Її прихильники стверджують, що реальна влада повинна належати компетентній еліті, яка відстоювала б демократичні цінності, стримувала ідеологічний ірраціоналізм та політичний радикалізм мас. Народу ж належить лише право електорального контролю за діяльністю еліти шляхом створення механізмів, що забезпечували б відкритість еліти та стимулювали її здатність до оновлення. Слабкість цієї концепції у небезпеці посилення авторитарних тенденцій внаслідок відриву еліти від соціального ґрунту та бюрократизації влади.

Певного роду компромісом між учасницькою та елітарною теоріями демократії є концепція плюралістичної демократії, основні положення якої були розроблені в працях західних вчених - Р. Даля, М. Вебера, Г. Елмонда, Й. Шумпетера та інших. Вони довели, що народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії, носієм "спільної волі", оскільки основними генераторами політики є конфліктуючі між собою економічні, соціальні, етнічні, мовні та інші групи інтересів, і саме демократія має забезпечити баланс сил між ними. Держава в цій системі виконує роль арбітра.

Незважаючи на окремі недоліки, ця теорія виявилася досить привабливою для політиків та науковців і набула свого подальшого розвитку у поліархічній теорії демократії Роберта Даля. Ця концепція ґрунтується на положенні про наявність багатьох "центрів" сили та впливу в сучасних суспільствах і має на меті дати реалістичне уявлення про демократичні моделі сучасності, чітко відмежувавши їх від ідеалу демократії.

Ще жодна країна не змогла перейти від поліархії до "вищої", "ідеальної" демократії чи створити демократичніший за неї режим. Теорія поліархії посідає провідне місце серед теорій, що тлумачать демократію сучасності. Тому не дивно, що Україна, стаючи на шлях демократизації, обрала для себе як теоретичне підґрунтя системних перетворень у політичній сфері саме цю концепцію демократії.

Проте, окрім формування реальних засад поліархії, надзвичайно важливим і надзвичайно складним завданням для України виявилося розв'язання питання про форму організації влади і структуру відносин, що лежать в її основі, тобто питання вибору моделі демократії або типу демократичного режиму.

Слід зазначити, що проблемі типологізації моделей світових демократій присвячено величезну кількість наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, серед яких уже класичною стала праця професора Каліфорнійського університету А. Лійпхарта "Демократія.

Моделі мажоритарного та консенсусного правління в двадцять одній країні" (1984), що покладена в основу багатьох сучасних досліджень про демократію. У цій праці автор, посилаючись на означення демократії як поліархії, виділяє дві основні діаметрально протилежні моделі демократії: мажоритарну (Вестмінстерську), взірцем якої є Велика Британія, та консенсусну, яку представляє політична система Швейцарії, і подає їхнє найбільш повне теоретико-методологічне обґрунтування.

Суть Вестмінстерської моделі - у правлінні більшості, коли всі важливі питання вирішуються тільки шляхом голосування за принципом абсолютної більшості голосів. Вона, як зазначає Лійпхарт, є найбільш придатною для гомогенних суспільств, тобто тих, де більшість населення (до 80%) говорить однією мовою, сповідує єдину релігію чи ідеологію, належить до одного етносу (такими країнами є, зокрема, Данія, Ісландія, Ірландія, Японія, Нова Зеландія, Норвегія).

Суть консенсусної моделі - у розподілі влади між максимально великими групами людей за умови надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси, та застосування інших механізмів узгодження суспільних інтересів. Консенсусна модель допомагає вирішувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих) суспільств і є для них найбільш прийнятною. Гетерогенні, або плюралістичні суспільства характеризуються наявністю великих етнічних, релігійних, мовних груп та груп, що сповідують різні ідеології. Найбільш яскравими прикладами таких суспільств є Бельгія, Нідерланди, Швейцарія.

Отже, виходячи з того, що головним критерієм відповідності тієї чи іншої моделі демократії даному конкретному суспільству є його приналежність до числа гомогенних або гетерогенних, питання про адекватну модель демократії для України передбачає з'ясування характеру сучасного українського суспільства.

Як відомо, на території України проживають представники понад 120 національностей. Одна національна меншина - російська - становить більше 20% від загального складу населення, що дозволяє за етнічною ознакою віднести українське суспільство до плюралістичних, гетерогенних. Аналогічний висновок можна зробити й на підставі аналізу населення за мовною ознакою, оскільки лише 60% громадян України вільно володіють українською мовою, а для третини населення рідною є російська.

Українське суспільство є гетерогенним і за релігійною ознакою, з огляду на існування кількох провідних Церков, понад 17 тисяч релігійних суб'єктів, які представляють близько 60 релігійних напрямків.

Таким чином, українське суспільство, без сумніву, є гетерогенним, плюралістичним. А тому оптимальною для України є консенсусна модель демократії. Зрозуміло, що ця модель (як і будь-яка інша) у чистому вигляді зустрічається вкрай рідко: вона відповідає політичній практиці лише 2-3-х країн світу. Навряд чи можна сподіватися, що Україна найближчим часом доповнить цей перелік. Тим більше, що насправді кожна із демократичних систем у процесі свого розвитку лише прагне наблизитися до однієї з існуючих моделей, хоча таке наближення зазвичай не призводить до повного збігу.

Висновок. Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., "Руська правда". Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Список літератури

  1. Брегеда А. Ю. Політологія: Навч. -метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.
  2. Базар І. M. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994.
  3. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
  4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія. Конспект лекцій. - К., 1999.
  5. Політологія / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. – К., 1998; – К., 2001.
  6. Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, K. M. Левківський, В. П. Андрющенко та ін. – К., 1998.
  7. Скиба В. Й. Політологія. Теорія і методика навчального курсу. – К., 1992.
  8. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології. – К., 1996.


19.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!